Сергій Михида, літературознавець, доктор філологічних наук, професор

Серед величезної кількості цікавих досліджень творчості Лесі Українки мені зустрілося одне трохи незвичне, у якому пропонувалось поглянути на її тексти крізь призму психопоетики. Ім’я Леся Українка у поєднанні з майже художнім означенням звучало як пісня, що мене й зачепило. Дослідження має назву «У психопоетикальному світі Лесі Українки» і представляє окремі аспекти її психічного буття та внутрішні чинники творення поетики.

Я поговорила з його автором доктором філологічних наук, професором, проректором з наукової роботи Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Сергієм Михидою ні, не про Лесю Українку, а про… Ларису Косач. Про яскраву жінку, яка пристрасно кохала, подорожувала і творила, носила аристократичні капелюшки, зналася на арабському світі, любила ожинове морозиво і менш за все хотіла побачити свою докладну біографію в друку.

Вибачте нас, дорога Ларисо Петрівно, ви справді велика і визначна особистість, а це «тягар», який завжди привертає до себе увагу дослідників. Ми будемо говорити про вас обережно і з великою любов’ю.

- Пане Сергію, наскільки психопоетика допомагає в літературознавчих дослідженнях? У чому її природа?

- Психопоетика – це літературознавча галузь, яка дозволяє осягнути дві сфери: психології і власне літературознавства – дві іпостасі одного процесу, в результаті якого вияскравлюється художнє слово. Психопоетикальний світ для мене – це один із аспектів теоретичної моделі осягнення психосвіту письменника, закодованого у його текстах.

У своїй монографії «Психопоетика українського модернізму» я спробував створити кілька психологічних портретів українських письменників, які закладали основи модерної української літератури на межі 19-го і 20-го століття. Один розділ присвячений психосвіту Лесі Українки, який серйозною мірою впливав на її творчість.

ХАРИЗМА ПИСЬМЕННИКА ВЕЛИКОЮ МІРОЮ ВПЛИВАЄ НА ЙОГО ПОПУЛЯРНІСТЬ

- Наскільки знання психосвіту може наблизити нас до митця?

- Визначальною точкою старту подібних досліджень можна вважати момент, коли постає питання про харизматику. Сьогодні це поняття вживається часто, природу харизми здебільшого досліджують психологи, а використовують переважно стосовно того чи того політика, шоумена тощо. Але якщо глянути на літературу, то саме харизма письменника великою мірою впливає на його популярність і місце в історії.

В українській літературі радянської доби письменник виконував місію носія ідей системи. А от функція формування естетичних, моральних, етичних основ залишалася за кадром. І лише небагатьом митцям вдавалося зберегти чистоту художності за завісою ідеологічності. 

Вивчення української літератури в радянській середній школі демонструвало можливості цієї місії, а письменник при цьому поставав іконою – на жаль, не стилю (сумно посміхається)… а от із сусідньою літературою – інша історія. Особисте життя, захоплення, пристрасті, емоції, почуття. Їх у характеристиці того чи іншого митця слова не приховували, а навпаки підкреслювали.

- Чи привертало це увагу?

- Питання риторичне… то був диявольський задум системи – привабити, захопити з одного боку, й примітизувати, схематизувати – з іншого.

Тому сьогоднішнє літературознавство, представлене когортою професіоналів, імена яких можна і варто перераховувати та оприлюднювати, серед інших завдань покликане «стирати позолоту» із німбів, сформованих свого часу з ідеологічною метою. Письменник з людським обличчям може зацікавити і привабити читача до української літератури, до тих, для багатьох, на превеликий жаль, банальних імен у підручниках.

- З якого періоду життя Лесі Українки ви «стирали» позолоту? Чи дослідили від народження і впродовж всього життя?

- Якщо комусь вдасться досягнути цього остаточно – він геній. Бо ж осягнути генія може тільки йому подібний. Тому одразу зауважу, що формат нашої розмови не може претендувати на вичерпність. Знання біографії письменника від народження і до того, коли це стає меморіальним вшануванням, дає змогу літературознавцеві побачити не просто місця і не просто цифри. Це означає відчути письменника в цілому, відчути його як особистість – тоді починаєш глибше розуміти ниточки, які пов’язують його твір і психологічний стан, у якому він був написаний, й імпульси, які він породжує.

Я використовую щодо окремих текстів письменників поняття «психоавтобіографічні». Тобто вони не є автобіографічними в класичному розумінні, а віддзеркалюють факти психологічного буття людини, настрою, відчуття світу, які художньо трансформувалися у той чи той літературний твір.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА МАЛА СИЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ, АЛЕ БУЛА ЖІНКОЮ ЗІ СВОЇМИ ПРИХИЛЬНОСТЯМИ І СЛАБКОСТЯМИ

- У текстах Леся Українка постає дуже мужньою, вона і «крізь сльози сміється», і мова у неї, як зброя. Цікаво, наскільки вона справді була такою сильною особистістю?

- Ми про це говоримо зі студентами. І розмова ця починається із характеристики Лесі Українки визначними сучасниками, і передусім – Іваном Франком. Серед чеснот Франка – безпомильно бачити істину в сучасному і пророкувати майбутнє. Знана серед дослідників формула – Леся Українка «чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну» – данина першій. Тобто, «ся хора слабосила дівчина», з точки зору Великого Каменяра (ще одна формула, яка потребує обговорення), мала потенціал, якого не було навіть у чоловіків, котрі на початку 20-го століття бралися артикулювати українську ідею. А от щодо пророцтва… питання. І річ не в комплексах, які повинні б одразу відчути чоловіки… Йдеться скоріше про рецепцію особистості Лесі Українки прийдешніми поколіннями і ставлення до української літератури, як тієї, що постає від недосяжного ідеалу, як, у нашому випадку, Леся Українка, і представляє недосяжний ідеал, як Україна. А ідеал, як відомо, «бронзовіє», а потім ой як важко повернути йому людське обличчя.

Тож жодного сумніву щодо характеристики Іваном Яковичем творчості Лесі Українки немає. А от щодо особистості Лариси Косач – питання. Бо ж це дає привід до тенденційності, втрати особистісних ознак, розчиненості в ідеї. І… втрати привабливості при вивченні у школі. Хлопчики й дівчатка у школі чекають на яскраву особистість, котра зацікавлює рисами, які впізнаються, якими можна або захоплюватися, або заперечувати, але не бути, пробачте, «сухофактами» з підручника.

Леся Українка мала неймовірний енергетичний потенціал, була жінкою зі своїми прихильностями, багатою емоційною сферою, своїми слабкостями. І тут доречніше говорити про Ларису Петрівну Косач-Квітку, котра своєю харизмою і потужною внутрішньою силою, реалізованою в художній творчості та громадській діяльності, вплинула на майбутні покоління. Для мене це ще й данина позиції людини, яка саме у власному імені ідентифікувала себе за межами літературної діяльності. Підтвердження цьому – в листах, де практично не зустрічається псевдонім.

БЕЗ СУМНІВУ, ЦЕ БУВ ЧУДОВИЙ ПРОЄКТ ОЛЕНИ ПЧІЛКИ

- Якщо ми заговорили про Ларису Косач, то варто згадати і про її матір Олену Пчілку? Адже материн вплив на формування Лесі Українки був неоціненним, хоча загальновідомі факти – про їхні непрості відносини.

- Ольга Петрівна Косач, сестра відомого громадського діяча, сьогоднішніми словами – дисидента, персони нон-грата в Російській імперії Михайла Драгоманова – дійсно непересічна особистість. Її місце і в історії української культури, як письменниці, фольклористки, громадської діячки, і в долі доньки – непроминальне. При цьому перше, помножене на особливості характеру й темпераменту Олени Пчілки, досить зримо підкреслює друге. За свідченнями Ольги Косач-Кривинюк, середньої доньки Косачів, стосунки Лесі Українки з матір’ю були непростими. Як і багато інших проблем, корені їх варто шукати в дитинстві: перевазі уваги до первістка Михайла (Лариса була другою дитиною, яка народилася, коли братові було лише півтора року), розчиненні навіть імені у братовому – Мишолосіє.

Сучасна психологічна наука пояснює це явище, а от у ХІХ столітті… високоосвіченій, інтелігентній і люблячій матері важко було пояснити свій стан певного відчуження. Тож компенсація увагою і прагненням підтримати бажання доньки реалізуватися у творчості цілком логічні. Як на мене, і цим фактом пояснюється ранній літературний дебют доньки, і її яскравий псевдонім, який практично унеможливлював неприйняття в колі української національної еліти. Без сумніву, це був чудовий проєкт Олени Пчілки.

- Те, що сучасною мовою називають продюсуванням або промоутерством?

- Так. Мати робила це для доньки. Хочу вставити одну ремарку: напередодні ювілею Лесі Українки в пресі з’явилося аж занадто багато матеріалів з цікавими фактами про неї. Хотів би сказати словами людини, яку надзвичайно поважаю і шаную, це – хранитель фондів Української вільної академії наук у Сполучених Штатах Америки Тамара Скрипка. Вона, використовуючи назву збірки Лесі Українки «На крилах пісень», сказала, що чим ближче до її ювілею, тим більше дослідників літають на «крилах фантазії».

Фантазія, яка іноді виникає, може мати благородну мету, оскільки розкручувати Лесю Українку, як особистість, як письменницю, – це таки благородно. Але часто зустрічається те, що можна назвати «смаженими фактами».

ЦЕ БУЛО СМІЛИВО, ГАРЯЧЕ, НЕЗВИЧНО…

- Наприклад, про її теплу дружбу з Ольгою Кобилянською, яку останнім часом подають ледь не з ознаками нетрадиційності?

- Ще в 1990-х український еротичний журнал «Лель» публікував статтю, в якій припускалися близькі взаємини між Лесею Українкою й Ольгою Кобилянською. Це було сміливо, гаряче, незвично… Йшлося про епістолярій двох письменниць, використання в листах, сьогоднішніми поняттями кажучи, інтимних «ніків»: «хтось біленький» і «хтось чорненький», «хтось» і «хтосік», вербалізацію ніжності у взаєминах… Ці листи відомі літературознавцям, вони опубліковані й справді демонструють близькість! От тільки в контексті епістолярної традиції того часу, особливого психологічного стану Лариси Косач, меланхолійності темпераменту й особистісних драм Ольги Кобилянської, неординарності обох адресаток, ця близькість має принципово інший характер. Вона емоційна, когнітивна, високоромантична… Понад це, стосунки між двома людьми такого рівня високості – настільки випадають із загальноприйнятних, що широкий загал не завжди спроможний їх до кінця осягнути.

ЛИШЕ КОБИЛЯНСЬКА МОГЛА ЗРОЗУМІТИ ЦІ ВИСОКІ ПОЧУТТЯ ЛЕСІ ДО ЧОЛОВІКА, БО Й САМА ПЕРЕЖИЛА ДРАМУ НЕРОЗДІЛЕНОГО КОХАННЯ

- Їхнє спілкування було переважно епістолярним? Чи зустрічалися вони в житті?

- Це було здебільшого листування. Для Ольги Кобилянської це була велика честь, а для Лариси Косач – хороша можливість поспілкуватися з письменницею, близькою їй світоглядно і творчо. Крім того зв’язок між Лесею Українкою й Ольгою Кобилянською – це ще одна ланка у ланцюгу потужного зв’язку однієї культури, яка розірвана між двома імперіями.

Зустріч відбулася 1901 року в Кімполунзі. Леся щойно пережила смерть чоловіка, якого безмежно кохала – Сергія Мержинського. Художньо цю трагедію Леся Українка представить у драматичній поемі «Одержима». І хоч як психологи не засвідчують можливості сублімації, Ларисі Косач потрібна була духовна підтримка людини, яка зрозуміє рівень її почуттів (Мержинський по-особливому ставився до Лесі Українки, яка його безмежно кохала, дослідникам відомо, що вона писала листи, надиктовані Сергієм Мержинським на смертному одрі до іншої жінки, яку він любив).

І лише Кобилянська могла зрозуміти ці високі почуття Лесі до чоловіка, бо… вона й сама пережила драму нерозділеного кохання.

Те спілкування Лесі Українки й Ольги Кобилянської в Карпатах, коли дві зболені душі зустрілися на лоні природи, скоріше говорить про високу духовність взаємин, які були між цими неординарними жінками, котрі однаково сильно прагнули любити і любили.

Лесі Українці життя подарувало можливість одружитися і бути щасливою. Базуючись на інформації, яка для мене доступна, я розумію, що це було щасливе життя, щасливі останні роки життя, коли поруч із Лесею Українкою був чоловік – Климент Квітка, який безмежно її і любив.

Олена Пчілка не особливо вітала її одруження з Квіткою, але Леся мала дух не коритися, а зробити так, як вважала за потрібне. Тут можна було б поставити крапку. Але крапка не ставиться, тому що раз у раз нові покоління витягують для себе ось цей «скелет із шафи», щоб ще раз або зацікавити смаженим фактом, або ще раз спробувати покопирсатися в історії великих світу цього. 

- Наскільки ці копирсання привертають увагу до творчості? Чи просто поговорили – і все? То чи варто це робити? 

- Увагу привертають. А от чи варто це робити?

Скажу словами самої Лариси Косач. В одному зі своїх листів вона написала: «Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма, що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої».

НЕ БУДЬ-ЯКА ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ОКРЕМИХ МОМЕНТІВ ЖИТТЯ ПИСЬМЕННИКА МАЄ СТАВАТИ ПРЕДМЕТОМ УВАГИ ШИРОКОГО ЗАГАЛУ

- Тобто, коли ми досліджуємо біографію Лесі Українки, ми фактично порушуємо її заповіт? Чи маємо ми на це право?

- Думаю, що це право визначається місцем особистості в історії. Велика особистість завжди привертає до себе увагу дослідників. Думаю, що питання – чи приносить шкоду, якщо з’являються факти, які випадають з уявлення широкого загалу про особистість, – риторичне. Чи нашкодило французьким поетам-символістам дослідження їхніх біографій? Чи нашкодила популярності поетів «срібного віку» їхня особиста біографія й особливі суспільні вияви? Чи шкодять скандали сучасним акторам, співакам, музикантам, шоуменам?

А от чи шкодить це моралі? Скажу так: аморальність тієї чи тієї особистості – це скоріше питання духовного багатства того, хто взагалі береться щось оцінювати, не маючи фактів.

Тому, не будь-яка інформація щодо внутрішнього світу чи окремих моментів життя письменника має ставати предметом привертання уваги широкого загалу. А якщо вже це потрапляє в широке поле, то має бути той, хто зможе розставити акценти, тобто дослідник, який прагне досконало дійти до істини. При цьому, впевнений, що абсолютної істини не існує. Й апріорі, й через існування неоприлюдненої інформації, не надрукованих листів чи рукописів. Але прагнення дійти до істини має бути і в літературознавчій, і в мистецтвознавчій, і в історичній науці, коли йдеться про особистість того чи іншого митця, визначного діяча тощо.

- Якщо говорити про літературний та епістолярний спадок Лесі Українки, то чи геть все вже надруковано і відомо? Чи можемо ми припустити, що з’явиться ще якийсь не опублікований раніше лист?

- Дякую за питання. Воно сьогодні по-особливому на часі. 1-го березня у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, який є центром Лесезнавства в Україні, відбудеться презентація повного академічного зібрання творів Лесі Українки у 14-ти томах. Це унікальне видання і наша розмова – чудова нагода подякувати авторському колективу за подвижництво! Тепер усі тексти і листи без купюр – в одному місці й чекають на своїх дослідників.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА БУЛА НЕЙМОВІРНОЮ ЖИТТЄЛЮБКОЮ!

- Я пам’ятаю про Лесю цікавий факт – вона дуже любила морозиво з ожини! Здається, в якомусь її листі про це вичитала, бо свого часу я теж трохи досліджувала творчість цієї неймовірної жінки.

- От я й говорю: уявіть собі, якою вона може постати в епістолярії! Пам’ятаєте, я сказав про її жіночність? Так от, із листів Лесі Українки з Берліна (де їй щойно зробили дуже складну операцію), ми дізнаємося, що вона захоплюється цим європейським містом, його багатоярусністю, і виїздить за першої можливості не просто на променад, а на… шопінг! Це – аристократичний капелюшок, блузка, рукавички.

- Абсолютно не чоловік, про якого казав Франко! 

- Так, сильна духом жінка, яка могла переборювати особистісні психологічні і фізичні драми.

Цікава тенденція, про неї завжди говорять: от, Леся Українка хворіла, боролася з тяжкою недугою, все це так, але для мене важливо, як Леся Українка жила! Вона ж використовувала кожну хвилину свого життя для виходу на широкий загал – не скніти, а тішитися від найменшої можливості комунікації. Це і виступи в Києві перед товариством «Просвіта», й її активна позиція літературного критика, і виступи із оглядами європейської та української літератури, і врешті-решт – це зацікавлення світом!

Леся Українка багато мандрувала, і це було не зовсім з доброї волі (хоча вона це, мабуть, робила б і з власного бажання). Але хоч де б вона була – скрізь пізнавала світ, і які б нові, екзотичні для українців, реалії не спостерігала, всі вони відбивалися в її творчості, збагачували таким чином і українську літературу, і бачення українцями світу. Ми ж розуміємо, що межа ХІХ і ХХ століть хоча вже й стала активніша на рівні комунікації, але для українства цей світ був призакритий.

Тому Леся Українка була неймовірною життєлюбкою! Чи не найкраще про це свідчить її незакінчена повість із арабського життя «Екбаль-ганем». В останньому уступі цього недописаного тексту йдеться про сонце: «Це вже починався єгипетський захід. Там Сонце уміє вдавати переможця в останній час перед неминучою поразкою, і так гордо та весело, без найменшої тіні вечірнього суму, сипле барвисті дари на небо, на пустиню, на велику ріку і на кожну дрібную-дрібницю своєї улюбленої країни, що навіть за одну хвилину перед навалом темряви, якось не йметься віри її неминучості»...

Це пророчий відбиток природи неймовірного незгасимого духу великої українки!

КОЛИ Я СТОЯВ БІЛЯ ТОГО СТОЛУ-БЮРО, НА ЯКОМУ Є ДЗЕРКАЛЬЦЕ, ЧОМУСЬ УЯВИВ, ЩО ЛЕСЯ УКРАЇНКА ДЕСЬ ТАКИ НА СЕБЕ ДИВИЛАСЯ

- Духу, який був помножений на її харизматичність і жіночність, про яку ви говорите.

- Знаєте, мені пощастило не один раз побувати в Колодяжному, це – одне з місць сили для українства, в яке треба обов’язково хоча б один раз потрапити. Завітати в «білий» із блакитною оздобою навколо вікон будиночок, збудований батьками для Лариси Косач, в якому писалося, мріялося…

Згадую меморіальний стіл-бюро, за яким Леся Українка любила працювати. Він особливий своїм різьбленням і… свічадом (!), вмонтованим у вертикальну поверхню просто перед очима. Якось не підтверджує цей факт образу «сильного чоловіка», абсолютну відданість ідеї, нівеляцію власне жіночих рис… Як не дивно, але цю тему «підігрівав» і чоловік письменниці Климент Квітка. У своїх спогадах він зауважує, що дружина практично не дивилася у дзеркало, хіба що стільки, «скільки потрібно для туалети сучасної людини». А я, коли стояв біля того столу-бюро, уявляв, як Лариса Косач час від часу не зазирала у дзеркало, щоб не поправити волосся, не прихорошитися (сміється). Разом із незаперечною силою духу, творчим генієм, для мене це штрихи до сприймання феномену Лариси Косач – Лесі Українки.

- Оця жадібність до життя, любов до нього та намагання використати кожну хвилину, мені здається, відбилася навіть в одній часто цитованій поезії: «Як я люблю оці години праці, коли усе навколо затиха під владою чаруючої ночі...”

- (Підхоплює) «…і тільки я одна неподоланна врочистую одправу починаю перед моїм незримим олтарем…»

- За тим столом-бюро, можливо, вона якраз це й писала! Боже, як це все художньо можна уявити.

- Ви правильно вихопили саме цю поезію. Я її страшенно люблю, оскільки в ній блискуче представлена творча лабораторія Лесі Українки. Акт творчості сумірний із божественним ритуалом, дійством, яке поглинало все її єство, якому віддається уся енергія. Це абсолютно психоавтобіографічна картина поставання мистецького твору, в якому відбиваються не просто улюблений час і місце, де й коли пишеться найкраще, а й спосіб мислення, світогляд, бачення змін в літературі, романтичні візії…

У поезії з’являється образ Перелесника. «Летючою зорею» він вривається в життя ліричної героїні, приносить дорогі дарунки, «стрічки коштовні». Розмова з ним для героїні має «лихий кінець» – розплетені коси, бліде лице і… бажання, щоб знову «настала ніч, щоб з перелесником стояти на розмові».

Тож мова зовсім не про кінець і зовсім не лихий. Леся Українка вбачала у своїй творчості можливість постійного відродження, як Фенікс, який щоразу віддаючи свою енергію до кінця, має змогу щоразу відроджуватися для нових результатів своєї діяльності.

ПОВЕРНЕННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ЧИТАЧЕВІ І ГЛЯДАЧЕВІ НЕОДМІННО МАЛО СТАТИСЯ, БО ВОНА НАДЗВИЧАЙНО АКТУАЛЬНА СЬОГОДНІ

- Для широкого загалу Леся Українка – поет і драматург, а для літературознавців, які глибше знають її творчість, – і прозаїк. Чи можна проаналізувати, кого в ній більше - не за кількістю текстів, а за сутністю?

- Я б говорив про універсальність генію Лесі Українки. У повному академічному виданні, про яке говорилося, драматургія складає чотири томи, поезія та ліро-епічні поеми – один том, художня проза – один том, літературна критика та публіцистика – один том, переклади – один том, записи народної творчості та пісні, записані з голосу Лесі Українки – один том, «Стародавня історія східніх народів», написана Ларисою Косач для своїх менших братів та сестер, а також конспекти, виписки, нотатки – ще один, а листування – цілих чотири томи.

Кого більше? Я скажу, що є вагомим для читача, дослідника, громадянина України.

Поезія дала змогу сказати Франкові ті слова, про які ми згадали на початку розмови. Вона надзвичайно потужна і мала силу, яка долає перешкоди, а це було по-особливому потрібно українській нації на той час. 

У драматургії Леся Українка дала змогу українському читачеві побачити місце власної у світовій історії, причини поразок і шляхи до звільнення. На рівні життєвого матеріалу власне українськими можна назвати лише три твори: психологічна драма «Блакитна троянда» (Л.У.), перша і досить вдала художньо драматургічна спроба, твір, який на сьогодні повернувся і в дослідницьке коло, і в театри, київські, зокрема; драматична поема «Бояриня», яка написана на історичному українському матеріалі постхмельниччини, так званої доби Руїни; і «Лісова пісня» – беззаперечний шедевр, в якому сконденсовані Лесині духовні пріоритети, домінанти її світогляду, філософські орієнтири, ментально українські основи. Це твір, у якому крізь міфологічну призму вияскравлюються ідеали письменниці.

Решта драматургічного доробку Лесі Українки написано на матеріалі світової історії: античної, європейської історії середніх віків, біблійної. Тобто, історії світової культури, яка зосереджувала увагу українського читача на загальнолюдських проблемах, вписувала Україну в світовий контекст. Власне це були початки нашого непростого шляху в Європу, який (сумно) так складно долаємо до сьогодні…

На превеликий жаль, драматургія Лесі Українки була, може, найменше представлена в театрі, який не був готовий до реалізації складних і формально, і змістовно проблем, представлених у художньому світі письменниці.

- Сучасні театральні режисери це виправили. Зараз у Національному театрі імені Івана Франка йде абсолютно потрясаюча постановка від Сергія Маслобойщикова за «Лісовою піснею», яка називається «Верба». І ось 25 лютого – прямо в її ювілей режисер Давид Петросян, також на франківській сцені, поставить «Касандру». Я ще не бачила, але, думаю, теж буде дуже гарна річ. 

- Це прекрасно, і це те, що нам сьогодні потрібно. Це повернення Лесі Українки читачеві, глядачеві. Це неодмінно мало статися, бо вона надзвичайно актуальна сьогодні. 

Проза Лесі Українки – менш відомий широкому загалу, але не менш вагомий материк її художнього доробку. Упевнений, що вона може зацікавити сучасного читача.

Літературознавство, публіцистика, фольклорні матеріали – невичерпне джерело для істориків, літературознавців, мистецтвознавців, філософів. Листування – окрім названих фахівців, ще й психологів, дослідників епістолярного жанру, мемуаристів.

БАГАТО СТУДЕНТІВ СИДЯТЬ УДОМА В МІСЦЯХ, ЯКІ ВІДВЕДЕНІ ПІД БІБЛІОТЕКУ – І ЦЕ СТРАШЕННО ТІШИТЬ

- Якщо говорити про сприйняття її постаті й творів сучасними студентами. Ви ж викладаєте в педагогічному університеті майже 30 років, можете проаналізувати – чи сучасний студент інакше сприймає класику, ніж ми колись?

- З власного досвіду скажу, що філологічна спільнота за мої 30 років викладання мало змінилася, тому що це – люди, які своє покликання узгоджують зі словом. Причому йдеться і про філологію, як науку, і про філологію, як можливість передавати свої знання іншим.

Спостерігаючи за студентами, я б говорив, що це просто різні покоління, кожне з яких по-своєму сприймає і дійсність, і творчість класиків, і по-своєму її репрезентує.

Днями відбувся обласний заключний етап конкурсу Вчитель року, де я був головою журі. Я слухав його учасників, вчителів, які пройшли філологічну школу Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, і тішився від того, що дух, який вони несуть у класи, залишається таким же, як був 35 років тому, коли я сів за студентську парту, а потім став за викладацьку трибуну.

Студенти, які сьогодні слухають курс історії української літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття зі мною, й інші літературознавчі й мовознавчі дисципліни, так само захоплені художнім словом, і є можливості нести його до учнів. Одна печаль – слухають сьогодні крізь призму монітора, але в їхніх очах – замилування, захоплення українським письменництвом. 

- Коли я вчилася на філології (не буду приховувати, майже 20 років тому), то ми перечитували нескінченні томи літератури, звичайно що – на паперових носіях, і постійно сиділи в бібліотеці. Зараз інші реалії – ера ґаджетів, електронних книг і віртуального навчання. Чи не впливає це на якість підготовки філологів і чи не втрачається оте сакральне відчуття зв’язку з Книгою?

- Коли я дивлюся на свою бібліотеку – відкриваю шафи і торкаюся книжок, то, звичайно, тішуся, і хотілося б, щоб так робили всі. Але сьогодні – інший час, інші можливості доторку до інформації. У цьому є й свої переваги – те, що було недоступне або ж доступне через якісь терни (наприклад, необхідність відвідувати бібліотеку в іншому місті або ж замовляти книжки з бібліотек Києва), на сьогодні стало простіше.

Зі свого викладацького досвіду «напівживого» спілкування через монітори: з приємністю констатую, що багато студентів сидять удома або в гуртожитку (до речі, вони у нас дуже комфортні для студентів) у місцях, які відведені під бібліотеку, там де є поличка з книжками, або книжки, які лежать на столі – й це страшенно тішить.

- Можливо, то для «розумного» антуражу?

- Це відносно новий досвід бачення через екран (на жаль, уже майже річний), але я не думаю, що студенти виставляють книжку для того, щоб її помітив викладач (сміється). Тобто, студент, який прийшов на філологію, все-таки книжку в руках тримає.

Чи стали вони менше ходити до бібліотеки? Стали. Інколи тому, що просто у цьому не бачать потреби. От мені, наприклад, важко з екрану читати, а вони легко це роблять. Навіть на практичних заняттях, які відбувалися наживо, є студенти, які дуже легко з планшета чи навіть з телефона швидесенько знаходять закладочку і цитують текст. Але є й ті, які роблять це з паперової книги, одержують від цього задоволення, і самі пишуть книги. У нас є ті, ким можна пишатися, лауреати літературних конкурсів. Тобто, філологічна наука не перестала бути цікавою й привабливою.

Мені не просто хочеться вірити, а я це бачу (довгий час як проректор відповідав за виховну роботу студентів), що елітарна особистість, яка формується в Центральноукраїнському державному педагогічному університеті, перебуває на високих духовно-морально-етичних щаблях. Це люди, які відчувають спроможність розбудовувати українську державу, і до університету приходять саме з цим внутрішнім порухом, здобуваючи кожен свою професію. Говорити, що сучасний студент раптом став якимось іншим, ніж були ми чи ви, я б не став.

ЮВІЛЕЙНІ ДЛЯ НАШОГО УНІВЕРСИТЕТУ ДАТИ ПОЧАЛИСЯ ЩЕ У 2020 РОЦІ – НАШОМУ ПАТРОНУ ВИННИЧЕНКУ ВИПОВНИЛОСЯ 140 РОКІВ

- То будемо вважати, що за своїм потягом до опанування знань нинішні студенти не дуже відрізняються від тих, які у вас навчалися 30 років тому, і навіть від тих, хто прийшов до цього навчального закладу (тоді він називався Педагогічні курси з підготовки вчителів для початкових шкіл) у далекому-далекому 1921 році. Просто можливості у кожного покоління були інші.

- Ви вірно говорите. І про наших студентів, і про те, що в цьому році Центральноукраїнському державному педагогічному університету імені Володимира Винниченка виповнюється 100 років.

Ювілейні дати для нас почалися ще у 2020-му – нашому патрону Володимиру Винниченку виповнилося 140 років.

Історія нашого університету розпочинається із 1921 року – появи спочатку інституту соціального виховання, потім педагогічного інституту, потім вже університету. Змінювалися назви, змінювалися статуси, незмінними цю довгу сотню років залишалася увага до того, хто навчається, і повага до закладу. 

- Це найстаріший на Кіровоградщині педагогічний університет?

- Так. Хоча для університету 100 років – це ще не старість, а поважний вік. А що стосується педагогічної освіти в цілому, то вона у нашому краї має глибші корені, які тягнуться до 80-х років 19-го століття, коли в жіночій громадській гімназії було відкрито перший педагогічний клас.

- На певному етапі кожен «замилуваний в слово» має для себе визначитися, хто він: той, хто створює контент (письменник, поет) чи той, хто цей контент досліджує – літературознавець. Чи стояли ви перед таким вибором? 

- Існує навіть така стійка словесна форма – «якщо ти не можеш писати, то тоді берешся за критику» (сміється). Критика – це теж літературознавча галузь, але для мене ближчі історія й теорія літератури. Якщо відверто, то іноді я «беруся за перо», але скоріше для себе.

Щодо формування, то, перш за все, мабуть, треба віддати належне моїм батькам, сестрі, які прививали любов до читання з раннього дитинства – у чотири я вже читав, а пізніше – вчителям у школі, яким доземно вклоняюся за науку й виховання. Більшість моїх колег, хто на сьогодні викладає літературу й мову на факультеті філології та журналістики, розповідають, як у дитинстві вони перечитали всю шкільну бібліотеку, потім всю сільську чи районну. Зі мною було так само.

До речі, це стосується не тільки філологів, тому що обмежувати любов до книги власне наукою про слово я б не став. У нашому колективі – понад 330 викладачів, і всі, кого я знаю (а особисто з кожним мені щасливиться зустрічатися з різних і службових, і професійних приводів), дуже багато читають. Ну, уявіть собі: лише за останніх 5 років наш колектив збагатився 33-ма докторами наук, 24-ма професорами, 62-ма доцентами! Це не просто читання – це копітка робота над професійними текстами, уміння систематизувати, узагальнювати, робити висновки. Без системності, яка сформована читанням, цього не можливо уявити.

Своєму професійному поставанню я завдячую своїм викладачам: Василеві Марку, Леоніду Куценку, Володимиру Панченку, Світлані Барабаш, світлу пам’ять про яких разом зі мною бережуть багато поколінь філологів, Ользі Крижанівській, Олегу Полярушу, Григорію Клочеку, який став моїм і науковим керівником кандидатської, і науковим консультантом докторської дисертації. Це люди, котрі сформували мене як філолога, як літературознавця, і які своєю одержимістю словом надихали.

І це не лише мій досвід. Багато випускників нашого інституту, а потім університету, сьогодні є його провідними викладачами, доцентами, професорами, які здобули серйозне місце в науковому полі. Наші доктори та кандидати наук знані й в Україні, й за її межами завдяки своїм публікаціям, завдяки аспірантам, яких вони вчили і які продовжують вибудовувати дискурс сучасної української освіти.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА НЕ ПРИЙМАЛА ПОЗИЦІЮ ВИННИЧЕНКА ДРУКУВАТИСЯ У РОСІЙСЬКОМОВНИХ ВИДАННЯХ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ

- В довершення надзвичайно цікавої розмови про Лесю Українку запитаю ще й про її дуже непрості відносини з Володимиром Винниченком (чиїм ім’ям названо ваш університет). Чому так сталося, що два таких важливих інтелектуальних українських світоча перебували в конфлікті?

- Леся Українка не зустрічалася з Володимиром Винниченком особисто, хоча вони діти однієї епохи (Лариса Косач на дев’ять років старша). За в’язницями й еміграціями у нього й частими мандрівками у неї, це було майже неможливо. Але діалог двох митців досить показовий. З одного боку, Леся Українка високо оцінює ранню творчість Володимира Винниченка й вітає його входження в українську літературу. Свідченням цьому – розлога, на жаль, не завершена, але репрезентативна стаття «Винниченко». З іншого, і саме це визначає природу названого вами конфлікту, – незгода з бажанням Володимира Винниченка писати російською мовою для російських видань. Леся Українка вбачає в цьому зраду на користь, як вона пише, – «ласкових переможців», і небезпеку переходу таким чином у російську літературу.

- Це був конфлікт світоглядних позицій?

- Безперечно. І Леся Українка свою позицію чітко виявила в драматичній поемі «Оргія», де йдеться про митця, який НЕ може перейти в іншу культуру задля матеріальної й іміджевої вигоди.

Винниченко ж мав за один із життєвих девізів: «Я хочу возвеличити собою українське!». Це його кредо і його позиція, реалізована у тому числі й у друкуванні творів російською мовою задля популяризації української літератури, її можливостей.

Володимир Винниченко став одним із небагатьох авторів, твори якого поставили на сценах кращих європейських театрів – його драма «Брехня», а пізніше «Чорна Пантера і Білий Медвідь» з успіхом проходили в театрах Берліна, Рима, ну, й Москви та Петербурга. Тріумф Винниченка в європейському культурному середовищі засвідчує його позицію у виявленні українського духу на теренах світу.

Леся Українка при цьому зробила неймовірний крок у вивищенні української літератури своїми текстами, якими й до сьогодні може пишатися європейська культура. Завдяки своєму матеріалу і потужному драматичному впливу, ці тексти можуть бути цікавими і для європейського глядача чи читача.

Тобто історія і з Володимиром Винниченком, і з Лесею Українкою – це надзвичайна історія поставання української культури, як частини світової. І в одному, й в іншому випадку, попри різне бачення позицій виявлення своїх здобутків, місія була виконана. Але питання, як бачимо, залишаються. Діалог «Леся Українка – Володимир Винниченко» до сьогодні незакінчений. Він має нюанси, які виявляються в можливості амбівалентного, а не чорно-білого сприймання.

Бачити світ у всьому багатстві відтінків, нюансів, стереоскопічно – моя особиста позиція. Тільки так можна наблизитися до розуміння явищ навколо тебе, тільки зважування усіх можливих варіантів розв’язання проблем дозволяє приймати правильні рішення задля спільного успіху.

Любов Базів. Київ

Фото з відкритих джерел та особистого архіву Сергія Михиди