Український театр, який поважали луганські чиновники

Опалений двома війнами, єдиний у Донбасі український театр святкує своє 80-річчя

Луганський український музично-драматичний театр – явище унікальне. Почати хоч би з того, що він за 80 років свого існування народжувався двічі, і обидва рази – посеред полум’я війни. Вперше – у 1941-му, коли вермахт безупинно гнав червону армію на схід. Удруге – в 2014-му. Кілька небайдужих людей, залишивши окупований Луганськ, відродили той самий театр практично з нуля у Сєвєродонецьку. Спочатку без приміщення, без декорацій і майже без трупи. Уже за чотири роки в оновленому його приміщенні ставили «Дон Жуана» за участі європейських оперних зірок.

ЛІТОПИС СУЧАСНОСТІ

Не візьму на себе сміливість оцінювати художній рівень вистав і таланти акторів. Як мінімум, тут потрібен матеріал для порівняння, а мені порівнювати наш театр нема з яким. Хіба що з луганським же російським театром – звичайною провінційною посередністю. За три десятки років життя в Луганську не можу згадати жодного його спектаклю, який міг би претендувати на звання культурного явища, бодай обласного значення. Натомість «українці» кілька разів глядача зуміли вразити. Причому саме тоді, коли ставили українську класику: «Ніч на Івана Купала», «Зимові пристрасті» (за п’єсою Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю…»), «Маруся Чурай»… І немає впевненості, що це повний список (ну, не театрал я).

Це не моє суб’єктивне враження – про успіхи колективу писала місцева (і не тільки) преса. Вітати артистів приходили «губернатори». У тому числі ті, кого важко запідозрити в особливій любові до української культури. Щось таке вони в тих явищах відчували, що не дозволяло їм не з’явитись на сцені поруч із режисером та акторами.

…І от сьогодні театр готується відзначити свій ювілей – 80 років. Попередній – 75-річний – пройшов якось непомітно, та й гідного приміщення у трупи ще не було. Як воно відбудеться цього року, зважаючи на пандемію, – важко сказати. Принаймні, шанс гідно зустріти круглу дату є. А поки ще сценарії проробляються, автор попрямував до керівниці літературно-драматичної частини театру Тетяни Пліс. Тетяна Сергіївна не просто завліт – сьогодні вона ще й виконує обов’язки головного літописця Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру.

У Тетяни Пліс у розпорядженні ціла купа архівних документів, спогадів, фотографій, афіш. Вона наполягла, аби в статті були згадані ті, хто долучився до створення цього архіву. Велику його частину їй передала попередниця на посаді завліта Віра Тимошенко, а Віра Василівна частково успадкувала ці скарби від Юрія Морфессі…

Знавці й шанувальники вокального мистецтва знають це ім’я. Свого часу сам Шаляпін називав Юрія Спиридоновича Бояном російської пісні. У 1920-му він емігрував – і, на відміну від дуже багатьох, не загубився в музичному світі Європи. Але мова зараз не про нього, а про рідного його племінника Юрія Денисовича Морфессі, грека за походженням, який 55 років (!) віддав Луганському українському музично-драматичному театрові. Починаючи з того самого серпня 1941-го. Більшу частину своєї колекції, а також спогади Морфессі перед самою своєю смертю (у 1996-му) передав музею міста Луганська. Тож так чи інакше цю частину архіву сьогодні можна вважати тимчасово втраченою.

ФАЛЬСТАРТ?

Та все одно масиву зібраної інформації вистачить на огрядний том. І оскільки авторові цих рядків все одно так чи так доведеться себе обмежувати, залишу за дужками чисто театрознавчі моменти. Тим більше, що сама історія театру не просто цікава, але й містить епізоди, які цілком можуть претендувати на статус наукового відкриття. У всякому разі серед документів, зібраних пані Тетяною, є такі, що заповнюють певні прогалини в біографіях видатних митців.

В «Історії театру», оприлюдненій на офіційному його сайті, стверджується, що заснований він у серпні 1941 року. Очевидно, це відповідає дійсності, однак серед документів є й такі, які дозволяють припустити: народився сьогоднішній «ювіляр» рівно на три роки раніше. Ось вам не що-небудь, а витяг із суворого протоколу засідання бюро Ворошиловградського обкому КП(б)У від 13 серпня 1938 року «О театрах Ворошиловградской области». А в ньому – такі рядки: «1. Бюро обкома КП(б)У считает необходимым закрепить в Ворошиловградской области следующие театры: Гостеатр Оперы и балета, театр Юнного зрителя, два рабоче-колхозных драматических театра на украинском языке и один русский рабоче-колхозный театр» (тут і далі збережено орфографію документів, що цитуються – авт.).

Цікава пропорція: на один російський – відразу два українських «робоче-колгоспних» театри. Мабуть, у відповідності до національної структури населення краю. Не менш цікавою є згадка в документі театру опери й балету. Невеличкий відступ. У 1997-му в Луганську обласна влада організувала конкурс оперних виконавців імені Івана Паторжинського. Ініціатори стверджували, що Іван Сергійович співав тут у 1941-му році, і жоден з гостей (серед яких були й відомі музичні критики) не заперечував. От тільки довідники чомусь не згадують про цей період у його житті. Далі буде згадка про такий самий феномен, який стосується іншого митця, що працював у Ворошиловградському музично-драматичному театрі. Щось не подобаються мені подібні лакуни. Наче хтось спеціально прагне вилучити Луганщину з культурного контексту України.

Але повернімось до обкомівського протоколу. Партійні товариші вважали за потрібне організувати у Ворошиловграді обласний український драматичний театр, передавши йому недобудований клуб верстатобудівного заводу, причому театру дозволялось відкрити сезон уже 1938-39 років. Але чи сталось це – сьогодні з’ясувати проблематично. Луганський обласний архів бойовики захопили майже одночасно з будівлею УСБУ – вони стоять поруч. Не звертатись же до окупантів за дозволом поритися в підконтрольних їм сховищах…

Місцем російського робітничо-колгоспного театру визначили шахтарське містечко Красний Луч «с обслуживанием районов Краснолучский, Боково-Антрацитовский, Ровенецкий, Краснодонский, Рубежанский и Н. Астраханский». Натомість решту районів, включно з Ворошиловградським, мали охопити обидва українські театри.

Тетяні Сергіївні неабияк «сподобалося» слово «обслуживание» по відношенню до храмів Мельпомени, а ще більше – наступний пункт: «Предложить т. Шевченко и Ворошиловградскому горсовету предоставить квартиры для ведущих групп артистов – ТЮЗ и оперы-балета». Четвертим пунктом йде зобов’язати того самого товариша і відділ мистецтв передбачити в кошторисі на 1939 рік кошти на преміювання працівників театрів і «на постройку жилого дома для работников искусства».

Скільки ми з нею не перебирали в пам’яті топографію Луганська, із місцем Дому мистецтв на нинішній його мапі так і не визначились. Невже не було виконане доручення партії?!

ПІДКОРЕННЯ КАВКАЗУ

Можна припустити, театр не був створений через недобудову клубу верстатобудівників. Бо в довідці на ім’я голови Комітету в справах мистецтв при Раднаркомі УРСР Олександра Корнійчука (того самого, класика з підручників української літератури) від квітня 1945-го стверджується, що життєпис театру починається не з 38-го і навіть не з Ворошиловграду.

«У вересні 1941 р. в м. Харкові з акторів, евакуйованих з різних областей України, було утворено два українських колективи. Вони були направлені на Кавказ, де й працювали до травня 1944 р. За цей час театри обслуговували трудящих та військові частини міст Тбілісі, Баку, Эрівані, Орджонікідзе, Нальчика і інш. Було дано 1500 платних вистав та 600 шефських виступів…»

Прикинув (доволі приблизно), наскільки напружено працювали актори й режисери. Вийшло більше одного виступу на день кожного з двох колективів, включно з вихідними й святами. Якщо ж врахувати ще репетиції, переїзди (іноді – під німецькими бомбами), освоєння кожної нової сцени і спілкування з місцевими бонзами після виступів… До речі, в довідці сказано, що до моменту реевакуації театр (уже в однині) підготував 20 вистав. На війні. В умовах, коли все, що можна, відправляли на фронт, а що не можна – крали начальники. Воно і в мирних умовах зробити постановку – справа не з легких. А тут… Каторжна робота.

«На Кавказі оба театри в листопаді 1943 р. були об’єднані. Новий об’єднаний колектив і послужив базою для утворення Ворошиловградського обл. українського театру. В травні 1944 р. театр був реевакуйований в Ворошиловградську область, де й працює по цей час».

Працювати в «цей час» доводилось у жахливих умовах. Настільки, що перші роки по закінченні війни театр базувався у невеличкому шахтарському містечку Ровеньки, оскільки більше ніде не збереглося більш-менш уціліле клубне приміщення. Виступати ж доводилось на шахтах, заводах, у польових станах… Хоча, власне, так тоді жила й працювала вся країна.

«ОБСЛУГОВУЮЧИЙ ПЕРСОНАЛ»

Можна так назвати працівників установи, що «обслуговує» населення? А тим часом, у театрі працювали особи непересічні навіть у своїй сфері. Судячи з тих записів, які є в розпорядженні Тетяни Пліс (зокрема, рукописних спогадів ветеранів сцени), першим режисером-постановником був Олексій Громов, який одночасно виступав на сцені і як актор. Це прізвище стоїть першим у таблиці, накресленій на аркуші паперу зі шкільного зошита: «Наталка П. Котляревск. О.Громов». І рік: 1941. Під цим же роком з’являється прізвище В.Довбищенка., який поставив «Циганку Азу».

У театральному й кінематографічному середовищі Віктор Довбищенко – фігура помітна. Допомагав Олександрові Довженку ставити «Щорса», сам відзняв документальний фільм «Кандидат». Можна припустити, якби не війна, його б забрали до Києва ще раніше, а так він залишався «ворошиловградцем» до 1944-го.

– Війна застала Віктора Семеновича з колективом Одеського театру Революції в Мінську, – розповіла Тетяна Пліс. – Планували прем’єру «Украденого щастя». Генеральна репетиція зупинилась, коли бомба впала поруч із театром. Залишки колективу трьома групами вирішили самостійно евакуюватися. Протягом місяця, здебільшого пішки, дісталися Одеси. Віктор Довбищенко разом із дружиною, актрисою Марією Лотешко, взяли дітей і виїхали до Харкова. Потім вони так удвох і в нас працювали…

Уже в 1945-му на засіданні комісії політбюро ЦК КП(б)У з культури та літератури розглядали питання про повернення Довбищенка на Київську кіностудію художніх фільмів. «Кінематографія повинна готувати свої, українські кадри. Треба створювати фундамент з трьох – чотирьох майстрів та гуртувати навколо них молодь. Прийде Довбищенко, об’єднається з Красієм, іще слабким професіоналом – і отримають вони картину «Довбуш» на сім-вісім мільйонів карбованців…»

ДОЛЯ ХУДОЖНИКА

Ось іще один загадковий життєпис. Точніше, пробіл у ньому. Данило Нарбут, син легендарного автора перших українських державних знаків Георгія Нарбута, теж працював у Луганському театрі, хоча не те, що авторові цих рядків, а навіть завліту на очі не потрапило жодної біографії митця, де б згадувалась така деталь. Наприклад, у «Вікіпедії» сказано, що Данило Георгійович у 1942-44 рр. працював у театрах Києва, Ковеля, Коломиї, а після того «від 1961 року – головний художник Івано-Франківського театру». А що відбувалось у проміжку довжиною в 17 років?

Чому він утворився – можна здогадатись. З 1941 по 1944 Ковель і Коломия були під німцями (до Києва «червоні» ввійшли трохи раніше – в листопаді 43-го). У 1941-му червоноармієць Нарбут потрапив в оточення, а потім, як писали в особових справах радянської доби, «находился на оккупированной территории». Страшні слова, які могли не лише зіпсувати кар’єру, а й запроторити людину в місця, дуже далекі від рідної домівки. До речі, чи не в таких місцях провів Данило Георгійович три роки після появи в Коломиї хлопців із холодними головами?..

У вже згаданій рукописній таблиці ім’я «Дан. Нарбут» з’являється під 1947 роком (спектакль Катаєва «День відпочинку»); останній запис під 1951-м, «Тарас Бульба» за Гоголем. Можна, звичайно, припустити, що це однофамілець. Але збереглись кілька афіш, в яких указано: «Оформлення головного художника театру Нарбута Д.Г.», наприклад, «Скрипка гуцула», 1949 р. А в афіші спектаклю «Безталанна» (1948) українською надрукована тільки назва, решта – російська мова. Головний художник – Д.Г. Нарбут, а крім того роль Параски виконує Нарбут Г.А. Наскільки відомо, дружиною Данила Георгійовича була Галина Панасівна, але це – українською. Російською вона б мала бути Афанасьевной. То ж збігається: «Г.А.»

Тетяна Сергіївна показала ще декілька сторінок із зошита. Актори Тетяна Момот і Юрій Морфессі, тоді вже – заслужені ветерани сцени, до 25-річного ювілею свого театру готували його історію. Хто з них залишив саме ці рядки, сказати не берусь, але звернув увагу на те, що серед імен десятків акторів і режисерів зустрічається єдина – компліментарна – згадка про художника. У 1948-му на гастролях в Орську представляли п’єсу «Тарас Шевченко» Юрія Костюка – до 100 річчя перебування поета в Орській фортеці: «Оригінально оформив цю виставу Д. Нарбут. Усі дії йшли на фоні офортів Т. Г. Шевченка». Мабуть, це дійсно було чимось неординарним, якщо про роботу оформлювача актори згадують два десятки років потому.

І знов якась хронологічна порожнеча між 51-м і 61-м роками, про які не згадується в довідниках. Упевнено можна сказати тільки, що шляхи Данила Нарбута і Ворошиловградського українського театру на цьому розійшлися остаточно.

І ЗНОВУ ВІЙНА…

Дозволю собі пропустити цілий пласт в життєписі театру. Зазначу лише, що в радянські часи в культурному житті Ворошиловградщини – Луганщини (і знову Ворошиловградщини, а потім знову Луганщини) український театр був у ролі Попелюшки. Певний час навіть не існувало ніякого українського театру – його перетворили на українську трупу при загальному обласному. Тим більше, не було власного приміщення; доводилось ділити будівлю з «росіянами» І тільки з настанням нових часів обласна рада в 1990-му знову виокремила трупу в юридичну особу. Ще за дев’ять років «особа» отримала навіть власну юридичну адресу: Луганськ, вул. Оборонна, 11 (театр зайняв капітально відреставрований під його потреби палац будівельників). А в 2014-му в Луганськ вломився «русский мир»…

Потім я бачив у Сєвєродонецьку директора українського театру Михайла Кошового, але докладно поговорити з ним не встиг. Він якось швидко поїхав з міста. І лише згодом дізнався, що Михайло Іванович зумів вивезти з Луганська печатку та правовстановчі документи, за якими театр зміг законно відродитись на новому місці із тими ж регаліями і назвою. Правда, без приміщення, без трупи, без режисера. Одначе вже в травні 2015-го на сцені Сєвєродонецького міського палацу культури відбулась – силами лише трьох акторок, із запрошеним режисером і в аскетичних декораціях – перша вистава під назвою «Наша кухня». Формально – як закінчення 74-го театрального сезону.

Прем’єрою нового, 75-го сезону стала «Наталка Полтавка» Котляревського, яку поставив актор театру Іван Шербул. Тут уже все було на місці: і декорації, і музика, і професійне виконання арій, і акторська гра. У невеличкому (принаймні, в порівнянні з Луганськом) місті знайшлися цілком професійні актори й музиканти. А до Дня Незалежності 2017 року театр отримав оновлену будівлю, на сцену якої вже не соромно було запрошувати європейських виконавців. Утім, Європа – то лише епізод, а за шість років роботи в Сєвєродонецьку тут було підготовлено більш як сорок прем’єр, у більшості своїй для театру зовсім нових. І вже нові «губернатори» приходять вітати митців.

Як колись, у Луганську.

*       *       *

Як епілог. В окупованому Луганську, зрозуміло, залишилась більшість акторів; театр навіть не відмовився від слова «український» у своїй назві. Але додав два слова: «театр на оборонній» і викинув слово «обласний» (воно ж бо – «республіка»). От тільки в репертуарі його вже переважають російськомовні п’єси. І як насмішка: на офіційному сайті пропонується знайомство з установою двома мовами: «рус.» і «укр.». Натиснув «укр.» – на екрані не помінялась жодна літера. Відсутня така опція…

Ну, і щоб підтвердити унікальність саме Луганського українського. Донецький театр-близнюк відринув свою українськість і в назві, і по суті – п’єс українською мовою тут уже не ставлять. Макіївський ТЮГ українським і не був ніколи. Маріупольський… Точніше, Донецький обласний академічний драматичний театр (м. Маріуполь) в окупації побув кілька тижнів, тож питання евакуації навіть не встигло постати для його колективу.

Воно постало перед луганчанами, і вони зуміли знайти на нього відповідь.

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк

Фотографії, надані Тетяною Пліс