Григорій Ґалаґан. Колегія, запакована в скорботу

Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про знаного українолюба, мецената, громадського діяча

Не викликає сумнівів, що найголовнішою справою життя Григорія Павловича Ґалаґана стало доброчинство, до самозречення. Саме воно перетворило правника та чиновника на одну з найвідоміших, найавторитетніших особистостей свою часу. Ніхто не піддасть сумніву, що Г.П. Ґалаґан Україну плекав над усе. За будь-яку ціну він прагнув полегшити життя знедоленого народу, уможливлював усе, що тільки міг – задля користі своїх земляків.

Кажуть, долею власного роду Григорій Ґалаґан пережив трагічну історію українського народу. Схоже на те, що добродійник переклав на себе спокуту за тяжкий гріх далекого пращура, зрадливого чигиринського полковника Гната Ґалаґана. Той сам повірив і козаків переконав скласти зброю, мовляв, нічого їм не буде, бо не проллється кров православна – та нелюдськи жорстокою виявилася розправа московітського війська. Зрадивши козаків-побратимів, 14 (25) травня 1709 р. Гнат Ґалаґан допоміг загонам драгунів царського полковника Петра Яковлєва (1670-1718) зруйнувати Чортомлицьку Січ, що саме була майже беззбройна – на місці залишилися лише старі козаки, отамани та полковники, які вже своє відвоювали.

Коли січовий отаман Яким Богуш вирішив дати бій московітам, майже всі запорожці загинули, а тих, які здалися в полон, полковник Гнат Ґалаґан посадив на палі та пустив на плотах вниз Дніпром – на пострах тим козакам, які ховалися у плавнях. Уцілілі після погрому Січі запорожці вважали полковника Ґалаґана своїм лютим ворогом, і у 1710-1711 рр. полювали за ним та його майном на Правобережжі.

Саме тому кривдник звернутися до гетьмана об’єднаного війська Запорозького обох берегів Дніпра Івана Скоропадського (1646-1722) з проханням перевести своє майно та худобу в Прилуцький полк на Лівобережжі, на що у 1714 р. отримав згоду. Кажуть, карався полковник Гнат Ґалаґан після того – і з муки пекельної Спасо-Преображенський собор у Прилуках – в історичному осередді: на розі вулиць Ґалаґанівської та Шевченка, – у 1710 р. заклав, де й похований. 

Це такий доволі потрібний флешбек. Тепер вам зрозуміло, чому після наглої смерті єдиного сина Григорій Павлович Ґалаґан повірив у містику і часто згадував прокляття запорозьких характерників, накладене на весь його рід. Адже у той страшний 1709-й рік, рівно 160 років тому, коли москалі за сприяння Гната Ґалаґана захопили Січ та звіріючи рубали полоненим голови і дерли з живих січовиків шкіру, – козацькі характерники прокляли зрадника до сьомого коліна. Безвинний Павлусь Ґалаґан став отим сьомим коліном Гната Ґалаґана, і на ньому рід цей зі світу зник. 

*   *   *

Чи спокутував гріхи пращура нащадок? Григорій Павлович Ґалаґан помер 25 вересня (7 жовтня) 1888 р. у селі Сокиринці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Поховали покійного в родовій усипальниці в сільській церкві Петра і Павла у фамільному маєтку в селі Сокиринцях. Поряд із Павлусем.

По смерті Г.П. Ґалаґана маєток успадкувала його вдова Катерина Василівна; вона господарювала тут до самої своєї смерті у 1896 р. До спочину К.В. Ґалаґан залишалася почесною попечителькою Колегії в Києві, жіночої гімназії в Прилуках, земського училища в Дігтярях, тобто сумлінно продовжувала справу покійного чоловіка, мовчки спокутуючи гріхи пращура. 

Дочка Марії Павлівни, сестри Григорія Павловича – Катерина Павлівна Комарівська, після смерті дядька успадкувала численні маєтки, а 1894 р., згідно з Височайшим розпорядженням й указом міністра юстиції, її чоловікові, генерал-лейтенанту Костянтину Миколайовичу Ламздорфу (1841-1900) було дозволено приєднати до власного імені та фамільного герба прізвище й герб Ґалаґанів, і називатися Ламздорф-Ґалаґан.

Тим часом відомий вітчизняний меценат та українофіл Григорій Павлович Ґалаґан народився 15 (27) серпня 1819 р. у селі Сокиринці Сокиринської волості Прилуцького повіту Полтавської губернії у заможній дворянській родині. До речі, це одне з найдавніших українських селищ, перша згадка про яке зустрічається в 1092 р.; його засновником став Іван Сокирка. 

Належала фамілія до відомого на Лівобережжі старшинсько-дворянського роду, записаного в VI частині родовідних книг Полтавської та Чернігівської губерній. Отже, Ґалаґани почалися від Гната Івановича Ґалаґана (?-1748), котрий походив із бідної козацької родини із полтавського села Омельника, що лежало за 27 км від Кременчука; тут стояла Омельницька сотня у складі Чигиринського полку. У 1709 р. Гната Ґалаґана обрали чигиринським полковником Війська Запорозького, а згодом – прилуцьким (1714-1739) полковником. Його відомі нащадки: прилуцький полковник Григорій Гнатович Ґалаґан (1716-1777) , котрий на відміну від свого неписьменного батька, навчався в Київській академії, та, власне, Григорій Павлович Ґалаґан. Рід Ґалаґанів не був численним, він нараховує лише вісім поколінь. На жаль, зі смертю сина останнього, Павла Григоровича (1853-1869), рід Ґалаґанів припинився.

Батько – Павло Григорович Ґалаґан (1793-1834), свого часу закінчив Гірничий інститут, служив по Міністерству закордонних справ. Чорноокий, високий і стрункий красень, розумний і чемний, освічений і добре вихований, любив живопис, музику, архітектуру, тонко й чутливо сприймаючи прекрасне. А ще мав вісім тисяч кріпосних душ у Полтавській і Чернігівській губерніях. Наприкінці життя П.Г. Ґалаґан обирався почесним доглядачем Козелецького повітового училища Чернігівської губернії й здобув ранг колезького асесора.

Мати, Катерина Василівна Гудович (1785-1868) була графинею, донькою генерал-лейтенанта Михайла Васильовича Гудовича (1752-1818). У 1814 р. вона вийшла заміж за Павла Григоровича Ґалаґана. Після весілля, разом володіючи величезною кількістю землі й кріпаків у різних губерніях України, молодята оселилися у фамільному маєтку в Сокиринцях. 

*   *   *

Жило подружжя у мирі та злагоді. У щирій любові вони народили та втратили перших трьох дітей. Тому їхнє щастя не знало меж, коли спочатку народився син Григорій, а через три роки – донька Марія (1822-1876); напрочуд вродлива і чарівна дівчина рано закохалася в орловського поміщика, гвардійського офіцера графа Павла Євграфовича Комаровського (1812-1873) і в 17 років вийшла заміж. 

Тим часом Павло Григорович залишив цареву службу, навіть у дворянських зібраннях участі не брав, вів замкнутий спосіб життя, хоча дуже багато читав. На дозвіллі батько милувався пишною красою Полтавщини та мріяв створити у маєтку райський куточок, садибу-казку. І нагода така підвернулася… Якось Павло Григорович Ґалаґан прочув, що у його родича, графа Милорадовича в селі Вороньках Лохвицького повіту Полтавської губернії є садівник – Йоганн Ернест Бістерфельд родом з Штральзунду, що в прусській провінції Померанія. І фахівець той із бур’янів підняв небачений за красою сад. Поїхав український дворянин, подивився і зрозумів, що саме про таку красу він і снив. Закінчилося все тим, що пан Ґалаґан перекупив померанця і з 1823 р. той уже порядкував у Сокиринцях, вибудовуючи живу мрію. 

Минуло не так вже й багато часу, й українська еліта прозвала оновлений маєток Галаганів у Сокиринцях “українським Парнасом”. Сюди на гостини приїздили видатні діячі вітчизняної культури: поет і маляр Тарас Шевченко, прозаїк та перекладач Пантелеймон Куліш, композитор Микола Лисенко, живописець та графік Лев Жемчужников. Культурний контекст був винятковим і прихильним. Гості знали, що від самого дитинства, за різних обставин Павло Григорович, розмовляв виключно російською мовою, але вбирався у селянський одяг. Гарячий патріот України, він, разом із тим, зібрав у Сокиринцях чималу бібліотеку національних авторів, був особисто знайомий з Тарасом Шевченком та Миколою Гоголем, яким у разі потреби допомагав матеріально. 

*   *   *

Єдиний син господарів садиби – Григорій, спочатку отримав ґрунтовну домашню освіту. Адже від 1841 р. його особистим наставником став ад’юнкт-професор (1832) математики Санкт-Петербурзького Імператорського університету Федір Васильович Чижов (1811-1877), який, за відгуками сучасників, “належав до кращих людей 1840-х років”. Сповідуючи ґрунтовні слов’янофільські погляди, наприкінці 1830-х рр. він надрукував безліч статей, рецензій, перекладів у галузі математики, механіки, літератури, естетики і моралі. Від 1840 р. інтереси Ф.В. Чижова спрямувались у сферу гуманітарних наук, пробудивши в нього прагнення до суспільної значимості, тож під приводом погіршення стану здоров’я ад’юнкт-професор залишив університет. Як ви розумієте, до вступу на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету Григорій Ґалаґан був підготовлений бездоганно. 

Диплом правника 20-річний дійсний студент отримав у 1840 р., але до праці ставати не поспішав. Наступні два роки юнак у супроводі Ф.В. Чижова подорожував Західною Європою. Повернувшись в Україну, Григорій Ґалаґан точно знав, що зосередиться на сільському господарстві. Аби бачити картину вповні й зсередини, почав він із самого споду. У вересні 1841 р. молодий юрист посів посаду секретаря Городнянської повітової палати державних маєтностей. 

Проте з осені 1842 р. по весну 1843 р. мала місце перерва у державній службі, коли молодий український дворянин разом зі своїм наставником – Федором Васильовичем Чижовим, відвідав Італію, де особисто познайомився з прозаїком Миколою Гоголем, поетом-романтиком Миколою Язиковим, котрий був… улюбленим віршарем Миколи Васильовича, а близько заприятелював із художниками Іваном Шаповаленком та Василем Серебряковим. Саме на Апеннінському півострівні початкуючий правник став збирати приватну колекцію творів російських та українських художників, прагнучи підтримати співвітчизників, які навчалися і працювали у Римі.

Із приватної колекції Г.П. Ґалаґана

В Італії Григорій придбав полотна Івана Айвазовського, Василя Серебрякова, Пимена Орлова та інших. Повернувшись із-за кордону, приватну колекцію він доповнив роботами малярів Олександра Іванова, Олексія Волоскова, Льва Лагоріо, Івана Шаповаленка та скульптора Пармена Забіли тощо. Саме тоді чи не вперше у щоденнику молодого правника пролунало наївне, ще несвідоме почуття провини:

- Чому я приречений бути невинним винуватцем нещастя стількох людей? 

*   *   *

Повернувшись в Україну, у грудні 1843 р. Григорій Ґалаґан пішов служити до Чернігівської палати державного майна. На пропозицію начальника, керуючого Палатою, він узявся вивчити становище селян, що постраждали від неврожаю, а в підсумку… почав роздавати нужденним власне зерно та гроші. Це стало першою великою добродійною справою, що з часом перетворилася на лейтмотив усієї діяльності свідомого доброчинця. Із року в рік молодий поміщик з поміркованими ліберальними і українофільськими уподобаннями помітно змінювався.

Нашими вчинками рухають погляди. Як випливає з документів слідства, у травні 1847 р. за причетність до Кирило-Мефодіївського товариства молодий чиновник Г.П. Ґалаґан ледь не потрапив до буцегарні:

- Київський військовий губернатор (1837-1852), Подільський і Волинський генерал-губернатор Дмитро Гаврилович Бібіков (1792-1870) отримав відомості, що поміщик Полтавської губернії Григорій Ґалаґан перебуває у дружніх стосунках з Федором Васильовичем Чижовим, якого вважали одним із очільників Слов’янського товариства, – виявляє демократичний напрям думок. Зійшовши праведним гнівом, генерал-ад'ютант Д.Г.Бібіков повідомив Чернігівського цивільного губернатора Олександра Григоровича Милорадовича (1793-1868), що особисто він би неодмінно влаштував трус і навіть, за необхідності, заарештував Г.П. Ґалаґана, якби той… перебував у керованих ним, Бібіковим, губерніях. Оскільки Ґалаґани і Милорадовичі перебували у родинних стосунках, справа… з місця не зрушила. 

Зрештою, всі крапки над “і” розставив наставник юнака, Федір Васильович Чижов, котрий під час слідства всю провину взяв на себе та заявив слідчому:

- Ґалаґан (Григорій) – малоросійський багатий поміщик, у вихованні якого я брав активну участь через дружбу з його родиною, пристрасно, до безумства любив свою Малоросію, тільки нею і марив. До того ступеня, що ми часто з ним сварилися, точніше, я його сварив... Ні за своєю природою, ні за нахилами він не може мати абсолютно ніяких політичних намірів. 

Отже, у 1847 р. Федора Чижова жандарми не лише заарештували, а й як державного злочинця етапували до Санкт-Петербурга. Ніяких правопорушень за слов'янофілом не знайшлось і тижні через два затриманого випустили під секретний нагляд поліції. Ф.В. Чижов повернувся до Київської губернії, де орендував маєток, бо захопився шовківництвом. Він точно знав про майбутнє весілля свого вихованця.

*   *   *

Справді, у 1847 р. Григорій Ґалаґан одружився на Катерині Василівні Кочубей (1826-1896), котра походила з давнього козацького роду, засновником якого називають генерального суддю Василя Леонтійовича Кочубея (1640-1708); свого часу його скарали на горло за зраду гетьманові Івану Мазепі, на якого той написав донос московському царю Петру І. В якості посагу наречена принесла чоловікові нові неокраї землі та численних кріпаків. Літувало молоде подружжя у родинному маєтку в селі Сокиринцях Полтавської губернії, бо з жовтня по квітень мешкало в Києві, – у власному будинку, збудованому російським архітектором Іваном Штромом на розі Хрещатика і вулиці Мартиновської (тепер – вул. Прорізна; зруйнований).

У природі все йшло своєю чергою. У 1848-1851 рр. Григорій Ґалаґан виконував обов’язки маршалка – предводителя дворянства Борзнянського повіту Чернігівської губернії. До кола його обов'язків входили: захист виборців, подання скарг на неправомірні дії влади, клопотання за потребами дворян тощо. Як очільник різних повітових установ, в Російській імперії маршалок посідав чільне місце у лавах місцевих чиновників. Ця посада відповідала V класу Табелю про ранги (статський радник) і звертатися до такого цабе належало “Ваше благородіє”.

Потім, у 1851-1854 рр., Г.П. Ґалаґан перейняв на себе обов’язки совісного судді Чернігівської губернії. Таку губернську судову інстанцію у Російській імперії створили у 1775 р. – щоб на підставі принципу “природної справедливості” додатково захищати цивільні права за окремими категоріями справ, наприклад, неповнолітні обвинувачені й таке інше. Разом із тим, рішення совісного суду не набувало в майнових суперечках законної сили, а судді не мали повноважень приводити рішення в дію; в разі відсутності добровільної згоди фігурантів – позов підлягав передачі в суд загальної юрисдикції. 

Практикою продовжуючи сімейні педагогічні традиції, започатковані ще батьком, Григорій Ґалаґан вів активну культурно-освітню діяльність: у 1848 р. він був почесним попечителем і меценатом Пирятинського повітового училища, а в 1852–1860 рр. перейняв на себе обов’язки попечителя Чернігівської губернської гімназії. Також невтомний українолюб став ініціатором створення Товариства поширення писемності у Південно-Руському краї.

*   *   *

Потім у молодій родині сталася велика радість 15 червня 1853 р. у Григорія Павловича та його дружини Катерини Василівни (у дівоцтві Кочубей) народився син – Павло, якого батько у листах називав не інакше, як “наш безцінний скарб: та “незрівнянний Павлусяка”. Виховувати випещеного панича потомственний дворянин не бажав, вважаючи за потрібне: 

- Наблизити дитину від раннього і вразливого віку до його рідного народу.

Аби зі срібною ложкою в роті Павлусь не ріс, задля досягнення поставленої педагогічної мети використовувалися базові складники, притаманні культурному досвіду будь-якого етносу: мова, одяг, традиції, повсякденний побут. Додайте сюди й інший промовистий факт. Нянька, обрана Григорієм Павловичем задля догляду за нащадком, – неписемна, але від природи кмітлива Марія Полякова із села Максимівка Борзенського повіту Чернігівської губернії, до п’яти років спілкувалася із Павлусем “чистою малоросійською говіркою”.

Про класичну освіту єдиного сина Григорій Павлович також дбав. Репетитором і наставником Павла Ґалаґана став старшокурсник медичного факультету Університету Св. Володимира, в майбутньому – професор-психіатр, Іван Олексійович Сікорський (1842-1919); так, батько видатного авіаконструктора Ігоря Сікорського.

*   *   *

Бути послідовним – соціальна праця для представника будь-якої версти суспільства. У 1857-1859 р. потомственного дворянина Григорія Павловича Ґалаґана разом із його старшим товаришем, правником і меценатом Василем Васильовичем Тарновським (1810-1866), який у 1857 р. опублікував розвідку “О крепостном праве в России и необходимости устранения его”, призначили членами (від уряду) Чернігівського губернського комітету з підготовки селянської реформи 1861 р. Спочатку усе доволі мляво ворушилося й туманно виглядало, а залучені експерти, в першу чергу, опікувалися… “поліпшенням побуту поміщицьких селян”.

За власними словами Г.П. Ґалаґана, “часто доводилося не бути з більшістю” у тому Комітеті. Не дарма ж таких аристократів духу як вони з В.В. Тарновським, Пантелеймон Куліш назвав “ревними поборниками селян, кращими з громадян України в цьому питанні”. Переказують, свою промову на званому обіді з нагоди закриття одного із засідань Комітету Григорій Павлович закінчив словами:

- За здоров’я, щастя, благоденство і спокій того класу народу, для якого ми працювали.

Тут слід зазначити, що на громадських засадах Г.П. Ґалаґан постійно обіймав різні посади, адже ще від початку 1850-х рр. заявив про себе як про палкого прихильника скасування кріпацтва. Це коли чиновник служив у Палаті державного майна, він відкрито виявляв прихильність до українського хлібороба, як важливої верстви суспільства. Чи варто говорити, що послідовний захист прав селянства правником викликав чимало особистих конфліктів Григорія Ґалаґана з місцевими поміщиками. 

*   *   *

Якось він і незчувся, як життя дипломованого юриста перетворилося на постійне служіння українському народу. Розголос про знавця настроїв хліборобського середовища у 1859 р. докотився до Північної Пальміри. Й українолюба запросили до Санкт-Петербурга і з волі російського імператора Олександра ІІ призначили членом-експертом Редакційної комісії при Головному комітеті у селянських справах, що готувала матеріали з проведення майбутньої Селянської реформи. 

Ось чому у 1859-1860 рр. родина Ґалаґанів навіть мешкала в місті на берегах Неви. Повернувшись із заслання до Північної столиці та чекаючи на дозвіл виїхати в Україну, саме там перебував і Тарас Шевченко (1814-1861), котрого із Григорієм Павловичем Ґалаґаном пов’язували давні приязні стосунки. Як пригадували свідки, не маючи власних дітей, Кобзар полюбляв спілкуватися з шестирічним Павлусем “по-малоросійськи, дивуючись, як хлопчик вільно та приємно висловлювався цією мовою”. Про що це свідчило? Ніколи Г.П. Ґалаґан не пнувся у високі пани, навіть там і тоді, де і коли цього вимагала доцільність щодо просування у чиновницькій кар’єрі. 

Цікаво, що українська громада в Санкт-Петербурзі берегла власні традиції, бо змалку прищеплювала їх власним дітям. На початку березня 1860 р. було влаштовано в особняку Петра Аркадійовича та Варвари Кочубеїв, родичів сімейства за лінією дружини Г.П. Ґалаґана, дитячий літературний вечір. До цієї імпрези батько вибрав семирічному Павлусі для декламації “Тарасову ніч” Кобзаря – доволі непростий для сприйняття історико-філософський твір. – “І що?” – поцікавитеся. Хлопчик прочитав вірш “із таким натхненням і виразом не по літах, що це вразило всіх присутніх”.

*   *   *

Після видання Положення від 19 лютого 1861 р. Г.П. Ґалаґана призначили за Височайшим повелінням, тобто за особистим розпорядженням царя – Олександра ІІ, віце-президентом Тимчасової комісії з влаштування побуту українських селян при генерал-губернаторові Південно-Західного краю. У 1863-1865 рр. Григорій Павлович сумлінно виконував покладені на нього обов’язки. Це в той час, коли сам генерал-губернатор М.М. Анненков (1799-1865) ніяк не співчував, а часто відкрито заважав виконанню статутних завдань урядової Комісії.

Щоб ви краще зрозуміли ментальність того держиморди, скажу: у березні 1863 р. саме генерал від інфантерії Анненков настрочив листа до голови ІІІ відділення Власної Його Імператорської величності канцелярії і шефа жандармів, князя В.А. Долгорукова із проханням заборонити друк… українського перекладу Біблії:

- Домігшись перекладу на малоросійське наріччя Святого Письма, прихильники малоросійської партії (!!! Цікаво, це яка? – О.Р.) досягнуть, так би мовити, визнання самостійності малоросійської мови, і тоді на цьому не зупиняться і, спираючись на окремість мови, стануть виказувати претензії на автономію Малоросії. 

Саме те письмове подання генерал-губернатора Південно-Західного краю підготувало ґрунт до появи 12 липня 1863 р. сумнозвісного… Валуєвського циркуляру. І полетіло таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, і відтоді категорично наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних “малоросійською” мовою. Згідно з указом, заборонявся друк релігійних, навчальних і освітніх книг, однак – ще дозволялася публікація художньої літератури. 

*   *   *

Надалі Григорій Ґалаґан неодноразово обіймав посади в різних комісіях, які працювали над “селянським питанням”, виступаючи з позицій повного звільнення вчорашніх кріпаків від залишків феодальних тягарів та громадянських обмежень. Зокрема, у 1864-1865 рр. його обирали віце-президентом тимчасової Комісії з перевірки статутних грамот в Південно-Західному краї. Трохи згодом в Прилуцькому повіті Полтавської губернії добродійник був головою з'їзду мирових суддів і предводителем дворянства. Починаючи з 1865 р., Григорій Павлович зажив слави як український меценат, а з введенням земських установ у Полтавській губернії – до самої смерті брався до участі в земській роботі, особливо – освітній.

Але потім сталася найбільша трагедія у житті знаного українолюба. У перші дні після Великодня 1869 р. у маєтку Тиниця Конотопського повіту Чернігівської губернії (нині – Бахмацький район Чернігівської області), успадкованого 1863 р. Катериною Василівною Ґалаґан від своєї тітки, Олени Василівни Майорової, з дому Кочубей, – від тифу передчасно помер їхній єдиний син. 

Ось як про це розповіла кандидат історичних наук, доцент Київського університету імені Бориса Грінченка Марина Будзар у розвідці “Павло Ґалаґан (1853-1869) у джерелах особового походження”:

- Мати – Катерина Василівна, у спогадах пише, що Павлусь любив Тиницю й залюбки туди завжди їздив. Проте цей приїзд виявився фатальним. Юнак, котрий ніколи не хворів, згорів у п’ять днів – 22 квітня батьки приїхали до маєтку, а вже 27 квітня Павла не стало. Найімовірніше, хлопець заразився на тиф, важкою формою якого перехворіли діти керуючого маєтком. Ситуація загострилася тим, що хоч до маєтку вже можна було дістатися тільки-но прокладеною залізницею, він все ще залишався доволі віддаленим від цивілізації. Там не було електричного освітлення, за лікарями (доктором Петровським з маєтку Качанівка, котрий виконував обов’язки сімейного лікаря Ґалаґанів, коли вони перебували у маєтку, військовим доктором з Конотопа та легендарним лікарем першого класу Ф.Мерінгом, той доглядав родину в Києві) послали тільки в ніч з 24 на 25 квітня. Професор Федір Федорович Мерінг (завідувач кафедри факультетської терапії Київського Імператорського університету; 1822-1887. – О.Р.), котрий взяв під сумнів діагноз – менінгіт, поставлений до нього, приїхав пізно вночі 27 квітня (9 травня) 1869 р., коли хворий уже агонізував. 

Втративши сина, Григорій Павлович ледь не збожеволів. Поховати нащадка вони з Катериною Василівною вирішили у склепі біля південної стіни родової усипальниці сільської церкви Петра і Павла в Сокиринцях. Меморіал був обладнаний подібно до теплиці – круглий рік не лише барвінок, а й тропічні рослини на могилі та навколо неї тут залишалися вічнозеленими. Чи була то примха заможних поміщиків? Ні. Що тоді? Бажання невтішних батьків підтримувати живою пам’ять про їхнього Павлуся.

Романтичний образ квітки, що передчасно зів’яла, у вірші “На смерть юного Г-на” від 2 травня 1869 р. повторив енциклопедист Михайло Максимович (1804-1873):

- Так горицвіт той весняний: / Як золото сяє; / Весна стане в повній силі, / А його й немає... 

*   *   *

Поховавши Павлуся у райських кущах, згорьовані батьки прагнули, щоб різні квіти на згадку про їхнього сина зацвіли. Невдовзі у мецената визріла грандіозна ідея – створити закритий учбовий заклад, який на довгі десятиріччя стане живим пам’ятником. Так з’явився проект київської Колегії, названої іменем їхнього померлого сина – Павла Ґалаґана. Коштом родини – Григорія Павловича та Катерини Василівни – вона гостинно розчахнула двері 1 (13) жовтня 1871 р., прийнявши у новому будинку по вулиці Фундуклеївській, 11, перших 16 вихованців. На утримання закладу родина передала 8 тис. десятин землі в низці сіл, маєтки в Михайлівці, Мостищі, Рудьківці, Данівці, Макіївці, Лемешах і Покоршині в Полтавській і Чернігівській губерніях, садибу в Києві з двома будинками і кількома флігелями, а також солідну суму грошей. 

 У спогадах Григорій Павлович Ґалаґан написав чорним по білому:

- Нам залишалося одне з двох – або вдатися до повного і нескінченного смутку, до якого, поза всяким сумнівом, вабила душа, або, зжившись із сумом, прагнути до того, щоб наш бідний син продовжував жити в інших, у своїх ближніх і для своїх ближніх. Ми обрали останнє, і з цією метою заснували Колегію Павла Ґалаґана. 

Лише на офіційне листування та перемовини щодо відкриття в Києві приватної (!!!) Колегії знадобилося два роки! Буквально через два з половиною тижні після смерті Павлуся, а саме 15 травня 1869 р. Г.П. Ґалаґан направив листа, поки що – помічнику попечителя Київського навчального округу М.В. Юзефовичу. Лише високі в Імперії зв’язки та реноме блискучого правника допомогли відстояти і зреалізувати Ідею, залучити до участі у створенні Колегії місто та університет, виклопотати для навчального закладу нечувану автономію, незвичайне для тих часів розширення програм російської мови і таке інше. Для подружжя Ґалаґанів Колегія перетворилася на улюблене дитя, якому батьки приділяли, знай, більше і більше уваги.

*   *   *

Приватний навчальний заклад закритого типу був розрахований на навчання і проживання в інтернаті 70 учнів. На повному утриманні тут навчалися підлітки у тому віці, в якому помер Павлусь Ґалаґан. Вихованці приймалися до Колегії з усіх українських земель, зокрема і з тих, що перебували у складі Австро-Угорщини.

У стінах Колегії Павла Ґалаґана поштучно виховувалася нова українська еліта – у майбутньому відомі вчені, мислителі, літератори: літератор і публіцист Сергій Бердяєв, поети і літературознавці – Павло Филипович та Михайло Драй-Хмара, історики – Агатангел Кримський, Оникій Малиновський, Дмитро Петрушевський, Іван Балінський, Андроник Степович, Нестор Котляревський, вчений-патофізіолог Олександр Богомолець, ботаніки – Володимир Липський та Григорій Левитський, психолог Григорій Костюк, президент УНР в екзилі (1926-1954) Андрій Лівицький, перший радянський генеральний прокурор Дмитро Курський, правники – Михайло Чубинський та Володимир Грабар, Микола Максимейко…

Дослідники підрахували, що за своє життя подружжя Ґалаґанів на утримання Колегії Павла Ґалаґана витратило 1 120 000 царських рублів. Сума нереальна, як на ті часи.

Колегія Павла Ґалаґана проіснувала до 1917 р., коли будівлю зайняло військове міністерство Української Центральної Ради. Тепер в її приміщенні на вулиці Богдана Хмельницького,9 розмістився Національний музей літератури України.

Тим часом, на думку засновника, Колегія Павла Ґалаґана повинна була:

- …готувати до громадської діяльності юнаків, з одного боку, талановитих, але з незаможних родин, а з іншого – мала на меті дати правильне виховання синам багатих батьків, становище яких в суспільстві обіцяло їм більш-менш впливову роль на терені громадської діяльності.

*   *   *

В обох випадках спрямоване до однієї 1 тієї ж мети – виховання в Колегії Павла Ґалаґана мало згладжувати відмінності між юнаками обох категорій, що потрапляли до навчального закладу. Це точно було щось міцне і нове у царині громадського виховання. На досягнутому меценат не зупинився – добродійність захопила його з головою. Не маючи нащадка, у 1872 р. Г.П. Ґалаґан подарував частину землі у селі Дігтярах Полтавському губернському земству, яке здавало її в оренду місцевим селянам, а потім використало для влаштування учбового закладу. Йшлося не лише про садибу, а й великий будинок і флігель, садок та город.

У 1877-1882 р. архітектор Ф.М. Вербицький перебудував панську садибу в Дігтярах під земське ремісниче училище. Той п’ятикласний навчальний заклад відкрився 29 жовтня 1878 р. і мав промислові відділи. Учні, що жили в інтернаті на 100 чоловік, у 1878-1897 рр. перебували на повному утриманні. Крім того, в Дігтярівське ремісниче училище приймалися також своєкоштні учні та вільні слухачі. Неймовірно, але заклад існує до сьогодні, як Дігтярівський професійний аграрний ліцей. 

Як у воду дивився Григорій Павлович, коли зізнався одному з адресантів:

- У нещасті, що мене вразило, не бачу я іншого порятунку або хоча б полегшення, як виконати те, що уявляється мені боргом, який підказують совість і любов до покійного сина. Справа повинна полягати у продовженні на землі, поки судилося мені жити, того добра, яке, безсумнівно, робив би мій син. Бажаю почати корисну справу, не відкладаючи, перш за все, влаштувавши щось міцне і нове в сфері громадської освіти.

Варто окремим рядком написати, звідки надходили величезні кошти на широке меценатство та регулярне поповнення приватної колекції творів мистецтва родині Ґалаґанів. З року в рік Григорій Павлович не тринькав батьками нагромаджене, а особисто заробляв, по-новаторски вдосконалюючи організаційно-економічну модель управління його численними маєтками, але, разом із тим – всіляко піклуючись про те, щоб не посилювалося визискування місцевого селян.

*   *   *

Добрі діла задля загального добра ніколи не переробити, але вони із дружиною Катериною Василівною прагнули до цього. Після смерті сина подружжя вирішило всі статки спрямувати на освіту і виховання молодих українців. За ініціативи та матеріальної підтримки Г.П. Ґалаґана і К.В. Ґалаґан – у 1874 р. відкрилася прогімназія в Прилуках, затим – багато народних повітових шкіл. На цьому в допомозі рідному краю благодійник не спинився, а в 1876 р. особисто склав докладний план початкового навчання в Прилуцькому повіті, повністю прийнятий земством. 

За зусиль та підтримки одного з лідерів ліберально-буржуазного руху в Україні Г.П. Ґалаґана відкрилися чоловіча (1882) і жіноча (1883) гімназії у Прилуках. Природно, що за кількістю учнів Прилуцький повіт у губернії посідав у 1870-1880 рр. перше місце. У 1869-1882 рр. Григорій Павлович головував на з'їздах мирових суддів у Прилуках, а в 1880 р. містяни обрали мецената почесним громадянином Прилук.

Не тільки освітніми ділами опікувався доброчинець, а й справами матеріальними, які б могли полегшити життя українського села. Зокрема Г.П. Ґалаґану було доручено вивчити положення селян, які зазнали збитків від неврожаїв, та надати допомогу – хлібом і коштами – найбільш нужденним. Саме це стало у 1871 р. поштовхом до створення у Прилуцькому повіті першого в Україні Сокиринецького ощадно-позичкового товариства імені Павла Ґалаґана.

Справа швидко зрушила з місця, й обіговий капітал від трьох тисяч рублів, пожертвуваних правлінню Товариства самим Г.П. Ґалаґанаом, зріс до 236 тисяч. І кошти благодійник не виводив, а залишав у краї. Частина прибутку спрямовувалася на облаштування земської лікарні, шпиталю для бідних, пожежну охорону, освіту, на відкриття ремісничих класів у місцевих навчальних закладах. За подальші двадцять років товариство перетворилося на солідний фінансовий інститут, що підтримував селянські господарства у 22 населених пунктах.

Мені здається, після кожної гарної справи обличчя Г.П. Ґалаґана трохи світлішало, він із полегшенням зітхав, бо ніколи не забував, що і чому його так мотивувало:

- На шляху здобуття освіти мій син ставився з повним завзяттям, з щирою любов’ю до ближнього; нехай же інші, які потребують у засобах, продовжують те, чого не судилося докінчити йому.

*   *   *

Заслуговує на щиру повагу й етнографічна діяльність знаного просвітника. До кінця життя Григорій Ґалаґан залишався членом Київської археографічної комісії, а від дня заснування був головою (1873-1875) Південно-Західного відділу Імператорського географічного товариства. 

Приват-доцент (1872-1884) Київського Імператорського університету Федір Герасимович Міщенко (1848-1906), котрий добре знав Г.П. Ґалаґана, склав точну характеристику добродійника:

- За народженням, початковою освітою, сімейними традиціями Григорій Павлович Ґалаґан належав дореформеній, кріпацькій Росії, але на основі особистих якостей власної природи виховав в собі щиросердого громадського діяча – в сенсі славних реформ минулого (імператора Олександра II) царювання. Потребу живої справи, що згасла тільки з його смертю, він носив у собі; а головним стимулом до прояву цієї потреби слугувало усвідомлення складних потреб часу. Важке сімейне горе не паралізувало, навпаки, посилило в ньому спрагу служіння суспільству і народу, і він, відгукуючись особистою працею, щедрими пожертвами, сердечною участю на найнагальніші запити життя, як би поспішав створити гідний пам'ятник собі й синові, якого батько ніжно любив. 

Як один із “обізнаних людей”, у 1881 р. добродійник брав участь у роботі спеціалізованої Комісії, яка працювала над питанням щодо зниження викупних платежів. Наступного року Г.П. Ґалаґана запрошували до Комісій із питного та переселенського питань, навіть обирали головою переселенської комісії.

Як земський і громадський діяч, Галаган багато зробив для розумового розвитку і матеріального добробуту українського народу. Призначений 1 січня 1882 р членом Державної Ради по Департаменту законів, український дворянин брав участь в роботах комісій для розробки місцевих Положень, а в 1886 р. – чиншового питання (1886). Тут також слід пояснити, що права землевласників Південно-Західного краю, які не належали до шляхти, були досить різноманітними; їхній зміст визначався лише грамотами та привілеями. Проте всі вони були обмежені речовими правами і, настав час, мали бути об’єднані у групу “право чиншового володіння”. Із проникненням інституту “чиншового володіння” в російське право виникла необхідність регламентувати відносини між власником і чиншовиком. Адже тривалий час чиншові правовідносини залишалися поза увагою законодавця і визначалися виключно положеннями судової практики. Як підсумок всебічного вивчення питання, з’явилося Положення про поземельне облаштування сільських вічних чиншовиків у губерніях південно-західних та білоруських від 9 червня 1886 р. 

*   *   *

Попри те, що чиновник дослужився до чину таємного радника, обирався членом Державної Ради Російської імперії, нагороджувався орденами Білого Орла та Володимира II ступеню, – тісних зв’язків із рідним краєм він не втратив. Григорій Ґалаґан товаришував та листувався з провідниками української інтелігенції: Тарасом Шевченком, котрий свого візаві називав просто Грицем, Миколою Гоголем, Миколою Костомаровим, Олександром Русовим, Павлом Чубинським, Михайлом Максимовичем, Пантелеймоном Кулішем, Володимиром Антоновичем, Василем Тарновським, кобзарем Остапом Вересаєм; останньому – як своєму кріпаку в Сокиринцях – просто… подарував волю – документом:

- Відтепер згаданий кріпак Євстафій Микитович Вересай є від мене, потомственого дворянина Ґалаґана Григорія Павловича, моїх майбутніх спадкоємців вільним селянином села Сокирянці Прилуцького повіту Полтавської губернії, що власне підписом і печаткою засвідчується.

А ще Григорій Ґалаґан допомагав матеріально у виданні творів чоловіка української письменниці Марко Вовчок, фольклориста й етнографа Опанаса Марковича (1822-1867), фінансово підтримував історико-етнографічний щомісячник “Киевская старина”, який російською та українською (у російській транслітерації) мовами видавався в Києві у 1882-1905 рр. У 1866 р. Г.П. Ґалаґан став одним зі співзасновників Київської міської публічної бібліотеки (тепер – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого; вул. Михайла Грушевського, 1).

Його коштом були надруковані: “Збірка етнографічних матеріалів, що стосуються Малоросії”; “Південноруські пісні з голосами” (1857; тепер – велика бібліографічна рідкість); “Детальний опис малоросійської вертепної драми в тому вигляді, як вона збереглася в селі Сокиринці” (“Киевская старина”, 1882, №10). Слід також назвати авторські статті Г.П. Ґалаґана: “Про відмінювання малоросійських імен” (“Русский архив”; 1869, №10), “Граф П.Галаган” (1888).

Що рухало такими безсрібниками? У листі від 09 лютого 1857 р. до земляка Г.П. Ґалаґана Пантелеймон Куліш написав:

- …то все прах земний, тілько діло і слово наше праведне останеться навіки.

*   *   *

…Коли у 1920 р. нащадки Григорія Ґалаґана – Ламздорф-Ґалаґани – емігрували до Франції, на півдні Чернігівщини почалася епоха партійного самоправства. Невдовзі місцеві більшовики вийняли дубові крокви з шатрового даху палацу в Сокиринцях і поквапом замінили їх… сосновими.

Отож, пропорції палацу в стилі ампір давно порушилися, а тепер, взагалі, шатровий дах просів і може геть завалитися.

Минула ще декада комуністичного господарювання, і в 1935 р. фамільний склеп Ґалаґанів у сільській церкві Петра і Павла в Сокиринцях безбожники зруйнували.

Відтоді місце перепоховання решток невтомних українолюбів та щедрих меценатів, шляхетної родини Ґалаґанів та їхнього Павлуся – невідоме.

Та пам’ятаймо: характерники – вони, брате, нещадні.

Олександр Рудяченко