Тетяна Міхіна, актриса театру й кіно, народна артистка України

Всесвітній день театру, який відзначається 27 березня, вже другий рік поспіль проходить… без театру, бо черговий локдаун зачинив для глядачів усі двері. Але ми трохи виправимо ситуацію й зігріємо це свято теплою розмовою з талановитою українською актрисою, витонченою окрасою Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка – Тетяною Міхіною.

До того ж, є ще один приємний привід – нещодавно вона стала народною артисткою України, ми щиро її з цим вітаємо і відправляємося у дивовижне театральне закулісся.

- Пані Тетяно, ви зіграли величезну кількість різнохарактерних героїнь, буквально проживши для нас долю кожної з них: весела Наталка Полтавка, харизматична Едіт Піаф, вразлива Бланш, нещасна вдова Лимериха. Які з ролей вам грати більше до душі – умовно позитивні чи ті, які бачаться глядачеві більш неоднозначними, або й зі знаком мінус?

- Негативних цікавіше грати, бо там можна знайти дві паралельні лінії існування персонажу. Звісно, всі люди хороші, й можна виправдати будь-які вчинки кожного, але коли граєш неоднозначних персонажів – ніби входиш у дві річки одночасно.

- Мені для порівняння згадалася ваша лиха й хитра Рахіра із «Землі» (режисер Давид Петросян) і Бланш з «Трамваю «Бажання» від Івана Уривського.

- (зі здивованою посмішкою) А чому ви вважаєте, що Бланш позитивна?

- (віджартовуюсь) Мені так здалося, бо вона гарна, і вся в білому. А як ви її образ для себе трактуєте?

- У мене дуже нестереотипне її прочитання. Я довго пристосовувалася до того, що вимагав режисер, і того, що запропонував великий автор – Теннесі Вільямс. У мене свій погляд на цю жінку.

СТУПКА ПОВІРИВ У МОЇ СИЛИ. Я ВВАЖАЮ, ЩО НЕ ПІДВЕЛА ЙОГО – ЧЕСНО ПРАЦЮЮ І ВІДДАЮ ВСЮ ДУШУ Й СЕРЦЕ СВОЇМ РОЛЯМ

- Якщо не поділяти ролі на позитивні чи негативні, а поставити питання по-іншому: що більше ваше – драма чи комедія? Бо вам із легкістю вдалася й грайлива Наталка Полтавка, і драматична Едіт Піаф. До речі, обидві ролі певним чином знакові для вас?

- Я дякую Богу і Богдану Сильвестровичу Ступці за те, що він мені подарував можливість втілити неймовірний образ Едіт Піаф, шалено талановитої особистості. Звісно, для мене це була нагода показати, яка я є, й дізнатися про себе – яка я є.

Ступка дав мені таку нагоду, і повірив у мої сили. Я вважаю, що не підвела його, я чесно працюю і віддаю всю душу й серце свої ролям.

- Саме він і привів вас у Національний театр? Як це сталося?

- О, це було дуже давно! На той час я вже 2 роки працювала у Харківському академічному українському драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Тоді – з режисером Андрієм Жолдаком, у мене була зовсім маленька роль, я була у масовці, але серед натовпу мене помітив такий великий актор! Це для мене була неймовірна подія і подарунок долі! Навіть не через те, що він мене помітив, а тому, що життя подарувало зустріч з такою неймовірною людиною.

- Це сталося близько 20 років тому? І відтоді ви в театрі Франка постійно, незмінно працюючи і люблячи цю сцену?

- Так, постійно, незміннно.

ДЛЯ МЕНЕ РОБОТА НАД РОЛЛЮ – ЦЕ НЕ ЯКАСЬ ОДНОМОМЕНТНА ПОДІЯ, ЦЯ РОБОТА ТРИВАЄ РОКАМИ

- Чи мріяли ви, що потрапите на національну сцену? Чи щасливий випадок вирішив все без ваших звертань до космосу?

- Ні, у мене не було такої конкретної мрії (сміється). У мене була мрія рухатися і щось шукати, то був час, коли мені хотілося щось робити, досліджувати себе і весь світ. І ось ці досліди привели мене до перебування на цій неймовірній сцені.

- Коли граєш таку відому особистість, і всі знають, як вона виглядає, який у неї характер, риси, то потрібно намагатися створити схожу на неї героїню чи навпаки – знайти щось своє, прочитати по-своєму цю людину? Як ви працювали над своєю Едіт Піаф?

- Для мене робота над роллю – це не якась одномоментна подія, ця робота триває роками. Я постійно рухаюся, змінююся, я у процесі. І Піаф або інший персонаж, якого я намагаюся втілити на сцені, так само змінюється, як і я.

На той момент, коли я тільки готувалася до прем’єри, це була одна Піаф, в свій останній показ – зовсім інша Піаф.

Тоді я намагалася якось її копіювати, потім прийшла до того, що ніколи не змогла б її скопіювати перфектно, хоч як би намагалася і хоч якою б актрисою була. Чомусь саме мені випала можливість працювати над цією роллю, і тому я маю право привнести в неї риси свого характеру, або якісь свої мрії чи відчуття втілити в цей образ. Тобто, це я, моя Піаф – це я.

- Так само, як і Бланш? Це також ви, але зовсім інакша?

- Так. І тому я вважаю, що акторська професія – неймовірна! На жаль, більшість людей, ледь не на початку свого життя, зупиняються і не досліджують себе, вони не знають, хто вони є і з ким у собі вони живуть – нам дано тіло, голос, характер. А у акторів є можливість не тільки показати, який я класний і що я можу зробити, а перш за все – зрозуміти, хто я є?

РЕЖИСЕР МАЄ БУТИ ОСОБИСТІСТЮ, ПЕРШ ЗА ВСЕ. А ДИКТАТОР ВІН ЧИ НЕ ДИКТАТОР, ДЛЯ МЕНЕ НЕ ВАЖЛИВО

- Наскільки режисери дозволяють акторам наділяти образ героя такими умовно власними рисами? Адже є режисерське бачення ролі, а тут ви собі її інакше сприймаєте. Ви щось пропонуєте режисеру? І чи часто режисер іде назустріч вам?

- Це залежить від режисера, тому що режисер – це особистість, яка формує виставу, яка бачить її чіткіше, ніж акторський склад, який він обрав. Деякі режисери ідуть від актора, від його побажань, від акторського бачення, деякі режисери – диктатори, і вимагають дотримання саме свого бачення й будування своєї конструкції.

Але гарний актор може прийти до свого бачення і з одного боку, і з іншого. Наприклад, у мене є вистава «Розбитий глек» неймовірного режисера Романа Мархолії, якого я обожнюю! Він талановитий математик, у нього все прораховано, і дуже чітка та міцна структура вистави. Якщо я, як актор, не буду виконувати ці вимоги, то моя роль і взагалі потім вистава будуть псуватися, я це дуже добре розумію. Звісно, щоб зрозуміти свого персонажа (а я виконую роль Марти Рулль), мені потребувалося багато зусиль, щоб себе підлаштувати. Але зараз, чим чіткішою, математичнішою, геометричнішою стає структура, тим мені легше працювати. Тому що у мене є дуже міцний фундамент, на якому я вже базую якісь свої почуття, думки.

- То, можливо, й добре, коли режисер трішки диктатор? Чи все ж краще працювати в демократичних умовах?

- Я вважаю, що режисер має бути особистістю, перш за все. А диктатор він чи не диктатор, для мене не важливо (сміється). Я працювала і знаходила спільну мову з багатьма режисерами, й вважаю, що це – мій підкорений Еверест, і я можу знайти спільну мову з усіма. Головне, щоб це була особистість, якою я захоплювалася б, людина, в яку я можу повірити. Бо якщо я не вірю людині, у мене буде багато запитань.

- Якось я була на репетиції «Украденого щастя», і на моменті, де ви грали дуже активний фрагмент ще й на рухливій сцені, до вас підійшов режисер Дмитро Богомазов – і ви почали обговорювати, як краще побудувати цю мізансцену. Ви щось пропонували, а він слухав. Так що я на власні очі бачила, як відбувається ця взаємодія. Було цікаво!

- І для мене теж! Тому що Дмитро Богомазов – неймовірний режисер, з яким цікаво працювати. Перш за все, він – вчитель, тому що у нього можна навчитися багатьох моментів. Але ще й великий плюс у тому, що ти маєш весь час щось пропонувати! Він іде від актора, а потім щось від нього починає вимагати. Було запропоновано багато моментів, і (дякуючи локдауну) наш репетиційний процес розтягнувся на тривалий час, що для мене було подарунком, тому що я змогла перебувати в процесі пошуку ще якийсь невизначений час, і була щаслива.

МЕНІ СТАЛО ЦІКАВО ЗІГРАТИ ЖІНКУ ЧИ ІСТОТУ, ЯКА НІБИ ЗІЙШЛА З ПОЛОТЕН ФЛАМАНДСЬКИХ ЖИВОПИСЦІВ

- Героїні, про яких ми вже згадали: Бланш, Марта Рулль, Едіт Піаф – красиві харизматичні жінки. Кожній актрисі, напевно, приємно грати гарну даму. Але у вас у творчому арсеналі є дуже цікава, проте естетично неприваблива жінка – Лимериха з «Лимерівни» Івана Уривського. Це режисер її так «спотворив», чи ви її такою зробили?

- Вона мала б бути традиційною, але я її такою побачила. Іван Уривський теж дуже чутливий до акторів, і йде назустріч нашим пошукам та пропозиціям.

- А чому це ви її побачили такою? Чи захотілося себе в цій ролі такою побачити?

- Я захоплююся живописом і є великою поціновувачкою середньовічного живопису. І саме таких персонажів я дуже багато спостерігала у Брейгеля, Босха. Мені стало цікаво передати саме таку жінку (або, можна сказати, не жінку, а істоту), ніби я цього персонажа побачила на полотні фламандських живописців.

- А я думаю, кого вона мені нагадує? А нещасна Лимериха, виявляється, з полотна Босха зійшла! Нічого собі! Дуже цікаво вийшло...

А чи є у вас ваша улюблена роль? Не може ж такого бути, що немає?

- Може (сміється). Насправді, мені дуже-дуже подобалася «Подорож Аліси до Швейцарії». Це п’єса, яка була поставлена на камерній сцені театру Франка режисером Станіславом Моісеєвим. (Зараз її вже немає в репертуарі). Там у мене була змога думати. Знаєте, раніше, готуючись до вистави, я завжди ставила собі питання: про що я сьогодні гратиму цей матеріал? А зараз – я приходжу чиста, я ні про що не думаю, мої емоції зведені до нуля і я наново починаю свою історію, розвиваю її, розмотую, тягну, як нитку.

І в тій виставі я багато думала, міркувала, й цей процес передавався глядачеві. Тим більше, що тема була цікава й складна – це була історія про дівчину, яка зрозуміла, що не хоче жити, і вирішила поїхати до Швейцарії, щоб їй там зробили евтаназію.

- Моторошна тема…

- Але для мене – це була неймовірно світла вистава, тому що вона була про любов до життя. Ця дівчина хотіла закінчити свій життєвий шлях, але як вона дійшла до цього? Покохавши лікаря, зрозумівши, яке прекрасне повсякденне життя, скільки ми пропускаємо, не бачимо, не відчуваємо, пробігаємо, проходимо, не помічаючи, вона, прямуючи до смерті, всі ці моменти зрозуміла й побачила.

Я ПРИВЧИЛА СЕБЕ, ЩО ЯКЩО ВІД МЕНЕ ЙДЕ МОЯ УЛЮБЛЕНА РОБОТА, ЗНАЧИТЬ ПРИЙДЕ ІНША, ЯКУ Я ЗМОЖУ ПОЛЮБИТИ

- Ми з величезною теплотою згадали вже дві вистави, які більше не йдуть на сцені. 19 березня 2021 року відбулася остання вистава «Едіт Піаф. Життя в кредит». Хоч як шкода, але вистави мають свій вік – якісь живуть довше, якісь швидко зникають з репертуару. Як зазвичай сприймається в театрі інформація, що показ тієї чи іншої вистави відбудеться востаннє?

- Це дуже болюче питання і насправді я не знаю, хто має вирішувати, що вистава більше не повинна гратися в репертуарі. Тому що актор, який любить цю роль і цю виставу, колектив, який у ній зібрався, – звісно, проти цього. Але є межі в тому, що ти виростаєш… Можливо, виставу потрібно знімати тоді, коли тобі вона вже не цікава, коли ти виріс як людина.

Це дуже складний процес, який залежить від багатьох складників. Є вистави, які збирають неймовірну кількість глядачів, хоча ти розумієш, що вистава вже не має права на існування, але йде й збирає аншлаги! Це дуже цікаві й живі моменти.

Я привчила себе до того, що якщо від мене йде моя улюблена робота, значить до мене прийде інша, яку я зможу полюбити й пізнати ще щось нове.

- Вашою першою роллю в театрі Франка була Наталка Полтавка? Доволі грайливий, дівочий персонаж, з якого теж можна вирости, напевно?

- Можна, звісно. Але ця вистава має неймовірний капкан – іноді я виходжу грати, коли у мене щось болить, чи трохи депресія, чи якось ніяково себе почуваю – і кожного разу, як я зіграю Наталку, я стаю сповнена енергії!

- То вона, як щасливий талісман для вас уже стала?

- Так, тому що є вистави, які потребують багато енергії, навіть деякі легкі комедії, коли працюєш над ними, дуже виснажують наприкінці. А це – неймовірна вистава! Після неї можна ще одну зіграти.

ДЛЯ АКТОРА НЕЙМОВІРНА ЯКІСТЬ – ШВИДКО ХАПАТИ ТЕ, ЩО ТИ МАЄШ ВИКОНАТИ, І БУТИ ГОТОВИМ ДО ВСЬОГО, ЩО ТОБІ МОЖУТЬ ЗАПРОПОНУВАТИ

- Можете назвати, які з вистав є для вас найскладнішими психофізично? Можливо, ми всі регочемо сидимо, а вас – виснажує ця гра вкрай.

- Звісно, такі є. Зазвичай, це ті вистави, в які ти увійшов швидко, куди тебе майже без репетиції ввели. Це для актора дуже велике випробування і стрес.

Але, наприклад, Богдан Сильвестрович мене до цього дуже добре привчив: у виставі «Цар Едіп» я грала трьох жінок, кожного разу, коли хтось хворів. Він мені ставив касету, казав: подивись виставу. Я зранку дивилася, ввечері виходила і працювала. Це було велике випробовування, але воно мене привчило швидко реагувати і запам’ятовувати. А для актора це неймовірна якість – швидко хапати те, що ти маєш виконати, і бути готовим до всього, що тобі можуть запропонувати. Ти маєш слідкувати за своїм тілом, за голосом, за зовнішністю. Це складний процес, який потім може вилитися у будь-який момент у будь-які ролі.

Наприклад, у мене була головна роль у виставі «Приборкання норовливої», роль Катаріни, куди мене запросив теж Богдан Сильвестрович. Я мала швидко увійти в неї, це була для мене дуже важка етапна роль. Ніби це й комедія, і Шекспір, але я довго входила, бо на момент входження ти багатьох моментів зовсім не розумієш – ти просто промовляєш текст, ходиш по якихось мізансценах, які тобі показали, партнери тобі допомагають, але згодом, через рік, можливо, ти опановуєш цей матеріал і починаєш мислити. І от коли ти починаєш мислити, тоді починає жити твоя роль, твій персонаж.

Ще був такий досвід (це дякую Сумській Наталі В’ячеславівні та Хостікоєву Анатолію Георгієвичу), коли мене покликали на роль Валерії в «Синьйор з вищого світу». Теж 3 дії, купа тексту, неймовірно активний персонаж, багато переходів, багато реплік різним партнерам. Я опанувала все за 3 дні. Це неймовірне навантаження.

- Ви в школі виділялися якоюсь особливою пам’яттю? Вірші гарно вчили? Можливо, в дорослому віці це вам допомогло вчити такі великі громіздкі тексти?

- (сміється) Ні, я не відзначалася, але я 14 років танцювала! Я займалася в національному ансамблі танцю і мріяла про кар’єру танцівниці. Але вийшло, що мене взяли до театрального інституту, і саме цей танцювальний досвід дав мені змогу швидко запам’ятовувати тексти. Можливо, й те, що я заспівала, теж із цим пов’язане.

У мене немає музичної освіти, але я відчуваю музику завдяки танцям і відчуттю свого тіла. Тіло для актора – це неймовірний інструмент, який треба постійно розвивати. Воно може підказати або дати ключ до будь-якої ролі. Якийсь період я взагалі знаходила свого персонажа від тіла, тобто, поки я не зрозумію, як ця людина має рухатися, які у неї жести, я не могла зрозуміти – про що цей персонаж.

ТИ ПРОПОНУЄШ ГЛЯДАЧУ ПОДУМАТИ, А ВІН… ЇСТЬ ЦУКЕРКИ АБО ГОВОРИТЬ ПО ТЕЛЕФОНУ. АЛЕ ЦЕ ВИПРОБОВУЄ НА МІЦЬ

- Буває таке, що публіка вас дратує? Що мають утнути глядачі, щоб це зіпсувало вам настрій? Траплялися ситуації, коли складно було опанувати себе?

- Так. Знову ж таки, вистава «Подорож Аліси до Швейцарії». Я так розумію, що іноді люди не читали анотації до вистави і приходили на «Алісу в країні чудес», чи ще на щось інше, легке, а тут – їм розповідають про хвороби і смерть. Вони виходили з залу ще й із якимись дивними коментарями.

Я вже казала, що вистава існувала на малій сцені, а це неймовірний досвід – дихати разом із глядачем, існувати разом з ним. І от уявіть, коли ти ось так поруч із ним, ти йому пропонуєш подумати про щось, а він… їсть цукерки або відповідає по телефону... Але це випробовує тебе на професійну міць. Це, мабуть, вже загартована професійна риса.

- Говорять про четверту стіну, яку можна поставити між собою й глядачем. Наскільки це вдається? 

- Секрет у тому, що в якийсь момент цієї стіни просто немає. А тоді, коли тебе щось дратує, то ти, звісно, ставиш цю стіну. Тобто, ти дуже рухливий внутрішньо, а не тільки ззовні. Ти можеш ззовні взагалі нічого не робити, а процеси всередині дуже активно відбуваються. Це цікаві ситуації. Це життя і досвід. До цього не треба ставитися, як до трагедії.

- Раніше в театрі були суфлери, які допомагали акторам із текстом. Чи був у вас випадок, коли б і вам той суфлер не завадив?

- (сміється) Був. На Піаф у мене було багато таких моментів, нехай пробачить мені автор текстів Юрій Рибчинський. Звісно, у всіх слова іноді вилітають! Але у мене з часом відпрацювалася ціла система, як я можу виходити з цих, незручних для себе, моментів. На початку це було складно, у мене псувався настрій, я взагалі не знала, як дограти кінець вистави. Але згодом зрозуміла, що я – теж людина, і в залі сидять люди, які розуміють, що я можу щось забути.

Можливо, за цим навіть цікавіше спостерігати, як я, як актор, виходжу з цієї ситуації. Це живий процес і в цьому – суть театру. Усі мінуси треба перетворювати на плюси.

АКТОР – ЦЕ ЯК ФОРТЕПІАНО: У ТЕБЕ БАГАТО КЛАВІШ І ТИ МАЄШ ЗМОГУ НАТИСНУТИ В ПЕВНИЙ МОМЕНТ БУДЬ-ЯКУ

- Ви взагалі любите себе випробовувати та експериментуєте в різних театральних напрямках – і в класичному, і в сучасному театрі.

- Так, у мене було багато експериментів, і, мабуть, через це я можу спілкуватися з різними режисерами. У нас була дуже цікава вистава, яка стала моїм внутрішнім відкриттям – це «Щоденники Майдану» від режисера Андрія Мая за п’єсою Наталки Ворожбит. Це був неймовірний виклик для акторів, тому що вистава документального характеру – ми грали людей, які дійсно перебували на Майдані. Там взагалі все відбувалося в повному спілкуванні з глядачем, ми ставили якісь питання, глядач звикав до цього і починав нам відповідати. Інтерактив був шалений, і ми мали бути постійно в очікуванні того, що в кожен момент може щось відбутися. До того ж, у глядацькому залі було увімкнене світло і ми бачили очі – це дуже складно.

- До речі, вам належить фраза, що для актора жест важливіший за слово. Що саме ви в неї вкладаєте?

- Я так справді говорила колись, але зараз можна це по-іншому трактувати: актор – це як фортепіано: у тебе багато клавіш і ти маєш змогу натиснути в певний момент будь-яку. В один момент – натискаєш свою фізичну форму, в інший – вмикаєш голос, в наступний – якісь свої психічні переживання, або – включаєш свій мозок, мислиш, і чим швидше ти це робиш, тим ти талановитіший і професійніший актор. Важлива швидкість, глядач не має йти попереду актора, актор має вести глядача, а глядач має дивуватися, як це відбувається, бо йому набридає спостерігати, якщо він уже зрозумів, як той актор працює.

ДЛЯ МЕНЕ – ЦЕ ВЕЛИКИЙ КОМПЛІМЕНТ, ТОМУ ЩО Я НЕ ПІДХОДЖУ ПІД ШАБЛОНИ, ЯКІ ПРОПОНУЄ НАША КІНОІНДУСТРІЯ

- Зізнаюся, що люблю ваші роботи в театрі, і хотілося б вас бачити частіше ще й у кіно й серіалах! Поки що на екранах вас не дуже часто показують. Не дуже активно запрошують, чи ви не погоджуєтеся на пропозиції?

- У нас серіальна культура вже більш розвинена, і спочатку я дуже нервувала, що мене не запрошують, адже є актори, які буквально не виходять зі знімальних майданчиків! Але потім я зрозуміла, що насправді для мене – це великий комплімент, тому що я не підходжу під шаблони, які пропонує наша кіноіндустрія. І слава Богу, ті проєкти, в які я потрапляла, мають своє обличчя. Ось зараз має вийти на екрани великий проєкт – українсько-словацький історичний телесеріал, заснований на давньослов'янській міфології, «Слов’яни». 

- Ой, а я була на зйомках, коли вони знімали в Голосіївському парку! Красивий має бути серіал, принаймні, з того, що я тоді побачила.

- Дуже красивий і цікавий. Все відбувалося професійно – вдень знімалося не по 20 сцен, як у нас зазвичай, а тільки три, і ти мав змогу попрацювати, відшліфувати свій образ.

А нещодавно на ICTV була показана пілотна серія детективно-пригодницького ретро-серіалу «Найкращий сищик» – у мене там теж дуже цікава роль однієї панянки, яка нібито має горб на спині, але потім глядач розуміє, що це просто хитрість, і вона перетворюється на красиву жінку. Дуже цікавий образ, який має розвиток. Сподіваюся, що зйомки серіалу будуть продовжуватися і я зможу дослідити й цю жінку.

Мені цікаво зніматися, але іноді у мене виникають певні питання, на які мені ніхто не може відповісти, тому що в театрі я вже більш-менш розумію, як усе відбувається, а в кіно – зовсім інший підхід. Й іноді актори, які багато залучені в театрі, дуже рідко потрапляють у кіно, і навпаки – актори, дуже визнані в кіно, рідко потрапляють у роботи в театрі. Це якась така специфіка.

- Ви ще просто не знайшли свого кінорежисера, напевно.

- Ні, ви неправильно сказали, це кінорежисер мене ще не знайшов (посміхається).

- На завершення – абсолютно жіноче питання: як удається тримати таку потрясаючу фізичну форму, в спортзалі й у салоні краси сидите постійно?

- Ні, не сиджу постійно, але звісно – знаходжу час і на салони, і на спорт. Я переконана, що на нас, перш за все, впливають фізичні навантаження – людина має рухатися весь час, це формує не тільки наш фізичний вигляд, а й психіку. Має бути постійний рух: не сидіти на місці, подорожувати, багато читати, всі свої поразки відчувати, як перемоги, тому що життя настільки непередбачуване, що вже не розумієш, де ти втратив, а де навпаки переміг.

- Пані Тетяно, я вам щиро дякую за розмову і запевняю, що після ваших вистав у нас неодмінно виникає питання: як вона це робить? Бо ваші героїні завжди вражають, заворожують і дивують. Бажаю вам нових ролей і в театрі, й на екранах!

Любов Базів. Київ