Богодар Которович. Перша скрипка України

Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про одного з засновників сучасної української скрипкової школи

Він грав вічно юну класику на раритетних скрипках як-то “Il Cannone Guarnerius” роботи Гварнері дель Джезу.

Він співпрацював із визначними диригентами сучасності, такими як Карло Цеккі, Курт Мазур, Саулюс Сандецкіс, Максим Шостакович, Ігор Блажков, Роман Кофман, Стефан Турчак, Володимир Кожухар, Володимир Сіренко та ін.

Він нескінченно гастролював, невтомно викладав, неуків та лінькуватих зневажав:

- Хто в музиці не дотягує, тому й допомагати не треба... Тоді як у нас збереглася звичка проштовхувати посередностей, які на жодному концерті не подарують задоволення слухачам. Це шлях у нікуди: найслабші повинні звільняти дорогу.

Він прищеплював смак – не лише українцям, а самій національній культурі.

- Наші композитори, дай їм Боже здоров’я, пишуть багато. Але коли мова заходить про світовий рівень і світову якість – перелічити можна на пальцях однієї руки.

Тим часом одного із засновників сучасної української скрипкової школи, фундатора та незмінного художнього керівника Державного камерного ансамблю “Київські солісти” непокоїло, що академічна музика перебуває в забутті. Він пояснював:

- Це відбувається тому, що, на жаль, у нашої інтелектуальної еліти немає грошей, а для бізнесменів відвідати концерт у філармонії поки не престижно. Та я впевнений, ситуація зміниться. Адже на Заході спостерігається великий інтерес до серйозного мистецтва. Для мене як музиканта важливо не спускати високої планки до смаку “ширвжитку”, а навпаки – підтягувати вгору, не тільки знайомити з кращими зразками музичного мистецтва, а й навчати любити класичну музику.

Перепрошую, а як некатегорично мала лунати перша скрипка України?

*   *   *

Український скрипаль, диригент, педагог Богодар Антонович Которович народився 3 липня 1941 р. у місті Грубешеві, на Холмщині (тепер – Хрубешув Хрубешувського повіту Люблінського воєводства, найсхідніша точка Польщі). Хрестили немовля біля церковного іконостаса в селі Гостинному Грубешівського повіту в липні 1941-го українські православні священники Іоанн Левчук та рідний дідуньо, Іоанн Которович.

Повірте, більшість людей теж дивувалися чудернацькому імені, а причина була довельми проста. Первісток виявився довгоочікуваною в родині дитиною, через хвороби мама – Ірина Миколаївна (1910-1953) – наполовину росіянка, наполовину естонка, – народила Богодара у 31 рік. І сприйняла той факт як Божий дар. На цьому наполіг і дідусь немовляти, Іван Которович, людина глибокої віри. Через дев’ять літ Ірина Миколаївна народила молодшого сина – Олега (1950), але ненька передчасно померла, коли Богодару минуло 12 років. Обидва стали скрипалями, та на ціле життя старший син затямив мамину науку:

- Якщо взявся до справи, мусиш її робити найкраще за всіх.

В 1947 р. у рамках операції “Вісла” (Akcja Wisła), що нагадувала жорстоку етнічну чистку, поляки примусово депортували тисячі українців, адже після гітлерівської окупації та звільнення Холмщини радянськими військами українсько-польські відносини різко загострилися. Лише два факти про локальний геноцид, що почався давно. Упродовж 1942-1944 рр. польські шовіністи знищили на Грубешівщині близько чотирьох тисяч осіб, а в 1944 р., взагалі, замордували українського бурмістра Грубешева, пана Павлюка.

Саме за цих причин українська родина Которовичів поїздом доїхала до Волині, діставшись Ківерців, а звідти возом рушила до Жабки. Зупинившись попід Луцьком, дідуньо, митрофорний протоієрей Іоанн Которович невдовзі збудував хату, де лад завжди наводила матінка Катерина, а згодом отримав парафію у церкві Архістратига Михаїла у Гірці Полонці (нині – Луцький район Волинської області).

*   *   *

Батько майбутнього музиканта, Антон Іванович Которович (1904-?), за фахом – інженер-гідротехнік, свого часу у чеських Подебрадах, містечку в Полабській низовині на березі річки Ельби, що за 50 км від Праги, – закінчив інженерний факультет Української господарської академії, заснованої в 1922 р. у Празі Українським громадським комітетом на чолі з Микитою Шаповалом.

На дозвіллі він легко ставав скрипалем-любителем і грав на власноруч змайстрованому інструменті. Адже, попри ґрунтовну технічну освіту, українець також закінчив одну з найкращих у Європі – Вищу школу Празької консерваторії (Mistrovská škola pražské konzervatoře). Опинившись на Волині, Антон Которович заходився організовувати… церковні хори. У статті “Богодар Антонович Которович: характеристика творчої особистості митця” (2012) О. І. Слюняєв стверджує:

- Одним із найкращих на Холмщині був створений ним хор у православній Церкві Святого Юрія в селі Гостинному, де священиком працював дід майбутнього скрипаля – Іван Которович. Свого часу ця церква стала справжнім осередком духовного і національного життя місцевих українців.

За деякий час родина інженера Которовича переїхала до Львова і замешкала на вулиці Коперника. На ті часи припадає один із перших дитячих спогадів Богодара. Тато, котрий мав прекрасний тенор та деякий час служив регентом церковного хору, взяв сина на репетицію хору Львівського оперного театру. Усе для малого там було урочисто і незвично. Деякий час він уважно слухав, потім узявся навкруги розглядати, аж поки не зажадав тихо посидіти на стільчику, але неодмінно… біля диригента. Тато не дозволили, тоді як у глибині душі Богодар мріяв хоча б раз махнути отією чарівною паличкою, руху якій так дружно підкоряються людські голоси, схожі на ангельські.

*   *   *

Саме у місті Лева у 1948 р. Антон Іванович привів семирічного сина до Львівської музичної школи при Львівській державній консерваторії імені М. В. Лисенка (від 1 жовтня 1963 р. – Львівська середня спеціалізована музична школа-інтернат імені Соломії Крушельницької). Між іншим, на вулиці Гнатюка (тоді – вул. Горького) він учився паралельно з іншим знаним скрипалем – Олегом Крисою (1942), із яким товаришував ціле життя. А ось літні вакації брати Коротовичі проводили у бабці Катерини та діда Івана в селі Жабка попід Ківецями, бо родина вимушених українських переселенців із Польщі тривалий час бідувала – батьки статків не мали.

Його першим педагогом став Павло Миколайович Макаренко (1915-1995)- людина безмежно віддана музиці взагалі і скрипці зокрема. По закінченні Московської консерваторії (клас Б. О. Сібора) він концертував як соліст та як учасник ансамблів у Києві і Львові, а з 1958 р. по 1995 р. викладав у Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського. Тим часом у Львівській музичній школі-десятирічці клас у П. М. Макаренка підібрався довельми талановитий: окрім Богодара прийшли вчитися Богдан Каськів, Володимир Ланцман, Віта та Олександр Крамарови.

Що таке справжнє мистецтво, вперше Богодар почув по радіо, коли транслювалася третя частина Концерту для скрипки з оркестром Яна Сібеліуса, Op. 47, ре мінор (1903) у виконанні “імператора скрипки”, американця єврейського походження Яші Хейфеця (власне: Йосиф Рувимович Хейфец; 1901-1987).

По щирості сказати, слухачів учням Львівської музичної школи тоді ще бракувало, тож Богодар Которович та Олег Криса грали… один перед одним. На мій погляд, самоосвіта у присутності таланту, мабуть, найкращим фаховим вихованням і є. Про це трохи пізніше Богодар Антонович сам скаже так:

- Мій шеф у Московській консерваторії, професор Янкелевич, свого часу навчив мене дуже простих істин (на жаль, саме ці найсправедливіші аксіоми багато хто найчастіше й ігнорує у практичній діяльності). Постулат перший такий: на уроці учень має грати. Та, хоч як це не дивно, у середовищі педагогів знайдеться чимало любителів після перших двох тактів зупиняти студента і читати йому лекцію на тему “як би він зіграв, якби зумів”... Тепер щодо самої гри: що добре – не чіпайте.

*   *   *

Сформованим скрипалем Богодар Которович закінчив музичну школу у 1960 р., що тоді, до речі, мала 11-річний курс навчання. Іхній випуск, взагалі, вважали “лауреатським”, бо сяяв він відомими іменами. Окрім Богодара Которовича та Олега Криси то були Віктор Єресько, Богдан-Юрій Янівський, Харитина Колесса, Ігор Сімович, Олександр Слободянник, Віктор Голубничий, Юрій Мазуркевич.

Затим син інженера-гідротехніка разом із колишнім співучнем Богданом Каськівим два семестри навчався у Львівській державній консерваторії по класу скрипки у професора Дмитра Миколайовича Лекгера (1897-1980), одного з корифеїв львівської скрипкової школи. Проте амбіції юнак мав вищі, бо тоді всі дороги вели до Білокам’яної, де громадилися найкраща професура. Принаймні, його колишній однокласник Олег Криса зі Львова вже подався до Московської державної консерваторії імені П. І. Чайковського, де потрапив у клас Давида Ойстраха.

Дізнавшись про всесоюзне прослуховування на Міжнародний фестиваль скрипалів імені Джордже Енеску (Concursul George Enescu) у Бухаресті, у 1966 р. львівський першокурсник і собі рушив до Першопрестольної. У концерті юне дарування почув і відібрав до свого класу відомий педагог, професор Юрій Ісайович Янкелевич (1909-1973), у якого в сольній аспірантурі навчався також Володимир Співаков (1944). Так український скрипаль потрапив до Московської державної консерваторії імені П. І. Чайковського. До речі, вся трійця львівських однокласників, а саме: Богодар Которович, Олег Криса та Юрій Мазуркевич – замешкала в одній кімнаті студентського гуртожитку. Було весело і гамірно. Ні-ні, українці не жирували, а тіснилися разом із п’ятьма іншими студентами в одній кімнаті.

*   *   *

Знаєте, що таке справжня повага до педагога?

Світлину навчателя на концертній програмці усе життя Богодар Которович носив у футлярі власної скрипки. Тому фактові існувало просте пояснення:

- Важливо не що говорять, а хто говорить: у нашій виконавській практиці як ніде багато важить особистість педагога. Потрібно, щоб студенти йому беззастережно вірили і визнавали його авторитет. А педагог, у свою чергу, має ним, власним авторитетом дуже обережно користуватися.

Знаєте, що таке щира повага до вихованця?

Це, в першу голову, величезна вимогливість. З-посеред численних і знаменитих учнів: Ірина Бочкова, Дмитро Ситковецький, Віктор Третьяков, Неллі Школьникова, Ірина Медведєва, Андрій Абраменков, Михайло Безверхній, Аркадій Футер, Дора Шварцберг, Валерій Дзвонів, Олександр Брусиловський, Рубен Агаронян, Борис Бєлкін, Борис Гарліцкій, Михайло Копельман, Володимир Іванов, Володимир Ланцман, Лев Маркіз, Лідія Шутко – професор Ю.І.Янкелевич виділяв двох. Ні, не уфімця Співакова та харків’янку Тетяну Грінденко, а ленінградця Григорія Жисліна (1945) та львів’янина Богодара Которовича. Про останнього навчатель віщував:

- Цей западенець ще вам усім покаже.

Запрошуючи до себе додому кращих із кращих, маестро невимушено ділився набутими секретами. Коли одного разу Юрій Ісайович запросив на гостини Богодара Которовича – ну, знаєте на чай, аби послухати записи, – студент був впевнений, що його частуватимуть скрипковою музикою. Яким виявилося здивування гостя, коли юнак побачив у професора скрипки вражаючу колекцію… вокальної музики! Ось коли знайшлося підтвердження батькових слів, слів скрипаля-аматора:

- Шукати власний тон своєї скрипки, синку, слід ретельно і послідовно, наближаючи його до тембру саме людського голосу.

*   *   *

Чи справджували студенти сподівання майстра? Так. Григорій Жислін у Генуї забрав у 1967 р. І премію Міжнародного конкурсу скрипалів імені Нікколо Паганіні (Concorso internazionale di violino “Niccolò Paganini”), а Богодар Которович – у Бухаресті у 1967 р. став лауреатом Міжнародного фестивалю скрипалів імені Джордже Енеску.

Що у румунській столиці найбільше запам’яталося? Львів’янин познайомився із знаменитим російським віолончелістом Мстиславом Ростроповичем (1927-2007). Голова журі Міжнародного конкурсу імені П. І. Чайковського в номінації віолончелістів (1962, 1966) невимушено дав урок професійної етики, вразивши одночасно величчю і дивовижною скромністю. Назавжди вкарбувалися слова великого музиканта:

- Між життям і смертю немає нічого, окрім музики.

Минуло рівно 30 років. І знаєте, як поважний професор, завідувач відділу скрипки Національної музичної академії Б.А. Которович тепер ставився до своїх учнів? У 1997-му Богодару Антоновичу довелося стоп-крани у поїзді зривати, аби довезти власну вихованицю на Перший міжнародний конкурс у Кишиневі. Дико запізнювалася на поїзд третьокурсниця Богдана Півненко. І тоді народний артист УРСР, бігав по вагону, рвав стоп-крани і в нехарактерній для нього бурхливій манері вимагав: “Зупиніться! Ще немає мого віртуоза”. Так тривало доти, поки у модному крилатому капелюсі на ходу потяга у вагон 20-річну студентку не затягли.

*   *   *

Подібні перемоги мають привабливі наслідки – у 1967 р., Богодар Которович став солістом Київської обласної філармонії і багато концертував країною, а також почав викладати на кафедрі скрипки Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського.

Наступного року він зустрів свою першу дружину. 16-річна Наталя Кметь (1952), як арфістка, закінчувала здобувати початкову музичну освіту в Москві, навчаючись у В. Савіної та В. Дулової. До Києва того літа вона приїхала на канікули. Аби не робити перерву в здобутті майстерності, доводилося музикувати щодня, навіть улітку. Ось чому дівчині знадобилася арфа та… ключ для налаштування того інструменту.

Старший на 11 років Богодар Которович запропонував допомогу, але прийшов не лише із ключем, але й із... квіткою. Потім соліст Київської обласної філармонії запросив Наталю на свій концерт. Так воно і закрутилося: побачення – квіти, побачення – квіти, весілля – через круговерть без букету... 1 листопада 1974 р. студентка Львівської державної консерваторії Наталя Кметь народила чоловікові дочку Мирославу.

*   *   *

Коли у 1969 р. харизматичний випускник столичної консерваторії отримав диплом про вищу музичну освіту, як ви вважаєте, куди із Москви направили працювати молодого спеціаліста? Правильно, до… Новосибірська! Бо, як колись ВІА “Самоцветы” співали в антигеографічній пісні, “Мой адрес – не дом и не улица, / Мой адрес – Советский Союз”. Бувалі музикознавці переконують, що тоді столиця південно-східній частини Західного Сибіру вважалася одним із сучасних музичних центрів СРСР. Принаймні саме тут працював відомий радянський педагог німецького походження, скрипаль Захар Нухімович Брон (1947), котрий у Московській консерваторії навчався по класу Ігоря Ойстраха.

Нудив би Богодар Которович своєю співочою скрипкою сибірський пролетаріат з міста, на гербі якого – чорні соболі з червоними язиками та срібними носами, якби не головний диригент Державного симфонічного оркестру УРСР Стефан Турчак (1938-1988), котрий знав талановитого музиканта ще зі Львова. Саме за його рекомендацією 28-річний артист повернувся до Києва, де обійняв посади концертмейстера та першої скрипки у складі… Державного симфонічного оркестру УРСР. Стефан Васильович, той “сонячний маестро”, переконував: диригент спочатку повинен чути і відчувати. І лише тоді махати руками.

І дивним чином, хоча і чудернацькими стежками доля привела трьох товаришів-скрипалів, колишніх сусідів по кімнаті гуртожитку Московської консерваторії: Богодара Которовича, Олега Крису та Юрія Мазуркевича – до… Києва та поселила усіх трьох в одному під’їзді будинку на проспекті Перемоги). 

Хоча за часів радянщини життя філармонійного музиканта проходило на валізах: не встигав розпакувати речі, як знову збирайся в путь… А в дорозі всяке трапляється. На щастя, все життя Богодар Которович залишався глибоко віруючою людиною, котра за будь-яких обставин покладалася на Спасителя. Так сталося і в середині 1970-х рр., коли поспішаючи на чергові гастролі, соліст не зміг придбати квиток на потрібний авіарейс. Із Новосибірську його літак вилетів без скрипаля, а за кілька хвилин зазнав жахливої авіатрощі. Аналогічна ситуація трапилася з Богодаром Антоновичем, коли концертмейстер Державного симфонічного оркестру УРСР запізнився на потяг, а той також потрапив у катастрофу…

*   *   *

Так завжди діється: щось Господь відбирає, аби чимось обдарувати… У 1971 р. у Генуї Богодар Антонович посів друге місце на Міжнародному конкурсі скрипалів імені Нікколо Паганіні, поступившись першістю, ясна річ, вихованцю Московської державної консерваторії Мойсею Секлеру.

Що значило вибороти друге місце на МК? Привезти додому солідну грошову винагороду, на яку 30-річний скрипаль придбав жадану “копійку”... Однак, у техніці музикант зовсім не розбирався, на станціях техобслуговування наївного водія обдирали як липку. Тож незабаром Богодар Которович злощасне авто продав.

Із друзями у них були більш цікаві розваги. Додому до молодої родини, яка замешкала у трикімнатній хрущовці неподалік Київського залізничного вокзалу, часто заходили в гості. Зокрема, Дадочка, як по-домашньому дружина Наталя кликала чоловіка, разом із кіноактором Сергієм Івановим, – ну, знаменитий Коник із фільму “У бій ідуть тільки “старики”, – могли цілий вечір різатись у… настільний хокей. Наче двійко затятих старшокласників.

*   *   *

Як соліст Київської обласної філармонії, він успішно гастролював у Канаді, Німеччині, Великобританії, Італії, Франції, Австрії, Голландії, Фінляндії, Данії, Польщі, Чехії, Македонії, Словенії, Хорватії, Японії, Південній Кореї, Австралії, Болгарії, не кажучи про республіки СРСР. Репертуарний список відомого музиканта охоплював класику, а саме: Арканджело Кореллі, Антоніо Вівальді, Йозеф Гайдн, Йоганн Себастьян Бах, Джузеппе Тартіні, Вольфганг Амадей Моцарт, Нікколо Паганіні та інші.

Разом із тим, першим Богодар Антонович узявся виконувати твори сучасних українських композиторів: Євгена Станковича, Георгія Майбороди, Мирослава Скорика, Віталія Губаренка, Левка Колодуба, Ганни Гаврилець, Ігоря Щербакова, Вікторії Польової, Юрія Ланюка та інших.

Знання музики різних епох і стилів, майстерне виконання кожного композитора, авторське прочитання кожної партитури мали великий успіхом у слухачів та музикознавців. Не випадково Богодара Которовича називали “справжнім великим майстром скрипкової музики”.

*   *   *

У 1980 р. зрілий майстер очолив скрипкову кафедру Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського, а в 1985-му – став професором. Наприклад, у 1983-1984 рр. у Богодара Антоновича навчалася талановита косівська скрипалька Сіхана Бадівуку-Ходжа (Sihana Badivuku-Hoxha; 1967), тепер – перша скрипка Приштинської філармонії, учасниця ансамблю “Vivendi”.

Кажуть, талановитих скрипалів Богодар Антонович впізнавав за кількома зіграними тактами. Іноді вступний іспит зі спеціальності до Національної музичної академії імені П. І. Чайковсього, де він головував, – тривав не більше кількох хвилин.

На педагогічну науку маестро мав особистий погляд:

- Якщо не можеш віддати скрипці півдня, нема чого за неї і братися. У навчанні я – ​ворог дресирування… Вважаю, треба якомога більше підтримувати індивідуальність учня власним прикладом, прищеплювати фанатичну любов до музики. Інакше стати музикантом практично неможливо.

*   *   *

Хоча самобутній сучасний скрипаль – товар поштучний, за більш як 30 років педагогічної діяльності Богодар Антонович не лише став одним із фундаторів української скрипкової школи, а особисто виховав більш як 150 солістів. З його легкої руки в музику прийшло ціле покоління яскравих обдарувань, які на Батьківщині продовжують традиції майстра, хоча той завжди вважав:

- Справжній учитель не чекає від учнів подяки.

І знаєте, я не перебільшую, – самі зважайте. Солістка Національного камерного оркестру “Київська камерата”, заслужена артистка України Богдана Півненко стала завідувачкою кафедри скрипки Національної музичної академії. Заслужений артист України Сергій Шотт – перша скрипка Національної опери України. Дочка маестро, старший викладач НМАУ імені П. І. Чайковського Мирослава Которович – солістка Національного симфонічного оркестру України. Народний артист України Кирило Стеценко – завідувач кафедри шоу-бізнесу Київського національного університету культури і мистецтв. Лауреат Міжнародних конкурсів Тарас Яропуд – концертмейстер оркестру “Київські солісти”. Кирило Шарапов та Назарій Пилатюк – лауреати міжнародних конкурсів.

Перелік можна продовжувати. Тим часом випускники класу професора Б. А. Которовича сьогодні сяють наче музична плеяда яскравих імен у різних країнах світу, розвиваючи традиції української скрипкової школи: молодший брат маестро Олег Которович – у Новій Зеландії, Ярослав Рудницький – у США, Дмитро Ткаченко – у Великобританії, Олесь Семчук – в Італії, Аркадій Винокуров та Євген Андрусенко – в Австрії, Анастасія Пилатюк – в Іспанії, Аліна Комісарова – у Данії, Віктор Кузнєцов – у Польщі, Тарас Печений – у Хорватії. Уклінно перепрошую, якщо когось забув.

І це при тому, що маестро у класі ніколи ні з ким не цяцькався, бо як сам стверджував, став “прихильником теорії Дарвіна: виживають найсильніші. Хто не дотягує, тому й не треба допомагати...” Про науку майстра так пригадував концертмейстер, перша скрипка оркестру “Віртуози Києва” Тарас Яропуд:

- Которович завжди шукав підхід до кожного, адже усі ми різні: хтось меланхолік, хтось сангвінік, хтось холерик. Тобто він був дуже гнучкий, ніколи “не ламав через коліно”, що стосувалося виконавства – завжди шукав підходи… Це те, чому Богодар Антонович нас учив. Без усяких компромісів – ти виходиш і маєш завести публіку. І не має значення: погано тобі, підскочила температура, чи сьогодні ти готовий чи не готовий – це нікого не цікавить. І безкомпромісність – у викладенні змісту. Шукати якісь цікаві моменти в творах, знову ж таки, не бути “шаблонним”.

*   *   *

Проблема сучасної музичної України полягає не в тому, що у нас катма яскравих особистостей, а в тому, що їм нема де грати. Аби виправити ситуацію, у 1984 р. Богодар Которович створив державний камерний ансамбль “Київські солісти”, який перший час виступав в легкому жанрі, граючи концерти на… літній естраді Маріїнського парку. Здавалося, публіка зачекалася саме їх! Були то, мабуть, найщасливіші години. Бо квіти, які дарували 43-річному диригентові, не вміщались у салон автівки. Доводилося замовляли два таксі, аби всі букети забрати додому.

Заслужено у 1985 р. українського скрипаля вшанували Державною премією України імені Т. Г. Шевченка; у такому молодому віці – 44 роки! – найвищу республіканську нагороду досі ніхто не отримував. А ще – досить стрімко ансамбль під орудою Богодара Которовича зажив всесвітньої слави. Це сталось у липні 2001 р., у Відні, на ХХХ Міжнародному музичному фестивалі-конкурсі, коли “Київські солісти” забрали Гран-прі та дві премії в номінаціях “Камерні оркестри” та “Всі оркестри”.

Затим український камерний ансамбль тріумфально гастролював у Італії, Австрії, США, Австралії, Німеччині, Японії, Бельгії, Франції, Сінгапурі, Польщі, а в берлінській “Komische Oper” у вересні 2001 р. під час передачі “Бахівського архіву” Німеччині виконав із хором Берлінської співочої капели світову (!!!) прем’єру кантати “Вдячний гімн дружби” Філіппа Емануеля Баха (Carl Philipp Emanuel Bach; 1714-1788), другого із п’яти синів німецького генія, похресника Георга Генделя. За активну діяльність у справі популяризації української музики Міністерство закордонних справ України поіменувало ансамбль “Київські солісти” званням “Посол української культури”.

*   *   *

Починаючи з 1988 р. маестро часто запрошували в члени журі найпрестижніших міжнародних конкурсів скрипалів, таких, як телекомпанії “ARD” у Мюнхені, імені Нікколо Паганіні у Генуї, імені Бенджаміна Бріттена в Лондоні, імені Родольфо Ліпіцера у Горіції, імені Карла Нільсена в Оденсі, імені Тадеуша Вронського у Варшаві та імені П. І. Чайковського в Москві.

У 1994-1999 рр. український педагог на посаді запрошеного професора вів у Музичній консерваторії Сіднея (Sydney Conservatorium Оf Music) клас скрипки. З-поміж студентів українського маестро тоді навчався нинішній концертмейстер австралійського “Queensland Pops Orchestra” Гленн Мюррей (Glenn Murray). Утім, які б солодкі контракти Богодару Антоновичу зарубіжні менеджери не пропонували, перша скрипка України завжди відкидала пропозиції змінити громадянство.

У 1995 р. у Харкові маестро відкрив Перший міжнародний конкурс юних скрипалів, що носить його ім’я. Це скидалося на якесь дивне культурологічне подвижництво: Богодар Антонович заробляв за кордоном пристойні гонорари, аби потім на них, власним коштом (!!!) організувати і провести на Батьківщині фестивалі та конкурси академічної музики. Коли тобі болить доля національної культури, ти не нарікаєш на Кабмін чи міністерство, а береш і робиш. Робиш те, що вважаєш за потрібне, те, на що вистачає сил. Такою і має бути – добра інтелігентна людина, трохи закритий від світу митець, який, зрештою, продукує красу, бо саме він і є Красою.

Разом із маестро та під його орудою розвивалася його наймолодша дитина – державний камерний ансамбль “Київські солісти”. Спливли якихось 12 років, відколи на літній естраді Маріїнського парку той молодий колектив дебютував. Але ситуація рішуче змінилася. І 29 листопада 1996 р. саме знаний склад виступив на урочистому відкритті відреставрованого Колонного залу імені М.В.Лисенка Національної філармонії України. І справа була не в пафосі, а у виконавському рівні. З іншого боку, розуміючи важливість просвітницьких концертів, вони завжди приймали пропозицію виступили… у колоніях для малолітніх злочинців.

*   *   *

23 і 24 травня 1999 р., на завершення виконавської кар’єри, Богодар Которович відіграв у Колонному залі імені М.В.Лисенка Національної філармонії України та в Національній опері два аншлагові бенефіси. І грав маестро на знаменитій скрипці роботи Гварнері на прізвисько дель Джезу – “Il Cannone Guarnerius” (“Гармата Гварнері”) 1743-го року народження. На тому інструменті до кінця свого життя публіку чарував Паганіні, а перед смертю заповів рідному місту – Генуї. Відтоді реліквія вартістю $4,5 млн, яку музикознавці називають “вдовою Паганіні”, стала національним надбанням, а з 1851 р. виставляється в головному залі мерії – у музеї Палаццо Доріа-Турси (Palazzo Doria-Tursi).

Так ось… Спеціально на два вечори раритет, на якому грав великий італієцьі, доставили до Києва спеціальним рейсом, забезпечивши, звісно, багатомільйонний страховий поліс, а також належний супровід: мер Генуї, персональний куратор “Il Cannone Guarnerius” та квартет озброєних італійських карабінерів. Богодар Антонович став другим скрипалем-неіталійцем (першим у 1997 р. був ізраїльський скрипаль Шломо Мінц), який за межами Італії грав на тому унікальному інструменті.

Попри це, Богодар Которович став останнім музикантом, який удостоївся права грати на історичній скрипці – за рішенням мерії Генуї, відтоді інструмент переведений у статус музейного експонату. Щоправда, у лютому 2006 р. скрипка “Гармата Гварнері” літала до Лондона, де виставлялась у приміщенні Королівської музичної академії (Royal Academy Оf Music) у рамках фестивалю, присвяченого Паганіні. Але то, як мовиться, інша історія.

*   *   *

На травневих концертах у 1999-му у супроводі ансамблю “Київські солісти” вони грали у сімейному дуеті – Богодар Которович разом із другою дружиною, народною артисткою України, знаною піаністкою Євгенією Басалаєвою (1963). На тих виступах було задосить містики. У фойє над “вдовою Паганіні”, де перед концертом виставлявся інструмент, пурхали дивні метелики, що з’явилися нізвідкіля… Перед публікою “Il Cannone Guarnerius” лунала по-іншому, аніж на репетиціях, – наче разом із українським скрипалем ще хтось грав (“скрипаль-Диявол”?)… Нарешті, невидима сила заважала піаністці виконувати початкову сонату Й.-С.Баха, штовхаючи в спину.

На додачу до всього, після виступів у філармонії та в оперному два пальці на лівій руці Богодара Антоновича: середній і підмізинний – втратили чутливість. Більше грати на скрипці він вже не зміг; можна сказати, що ті два концерти стали… прощальними. Як він себе розраював, раз-у-раз згадуючи ту фахову драму?

- Треба зуміти вчасно піти з великої сцени. Щоб не було запізно. Піти на піку слави. Я це й зробив як скрипаль. Щоб ніхто не почув, що можу грати погано. Це зроблено було абсолютно свідомо!

Отже, визначному скрипалеві довелося сконцентруватися на диригентській та викладацькій роботі. В одному із інтерв’ю Богодар Антонович сказав сокровенне:

- Був період у житті, коли я дуже захоплювався Вінсентом Ван Гогом. Практично я знав усі його картини, знав добре його життя. Читав й особисті листи маляра. Окрім іншого, мені страшенно пощастило опинитися в Амстердамі, коли відбувалася спеціальна виставка митця. Тоді з усього світу привезли всі авторські картини. Чому я зараз говорю про Ван Гога? Елемент розпачу. У душі кожного митця він присутній, коли невдоволення собою та внутрішні протиріччя скупчуються, нагромаджуються, перетворюючись на невимовну паніку.

*   *   *

Так, за підсумками музичної кар’єри у 1999-2000 рр. його двічі уславлювали премію “Людина року”. Навіть не уявляю, як велося тоді 59-річному музикантові, який понад півстоліття свого життя віддав скрипці, аж раптом з’ясувалося – більше на улюбленому інструменті він не гратиме. Звідки бралися душевні сили?

Будемо відвертими, саме безсилля перед зненацька набутою фізичною вадою викликало у Богодара Антоновича тривалу депресію. Мук додавало відлуння глибокої економічної кризи 1998 р., коли національна культура, а тим паче – академічна музина, випали з уваги держави, а колишньому слухачеві ледь вистачало грошей на хліб. Проте у свій народ маестро вірив:

- Сміливі ті, котрі виїхали за кордон, але ще сміливіші ті, які залишилися в Україні.

Належало негайно знайти твердь під ногами, і вона знову з’явилася, просто з Неба. 23-27 червня 2001 р. Іван Павло ІІ із пастирським візитом відвідав Україну, про яку часто повторював: “Улюблена земля України”, “Святая батьківщино моя”. Звертаючись до киян у Візантійській літургії, Папа Римський порадив:

- У цю особливу хвилину бажаю вшанувати тих, які випередили вас у вірі і, попри здолані величезні випробування, зберегли Священну Традицію. Нехай їхній світлий приклад заохочує вас не боятися. Сповнені Духом Христовим, старанно будуйте ваше майбутнє, згідно з Його заповіддю любові.

*   *   *

Ні чинами, ні званнями, ні заслугами перед Україною 60-річний Богодар Которович не хизувався, а сумирно вистояв довжелезну чергу, складену тими вірянами, які потребували благословення понтифіка. До Його Святості український скрипаль звернувся польською мовою, знаючи, що Папа походить із селезького містечка Катовіце, а там завжди мешкало чимало українських заробітчан. Уважно вислухав представник Св.Петра сивочолого співрозмовника та обдарував чомусь не срібним хрестиком, як усіх перед ним, а… золотим. Ніби вдруге Святою Вірою надихнув.

На жаль, за деякий час той безцінний дарунок, прийнятий із рук Його Святості, разом із іншими речами з помешкання митця вкрали. Проте більше депресії до Богодара Антоновича не поверталися, а в душу зцілили слова Папи:

- Обіймаючи вас, як батько, кажу: вибирайте вузьку дорогу, – ту дорогу, яку Господь вказує через свої заповіді. Це слова правди й життя. Дорога, яка часто здається широкою й зручною, потім виявляється облудною та хибною. Не переходьте від неволі комуністичного режиму до неволі споживацтва, що є іншою формою матеріалізму, який, хоч і на словах не відкидає Бога, однак заперечує Його.

…Більшість із негараздів сучасним українцям допомагає здолати природнє почуття гумору. Не був винятком і Богодар Антонович. Перед від’їздом на гастролі або на відпочинок, на стільчику у квартирі для непроханих гостей він залишав записку: “Шановні злодії, у цьому помешканні ні золота, ні грошей немає. Сам засмучений щодо цього. Господар.” Кажуть, безвідмовно діяло.

А тепер зважте на всю глибину ситуації… Найдорожчою річчю в їхній родині була дідівська Біблія, що залишилась як пам’ять про покійного батька – Антона Івановича.

*   *   *

Повернувшись до активної праці, Богодар Которович із подвоєною силою накинувся на викладацьку, диригентську та організаційну роботу, бо мистецтво він розумів як служіння Красі. Зокрема, професор постійно очолював Український міжнародний конкурс скрипалів імені М. В. Лисенка в Києві, а 2004 став арт-директором “Brithen Kyiv Festival” (Великобританія-Україна).

Тим часом його ансамбль “Київські солісти”, де грали здебільшого учні самого маестро, перетворився на один із найкращих в Україні камерних оркестрів. Природно, що в лютому 2010 р. Указом президента України “дітищу” Богодара Которовича, було присвоєне звання “Національний камерний ансамбль”.

Ні, він не був із плеяди тих бронзових пам’ятників, які лише розмовляють про експеримент у мистецтві. У 2002 р. Богодар Которович емоційно диригував Національним симфонічним оркестром, який виконав увертюру до “Чарівній флейті” В.-А. Моцарта. Після виступу, перевівши подих, маестро заявив, що його мрія – диригувати цілу оперу, та навіть загадково додав:

- Мені вже виповнилося 60, і треба якось поквапитися.

*   *   *

Як-то кажуть, у щільному творчому графіку за подальші сім років необхідного вікна задля реалізації задуманого Богодар Антонович так і не знайшов. Ні, на осонні, спираючись на паличку, він не сидів, а був завжди у креативному русі. Скажу більше: навіть розмінявши сьомий десяток, перша скрипка України здавалася молодшою за значну частину музичної молоді, адже зважала не на сьогодення, а дивився та і власноруч наближала майбутнє.

Коли то лунало до місця, маестро наголошував: триває ера синтетичних мистецтв. І спалахнув іншою сміливою ідеєю – ​поставити в Національній опері України “Військовий реквієм” (“The War Requiem”, Op. 66) Бенджаміна Бріттена  - ​із солістами, хором, двома оркестрами і балетом. Грандіозний театралізований проєкт було втілено в життя режисерами-постановниками Василем Вовкуном та Вадимом Прокопенком у 2004 р.

Скажу більше, потім розглядалася навіть можливість співпраці Богодара Которовича із українською етно-групою… “ДахаБраха”, що починалася в 2004 р. як проєкт театру “Дах” Владислава Троїцького. На жаль, не склалося.

*   *   *

Ніякою іконою у рушниках він не був, а як звичайний сучасний митець здолав довгу путь творчих трансформацій. Це легко відстежити за зміною взірців. Певний час кумиром Богодара Которовича був, ясна річ, Нікколо Паганіні. Далі – Бах, затим – Вівальді. Потім перша скрипка України більше схилялася до Шумана, Шуберта, звичайно, до Шостаковича та Прокоф’єва. Але останнім часом йшлося здебільшого про Стравінського, а після особистого знайомства – про Пендерецького.

Якою людиною був Богодар Антонович Которович?

Він любив польові квіти і тішився, спостерігаючи заходи сонця.

У консерваторії завідувач кафедри скрипки зневажав професорською мантією, а колекціонував футболки з назвами країн, які вдалося відвідати.

Із парфумів скрипаль віддавав перевагу звичайній лавандовій воді, а на гастролі завжди брав із собою улюблену кепочку, названу “Іваном Івановичем”, бо повішеною на віолончель вона ставала дотепним співрозмовником.

У Володимирському соборі у Богодара Которовича улюбленим образком стала ікона Святого Миколая Чудотворця, перед якою він обов’язково затримувався – поставити свічку, неодмінно помолитися, залишити записку із найпотаємнішим бажанням.

- Фактично все наше життя – це підготовка до того, що ми будемо грати на сцені й про що ми будемо грати.

На власний день народження член-кореспондент Академії мистецтв України (1997) віддавав перевагу не гамірному застіллю, а… самоті, бо людина одна приходить у цей світ, сама вона і йде звідси.

*   *   *

Відсвяткував свої 68 літ народний артист УРСР (1979) доволі скромно.

До нього приїхали перша дружина – Наталя Іванівна із дочкою Миросею, які привезли улюблену смажену картопельку та биточки, ще зайшли двоє друзів. Усе було напрочуд по-домашньому: спілкувалися, сміялися… Та якимось особливо замисленим він того дня видавався, усе в дзеркало зиркав, ніби щось шукав, а наостанку, прощаючись, із світлим сумом тепло-тепло обійняв доньку.

Наступного дня, 4 липня 2009 р. Богодар Антонович Которович помер унаслідок інфаркту. Йому стало зле із серцем – просто на сходовому майданчику в будинку, де він винаймав однокімнатну квартиру. Лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв України впав у під’їзді, і – все... Коли примчала викликана сусідами швидка допомога, було запізно. Це при тому, що ніколи на серце музикант не скаржився. Друга дружина, піаністка Євгенія Олександрівна Басалаєва (1963), яку маестро пошлюбив у 1991 р., із 16-річним сином Антоном перебувала в Криму. Усе, нібито, тривало у нього за планом: 6 липня т.р. народний артист України збирався лягати в лікарню, щоб трохи підлікуватися.

…Поховали маестро на Байковому кладовищі в Києві – ділянка №52. Коли його рідним стає сумно, вони згадують, як маестро висловився про померлого колегу:

- Нащо ви сумуєте? Можливо, там йому ліпше. І він чує музику...

Олександр Рудяченко