Василь Теремко, письменник, видавець, заступник директора Видавничого центру «Академія»

Чи «з’їсть» цифрова книга друковану? Якою має бути назва, щоб на неї «клюнув» читач? Чому батькам варто читати підліткову літературу? Чи можуть онлайн-зустрічі замінити «живе» спілкування з письменниками? Як впливає аура автора на сприйняття його тексту? Чи справді літературний світ – це екосистема, де, як і в лісі, є різні рослини, починаючи від найвищих і найміцніших, до тих, які тільки проростають із землі? Та чому видавцю так важливо бачити перспективних авторів, йти їм назустріч і шукати в цій співпраці шанси й для себе?

Про все це – у цікавій розмові з видавцем, доктором наук із соціальних комунікацій, письменником, заступником директора Видавничого центру «Академія» Василем Теремком.

- Пане Василю, зрозуміло, що зараз не дуже сприятливий час для всіх, у тому числі й для українського книжкового ринку, але ви – оптиміст, тому мої питання, сподіваюся, вас не засмутять. У минулому березні – на початку карантину – прогнозувалося, що продажі книжок впадуть десь на 70 відсотків. Чи справдилися ці песимістичні прогнози?

- Це був справді серйозний виклик, оскільки карантинний режим життя впливає на психологію і на настрій людини, але видавець мусив адаптуватися до несподіваних умов. Продажі в книгарнях впали суттєво, й це сильний удар по галузі й конкретних суб’єктах – деякі з них навіть зупинили свою діяльність.

Частковий дефіцит компенсували продажі через Інтернет, але це все одно не вберегло від різкого падіння.

- Як це вплинуло конкретно на ваше видавництво? Тим більше, що у вас нішева література: навчальна, наукова, підліткова.

- Падіння є і в нас. За накладами – це десь 30-40 відсотків, за назвами – на відсотків 20. Надходження дають підстави зрозуміти, що це не надто загрозливе падіння, хоча й серйозний удар, через те багато що доводиться переглядати.

Ключова причина проблем – системна слабкість нашої видавничої сфери. Наприклад, падіння в американській, французькій, німецькій, британській видавничих галузях теж помітне, але для них цей удар менш відчутний, бо вони стійкіші.

ЯКБИ НЕ БУЛО УЧАСТІ ДЕРЖАВИ В ЦИХ ПРОЦЕСАХ, ДУМАЮ, БАГАТО ХТО ВПАВ БИ БЕЗ ШАНСІВ ПІДНЯТИСЯ

- А допомога держави хоч частково далася взнаки? Адже Мінкультом і УІК було реалізовано програму «Культура в часи кризи: інституційна підтримка».

- Звичайно, якби не було участі держави в цих процесах, думаю, багато хто впав би без шансів піднятися. Я не хочу критикувати державу, бо то найпростіше – критикувати. Скажу тільки про реалії: в минулому році бюджетні закупівлі для бібліотечної системи були зменшені приблизно вдвічі, а грантова підтримка була реалізована аж у грудні. І багато видавців, не впевнених у тому, що виконають у такий напружений термін зобов’язання, пов’язані з грантовою підтримкою, не взяли участі в цьому процесі.

Ще одна об’єктивна складність – книжки були видрукувані, а торгівля не працювала через карантинні обмеження, от вони й залягли на складах. А книжка має жити в читацькому світі з моменту свого народження, і цей розрив між виготовленням і розповсюдженням, який важко спрогнозувати, тривожить. Мої спостереження спонукають думати, що в нашій справі, крім фахового інструментарію, законів ринку, працюють і містичні закономірності.

ОНЛАЙН-ЗУСТРІЧІ «ЖИВИХ» НЕ КОМПЕНСУЮТЬ, БО ВОНИ МАЮТЬ ЕЛЕМЕНТ ШТУЧНОГО ХАРАКТЕРУ

- Також видавництва виявилися позбавлені, наприклад, тих же зустрічей письменників з читачами, а раніше це суттєво сприяло розповсюдженню книг. Чи ви примудрилися робити це онлайн?

- Онлайн-зустрічі «живих» не компенсують, бо вони мають елемент штучного характеру. Реальні зустрічі письменника з авдиторією дають сильні емоції. Тоді найкраще відбуваються вибір книги, формування ставлення до неї – на все це впливає аура автора. Безперечно, живе спілкування письменника з читачем – потужний чинник, щоб книга була ним сприйнята і він захотів її прочитати. Таке спілкування позначається і на сприйняття тексту.

- Ще до локдауну і карантинів паперова книга потроху почала програвати соцмережам, телебаченню, комп’ютерним іграм. Вас це лякає, чи ви сприймаєте це як закономірний розвиток і трансформацію книговидавництва – перехід книг в електронну або авдіоверсію?

- Дуже складне питання. Піддаючись поверхневим реакціям, можна сказати, що лякає, і дуже катастрофічні процеси відбуваються! (сміється). Років десять тому я був у таких настроях, а зараз думаю інакше. Безсумнівно, книга вже давно втратила монополію у структурі вільного часу людини, як джерела інформації або чинника навчання. Є багато аспектів, в яких її статус вже не той, до якого звикли люди мого покоління. 

Але тим не менше – книга є і буде! Вона потрібна людині для розвитку в ній людського. Розумієте, під час роботи з екраном і з друкованою сторінкою у психіці відбуваються різні процеси, оскільки працюють різні півкулі головного мозку, встановлюється різний характер взаємозв’язків між півкулями. Неспроста Стів Джобс обмежував своїх дітей у роботі з екранною інформацією. І неспроста в багатьох технологічно розвинених країнах темпи продажів цифрових книг втратили тенденцію до зростання, відбувається повернення, хоч і повільне, до друкованої книги. Це означає, що книга друкована і цифрова, екран і друкована сторінка в певних пропорціях будуть співіснувати. І вони не ворогуватимуть, не будуть з’їдати одне одного, а спільно працюватимуть на користь людині.

Перед сучасним людством постало багато питань, які треба осмислити, особливо враховуючи той період життя дітей, коли їхня поведінка ще залежить від дорослих, а дорослі можуть створити якісний вибір для них.

- Видавничий центр «Академія» робить електронні версії виданих книг?

- ПДФ-версії деяких наших видань відкриті, думаємо над мультимедійними варіантами, авдіокнигами. Цього не можна ігнорувати, адже з’являється нова соціокультура, культура споживання комунікаційного продукту, і ми не зможемо переробити навички, потреби й стилі життя поколінь.

ТЕПЕРІШНІЙ ПІДЛІТОК АМБІТНИЙ, ВІН РОЗУМІЄ, ЩО ДОРОСЛІ МОЖУТЬ БУТИ ДЖЕРЕЛОМ ДОСВІДУ ЧИ ЗНАНЬ, ЯКІ НЕ ЗНАЙДЕШ В ІНТЕРНЕТІ

- «Академія» видає багато книг для підлітків, цей жанр називають «янґ-едалт». Але підлітки вже самі вирішують, читати їм чи ні, й неохоче піддаються впливу батьків, то вам треба комунікувати одразу з ними, а не діяти через дорослих?

- Тут я буду з вами дискутувати. Питання – якому впливові? Якщо сказати підліткові: «Це читай, а це не читай», ефект буде нульовий. Теперішній підліток амбітний і він розуміє, що дорослі можуть бути джерелом досвіду чи знань, які не знайдеш в Інтернеті. Його вже не здивуєш інформацією чи технологічними навичками – вони вправніші за своїх батьків, але, тим не менше, їм цікаво з дорослими, тому дорослі мають змінюватися. Хоча б у міру своїх можливостей.

- Пане Василю, ви займаєтеся видавничою справою вже дуже давно й академічно. Ви – доктор наук із соціальних комунікацій, видали серйозні книги: «Видавничий маркетинг», «Основні засади видавничого бізнесу», наукову монографію. А потім взяли та й написали… повість для підлітків «16 весна». Чому так відбулося?

- Якщо чесно, то якби не було потреби займатися чимось іншим, я б усе життя писав (сміється). Не знаю, що б із того вийшло, але за внутрішньою енергетикою та саморозумінням – це начебто моє. Однак я мало цим займаюся, бо все життя працюю з текстами інших людей. А це забирає час, енергію, бо якщо ти не віддаси її текстові й не з’єднаєш з енергетикою автора, то її бракуватиме книжці. Це дуже цікава тема, в ній багато табуйованих аспектів, які я ніколи нікому не розкрию, але, якби можна було, то міг би написати щось цікаве про те, як відбувається творення книжок з дуже великою кількістю різноманітних прикладів.

«16 весна» написана тоді, коли в Україні була в розпалі війна. Коли мій зять добровільно пішов на війну, я бачив, що відбувалося з дочкою, з внучкою... яка аж тепер мені розказала, як тоді жила (вона була студенткою). А я почув від неї слова, які потребували зусиль, щоб утримати сльози: «А ти знаєш, я не була студенткою. Тато був там – і моя душа була там, я вже не могла відчувати те, чим цікаве студентське життя...».

У ту пору ми почали видавати підліткові книжки. Читаючи їх, знаходив щось про любов, непорозуміння батьків з дітьми, дітей із вчителями, про підліткові конфлікти, а мене не покидало відчуття, що в країні відбувалося інше. Я розумів, що багато дітей живе іншим життям, і відчував, що мушу якось означити цю реальність. По суті, в повісті мотив війни не основний, а рефреном звучить.

- А як вам писалося?

- У мене якось так складається: треба придумати героя із життєвою історією і дати йому можливість жити самому. Це дуже цікавий процес спостереження за віртуальним життям і самоспостереження: йти поруч з героєм, не заважати йому жити, але фіксувати все, що з ним відбувається. І в якийсь момент я зупинився, бо відчув спустошення, тупиковість. «Усе, слабак!» – сказав собі й відклав текст, тим більше, що робота завжди є. А через якийсь час текст і його герої повернули мене в процес, і я їм вдячний за дивовижний досвід!

ЕНЕРГЕТИКА, ЯКА ЗАКЛАДЕНА В ПІДСВІДОМОСТІ АВТОРА, СПРАЦЬОВУЄ Й У ТВОРІ. ХТОСЬ НАЗИВАЄ ЦЕ КОМПЛЕКСАМИ, ХТОСЬ – НАТХНЕННЯМ

- Письменникам, мені здається, часто доводиться чути питання: «А це ти про себе писав?»

- Є дуже багато літератури про психологію творчості письменника і про технологію написання бестселерів. Я, як людина, яка свідомо вступала на філфак, дуже цікавився цим процесом, але доти, поки сам не взявся за написання текстів, так і не розумів його характеру і сил, що ним керують. Мій досвід – не універсальний, але певні спостереження дають підстави сказати, що енергетика, яка закладена в підсвідомості автора, спрацьовує й у творі. Хтось це називає комплексами, хтось натхненням. Хто чим хоче хай називає, але щось таке є. І в перших текстах автора ця енергетика домінує. Я відстежую дебюти різних авторів (ми багато їх видаємо). Витіснені енергії в них пробиваються. Це не обов’язково копіювання якихось сцен свого життя, ситуацій, але, тим не менше, те, що Юнг назвав архетипом, який акумулює успадковану енергетику, а також власний, здебільшого – непростий, психічний досвід, працює.

От, наприклад, у «16 весні» є футбол. Він справді поставив мене на ноги в прямому і переносному сенсі – коли б не він, не знаю, як би склалося життя. Він задав паростки віри в себе й амбіції. Звичайно, є в повісті збірні образи, є ситуації, в яких сам був, про які знаю. Я від них відштовхувався, але робив адекватними життю героїв. Багато чого зринало несподівано для мене – це підхід, коли герой живе своїм життям, а ти живеш поруч із ним.

- Це якесь роздвоєння особистості виходить!

- Не думаю. Дайте волю вашому психічному станові, своїй енергетиці, і ви це відчуєте. Цього не треба боятися. Або ще таке із особистісного: я в житті не бачив жодного свого діда, і це проявлялося відчуттям неповноти власного світу. Мабуть тому в перших текстах мимоволі зринав образ діда – той комплекс, який у мені сидів. Зараз уже він не працює.

- У вас є і щось середнє між оповіданням і повістю з пікантною назвою… «Перший чоловік»…

- Історія її така: ми готували збірку оповідань для підлітків «Така любов», публічно звернувшись до потенційних авторів надіслати для неї тематичні твори. Коли їх читав, зрозумів, що не всі вони можуть бути в одній збірці, бо серед них було багато дорослих історій. Тоді й вирішили залишити за підлітковою збіркою назву «Така любов», а збірці з дорослими сюжетами дали – «Любов така», з підтекстом, що вона справді всілякою буває й різне витворяє з людиною.

Коли почали комплектувати дорослу, не вистачило текстів, от і вирішив написати щось сам. Дружині сказав, що пишу «хуліганську штуку», й почув у відповідь: «Ти там дивися – в тебе діти, внучка вже доросла, щоб потім не ховав очі». Вона – головним редактором, а я тоді директор – кабінети через стіну. Віддав їй читати, і тремчу, бо ж там всілякі є повороти. Мотив зав’язаний на героїні, яка має дуже неоднозначний досвід життя: була в шлюбі, багато шукала себе серед чоловіків, а потім зустріла хлопця, молодшого на дванадцять років. І в них зав’язується така любов, що в якийсь момент вона визнає його своїм першим чоловіком. І от, прочитавши оцю штуковину, заходить у кабінет не головний редактор, а моя дружина – гарячий піт і мороз вдарили мене одночасно, і тут чую «Ти знаєш, а вона сподобалася…». Мене й відпустило (сміється).

КНИЖКА, ЯКУ ПРОЧИТАЛИ БАТЬКИ Й ПІДЛІТОК, Є ХОРОШИМ ПРИВОДОМ ДЛЯ ДОВІРЛИВОЇ РОЗМОВИ

- Повертаючись до теми жанру янґ-едалт, що в ньому основне? Адже підліткова література охоплює все – там може бути і містика, і психологія, і детективи. А що обов’язкове: герої-підлітки чи специфічний стиль написання? 

- Теоретики кажуть, що є підліткова література і є література про підлітків. Підліткова література – це та, де підлітки живуть своїм життям і їхнє літературне життя цікаве для тих людей, які є підлітками. А ми спостерігаємо, що читають ці книжки не тільки підлітки. Вони цікаві й дещо молодшим читачам, і це мені зрозуміло: я теж любив читати «дорослішу» літературу, бо там досвід, до якого тягнешся. До них небайдужі й батьки підлітків, бо книжка, яку прочитали батьки і підліток, є хорошим приводом для довірливої розмови про щось і ні про що, але все-таки – більше про щось.

Коли батько чи мати повчально розмовляють із сином чи дочкою про них, і кажуть: так треба, так не треба – це дратує, а коли мова про якісь абстрактні речі, про літературного героя, його життєві обставини і поведінку – це зовсім інше.

Щоб книжку читали, вона за духом і за реаліями життя має відповідати питанням, з якими живуть і над якими розмірковують підлітки. Їм не цікавий не їхній світ. Дуже важливо, щоб автор знав підліткове життя, володів підлітковою мовою, але в міру.

У нас є автори, які добре відчувають це середовище. Наприклад, Олена Рижко якісно моделює сюжет, конструює проблему часто на межі розриву особистості й показує, до чого все це може призвести. Їй це вдається, бо вона ще й вправно володіє виражальними засобами.

- Вона мені розповідала, що для того, аби правдиво написати повість, де історія розгорталася довкола субкультури дигерів, довелося навіть спускатися із сином у підземелля!

- Так, це події з її повісті «Знає тільки Мару». Це її шлях, а хтось може уявити ті самі реалії. Якщо ж автор намагається вишуканою мовою передати атмосферу свого підліткового життя, яке розгорталося тридцять-сорок років тому, шансів на читацький успіх небагато. Йдеться, звичайно, не про історичну чи біографічну прозу. Амбітний і голодний на успіх автор мусить вийти із себе й зайти в стихію підліткового життя, що не кожному цікаво й посильно, бо це тяжка праця над своїм емоційним станом і зі своїм психічним «Я».

Більшість наших авторів – жінки, які вміють відчувати свої героїв. Надя Біла достатньо уважно придивляється до поведінки підлітків на межі норми, її повість «Крута компанія» – саме про круту компанію навиворіт. По-своєму це вдається Ірині Мацко, Оксані Сайко, Ользі Купріян, Ользі Лілік, Юлії Чернієнко, Оксенії Бурлаці, Алевтіні Шавлач, Марті Гулей. А ось дуже успішна повість Марії Морозенко «Я закохалася» представляє класичний підхід. Хотілося б, щоб потужніше був представлений досвід становлення чоловічих натур, що добре вміє робити Сергій Гридін. Є автор, який не розкривається і про себе нічого не розповідає – на обкладинці псевдонім, а назва повісті – «Кібершулер».

Усі наші автори дуже цікаві, їх багато, а 2021 рік вимальовується роком дебютів. Думаю, що Софія Бенза, чия дебютна книжка вже буде в середині березня, здивує багатьох. Для розкриття інших прізвищ час невдовзі настане.

НАЙЕФЕКТИВНІШИЙ ПОСЕРЕДНИК МІЖ ТВОРОМ І ЧИТАЧЕМ – ЦЕ НАЗВА

- От ви сказали, що авторка сумнівалася в назві, про іншу назву сказали, що вона добре працює. А як взагалі відбувається вибір назви? 

- Був час, коли книжки конкурували тільки з книжками, і це видно з їхніх назв – тоді не настільки переймалися тим, як працює назва. А сьогодні книжка далеко не найсильніша в комунікаційній системі, вона має потужних конкурентів, тому авторам і видавцям доводиться ретельно працювати над усіма складниками її успіху. Якщо абстрагуватися від таких беззаперечних чинників, як репутація автора і розголос про твір, перша лінія роботи – назва, дизайн і художнє оформлення палітурки. Спрацьовують ще й репутація видавництва та презентаційні елементи в книжці.

Найефективнішим посередником між твором і читачем є назва, яка, будучи закоріненою в твір, має проникати в ключові чуттєві, раціональні сфери читача й ненав’язливо управляти його поведінкою. Маркетинг, психологія можуть допомогти в цьому авторові й видавцеві. Але це пів справи: якщо видавництво байдуже до того, яким є стиль його книжок і поведінки на ринку, не дотримується стильової єдності, навіть сильну назву приглушує книжковий потік.

Це цікава і не захищена від помилок робота – створювати назви. У редакціях газет колись був жарт про два типи журналістів: одні носять пиво, інші його п’ють. Носять ті, хто не вміє створювати назви, – тим, хто це вправно робить… (Сміється). 

- Зараз у ЗМІ спостерігається тенденція робити трохи «смажений» заголовок навіть до абсолютно нейтральних новин, щоб їх активніше читали чи дивилися.

- Культура змінилася. Є сильні фахівці, які вміють влучно це робити, і я ними захоплююся, але дуже дискомфортно бачити на різних ресурсах безліч логічних, семантичних, синтаксичних і граматичних помилок – неакуратність зашкалює.

ПОМИЛКА В КНИЖЦІ – ЦЕ ЗАВЖДИ ДОКІР І САМОДОКІР ВИДАВЦЮ. АЛЕ ПОМИЛКА ПОМИЛЦІ НЕ РІВНЯ

- До речі, про помилки. Періодично в соцмережах з’являються дописи (з відповідними фото) що, мовляв, у такому підручнику чи посібнику або переплутали прапори держав, або надрукували портрет не тієї письменниці, дали неправильне розв’язання, чи припустилися помилки в завданні. Чому це відбувається? Чому видавництва, які здійснюють надважливу місію, допускають це?

- Це складне питання. На нього спонтанно відповідати ризиковано. Я спробую висловити власну думку.

- Ну, у вашому ж видавничому центрі, який на такій літературі спеціалізується, такого не траплялося?

- Ой, не питайте мене – це дуже страшно! Помилка в книжці – це завжди докір і самодокір видавцю. Але помилка помилці не рівня. В книзі рекордів Гіннеса зафіксовані видання, в яких експерти не знайшли жодної помилки – їх небагато. А тепер про конкретику: є, скажімо, коректорська помилка, бо в людини, коли вона працює весь день, можливі зумовлені добовим циклом певні спади, розриви уваги. А є помилки як тенденція – і це вже проблема видавництва, його зона відповідальності.

Щодо навчальної книжки. Можливо, негативно позначаються ущільнені терміни їх готування. У будь-якому разі це питання стосується організування процесу і якості всіх його учасників. Може спрацювати і зворотний ефект: чим вища відповідальність, тим більший ризик, що десь когось «заклинить» – і він не побачить те, що не побачити не має права. А навчальна книжка – під різнобічним контролем. І значною мірою добре, що різні оператори цього процесу бачать і допомагають очищенню середовища та зміні процедур готування книг. Це не позбавляє видавців відповідальності – вони теж змінюються.

У КРАЇНІ Є ВЕЛИКА ПРОБЛЕМА ТЕКСТІВ: ЯКІСНИХ ТЕКСТІВ НЕ ВИСТАЧАЄ

- Які наклади в Україні вважаються нормальними, і взагалі чи настане момент, коли письменник зможе жити з книги, яку він видав? 

- Я починав працювати, коли можна було за рік продати понад 100 тисяч примірників книг однієї назви. Тоді мені сказали: не тішся, це недовго буде. Не вірив. Сьогодні книжка на українському ринку, якщо не брати до уваги авторів бестселерів, розходиться накладом від 500 до 2 тисяч примірників. Ми поки що видаємо тисячу - півтори тисячі примірників, видання для студентів – у середньому 500 примірників. Це дуже сумнівні проєкти з погляду економіки.

У цінових співвідношеннях книжка не найдорожчий продукт на українському ринку, якщо брати до уваги складники собівартості. В Україні дешева праця авторів, працівників видавництв, книгорозповсюджувачів. Еквівалентно книги в нас значно дешевші, аніж у Європі, а всі матеріали, з яких їх виготовляють, – за європейськими цінами.

Цей рік не показовий. Колись я читав, що автори деяких книг мали пристойні винагороди – сотні тисяч гривень. Їх забезпечували наклади: десятки тисяч примірників. Ви навіть можете здогадатися, про кого йшлося, бо таких авторів небагато. 

- Мені тільки Кокотюха спадає зараз на думку! 

- Думаю, що він – професійний письменник. Андрій Кокотюха не один такий, але – один із найяскравіших у цьому: чимось метафорично нагадує мені Мартіна Ідена.

ЛІТЕРАТУРНИЙ СВІТ – ЦЕ ЕКОСИСТЕМА, ДЕ, ЯК І В ЛІСІ, Є РІЗНІ РОСЛИНИ, ПОЧИНАЮЧИ ВІД НАЙВИЩИХ, ДО ТИХ, ЯКІ ТІЛЬКИ ПРОРОСТАЮТЬ ІЗ ЗЕМЛІ

- Ви сказали, що у вас цей рік буде роком дебютів. А чи немає такої спокуси – надрукувати когось відомого-відомого?

- Є багато таких спокус. Ми коло них кружляємо – хтось на нас реагує зацікавлено, з кимось працюємо, хтось має зобов’язання перед іншими видавництвами, і ми розуміємо, що це дуже делікатна грань поведінки.

- Між українськими видавництвами є боротьба за письменника? 

- Такої відкритої, зі скандалами я не знаю (сміється). Далеко не всі порушують правила цієї боротьби. У нашому середовищі більшість – це люди, які розуміють роль правил. Але в країні є велика проблема текстів: якісних текстів не вистачає.

- Я говорила з вашою колегою, то вона сказала: ну, звичайно, всі хочуть видати Жадана чи Іздрика! Але ж, крім них (яких я поважаю і люблю), напевно, що є ще талановиті письменники, які можуть бути дуже популярними?

- Розумієте, літературний світ – це екосистема, де, як і в лісі, є різні рослини – від найвищих і найміцніших, до тих, які тільки-но проростають із землі. Видавцеві важливо бачити це середовище, перспективних авторів, іти їм назустріч і шукати в цій співпраці шанси для всіх.

Видавництво не займається гуманітарною справою, не розвиває літературу, але, працюючи в полі своїх інтересів, може допомагати літературі, гуманітарній справі й конкретним людям.

- Тобто ви пішли напрямом – і він чудовий – відкривати нові імена? 

- Щось таке бачив у поведінці своїх університетських викладачів, але більше навчила цього робота в обласній молодіжній газеті «Ровесник» (Тернопіль). Я став її редактором, мало що вміючи, бо тоді там була зміна поколінь. Зі мною прийшли хлопці, які теж мало що вміли – ми разом училися. І зараз ті хлопці – помітні в українській журналістиці фігури. Можливо, це комплекс, що походить із того часу, але мені справді цікаво бачити, як народжується письменник. 

Любов Базів. Київ

Фото Володимира Тарасова