Микола Хвильовий. 1. Отче наш, електричної системи віку

Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про одного з основоположників пореволюційної української прози

Що сталося з душею “ВАПЛІТЕ”, для початку – підручникова версія. На квартирі в знаного письменника Миколи Хвильового 13 травня 1933 р. на літературні посиденьки об 11 годині ранку зібралися колеги: Олесь Досвітній, Микола Куліш, Майк Йогансен, Григорій Епік, Іван Дніпровський, Остап Вишня, Аркадій Любченко, Іван Сенченко; частувала товариство господиня Юлія Уманцева. Біди ніщо не віщувало. Навпаки, панувала приязна атмосфера, настрій загал мав пречудовий.

Сам господар грав на гітарі, співав, читав уривки з поеми “Бєси” Олександра Пушкіна. І ніхто з присутніх не помітив, як Микола Григорович зник за дверима кабінету на 12 квадратних метрів. Коли грянув постріл, гості кинулися до кімнати й побачили письменника, котрий, сидячи у фотелі, ліг на стіл із простреленою скронею. На столі акуратно викладені дві передсмертні записки, явно заздалегідь написані.

Перша, до Люби Уманцевої, пасербиці Хвильового, була такою:

- Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток. Твій батько Микола Хвильовий.

Голова ще дрижить. Правиця впала додолу, револьвер лежав на підлозі. Голова все тремтить, а кров із дірки від кулі цебенить.

Друга – такою:

- Арешт ЯЛОВОГО – це розстріл цілої Ґенерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За ґенерацію, за Ялового відповідаю, перш за все, я, Микола Хвильовий. “Отже”, як говорить Михайль Семенко… ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія.

За офіційною версією, в атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту приятеля Михайла Ялового (кв.№30) на знак протесту проти початку масових репресій щодо творчої інтелігенції, 13 травня 1933 р. Микола Хвильовий наклав на себе руки. Привселюдно, у власній квартирі. Аби ніхто з запрошених на зустріч колег не сумнівався: це – кінець їхньому Відродженню.

*   *   *

Мені офіційна версія ніколи не подобалася. У сусідньому під’їзді вашого будинку проти ночі заарештували вашого друга та однодумця, а на ранок ви влаштовуєте аристократичний салон, бренькаєте куплети на саморобному банджо, власноруч змайстрованому з дерев’яного держака й кухонного сита, і точите ляси? Добродії-літературознавці, схаменіться! Не паплюжте літературне Відродження! Ворушіть мозком і, хоча б іноді, ставте себе на місце об’єктів дослідження.

- Хоть убей, следа не видно; / Сбились мы. Что делать нам! / В поле бес нас водит, видно, / Да кружит по сторонам.

13 травня 1933 р. до квартири №9 письменницького будинку “Слово” о дев’ятій ранку насторожено ступили тільки двоє найближчих другів господаря, сусіди: Олесь Досвітній (№31) та Микола Куліш (№33). Бо це їхнього сусіда, Михайла Ялового (№30) на світанку забрав “чорний воронок”. Наступними можуть бути вони! Знервована господиня, Юлія Григорівна Уманцева уголос вибачилася, що в хаті нема цукру, а напівпошепки поскаржилася сусідам: чоловік учора ледь не наробив дурниць. Дізнавшись про арешт товариша, він усе поривався зателефонувати (!!!) не кому-небудь, а заступникові голови ГПУ УСРР Карлу Карлсону (1888-1938).

Як присікався до дружини: – Давай номер та давай номер! Але Юлія ніколи не знала, як телефонувати Карлу Мартиновичу.... Зціпивши зуби, із залізною логікою вона занадто голосно лементувала:

- Миколо Григоровичу, я не вважаю зараз за доцільне турбувати товариша Карлсона! Тим паче, що випадок – свіжий. Можливо, все з’ясується.

Є свідчення: і Микола Хвильовий, і його домашні знали про мікрофони, замуровані у квартирні стіни, про телефонні розмови, які завжди чують у кабінетах ГПУ. Тому останній день, а особливо – останні години життя Микола Хвильовий не блазнював, а продумав до найменших дрібниць.

13 травня 1933 р. була субота, і Любисток, п’ятикласниця Люба Уманцева пішла на уроки до музичної школи. Отож удома залишилися дорослі. Коли зайшли сусіди, вони мляво погомоніли на побутові теми, природно, що збиралися йти на прогулянку в парк сонячної травневої днини (там не прослуховують). Коли з етикетом було покінчено, Микола Григорович запропонував прочитати уривки з нового роману “Коммольці” (про нових людей).

- Я вам зараз покажу, брати, як треба писати.

І непоспіхом пішов до кабінету… Пролунав постріл.

*   *   *

- Це була дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність – безвихідна, неминуча, як сама смерть.

І в тих реаліях будь-яка людина, особливо – митець, мав орієнтуватись, якщо волів вижити. Дійсність та називалась Україна 1920-х років.

Таких сміливців – аби братися змінювати обставини – майже не знаходилося.

Шаленцем, справжнім шаленцем виглядав він.

Бо вмів Микола Хвильовий одним влучним афоризмом передати суть світоглядного конфлікту, а то й пришпилити опонента. Наче метелика в гербарій.

Коли в “літературному об’єднанні “Гарт” їхній очільник Василь Еллан-Блакитний (1894-1925) лише-но узявся корчити з себе диктатора, вказуючи, що й кому слід робити, саме від Хвильового пролунало:

- Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана.

Чи все так легко йому давалося?

До теми танцює одна літературна байка. Одного разу до визначного критика Віссаріона Бєлінського (1811-1848) завітав графоман і попитав:

- Скажіть, добродію, а що ото треба утнути, аби письмо виходило переконливе? Щоб багацько люду мене читали? – А Віссаріон Григорович на це й каже:

- Страждати, ріднесенький, треба, страждати!

Започаткована Миколою Хвильовим літературна студія “Урбіно”, що звільнилася від пролетарського свавілля “Гарту”, не була спробою втечі в башту зі слонової кістки. Названа на честь міста, де народився провідник європейського Ренесансу Рафаель Санті (Raffaello Santi; 1483-1520), вона не тільки поховала “Гарт”, але для самого Миколи Хвильового перетворилася на рятівне коло у внутрішній бурі.

Матеріалів мало, та відомі скупі факти свідчать про тодішню глибину внутрішнього безладу, виразну емоційну розпуку “Заратустри з задрипанок”.

Несподівано, у 1925 р. Микола Хвильовий звільнився з редакторів Головполітосвіти та подався знову… слюсарювати на паровозобудівний завод. У задушливій атмосфері радянського НЕПу з-поміж робочого люду хотілося знайти себе.

Наскільки все пригнічувало, свідчить він сам.

Колишній літератор збирався накласти на себе руки:

- Застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і неушкодженим. Зараз нічого не пишу і, вочевидь, не писатиму, бо стара манера не задовольняє, а нового я нічого не дам – нема відповідного таланту.

Аби збагнути себе, одного людського життя замало.

Мусиш наблукатися, щоб до себе дочвалати.

*   *   *

Український прозаїк, поет, публіцист, основоположник післяреволюційної національної прози Микола Хвильовий народився як… Микола Григорович Фітільов, 1 (13) грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (нині – райцентр Сумської області). Походив він зі вчительської родини, і судилася йому дивна доля. Бо:

- Одна із ознак мистецтва – це його нестримний вплив на розвинений інтелект.

За походженням батько, Григорій Олексійович Фітільов, був дворянином.

Здавалось, із родоводом склався повний порядок, та в повсякденному бутті татусь виявився “безглуздим чолов’ягою”, таким собі вчителюючим п’яничкою, що спілкувався виключно російською мовою. Хоча, за твердженням одного з найточніших біографів, О.Гана (власне – Павло Йосипович Петренко; 1903-1982), котрий у м. Ганновері видав 1947 р. книжку “Трагедія Миколи Хвильового”, збіднілий панич Григорій Фітільов вимушено орав педагогічну ниву. Бо наприкінці 1880-х рр. за революційну діяльність початківця-народника витурили з Харківського університету: не з тією компанією, буцімто, зв’язався. Хоч як би там було, та саме завдяки освіченому батькові хлопець “рано перечитав російських класиків, добре познайомився із зарубіжними письменниками: Чарльз Діккенс, Віктор Гюго, Гюстав Флобер, Гофман”.

Мама, Єлисавета Іванівна Тарасенко, була вродливицею й розумницею.

Бо донька Івана Івановича Тарасенка, бухгалтера знаного в Україні мільйонщика-цукрозаводчика Леопольда Кеніга (1821-1903), мала час і кошти на освіту. За походженням Єлисавета була напівукраїнкою та напівфранцуженкою – дід письменника народився в незаконному шлюбі велелюбного французького джиґуна й довірливої української селянки.

Майбутні батьки побралися на початку 1890-х рр., бо за кілька років у них народився первісток. Сина назвали Миколою. Дуже різними виявилися людьми Григорій Фітільов та Єлисавета Тарасенко, дуже різними, хоча й мешкали під одним дахом у приміщенні волосної школи Тростянця. Григорій Олексійович полюбляв рибалити, полювати й заглядати у пляшку, тоді як Єлисавета Іванівна – читала французькою Еміля Золя. Пусте дивуватися, що шлюб не склався, і 1904 р. подружжя розлучилося. Діти залишилися з матір’ю: Микола, Євгенія, Олександр, Людмила й Валентина.

Попервах родина замешкала на хуторі Зубівка, де жила сестра матері – Валентина Іванівна Тарасенко, яку пошлюбив заможній поміщик М.В.Смаковський; подружжя залюбки прийняло галасливу ораву.

*   *   *

Отже, у селі Зубівка, що лежало в лісах за 15 км від повітового Краснокутська, Єлизавета Іванівна з п’ятьма дітлахами прожили два роки. Як пригадували односельці, жадібний до читання Микола брав книги в бібліотеці місцевого поміщика Савича (великого ліберала) – той мешкав неподалік маєтку Смаковських. Хлопчину захоплювали біографії видатних людей, зокрема, він просто проковтнув життєпис німецького мислителя, філолога та композитора Фрідріха Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche; 1844-1900). Малого школярика вразили слова:

- Незалежність – доля небагатьох. Вона – привілей сильних.

Потім уся сім’я Фітільових, за винятком Миколи, перебралась у село Дем’янівку. Мати там дістала посаду сільської вчительки, а первісток залишився в добродія – відтоді хлопцем опікувався дядько-свояк, Микола Васильович Смаковський, котрий у минулому служив земським начальником у Богодухові.

Як сказав би сам Хвильовий: “Я не хочу перед вами розсипати одуванчик слів”, але щоранку із Зубівки Лариса Смаковська, поміщицька донька, возила двоюрідного братика, “великого пустуна”, “непосидющого” й “непогамовного”, на навчання – до школи в сусідній Колонтаїв Богодухівського повіту Харківської губернії. А після обіду, хоч якою б заклопотаною кузина була, Лариса Миколаївна везла малого назад, у Зубівку. І тривало це не тиждень-другий, а майже шість років – 1904-1910 рр. Такі колись мешкали в Україні благодійники – щирі й небагатослівні.

Знаєте, що вражає в сучасній “вольній, новій” та “незалежній, самостійній”? Начхати нам на власне минуле. На честь якогось там Миколи Хвильового, котрий кілька років навчався в Колонтаєві, за чверть століття суверенітету ми не спромоглись якусь пам’ятну дошку до стіни прикрутити. Кому це потрібно?

І сільську школу, до якої Микола Хвильовий не один рік ступав, ніколи не ремонтували. Халупі недовго залишилося, та кому це болить?!

…Згодом Микола продовжив навчання в Богодухівській гімназії, що знаходилась у повітовому містечку за 65 км від Харкова. Що цікаво, майбутній літератор не був книжковим хробаком. Серед нових товаришів з’явилися справжні шибайголови, із табору соціалістів-революціонерів. Досить швидко начальство порадило шановному панові М.В.Смаковському забрати небожа з гімназії та тримати під пильним оком.

Тож від п’ятого класу хлопець мав самотужки дбати про самоосвіту.

Ось тоді, певен, Микола Фітільов і подорослішав, залишив амплуа пещеного лобуряки, бо збагнув, що родині з численним жіноцтвом за його вгодованого жирування живеться сутужно. І син повернувся до Дем’янівки, де вчителювала Єлисавета Іванівна – жінка витончена, точно “із дворян”, бо вбиралась інтелігентка не по-селянському, а ще курила – і то було найдивніше для слобожан.

Відтоді щоліта годувальник мандрував у пошуках заробітку Донбасом, навіть півднем України, захоплюючись Максимом Горьким та його “бродячей Русью”. У першій половині 1910-х рр. хлопець слюсарював у ремісничій школі, працював чорноробом котельного цеху Дружківського заводу, гарував вантажником у Таганрозькому порту, пітнів на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської, перегортав коксоване вугілля в Горлівці, служив писарем у канцелярії волосної управи села Рублівки (нині – с.Велика Рублівка Котелевського району Полтавської обл.) та орав просвітницьку ниву в місцевому осередку товариства “Просвіта”.

Такі й стають безіменними робітниками з Донбасу.

- Письменник – не американська машинка, а твори його – не полтавські галушки!

*   *   *

Того разу Миколу Хвильового інтуїція не зрадила. Через революційні заворушення в країні екстерном він устиг скласти іспити за повний курс гімназії та отримати диплом. Бо над Європою завіяло пороховим димом.

У грудні 1914 р. Микола Фітільов добровольцем пішов до війська, для початку опинившись у Ващенківських казармах у Харкові. Узимку 1915 р. дворянського розумника фельдфебель покарав за недисциплінованість – солдата відправили з маршовою ротою на фронт.

Пізніше в листі до поета, літературознавця та лідера українських “неокласиків” Миколи Зерова (1890-1937), надісланому в листопаді 1924 р., Микола згадував ту нелюдську пору, як “три роки походів, голодувань, справжнього жаху, який описати я не ризикну. Три роки Голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, у Карпатах, Румунії й т.д.”

У складі 325-го Царевського полку рядовий Фітільов тримав позиції у волинських болотах. Далі, із царицею полів, на пузі – Галичина, Польща, Буковина, Румунія. І скрізь – кривава буденна м’ясорубка: бої, походи, воші та “лямка” піхотинця.

- Цей період життя я можу характеризувати, як час повного духовного занепаду. Ні про яку ідейну роботу я не мріяв, тому що бачив поперед одну лише безкінечну “походну” дорогу, на якій чекає безхлібниця, гарматна канонада та сіра маса безликих людей. Лише 1916 р., коли мене перевели до 9-ї хімічної команди рядовим “постійного складу”, вдалося побачити живих людей. І там раптом згадалося, що я – все-таки людина, а не заведений автомат.

Лютнева революція 1917 р. заскочила вояка в Румунії.

Настав час політичного самовизначення. Вишкіл в окопах I Світової війни, громадянський розбрат у милій серцю Україні, потужна пропаганда ідей марксизму в царському війську сформували більшовика за переконаннями.

- Я – мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий “скепсис” нашого скептичного віку.

*   *   *

Із жахливого парку атракціонів I Світової з її безкінечною “походною” дорогою, восени 1917 р. він звільнився в запас. Повернувшись додому, демобілізований вояк оселився в Богодухові, навіть дістав затишне місце в повітовій управі. Усієї ситуації ви не розумієте – спробуємо ще раз.

Коли рядовий “постійного складу” 9-ї хімічної команди побачив живих людей, його ледь не засмоктало напівсонне село Дем’янівка, що неподалік Котельви Охтирського повіту Харківської губернії. Як і раніше, там сумирно чекали кращої долі мати Єлисавета Іванівна і три молодші сестри – Євгенія, Людмила, Валентина.

І ось саме тут доля виклала з доволі звичних обставин найдивовижнішу грань. У старій Україні майбутнього для рідних йому людей не існувало. Мати й сестри мовчки чекали на іншу країну. Тому юнак не пручався, коли рядового Фітільова обрали до складу полкової ради солдатських депутатів, потім делегували депутатом армійського з’їзду 9-ї армії.

Щось у поточних подіях клацнуло, і з тих пір Микола Фітільов узявся боронити інтереси “армійської української ради”, за якою стояли тодішні українські політичні партії. За дорученням УФР (Українська фронтова рада) уповноважений представник поринув у культурно-освітню роботу. Вочевидь, того періоду стосується запис українського публіциста та редактора Аркадія Любченка (1899-1945), що, стверджував автор, ґрунтувався на особистих спогадах Миколи Хвильового:

- Друкуватися я почав у 1917 р. в газеті. Писав весь час поезії, а ще – у військових фронтових газетах, під псевдонімом “Дядько Микола” – фейлетони.

Той, хто вижив у волинських болотах, хто по-солдатськи випрасував власною шинелкою Галичину, Польщу, Буковину, Румунію, не бажав більше виконувати безглузді команди начальства. Наприкінці 1917 р. Микола Фітільов “узявся організовувати так звані “союзи”, які займалися усуспільненням землі. А відтоді, як із 29 квітня 1918 р. в Україні почалася влада гетьмана Павла Скоропадського, підтримана військами німецького кайзера, активіст подався до Харкова, де працював вантажником, двірником, санітаром, канцеляристом і… знову повернувся додому. Скільки спроб у житті ми маємо стратити, аби виграти?

І шанси в нас, вірте мені, є.

- Стоїть таке неможливе небо, нібито воно тільки-но народилося.

На жаль, Україна знову зробила неправильний вибір і мала… самоочиститися. Тоді про майдани люди й гадки не мали, але соціальна напруга зростала, адже гетьманська влада реставрувала… поміщицькі порядки. Коли ж Директорія збурила повстання проти Павла Скоропадського, у листопаді 1918 р. на Харківщині й 25-річний Микола Фітільов разом із молодшим братом Олександром зорганізували напіванархічний загін “вільних козаків”. За його словами, воювали хлопці на два фронти – “із загонами графа від кавалерії Федора Келлера”, головнокомандувача військами гетьмана Скоропадського та… німецькими окупаційними військами

- Я виходжу на новий шлях, і мені радісно. Поперед мене горить зоря, як і колись горіла. Я її кладу в своє волосся – і вона горить інакше.

*   *   *

Що тоді діялося в Україні, дідько ногу зламає – а не второпає. За неповні три роки влада в Києві, наприклад, мінялася 14 разів. Як міг сидіти Микола Фітільов у теплій хаті? Діставши гвинтівку, українець воював з усіма, кого вважав за ворогів: із гетьманцями, німцями, петлюрівцями, дроздовцями. Ще до кінця не збагнув Микола Фітільов, що до багнета слід прирівняти перо.

Тривалий час я не міг дошукатися відповіді: чому і як провідник народних месників, напіванархічний “вільний козак” знову переметнувся до комуняк? Виявляється, на початку 1919 р., просто на Різдвяні свята, трапилася пригода, що різко виштовхнула Миколу Фітільова з антигетьманської стихії й поставила очолюваних ним “вільних козаків” у лави Червоної армії.

Одного січневого дня хлопці відпочивали в добре знайомому селі Рублівка. Не скажу, за яких обставин, але спалахнув конфлікт між козацтвом і розквартированим загоном Директорії. Отже, військові узялися роззброювати рублівських повстанців, а законного “голову” Рублівської волості, козацького отамана Миколу Фітільова… заґратили! Як так, його, українця – та окайданили вояки Симона Петлюри?!

Коли ж “вільні козаки” спробували звільнити командира, ще двох правдолюбів кинули до буцегарні. Зчинилася стрілянина – Микола Фітільов накивав п’ятами. Ось так вони й перетворилися на запеклих рубак-червоноармійців, котрі петлюрівцям зневаги більше не дарували.

Україна занадто непередбачувана, аби її не цінувати.

І розкидає вона синів своїх по різних таборах, аби знову шикувалися вони в загони, партії, об’єднання – в усіх можливих комбінаціях. Узяти, для прикладу, вояків рублівського загону. Молодший брат письменника Олександр Григорович Фітільов перетворився на палкого більшовика, що служив у Червоному козацтві Віталія Примакова, а в листопаді 1920 р. загинув у боях за Перекоп. Тоді як найближчий Миколин соратник, Семен Коба швидко зневірився в комуністичних пустобрьохах, зібрав під своєю орудою повстанців і напував кров’ю червоні продзагони.

Так у квітні 1919 р. Микола Фітільов, лірик, помножений на сатирика, а іншими словами – “безпартійний мрійник”, спересердя вскочив у КП(б)У. А ще тієї ж весни молодий комуніст одружився з повновидою й лагідною вчителькою математики Катериною Антонівною Гащенко (1898-1967).

Усе в них трапилося так по-українськи!

*   *   *

Раз він приїхав до Дем’янівки провідати матір та сестер, там випадково й стрів захожу вчительку. Походила вона з села Полкова Микитівка, що за 18 км від Богодухова. Негайно сестри наторохтіли старшому братові, що батько Катерини, Антон Гащенко – то справжній магнат, бо на п’яти десятинах вирощує буряк і здає на цукроварні Леопольда Кеніга. Нову викладачку вони вже добре знали, бо навчальний 1917/1918 рік дівчина вчителювала в Дем’янівці, поки не перевелась до Рублівки.

У тодішній Україні діяли власні “Однокласники” та “ВКонтакте”: місцева молодь будь-де шанувала власний, сільський осередок “Просвіти”, а Микола й Катерина виявилися завсідниками традиційно безжурних посиденьок. Обоє не лише виступали в концертах, а й грали у п’єсах – “Невольник”, “Дай серцю волю”.

Гарне сопрано Катерина мала, а Микола володів чарівним тенором.

Тамуючи подих, зала щиро милувалась, як вони в дуеті виконували “Де ти бродиш, моя доле”. Одне слово, доспівалися соловейки.

Оселилася пара в повітовому містечку Богодухові. Яким зятя побачили нові родичі?

- Молодий чоловік худорлявої статури, середнього зросту, чорнявий, волосся, зачесане їжачком, у темних штанах з білими смужками, темна сорочка. А комір? А комір ніколи на ґудзика не застебнутий.

Швидко виясніло: не сімейне життя на першому місці в такого козака. Миколу теща одразу зустріла в багнети й навіть Катеринин шлюб вважала незаконним. Бо початківець-поет – ґвалт! – відмовився вінчатися! Попри те, що церква стояла від них через дорогу, та й сам парох ходив у сусідах Гащенків. Зять їй відрубав:

- Комуністи не вінчаються, у нас бог – Маркс.

Сказав так про людське вухо, бо тоді суворо з релігією було – нестійких ідеологічних працівників переслідували нещадно. Із часом тещина зневага до безбожника в шкірянці змінилася на повагу. Хоч той і залишався комуністом, та переконання, як онучі, не міняв щоранку. Однак “хатні мітинги” запального Миколи Фітільова – про комуністичний рай, щасливе майбутнє світового пролетаріату, особливо ж – про життя у бджолиних сотах, поставлених у яблуневому садку – жінка мовчки пропускала повз вуха. В усьому Хвильовий мав славу шаленця.

*   *   *

13 січня 1920 р. подружжя народило дочку Іраїду, ім’я якої для побутової зручності скоротили до Іра. А потім шлюб розлаштувався, коли літератор знову дременув… на фронт. Спочатку він потрапив у загін Сумського напрямку (Лебединський полк), а потім опинився в 13-й армії. Щоправда, більше ворогів революції він шаблюкою з коня не рубав, а служив при штабі й працював у редакційно-видавничому відділі армійської газети Південного фронту. Потім була Друга кінна армія, яка боролася з Врангелем. Саме фронтова журналістика щодня гартувала перо майбутнього публіциста.

Коли взимку 1920-1921 рр. генерала Врангеля скинули в Чорне море, а тисяч так зо 120 білогвардійців та їм співчуваючих розстріляли, служба привела Миколу Фітільова на Кавказ. Ось уже звідти навесні 1921 р. служивий повернувся до Харкова, де працював у культурно-освітньому секторі Харківського військового округу.

Тоді, стверджують літературознавці, й стався офіційний дебют; якщо не брати до уваги пролетарські агітки “а ля Дем’ян Бєдний” на шпальтах армійських газет. У здвоєному числі №19-20 журналу “Знання” за 1920 р. з’явився вірш “Я тепер покохав го́род” – під псевдонімом Стефан Кароль. Ось, знайшов, аби й ви почитали:

- Я тепер покохав го́род / так весняно, як дуб цвіте. / Вже не ляже на скроню скоро / цей прекрасний безмежний степ. / Не піду на стіжки сіна / і забуду озерну косу, / де ширяв неможливо синій / моїх дум і мрій лосунь. / Я тепер не той, що в юність. / Цукроварні духмяна путь / одійшла за безбрежні дюни, / що могилами шведськими звуть, / Не побачу ніколи, ніколи / ні доріжки (на ліс веде), / ні поляни, де грають бджоли, / де горить золотий день. / Це одходить од мене навіки. / Як і младість моя одійшла. / Чи не радість? Я знаю тільки, / що то був Чумацький Шлях. / А тепер я кохаю го́род, / цей сторожкий трамвайний дзвін. / Він в мені неможливо скоро / дорогим димком зацвів. / Отже, вибачте, сизі далі, / я свій вік доживу й тут… / І співають мені тротуари / про далеку прекрасну мету.

*   *   *

У Діккенса – здається, у “Записках Піквікського клубу” – герой скрикнув:
- Їхать – так їхать, – як вигукнув папуга, коли кішка потягла його за хвіст.

У Діккенса, здається, у тих самих “Записках Піквікського клубу”, є й такий радісний вираз:
- А ось і я! – як загукав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.

Аби годувати власну родину, Миколі Фітільову знову довелося… слюсарювати на заводі – пролетарський досвід-бо ж мав, а подібні навички не зникають. Та одного разу, навідавшись до столиці, дружина Катерина застала на харківській квартирі чоловіка… нову хазяйку.

Для жінки то була подружня зрада, бо три роки тому одружилися вони по любові.

Що вже там сталося, на отому фронті, одному Марксу відомо.

Переказували, що “молоденька, чорноока комуністка” Юлія Григорівна Уманцева врятувала Миколі життя, коли під Орлом політпрацівника штабу 52-ї дивізії М.Фітільова революційний трибунал хотів пустити в розхід – за зраду… Ні, не його особисте віроломство, а його командування, яке геть повтікало. На щастя, все для політпрацівника обернулося місячною гауптвахтою з… подальшим виправданням.

Отож, у питанні життя і смерті Микола та Юля порозумілися.

- Можливо, Сіріус і більший за Сонце, але від нього не стигне наш виноград.

Тим часом геть принциповою жінкою виявилася Катерина Антонівна Гащенко, і Миколі того не подарувала. Дочку Іраїду до батька вона більше не пускала, тільки здалеку бачив Хвильовий власну дитину. Одного разу, коли до їхнього будинку в Богодухові привезли машиною розкішне біле фортепіано, колишня дружина відіслала інструмент назад! Хоча, як потім випливло, то бабуся Єлисавета Іванівна, мати Хвильового, онуці подарунок прислала.

*   *   *

Дочка, п’ятикласниця Іраїда Кривич, батька побачила ще один раз у житті. Сталося це навесні 1933-го. Тоді мама з вітчимом Дмитром поїхали у справах до Чернігова, а 13-річну малу вдома, у Харкові залишили на тіток, Даню (Дарину) та Люсю.

Не забути, як 14 травня 1933 р. Даня – яка там тітка, Дарина була старшою за племінницю на десять років! – ускочила до квартири на Холодній Горі, вхопила родичку за руку й мерщій до письменницького будинку “Слово”! Довкола насуплено шепотів натовп, але Даня з малою протиснулись у перші лави.

Біля будинку №5 по вулиці Червоних Письменників (тепер – вул. Культури, 9) стояли білі коні, білий катафалк, а посередині – відкрита домовина.

І тоді Іраїду помітила заплакана бабуся Єлисавета! Гукнула вона малу, пригорнула й повторювала, повторювала, повторювала:
- Це твій батько, ось твій батько. – Тільки сльози дозволили, губи звеліли:
- Цілуй, дитя, тата, – Іраїда поцілувала, а батьківська щока була холодна-холодна...

Навпроти неї, через відкриту домовину з батьком, заклякла інша дівчинка – трохи старша за Іраїду. І була то Люба Уманцева, пасербиця Хвильового. І не знала тоді Іраїда Миколаївна Фітільова, що не їй, а саме Любистку, тобто Любі Уманцевій у передсмертній записці батько заповів усе майно й… авторські права. А до неї ні слова не написав.

- І я, зовсім чужа людина, бандит – за одною термінологією, інсургент (лат. іnsurgen; “повстанець” – О.Р.) – за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву.

*   *   *

Не всі іпостасі почислив Микола Фітільов, далеко не всі. Оскільки навіть уже о тій порі був він не звичайним трударем, а слюсарем-поетом, тому серед нових друзів у Харкові з’явилися яскраві особистості. І, в першу чергу, Володимир Сосюра (1897-1965) та Майк Йогансен (1895-1937).

Перший свого часу служив у мазепинському полку, що вважався “найбойовішим з усієї петлюрівської армії, і більшовики завжди не витримували нашої штикової атаки”; закінчив старшинську школу; потрапив у денікінський полон; бранця навіть водили розстрілювати. Коли Володимира Сосюру звільнили, старшину негайно мобілізували червоні. Потім на політкурсах він почув, що душа – “продукт производственных отношений”, і йому настільки “перекортіло жити”, він “умовився з одною курсанткою повіситись”. Але повсякчас відкладав самогубство, бо слід було… творити свої поеми. У 1922 р. новоспечений інструктор преси ЦК Компартії України одружився із… залізним політруком червоноармійського ескадрону Вірою Берзіною, якій і присвячено милу лірику “Так ніхто не кохав”.

Другий товариш, Майк Йогансен (Михайло Гервасійович Йогансен) був латишем чи то шведського, чи то норвезького походження. Котрий мав славу ”чортівськи здібного лінгвіста”. Небачений енциклопедист, а разом з тим справжній атлет, Майк захоплювався різними видами спорту, мав славу класичного містифікатора, а дівчат зводив з розуму, як запізнілий романтик, якого буремна епоха без жалю “перемагнітила”. Колишній російськомовний марксист від 1918 р. узявся писати вірші… українською, а 1925 р. став одним із засновників “ВАПЛІТЕ” (Вільна академія пролетарської літератури) та очолив “Техно-мистецьку групу “А”. Від “романтики буднів” він вторував шлях до “романтики чистого слова” й навіть на допитах у жовтні 1937-го не забажав нікому коритися, навіть слідчому НКВС.

І були ж деньки! У тодішній українській столиці – Харкові – коло знайомих Миколи Хвильового швидко розширилося: письменник і громадський діяч Василь Еллан-Блакитний, модерн-поет і теоретик літератури Валеріан Поліщук (1897-1937), засновник українського панфутуризму Михайль Семенко (1892-1937), режисер і драматург Микола Куліш (1892-1937), поетеса Наталя Забіла (1903-1985).

- Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки?
- Не знаю.
- А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, – художник.

*   *   *

У пошуках особистого щастя, якого потребує серце кожного поета, він пошлюбив Юлію Уманцеву. Дружинину дочку від першого шлюбу – Любу – вітчим прийняв як рідну, а пасербицю навіть лагідно називав Любистком. У 1925-1930 рр. родина мешкала в Харкові, за адресою вул. Римарська, 19. Тут було затишно й хотілося працювати; будинок спорудили в 1915 р. за проєктом Олександра Ржепішевського.

Від 1921 р. Микола Хвильовий активно друкувався в періодиці першої столиці, зокрема, в альманахах “Штабель” та “На сполох”, а згодом – “Шляхи мистецтва” й “Плуг”. Із головою 29-річний автор поринув у червоне письменство, влаштувавшись працювати в редакційний відділ Головполітосвіти, а потім – у видавництво “Червоний Шлях”.

Офіційний старт літературної творчості ознаменували поетичні збірки – “Молодість” (1921) і “Досвітні симфонії” (1922), а також поема “В електричний вік” (1921), надруковані харківським видавництвом “Всеукрлітком”.

- Красномовного мудреця Бояна / в хуртовину / промайнула / тінь. / І обіжно на подій екрані / фаркнув люкс. / І читали: / Степи Залізняка і Гонти, / а на зорі – / гайдамацький рев. / То ведмідь блакитноокий / біля твоїх дверей. / Гляди ж, щоб думок анемона / на релях не закурявила лист, / бо тендітне досягнення гроно / упаде на траурні ризи. / І молився я: / Отче наш – електричної системи / віку! / На твоїх крицевих віях / запеклася майбуття сльоза. / Твоя напруженість воліє / на патлах буйних днів / провести лабіринти смаку. / Да святиться – / твоє ім’я / Да буде твоя непохитна воля / там – / на землі, / як тут – / в заводі. / І глузували над святим святих, / і в сміх / підмішували кал. / Вони не знали тих доріжок / І шлях той бурьовий, / що нас виховував / тримати руху стяг. / Їх розуміння, що порожній / у діжці звук. / Їх приборкала тирса, поле / і шелести журби, / а клуні рип колись повісив / життя їх на снопи. / І казав я: / Покиньте мріяти мертвим! /Давайте посолодимо сучасний мент. / Ви хочете, мабуть, жерти? / Так і я ж хочу! / Чуєте? / Ах, не варт! / Вас розбуркає лишень Марат. / А я (я не покину ранок!) / і ваших, і своїх дітей / уберу у віяло фазана / і поведу в майбутнє.

Але Миколу Хвильового досить швидко звабила проза. Нову українську літературу оздобили (якщо не сказати, що на справжні дороговкази перетворилися) його книжки оповідань і повістей: “Сині етюди” (1923), “Осінь” (1923), “Злочин” (1924). Видання свідчили: у національну літературу прийшов першорядний письменник.

Знаний літературознавець і теоретик мистецтва, віце-президент ВУАН академік Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) стверджував:

- Хвильовий, безперечно, – цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена, але сильна. У нього широкі можливості: бистре око меткого спостережника разом із незалежною об’єктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклості, округлити картину загальним штрихом. Люди в його здебільшого живі, в дії. В описах багато руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів, – і тому так весело його читати.

У винятковій науковій розвідці “Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року” академік Олександр Іванович Білецький (1884-1961) афористично визначав роль Миколи Хвильового: “Основоположник справжньої нової української прози”.

Звісно, літератор міг залишитися першим із кращих і самовдоволено носити корону, проте роботи національна культура мала – непочатий край.

- Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Адама Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування... Наша орієнтація – на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми.

Нова українська література потребувала нагальної організаційної розбудови. І Микола Хвильовий взявся за діло: сам писав, читав та підтримував колег, всіляко облаштовуючи столичне літературно-мистецьке життя. Не дивина, що саме він ходив у засновниках більшості літературних організацій – пролетарської спілки “Гарт” (2 квітня 1923 р.), студії “Урбіно” (1924), “ВАПЛІТЕ” (Вільної академії пролетарської літератури; 1926), “ВУСПП” (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників; 1927), “Пролітфронту” (1930).

- Люди завше хочуть жити – і це велика правда, яка на землі, без якої буде порожнеча.

*   *   *

Безперечно, улюбленим дітищем Хвильового стала виплекана ним Вільна академія пролетарської літератури, яку в Харкові митець особисто сповив 20 листопаді 1925 р. Дуже швидко “ВАПЛІТЕ” перетворилася на найпотужніше літоб’єднання, куди увійшли колишні члени “Гарту”, “Жовтня” й “Плугу”. Побратимами по перу відтоді стали найбільш талановиті митці: Олесь Досвітній, Микола Кулiш, Майк Йогансен, Іван Дніпровський, Григорій Епік, Олександр Довженко, Павло Тичина, Микола Бажан, Юрій Яновський, Юрій Смолич, Петро Панч, Олекса Слісаренко, Аркадій Любченко, Іван Сенченко, Олександр Копиленко, Петро Шатун та інші.

За мету вони поклали ціль шляхетну, перпендикулярну настановам Партії: творити нову українську літературу силами саме кваліфікованих митців. Ленінська маячня – «Державою може керувати будь-яка кухарка» – призвела до жахливої редакції:

- Цим світом може маніпулювати колишній підполковник КДБ.

“ВАПЛІТЕ” виявилася потужною мистецькою силою, Київ такої не мав.

Належним чином організація підготувала та демократично ухвалила Статут i програму, де, зокрема, йшлося: члени “ВАПЛІТЕ” підтримують вільний розвиток усіх течій i стилів, удосконалюють власну професійну майстерність, спільно дбають про престиж української літератури, а в красному письменстві орієнтуються на кращі взірці західноєвропейської, а… не російської літератури.

Модернізована культура мала рвучко стартувати.

Попервах президентом обрали прозаїка і драматурга Михайла Ялового (1895-1937), потім – переобрали драматурга та режисера Миколу Куліша (1892-1937). Але всі обов’язки перед товаришами по перу Микола Хвильовий перебрав на себе. Він тобі й організатор, й ідейний натхненник, і публічний трибун. Так українське Відродження отримало власне обличчя, а ціле літературне покоління – лідера.

- Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю.

Як це перевірялося? Елементарно! Попри те, що Микола Григорович Фітільов ніколи не обіймав офіційних посад, саме йому дарували нові, щойно видані книжки з авторськими присвятами – однаковою мірою: і друзі, й вороги. Бо він був отією душею “ВАПЛІТЕ”, душею всієї нової української літератури, саме Душею, з якою у фізичній злагоді жили решта літературних органів, що одночасно розвивалися й зростали, мов єдиний живий організм.

Наспівним голосом хіт “My Way” американський співак Frank Sinatra (1915-1998) записав лише через 46 років, тоді як у 1922 р. “Шлях” Миколи Хвильового виглядав ось як:

- Мороз у зорях блимав / безкольорово – / …сон. / Співали сани на путі / Сріблясту пісню про сніги. / Співали сани на путі. / І сни далекі (сни весни)… / і снилась осінь у осоках… / Про сині роси на світанку / Співали сани на путі… / Мороз у зорях блимав. / Ми їхали / на північ / полем / сніговим.

*   *   *

Отче наш, електричної системи віку…

Це від тебе гула дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків?

Вони у своїй Вільній академії пролетарської літератури ще не знали, бо ще не звідали дійсність іншу – безвихідь, неминучість, невідворотність, ніби то сама смерть.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко

Перше фото: dombrovskii_a, shukach.com