Невинна Ерендіра, бездушна бабця й чебурашка. Театральна прем’єра

Театр на лівому березі Дніпра поставив трагіфарс за мотивами повісті Маркеса

У репертуарі Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра з’явилася нова вистава від відомого сучасного українського режисера Максима Голенка – «Ерендіра не хоче вмирати». Це політичний трагіфарс, у якому кожен герой – неоднозначний символ, суть якого може відкритися вам одразу, а може й поступово. Хвацький карнавал, який заглушує особисту трагедію героїні, зловісний рояль, романтичний контрабандист, гіперактивний репортер, «смажені» політичні жарти й Чебурашка з радянського мультика, якого чомусь весь час женуть зі сцени.

Як говорить сам режисер, найкраще, коли глядач раптом розуміє, що весь цей абсурд, насправді – про нього і про його країну. Взявши за основу маркесівський сюжет, автори перетворили його на суміш з роздертих і розтріпаних почуттів, і ти вже не знаєш – плакати чи сміятися, додивитися до кінця чи вискочити з зали.

Я вискочила після першого акту, але винятково для того, щоб поговорити з Максимом Голенком і швидесенько повернутися до вистави, аби нічого не проґавити.

- Це політична сатира, – розповідає режисер. – Кожен із персонажів щось уособлює, наприклад, в оригіналі повісті Маркеса «Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню» Ерендіра – це уособлення Колумбії, Латинської Америки, а бабця – уособлювала Сполучені Штати.

Для нас, Ерендіра – це Україна у протистоянні з Росією. А закоханий у неї хлопчик Улліс, який нічого не робить, тільки дивиться на те, що з дівчинкою витворяють у тому наметі, розводить руками і плаче – це Європа, яка нам допомогти поки нічим не може. Мене вразило, наскільки цей матеріал асоціативний з нашою ситуацією. Напевно, це один із головних мотивів, через які ми його взяли.

- А чому було вирішено, що «бабусика» гратиме актор – чоловік?

- Розумієте, Ерендіра – героїня з ніжною дівочою енергією, і мені було потрібно, щоб їй протистояло щось страшне, маскулінне, щось абсолютно інакше, таке, що ніби переродилося. У нас грають два різні склади, це різні виконавці, різні малюнки гри, ми підбирали пари бабця-Ерендіра дуже індивідуально, за енергетикою, – розповів Голенко.

В одному складі грають Дмитро Соловйов – Марина Климова, в іншому: Дмитро Олійник – Анастасія Пустовіт.

Під час вистави було кілька таких моментів, коли зал реготав, а мені було… сумно й боляче. Це щось із моїм сприйняттям не так? Запитую у режисера:

- Коли ви плануєте таку виставу, ви завжди наперед розумієте, де глядачі будуть сміятися? Тому що у деякі моменти я чомусь реагувала не так, як зал.

- Це ідеальний варіант, коли людина не знає – плакати їй чи сміятися! Вистава будувалася у кілька рівнів: хтось її сприймає як хвацький фарс, а хтось може копнути глибше – і для нього буде жахливо над такими речами сміятися.

Ми багато працювали з прекрасною режисером-драматургом Лєною Лягушонковою, з нею дуже комфортно, буквально до останньої репетиції йшли текстові правки, щоб вистава краще і на цьому рівні існувала. П’єса абсолютно свіжа, місяць тому в неї була прем’єра, Маркес, зрозуміло, це не сьогодні писав (посміхається).

- У вас дуже багато живої музики, прямо оркестр на сцені, який супроводжує всю дію вистави, дуже гарно й емоційно!

- Останнім часом я взагалі «підсів» на живу музику. Вона має масу переваг, тим більше – це театр на лівому березі, який має великі традиції музичних вистав. Нам хотілося їх трохи відновити.

Музиканти: Вова Ковбель, Тимур Бурлака, і Сергій Вилка – композитор, який ще й дуже драйвово грав на контрабасі. І прекрасні вокалістки Театру на лівому березі – Катя Качан и Оля Карпова.

Вистава починається досить близько до тексту повісті Маркеса: одного разу, коли втомлена Ерендіра заснула, вітер нещастя перекинув запалену свічку, будинок, де вона мешкала разом із бабусею, що виховала її, спалахнув і згорів дотла. Бездушна бабуня швиденько вигадала спосіб відшкодувати збитки: вона почала продавати тіло юної невинної Ерендіри. Але раптом з’явився… Чебурашка. Звичайно, і ще ціла купа алюзій, алегорій, сучасних і злободенних відсилок та сатиричних замальовок.

- Чому саме Чебурашка? – запитую у Голенка.

- В оригіналі були страуси, але ми шукали для бабці щось таке ніжне, що живе поряд й уособлює щось миле і, в даному випадку, радянське – з чим їй дуже шкода розлучитися.

Для актриси Марини Климової, яка виконує роль Ерендіри, це вже не перша співпраця з режисером. Вона грала в його постановці «Енеїда ХХІ» в Одесі.

- То теж був жанр трагіфарс, – розповідає актриса. – У мене була малесенька роль, три виходи, але дуже цікаво. А такий об’єм ролі в цьому жанрі – для мене вперше, і це було складніше, тому що я дуже багато працювала в драмі, де треба викликати сльози, а тут – мають бути і сльози, і сміх.

Я вам скажу чесно, що коли дивилася виставу з іншим складом – у мене не з’являлося бажання сміятися, мені дуже сумно і важко дивитися цей сюжет, можливо, тому що я дуже глибоко в матеріалі.

- Цікаво, а коли ви дивитеся на репетиції своєї колеги, яка грає ту ж героїню, – чи не буває такого підсвідомого бажання взяти щось від її гри? Це ж людська природа.

- Ми з Настею Пустовіт по-різному відчуваємо цю роль і по-різному її граємо. Коли йшли репетиції, ми дійсно дивилися одна на одну, багато розмовляли, обговорювали, але у нас не було такого, що хтось щось краще зробив. Ми обидві працювали на результат. Ми ж – різні люди і по-різному відчуваємо героїню, мені здається, що це дуже круто!

- Режисер розповів мені, що остаточний текст вистави збирався буквально аж до прем’єри. Можливо, й ви додали кілька власних реплік своїй героїні? Чи вітаються акторське бачення або імпровізація?

- Імпровізація дозволялась, і це круто! Я люблю, коли немає режисерської диктатури й актор працює з режисером. У Ерендіри, якщо чесно, небагато тексту, але у бабці його дуже багато. І коли хлопці щось не розуміли чи хотіли висловити думку трохи іншими словами, їм це дозволялось. Можна було звернутися прямо до автора – і вона на наступний день просто переписувала чи дописувала щось. Було неймовірно цікаво працювати з драматургом водночас, коли ставиться вистава, у мене таке вперше, щоб автор приходила на репетиції, знайомилася з нами, була з нами у співпраці.

- У виставі звучить жива музика, і ви прекрасно виконуєте наживо вокальні партії. Маєте ще й музичну освіту?

- Просто люблю співати! І Настя класно співає, і взагалі, всі у нас там класно співають. Нам це подобається, ми щось вибирали, самі різали ці пісні, щоб було ефектніше в певні моменти.

Ефектно справді було. І не лише у вокальні моменти, адже на сцені шаленим темпом ніби «прокручувалися» уривки з безумного галасливого карнавалу, фільму жахів з порнопідтекстом, контрабандистського вестерну, театру абсурду, і все це – щедро приправлене свіжими перлами політичної сатири.

«Вистава «Ерендіра не хоче вмирати» для мене не несподівана, тому що я вже неодноразово працював з Максимом Голенком. Але сама роль, звичайно, несподівана – тому що я втілюю бабусю, – поділився зі мною виконавець ролі бабці Дмитро Соловйов. – Це було досить складно, я не одразу знав, які фарби шукати для цього образу. Ми вже випустили виставу, але робота над нею не закінчується, вона буде розвиватися і ставати ще кращою».

Він розповів, що у виставі Голенка «Енеїда ХХІ» теж втілював дуже жорсткий образ – водія автобуса, який теж не міг викоренити із себе Радянський Союз і православіє. Цього разу, його бабця – навпаки, невіруюча – тож вірить у Сталіна, Леніна, й Гітлера чомусь любить. Тобто, взяла все найгірше від Радянського Союзу, що любить і поважає, а все інше – не сприймає.

У Маркеса бабця – товста й бездушна, але все ж – жінка. Обидва виконавці її ролі, навпаки, навіть не намагалися надати її образу хай і потворної, але жіночності, створюючи її такою, про яку кажуть «баба-мужик». Але нещасна онука її, здається, сліпо любить і називає «бабусичок»…

Соловйов пояснює: - Ця бабуся – образ Радянського Союзу – вона начебто сильна (як і я в житті), але дуже слаба в своїх діях і в своєму розвитку. Я не намагався втілити на сцені жінку (ну, видно ж, що у мене майже два метри зросту!), я шукав її втілення у внутрішньому світі. Це її жорстокість, навіженість та необдумана рішучість, яка приводить до дуже поганих наслідків.

- Тобто, ви грали не бабцю, а алегоричний образ. Дуже цікаво вийшло! Максим Голенко розповів, що текст допрацьовували аж до прем’єри…

- …Я вам скажу, що навіть у день прем’єри ми дещо змінювали! Бо весь час намагаємося йти з актуальністю в ногу. Я думаю, що саме актуальність має бути в кожному театрі й у кожній виставі в першу чергу. Тому ми щось постійно змінюємо, розвиваємося і робимо все для того, щоб було цікаво і глядачеві, й нам. 

Як відомо, поки що українські театри (як, власне, і всі ми) стоять на карантинній «паузі» – і знаходять позитив лише у можливості активно проводити репетиції. А глядачам – залишається чекати і набиратися терпіння. Наступна дата показу вистави «Ерендіра не хоче вмирати» в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра – 22 травня. Сподіваюся, перенесень не буде, і всі, хто захочуть, зможуть зануритися у цей жорсткий, але правдивий у своїй гротескній оголеності світ сучасного українського трагіфарсу.

Любов Базів. Київ

Фото: Анастасія Мантач