Читає автор: уривок із книги Ірен Роздобудько «Фаріде»
До Всесвітнього дня книги та авторського права пропонуємо послухати авторську начитку Ірен Роздобудько із роману-апокрифа «Фаріде».
Той, хто врятував одне людське життя, — врятував цілий світ.
Про це не знає дівчинка, що живе в маленькому кримському Селищі. Проте під час Другої світової війни вона рятує єврейських дітей від неминучої смерті.
А на цілу епоху пізніше її, вже стару жінку, розшукали 80 врятованих нею дорослих людей.
І вона стала праведницею світу — забутою, закатованою як нацистами, так і радянським режимом. Це — факт.
Все інше — апокриф, вигадка автора. Узагальнена і суб’єктивна. Як узагальненими і дещо фантасмагоричними є і Селище, і всі його мешканці, переплетені між собою, мов виноградні лози.
Автор не претендує на лаври історика. Лише — на найменший «язичок» найменшого дзвоника, який бринить серед ночі голосами тисяч вигнанців: «я-по-вер-нусь-я-по-вер-нусь…» — і нагадує, що наш ДІМ завжди з нами. З нього може вигнати ворог, але ніхто не може його відняти.
Якщо ти віриш у повернення!
ПРОСТО СЛУХАЙ:
Слухайте також: уривок з книги Ірен Роздобудько "Прилетіла ластівочка"
ПРОСТО ЧИТАЙ:
…Про що думає людина, котра повертається в рідний дім? Що відчуває?
На що взагалі вона може опертися, якщо повертається в рідні краї після тривалої розлуки, коли немає на світі тих, хто б покликав її по імені, налив би у ночви теплу воду і відмив долоні й підошви, чорні від пилу? Хто, повернувши обличчям до вечірнього серпанку, що тане за вікном, розчесав би їй волосся — п'ятдесят разів на один бік, п'ятдесят — на інший, хто кинув би камінець у вікно на світанку, щоб викликати дивитись, як прокидається гора…
Хіба можна повернутися у дитинство — туди, де були твоя вулиця і твоє дерево?
Повернення — вічний шлях усередині себе, де кінцевою точкою може бути лише смерть.
Те, що приходило в снах і мріях, несподівано набуває іншого відтінку — страху нічого не впізнати довкола, не зачепитися поглядом за знайому гілку, з якої звисають грона стиглих оливок, не побачити «ту саму» пташку в жовто-фіолетовому капелюшку, що залишала на підвіконні візерунчасті письмена розчепірених лапок, не відчути смаку і запаху повітря, яке пилося не гірше за воду з джерела.
Все це давно пливе у безвість на срібному човнику молодого зухвалого місяця, що має мільйон народжень. На ньому сидять молоді батьки, і той хлопчик у порваній білій сорочці, який зламав заради тебе ногу, і найкраща подружка, що зрадила і врятувала.
А за їхніми спинами стоїть іще купа тіней — листоноші, що читає чужі листи; чоловіка зі скрипочкою, притиснутою до підборіддя; його балакучої дружини, що стискає в руці мусульманський напівмісяць; божевільної від кохання світлокосої красуні, що обіймає намальованого польського янгола; двох юних товаришів, чия кров змішана на надрізаних зап’ястках.
І всі вони чекають на тебе.
Затишно і безгучно плещуть хвилі за бортом, і вода виблискує справжнім золотом.
І ти з кожним кроком стаєш маленькою дівчинкою, юною красунею, звабливою царицею — ступаєш по своїх слідах, впізнаючи лише їх.
Лише їх…
***
Фаріде вдихає аромат дерева, її вуста стають солодкими від виноградного соку, а підошви — сизими від інжирної м'якоті. Зсередини дерева линуть дві мелодії, що зливаються в одну — курай і скрипочка. І в ній чується голос Леоніди: «Дерева живуть довше за людей. Всередині стовбура, в кожній його звивині — сто років історії. І тисячі душ предків. Вони дрімають там, аби в певний час вийти звідти великим військом. І захистити тих, хто потребує допомоги. Якщо тобі не буде куди йти — шукай захисту в дереві. В ньому — нове життя…»
Рука перебирає глибокі зморшки кори і наштовхується на шпарину.
Фаріде розсуває її, вдивляється — і в деревному затишку бачить хлопчика в порваній білій сорочці. Він дивиться на неї здивованими очима і каже «гав». Він іще не знає, що стане батьком її сина, адже вона і сама дитина, дівчинка, про яку кажуть «іде, мов танцює» і якій віщують царську долю.
…І доля кладе руку на її худесенькі плічка, промовляє дивні слова: «Веди мене, Фаріде, адже я незряча. Але цього ніхто не знає. Ніхто, крім тебе. Всі думають, що це я веду вас по життю. Але це не так, Фаріде! Це я слідую за вами і молюся про те, щоб жоден ваш крок не завів у пастку. Йди. Тобі ще так багато належить пройти, Фаріде! Тобі і тим, хто йтиме за тобою. А я триматимусь за твоє плече. Ти велика. Я маленька. Не покладайся на мене. Йди сама! Твій шлях іще не закінчився. Він довгий…»
Фаріде всміхається — ось воно як. І йде, ведучи за собою долю — безборонну і сліпу.
Вони йдуть, мов сестри: Фаріде попереду…
…Вона тримає в ковшику долонь білий камінь — Селище.
І повільно загинає пальці — аби ніхто не відібрав його, не кинув під ноги чужинцям.