Яків Головацький. 1. Я – чужая чужениця

Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про співзасновника об'єднання «Руська трійця»

Неоднозначних фігур у національній історії чимало. Здається, скільки українців, стільки й поглядів, скажімо, на Івана Мазепу, Богдана Хмельницького, Михайла Грушевського, Павла Скоропадського, Симона Петлюру, Степана Бандеру. Цей список ми продовжимо оповіддю про життєву генезу, з одного боку, співзасновника об’єднання “Руська Трійця”, співавтора збірки “Русалка Дністровая”, а з іншого боку – героїзованого сусідами дійсного статського радника, звеличеного лауреата проімперської Уварівської премії, нагородженого орденами Святого Станіслава І ступеня й Святої Анни І ступеня.

Утім, життя талановитої людини ніколи не схоже на чорно-біле радянське кіно, де з перших кадрів знаєш: оце “наші”, а ото-но “гади”. У непересічних особистостей завжди є щось від Моцарта, а щось – від Сальєрі, щось від Бетховенаа, а щось від Паганіні, щось від Бога, а щось від диявола. І є воно одночасно. Принаймні я завжди дивуюся та прагну зрозуміти, як усе це запаковано в один могутній талант, божевільно переплутано, дивовижно втілено в творчості.

З одного боку, у статті “Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях” він власною рукою написав та з трибуни першого просвітницького Собору (з’їзду) руських (русинських, українських) учених у Львові виголосив 23 жовтня 1848 р.:

- Так-то зближення і получення словенських народів мало завсігди добрий спасительний вплив на образована словесностей словенських. Звісно, як пізніше впливала южна і біла Русь на великоруськую словесність, наймолодшу межи руськими…

З іншого боку, тією самою рукою він написав панегірик російському самодержавству, координував роботи по створенню експозиції Галичини на Всеросійській етнографічній виставці, а 11 травня 1867 р. під час урочистого обіду в будинку Дворянських зборів у Санкт-Петербурзі єлейно зраджував земляків перед метрополією, переконуючи самовдоволену Московію:

- Мы составляли все один русский народ, один по роду и племени, один по вере, один по языку, один по закону и обычаю, один по законам власти; мы были родные братья, семейный кружок одной родины. Но по неисповедимому промыслу Божию досталось на долю нам испытать тяжкое горе – мы остались под властью иностранцев чужеплеменных.

Спробуємо з’ясувати, що сталося із одним талановитим українським ученим? А значить, зрозуміємо, коли почав формувався український сепаратизм, політично орієнтований то на Москву, то на Варшаву, то на Відень, то на Бухарест. А головне, знайдемо відповідь на запитання, чому значна більшість галицької інтелігенції та парохів Української греко-католицької церкви (УГКЦ) перейшли на позиції історико-культурної і мовно-духовної єдності українського та російського етносів, що неминуче призвело Галичину до приєднання до Російської імперії. Бо не за Путіна з’явилися оті “скрепи”, мовляв, рідні брати, одна мова, одна віра, одні батьки-царі.

*   *   *

Український мовознавець, етнограф, фольклорист, історик, поет, священник УГКЦ, педагог громадський діяч Яків Федорович Головацький, відомий також під літературними псевдонімами Гаврило Русин, Балагур Яцько, Яцько Чепеленко, Галичанин, Ярослав Головацький, Я.Г-кій, Я.Г., Я.Ф., Я.Ф.Г. і таке інше, – народився 17 (29) жовтня 1814 р. на Бродівщині – у селі Чепелі Королівства Галичини та Володимирії, Австрійська імперія (тепер – Бродівський район Львівської області). 60 селянських хат і жодного пана чи підпанка, жодного ляха чи мазура.

У другій половині XVIII століття власником села став польський шляхтич гербу Єліта, коронний ловчий Антоній Бельський (Antoni Bielski; 1720-1789). У 1784 р. його донька Анеля (Aniela Bielska; 1766-1832) вийшла заміж за поціновувача мистецтв, чия приватна галерея налічувала близько 400 полотен, камердинера польського двору Іґнація Мйончинського (Ignacy Miączyński; 1760-1809). Після смерті чоловіка, за родинною легендою, чи то отруєного, чи то пограбованого, у 1814 р. 48-річна вдова заснувала у сусідніх Пеняках католицьку парафію та спорудила костел, а у 1822 р. запросила єзуїтів, котрі створили місіонерський осередок, що діяв до 1853 р.

Та підступімося до найближчої рідні майбутнього будителя Галичини. Його батько, о.Теодор (Федір) Іванович Головацький (1782-1847), походив із Миколаєва – містечка у Стрийському повіті (нині – Стрийський район Львівської області), де здавна мешкали численні родичі Головацьких. Свого часу Федір закінчив Львівську зразкову “нормалку”, як тоді у Галичині називали початкову школу. Висвятившись на сан, о.Теодор служив парохом (уніатським священником) дерев’яної церкви Перенесення мощей Святого Миколая (сьогодні – Підкамінський деканат, Львівська єпархія ПЦУ), спорудженої у Чепелі до 1832 р., а заразом опікувався парафіями в сусідніх – Пеняках до 1842 р. та Лютовищі у 1832-1843 рр.

Мати, Текля (Фекла) Василівна з дому Якимовичів, була донькою пароха, о.Василя Якимовича із Тур’я.

Дід майбутнього просвітника, Іван Головацький був першим бурмістром Миколаєва, а за сімейними переказами, були вони – колись Gawłowicki – дворянами з числа шляхти та належали до польського герба Прус (Prus).

*   *   *

Із часом у священницькій родині, у Федора Івановича та Фекли Василівни народилося десятеро дітей, хоча трійко з них померли у дитинстві. Жити залишилося шестеро синів: Микола, Яків, Іван, Петро, ​​Василь та Омелян й одна сестра Юлія. Спілкувалися в сім’ї переважно польською мовою, а ось із дітьми батьки завжди говорили по-русинськи (українською). Голова родини шляхту не шанував, прихильно ставився до Росії, залишаючись при цьому… патріотом Габсбурзької монархії. Відзначимо подумки традиційну багатовекторність старої школи священників УГКЦ…

Доглядальницею Якова стала юна русинка, донька української козачки. Але від чотирьох років Фекла Василівна почала вчити сина читати. Власне, дитинство Якова минуло під щасливою зіркою, – то під журливі та нескінченні народні пісні, які мати співала довгими зимовими вечорами, сидячи за прядінням, то під незабутні татові розповіді про далеких предків, які під проводом гетьмана Богдана Хмельницького мужньо рубалися зі шляхтою.

В 1820 р. шестирічного хлопчика батько відвіз до Лемберга (Львів) та віддав до Львівської нормальної школи, яку хлопець закінчив у 1825 р. разом із двома братами – старшим Миколою та молодшим Іваном. Щоправда, незабаром Яків тяжко захворів на тиф і вимушено повернутися до Чепелі.

Навіть нездужаючи, часу школярик не гаяв, а опанував ази церковнослов'янської мови: характер! Подейкують, у відмінниках син сільського пароха із Бродівщини не ходив, та дбайливо, із неабияким інтересом завжди вивчав мови – німецьку, старогрецьку, латину. Він багато читав твори різних українських письменників, рахуючи Тараса Шевченка, Григорія Квітку-Основ’яненко, Івана Котляревського.

*   *   *

Із російських авторів у підлітковому віці найбільше йому імпонував... Ні, не Пушкін, а Гаврило Державін. Цікаво, як у підавстрійській Галичині нормаліст вивчився читати російською? Свого часу російський буквар йому подарував знайомий дяк Домбровський. Скажу більше, Яків Головацький книжки просто ковтав – не лише українською та російською, а й німецькою та польською! Звідки він брав кошти? На книжки гроші онукові часом дарував дід. Не забули, свого часу Іван Головацький обіймав посаду бурмістра Миколаєва і мав славу освіченої людини.

І такий багаж знань колись здобували юні українці у так званій початковій шестикласній школі! Саме так. На відміну від царської Росії та Сов’єтів, ще в 1774-1777 рр. цісарський уряд провів у Австро-Угорщині шкільну реформу, відтоді у кожному населеному пункті, де мешкало більше 100 дітей, в обов’язковому порядку виникли різні типів шкіл. Зокрема, у містечках і великих селах з’явилися тривіяльні школи (найнижчі, так звані народні), в окружних центрах та монастирях – головні, чотирикласні, а в центрах провінцій (на Галичині та Буковині – повітів) – “нормальні”, шестикласні.

Тут поясню ще одну важливу річ: “нормальні”, шестикласні готували головним чином... учителів для початкової школи. Погодьтеся, розумно було все облаштовано… Хоча в 1812 р. в Австрійській імперії обов’язкове загальне навчання дітей скасували, а в Галичині та на Буковині під тиском польського кліру українські тривіяльні (початкові) школи, взагалі, зникли.

Минуло якихось півстоліття, і в Королівстві Галичини та Володимирії система початкової освіти зовсім здегенерувала. Як констатував наш геній Іван Франко:

- Близько трьох тисяч громад в нашім краю не мають школи. Одна школа випадає на 1774 люда, або около 300 дітей на одну школу. У школах русини містяться, як оселедці, не мають чим дихати і не стілько учаться, скілько – мучаться.

*   *   *

Сільський парох о.Теодор Головацький зі шкіри пнувся, аби діти здобули кращу освіту. Тож у 1825-1831 рр. його син Яків навчався у Академічній гімназії, створеній рестриптом цісаря Йосифа II від 24 жовтня 1784 р. як складова частина Львівського університету (Академії); ось звідки дивна назва. Це була шестикласна гімназія з дворічним ліцеєм, що тоді знаходилася на другому поверсі колишнього костелу Святої Трійці й монастиря отців-тринітаріїв на вул. Театральній, 22. У 1848 р., під час обстрілу міста Лева, кам’яницю зруйнували.

Викладання в Академічній гімназії велося державною мовою, що сприяло значним учнівським успіхам у німецькій граматиці. А ще саме тут у 1825 р. з’явилася перша у Львові шкільна бібліотека.

А тепер – увага: у старших класах (риторика і поетика) гімназист Яків Головацький, разом із однокашниками, вивчив латину. Тобто не просто опанував, а до такого рівня, що вільно читав класичні твори Юлія Цезаря, Цицерона, Вергілія, Валерія Максима та інших. Серед співучнів за лавами сиділи молодики з різних країв – русини, поляки, угорці. Вони: Ябцонь, Кідонь, Барцік, Шимек, Грона, Югас – одне одному розповідали народні звичаї, співали національні пісні.

*   *   *

Із кількома русинами, рахуючи молодшого брата Івана, братів Сріновичів, Леонтовича, Загайського та інших, Яків Головацький створив хор, де вони розучили пісні слов’янських народів, аби виспівувати на прогулянках та вдома.

Ось коли у підлітка прокинувся щирий потяг до… практичного фольклорознавства.

Дєдя (батько) винайняв гімназисту квартиру на Краківській площі, трохи вище костела Святого Яна. Серед нових сусідів на вулиці Бартоша Гловацького були чотири брати, сини священника – Децікевичі й селянський син Боіцький; всі вони любили хором співати молитви та народні пісні.

Почувши у виконанні однолітків невідомі твори, Яків Головацький акуратно записав латиницею – русинського скоропису він ще не знав – десять творів, що склали… першу рукописну збірку фольклорних матеріалів початкуючого етнографа.

Саме у старших класах Академічної гімназії, або: як тоді говорили львів’яни, “Домініканської гімназії” – юнак зацікавився історичною долею та літературною спадщиною балканських народів, як-то: сербів, хорватів, словаків. Вивчав Яків Головацький не тільки мови, а й історію наших сусідів. Відтоді слов'янське питання хвилювало хлопця глибше та глибше. Так тривало доти, поки в голові не виясніло Кобзареве: чужому навчаючись, свого не цурайся. І навернуло тоді майбутнього народознавця до того, що хвилювало в ранньому дитинстві: материних пісень та батькових оповідей. Досліджувати рідне, відтоді він не припиняв більше ніколи.

*   *   *

У ті часи синові галицького пароха стелилася одна дорога – у священники. Але винятком виявився 17-річний розумака Яків Головацький, коли у 1831 р. став студентом… філософського (читай: богословського) факультету (Львівського) Університету імені Франца І. Більше того, син сільського пароха отримав державну стипендію із Релігійного фонду у розмірі 80 гульденів (60 царських рублів)… на рік. Курс виявився чималим – чи то 200, чи то 300 майбутніх фільозофів.

На чому зосередитися, юнак ще не вирішив, тому вивчав історію, мовознавство, етнографію – і в усьому працював самовіддано, із жагою максимально набути знань. Вчителів край ще не мав, тож в основному доводилося вчитися самотужки, вигадуючи і теми досліджень, і навчальну програму, і саму педагогічну методу.

Унікальним прикладом креативного підходу до опанування підвалин україністики стали роботи із вивчення творчого доробку українського науковця-енциклопедиста Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873) – першого ректора Київського університету Св. Володимира. Львівський університетчик просто переписав другу збірку – “Украинские народные песни” (1834) М.О.Максимовича, видану в Москві. Причім двічі: спершу – на чернетці в бібліотеці, а затим – удома, на чистовик.

І то був не поодинокий приклад. Така ж унікальна метода застосовувалася щодо староруських билин зі збірки Кірші Данилова (1818), інших рідкісних для галицьких книгозбірень видань. У той же час, знайшовши в університетській бібліотеці єдину німецько-російську граматику – “Посібник російської мови для німців” (“Russische Sprachlehre für Deutsche”; Рига, 1789) вченого-ерудита, ординарного професора, декана словесного факультету Московського університету Івана Гейма (Bernhard Andreas von Heim; 1759-1821), – син галицького пароха самотужки її опанував.

*   *   *

За всіх часів на дозвіллі молодь любила співати, декламувати вірші, але їхнє покоління знало, що із тим захопленням слід робити. У непростий для Галичини період самі обставини вимагали, щоб однодумці об’єднувались у невеличкі громади. Зауваживши інтерес братчика з філософського факультету до русинської мови, у 1832 р. вільний слухач Університету імені Франца І (Львів), старший на три роки Маркіян Шашкевич (1811-1843), який сам мав подібні захоплення, запропонував створити гурток. Невдовзі до них пристав ще один русин, бурсак Львівської духовної семінарії Іван Вагилевич (1811-1866).

Швидко вони стали щирими друзями, часто бачилися, співали, дискутували про літературу, сперечалися про історію та політику, а оскільки завжди спілкувалися руською (українською) мовою, органічно склались у “Руську Трійцю”. За мету члени просвітницьки-літературного об’єднання поставили – “все життя працювати на користь народу і відродження руської народної словесності”, тобто рідної русинської (читай: української) мови.

Як Яків Головацький написав в автобіографії “Пережитое и перестраданное” (1881):

- Мы условились, что всякий, приобретенный нами и вступающий в наш русский кружок, должен подать руку и заявить честным словом, что он обещает всю жизнь действовать в пользу народа и возрождения русской народной словесности. Чтобы освятить то обещание, мы приняли славянские имена: Шашкевич – Руслана, Вагилевич – Далибора, я – Ярослава. Затем явились Велимир – Лопатынский, Мирослав – Илькевич, Богдан – мой брат Иван, Ростислав – Бульвинский (умер); явились Всеволоды, Мстиславы, Володари и пр.

На заощаджені кишенькові кошти, які видавали то батько, то дід, – Яків Головацький купував безцінні книжки. Так у колективній книгозбірні з’явилися: перша в Галичині граматика української мови Івана Могильницького, затим – граматики рідної мови Йосипа Лозинського (1833) та Йосипа Левицького (1834), перше посмертне видання “Ліри” (1818) Гаврили Державіна, чотиритомна “Історія Малой Россії” (1822) Миколи Бантиш-Каменського, “Малоросійське село” (1825) Івана Кулжинського, твори Олександра Пушкіна в польському перекладі тощо. Окрім русинської літератури, учасники “Руської Трійці” зачитувались і польськими поетами-романтиками: Антонієм Мальчевським, Юзефом-Богданом Залеським, Северином Гощинським – представниками так званої “української школи”. Ось саме звідки трійко галичан попервах підживлювалися ідеями про самобутність… малоросійського народу.

*   *   *

Кількість прочитаного мала перейти в якість опублікованого, і в представників “Руської Трійці” визріла думка видавати власний часопис. Альманах вирішили назвати “Зоря” і друкувати народною (русинською) мовою. Почав нагромаджуватися редакційний портфель: народні пісні, оригінальні авторські твори “трійчан”, історичні розвідки, публіцистичні статті, – аж раптом зринуло питання про… правопис. Ось коли, ледь не вперше, думки розділилися. Яків Головацький запропонував прийняти правопис Михайла Максимовича, тоді як Маркіян Шашкевич та Іван Вагилевич наполягали на вживанні фонетичного правопису, вперше застосованого сербським мовознавцем-самоуком Вуком Караджичем (1787-1864): мовляв, як чується, так і пишеться, сербською – “Пиши као што говориш, а чітај као што је написано”.

Зрештою було вирішено друкувати фонетикою, не допускаючи латинських букв і викинувши “и” та твердий знак. Проте, видання світ так і не побачило – дозволу на друк цензура збірці так і не дала. Потім у його житті якось несподівано збіглася в один рік купа різних неприємностей.

*   *   *

По-перше, за просвітительськими й видавничими справами занедбавши навчання, Яків Головацький не склав потрібних іспитів, тому студента позбавили державної підтримки. Як наслідок, навчання довелося залишити.

По-друге, він ледве не потрапив під кримінал. Якось до їхнього русинського товариства пристав молодий польський фольклорист, етнограф, історіограф Ігнацій (Жегота) Якуб Паулі (Żegota Pauli; 1814-1895), котрий до університету вступив із Сандецької гімназії, жваво цікавився славістикою та виявляв бажання опанувати… русинську мову. На зібраннях він регулярно заводив розмови про те, що слід прогнати німців та створити польську республіку або королівство. Як пізніше виплило, мазур (мешканці південної частини Східної Пруссії, нащадки польських поселенців-мазовшан) той – Жегота Паулі, був вербувальником, а за мету мав виявляти мінімум десять активістів для майбутнього повстання у Польщі.

Яків Головацький завжди ставився до колеги з підозрою. І справді з часом той випросив у “Руської Трійці” зошити з народними піснями, переписав їх латиницею та… продав видавцеві фірми “Jabłoński Bartłomiej i Syn” Казиміру Яблонському (Kazimierz Jabłoński), фамільна книгарня якого від 1816 р. стояла “навпроти Катедри” – на розі сучасної площі Адама Міцкевича та тогочасної вулиці Коперника. Яків Головацький вирішив не втручатись у підготовку шляхтою національного повстання, а зосередитися на просвіті народній та підтримці галицьких русинів.

*   *   *

Що може краще провітрити голову та ранжувати за важливістю думки, аніж подорож рідним краєм. Ускочивши у вимушену перерву в навчання: двійка із математики, природна історія відкладена на осінь, – улітку 1832 рр. колишній студент пішки мандрував містами та селами Галичини й Буковини, розпочавши мандрівку над Дністром, із Миколаєва – містечка у Стрийському повіті. А як іще зрозуміти народ, як не піти до нього, аби вчитись у люду, збирати розсипані у селянських серцях невідомі перлини-пісні, давні легенди, смачні прислів’я?

Із “Руської Трійці” у народ Яків Головацький першим пішов. Солонка, що тепер перетворилася на передмістя Львова, далі – села Розвадів, Надітичі; затим – Покуття; далі – Буковина. Коротким шлях до суті не буває. Дорожніми спостереженнями та безцінними фольклорними записами справа не обмежилася. Мандруючи рідним краєм, львівський студент зазнав багацько цікавих особистостей, як-то: вчитель із Коломиї, збирач місцевих казок, приповідок та загадок, етнограф і педагог Григорій Ількевич (1803-1841), автор “Граматики слов’яно-руської: або старослов’янської і теперішньої, поширеної у карпатських горах, малоросійської мови, що є живим її діалектом”, написаної латиницею та надрукованої 1830 р. в угорській Буді, – закарпатський мовознавець, фольклорист та історик, ужгородський парох Михайло Лучкай (1789-1843) та багато інших.

Пригадуєте, як у “Розмові п'яти подорожніх про істинне щастя в житті” (1770-ті рр.) вустами Григорія повчає… Григорій Сковорода:

- Започаткування справі – знаття, звідки іде бажання, від бажання – пошук, потім отримуємо результат – ось і задоволеність, тобто те, що дістаємо і що для людини благо. Затям відтак, що таке премудрість… Премудрості сенс у тому, щоб осмислити, в чому полягає щастя, – ось праве крило, а доброчесність прагне до пошуку. Через це вона в еллінів та римлян мужністю і силою зветься – ось ліве крило. Без цих крил годі вибратися й полетіти до ґаразду. Премудрість – це гостре, далекозоре орлине око, а добродійність – мужні руки з легкими оленячими ногами. Про це божественне подружжя є цікава байка.

*   *   *

Отож, від бажання розпочався пошук, з якого виплив результат, а із задоволеності вродилося для людини благо. Діло було так… Якось принагідно граф Ян-Фелікс Тарновський (Jan Feliks Tarnowscі; 1777-1842) звернувся до свого знайомого, віце-маршалка Галицького станового сейму Тадея Васілєвського, у якого в опіці перебував Маркіян Шашкевич, зсиротілий син пароха о. Семена Шашкевича із Княжого, котрий торік раптово помер.

Граф Ян-Фелікс Тарновський та його чарівна дружина Валерія зі дому Стройновських (Waleria Strojnowska; 1782-1848) надумали впорядкувати родинне книжково-мистецьке та документальне зібрання. Колекції в маєтку Дзиков (нині – передмістя Тарнобжега в Підкарпатському воєводстві, Польща) ради не дав знаний в той час історик, етнограф й нумізмат Лукаш Голембійовський (Łukasz Gołębiowski; 1773-1849). Належало працювати із купою старослов'янських рукописів та староруськими пам'ятками писемності.

Ясна річ, Маркіян Шашкевич порекомендував вірних і компетентних друзів – Якова Головацького та Івана Вагилевича. Місцевий дідич із Княжого Т.Васілєвський, котрий завжди ходив у польському кунтуші з вильотами, забезпечив двох побратимів з “Руської Трійці” рекомендаційним листом до Тарновських, і навесні 1834 р. вони вирушили в путь. Адже обидва мали досвід роботи систематизації документів та краснім письменстві; торік члени гуртка уклали першу рукописну збірку власних поезій та перекладів під назвою “Син Русі”. Як юнаки кмітливі, у Львівському університеті вони попередили начальство, що геть… нездужають.

*   *   *

Чужим коштом Західною Галичиною подорожувалося пречудово. Принагідно від простих галицьких селян вони нотували місцеві звичаї та фольклорні скарби. Особливо вразила пригода з двома візниками-мазурами чи то з Тарнова, чи то з Кракова. У мемуарах Яків Головацький пригадував:

- Нас вразило нахабство мазурів, але ще більше здивувала поступливість заспаних русинів. Коли фірмани вийшли до своїх коней у стайню, ми взялися докоряти місцевому селянину, чому той дозволив себе так ображати заїжджим мазурам у себе вдома, на рідній землі.

І нам щиро відповіли:

- Паничу, ви не знаєте, який лукавий нарід тії мазури; вони навмисне шукали зачепки, а ми люди сумирні – всякому чорту поступаємося. Нащо нам біди? Від мазура поли ріж, та тікай. – От які відношення склались у цім нещаснім краю; не тільки шляхта, а й мазурський мужик виказував первородство над бідним русином.

У Дзикові, на рівнині над Віслою, Тарновські радо вітали Якова Головацького та Івана Вагилевича, створили умови для праці. Без зайвого поспіху двійко із “Руської Трійці” впорядковували фамільний архів, вивчаючи стародавні рукописи та безцінні манускрипти.

Матеріал був безцінний: Яків Головацький навіть переписав чотири пергаментні грамоти, надруковані в 1846-1853 рр. у Санкт-Петербурзі в п’ятитомних “Актах, относящихся к истории Западной России, собранных и изданных Археографической комиссией” львівського історика Дениса Зубрицького (1777-1863), тоді як Іван Вагилевич у листі до знаного історика, професора Московського університету, ідеолога теорії російської “офіційної народності” Михайла Погодіна (1800-1875) повідомив про кілька важливих знахідок.

*   *   *

За все доводиться платити… Аби далі здобувати вищу освіту, довелося податися світ за очі. Яків Головацький опинився у Кошицях (Košice; нині – Словаччина), де в 1834 р. вступив до Королівської академії (Kráľovská akadémia) на теологічний факультет. Провчився студент лише один курс. Наступного року українець перевівся до Пештської академії (Pécsi Akadémia), створеної у Будапешті в 1833 р. єпископом Пешта спільно з міським сенатом.

Тут молодий богослов із Галичини особисто зазнав відомого натхненника слов’янського єднання, словацького поета та мислителя, лютеранського священника Яна Коллара (Ján Kollár; 1793-1852), котрий полум’яно стверджував:

- Через сто років, о, брате мій, / що буде з нас, слов’ян? / Що станеться з Європою? / Чи ширшатиме наш потік, / чи не залляє світ цілий життям слов’ян? / І наша мова, яку паплюжить суд німецький і рабською нарік, / Із вуст ворожих залунає, / розбудить відлуння в їх палацах, / гудітиме довіку! / Слов’янським річищем знання покотять, / І моду на слов’янський побут заведуть / від Сени і до Лаби... / О, краще би тоді родитися мені / Та океаном вільного життя пливти! / Нехай хоча б тоді з труни я встану, знов живим!

Подібні, панслов’янські сонети Яна Коллара надихали. Улітку 1835 р. із мандрів Яків Головацький повернувся до Ламберга, де вступив на ІІ курс філософського факультету Львівського університету.

*   *   *

Тим часом збентежені просвітники уярмлених народів об’єднуватись стали… Здобуваючи освіту за кордоном, один із “трійчан” зазнав багатьох діячів слов’янських культур, зокрема, польських словацьких та сербських славістів. Він зійшовся з членами чеського таємного “Слов’янського союзу” Франтішеком Кампеліном і Йозефом Подліпським, членами віденської філії польсько-української таємної організації “Союзу синів Вітчизни” К.Мощанським, П.Ботманом, К.Гасманом, провідником молодословацького руху Александром Врховським.

У 1837 р. у Буді – правобережній частині Будапешта, друком з’явився перший галицький альманах “Русалка Дністровая”. Складена за активної участі сина пароха з Чепелі, інших членів “Руської трійці”, збірка відіграла величезну роль у відродженні галицької літератури. Замість мертвого “язичія”, тобто штучно витвореної книжної мови, насаджуваної на Галичині, Буковині та Закарпатті австрійським намісництвом, будителі краю використали живу мову. У такий спосіб, подібно криголаму, на теренах Західної України “Русалка Дністровая” торувала шлях новій літературі.

Кожен із “трійчан” подав найкраще. Наприклад, Яків Головацький вмістив у збірці переклади сербських народних пісень “Три зозулі” і “Смерть минулих”, упорядковані фольклорні записи, деякі бібліографічні матеріали, а також оригінальний вірш “Два віночки”. Мінорно закінчувався той твір:

- Закувала зозуленька / В гаю в середині, / Аж ся стало страшно, сумно / Молодій дівчині: / “В Україні на могилі / Зацвіла калина, / Там лежить твій козаченько, / Бідна сиротина! / А коли ся води вернуть, / Що за сім літ вплили, / Тоді вернесь з України / Козачок твій милий!”

*   *   *

Аби у вас не складалося враження, мовляв, усе знову було в естетиці “Україна-плаче-опустивши-вуса”, наведу колоритне місце із фольклорних записів:

- Куме! Нащо бо ви вашого сина жените? Та то ще дитина, то дурне! – сказав раз кум кумові. – А той відповів:

- Ба, кумоньку! Та-бо то добре дурня оженити: як до розуму дійде, то не схоче.

Тепер не віриться, але наклад “Русалки Дністрової” склав не більше… однієї (!!!) тисячі примірників: 200 екземплярів поширилися через книжкові магазини Відня, Пешта, Загреба, а 600 – цензура у Львові повернула… Якову Головацькому, котрий багато років самотужки видання поширював. Бажаючих за гроші мати раритет було небагато: майже за двадцять років “трійчанин” поширив (розповсюдив чи подарував) не більше 200 книжок. Залишок – 400 примірників! – у 1856 р. Я.Ф.Головацький передав бібліотеці “Народного дому”, про що є власноручно написана розписка упорядника.

Звісно, просвітники не орють ниву народної просвіти заради врожаю дзвінкої копійки. Принаймні вони були саме такими. У 1939-1940 рр. Яків Головацький разом з коломийськими народознавцями здійснив кілька фольклористичних експедицій Прикарпаттям та Закарпаттям, де зібрав купу матеріалу щодо народного побуту. Трохи пізніше впорядковані записи склали славетне тритомне видання “Народные песни Галицкой и Угорской Руси” (1878), що склало йому вічну славу.

*   *   *

Смак красного письменства “Руська Трійця” швидко вподобала, але до наступного видання справа не дійшла. Лише в 1841 р. разом із молодшим братом, практикуючим лікарем Іваном Головацьким (1816-1899) Яків Головацький опублікував у Відні збірку “Галицькі приповідки і загадки”. Щоправда, була то не оригінальна книжка, а творча спадщина покійного етнографа і педагога Григорія Ількевича (1803-1841).

У ті роки великого фольклориста Яків Головацький із себе не ламав. Разом із Маркіяном Шашкевичем він слухав лекції із богослов’я у Львівській духовній семінарії. У 1841 р. по закінченні богословського факультету Львівського університету випускника висвятили на священника та відправили на Коломийщину. Ось коли просвітитель зміг облаштувати власне життя – виїхати в Карпати та у травні 1841 р. одружитися з Марією Андріївною Бурачинською (1824-?), дочкою пароха з Криворівні Андрія Бурачинського (1793-1871) і Теклі Бурачинської-Павлович (1800-1867). У молодого подружжя народилося восьмеро дітей.

Як парох УГКЦ, у 1842-1846 рр. він тримав парохію в селі Микитинці Косівського повіту (нині – Косівський район Івано-Франківської області), а в 1846-1848 рр., уже перебуваючи під церковним наглядом як “неблагонадійний”, правив служби у Хмелевій Чортківського повіту (нині – Заліщицький район Тернопільської області). В останньому місці бунтівний капелан не схаменувся, науку не закинув, а вечорами… готував до друку розвідку “Розправа о язиці южноруськім”, упорядковував другу книжку літературно-наукового альманаху “Вінок русинам на обжинки”, що в 1847 р. було як і першу видано у Відні.

Вони були із покоління тих галицьких парохів, у яких слово “Бог” ставало синонімом “нарід”. Не випадково, у 1847 р. під псевдонімом Гаврило Русин в альманаху “Щорічники слов’янської літератури, мистецтва і науки” (“Jahrbücher für slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft”), – часописі, що видавав у Лейпцигу знаний німецький славіст Ян Петр Йордан (Jan Petr Jordan; 1818-1891), за походженням серб-лужичанин, – Яків Головацький утнув статтю “Становище русинів у Галичині” (“Zustände der Russinen in Galizien”).

*   *   *

Полум’яний публіцист не скільки різко критикував політику австрійського уряду в національному питанні щодо Галичини, скільки виступав проти переслідувань інтелігенції та вказував на хронічну роз’єднаність патріотів. Автор буквально препарував політичну ситуацію, називаючи хронічні болі власними іменами:

- Русини під ласкавим пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл, як варвари. Яка ж причина цієї апатії? Де першоджерело духовного конання?...

Передусім бракує руському народові здібних керівників і проводирів, центру й органічного зв’язку окремих частин, а освіченим русинам – необхідної моральної сили, знання справи, любові до батьківщини і самопожертвування. Народ розчленований, пригноблений і ледве животіє без самосвідомості, а його вожді, денаціоналізовані й чужі йому, спокійно присипляють його дальше в цьому сні.

А зверху, нарешті, дивляться на цей гнилий застій цілком спокійно і відхиляють посередньо і, можливо, несвідомо, кожний рух, який міг би розбудити сплячих.

Друга біда – в численному розпорошенні русинів у політичному, соціальному й церковному відношенні. Дещо менша частина народу знаходиться під австрійським пануванням, але навіть неповні 3 млн політично поділені. Майже 2,5 млн належать до Галичини, а 0,5 млн – до Угорської корони. Нарешті, галицькі русини у релігійному відношенні діляться на уніатів і не-уніатів – на Буковині останніх близько 150 тис.

*   *   *

Коли проповідями, коли поезіями парох із Хмелева лікував народну душу. Якнайактивнішу участь брав Яків Головацький в упорядкуванні та виданні літературно-наукового альманаху “Вінок русинам на обжинки”, що двома числами у 1846-1847 рр. друкувався у печатні… вірменського католицького ордена мехітаристів. Не знаю, як це їм вдалося, але перше число видання фінансував… італійський князь Ігназ де Лукка (Ignaz de Luca), котрий, кажуть, любив слов’янське богослужіння, адже колись претендував на… грецький престол. Саме йому брати Головацькі й присвятили перший том альманаху. На шпальтах “Вінка русинам на обжинки” були вміщені романтичні поезії Якова Головацького “Весна”, “Туга за родиною”, “Річка”, “Над Прутом”, а також 20 записаних сербських пісень, перекладених українською мовою.

Ринок є ринок... Коли в 1847 р. друком вийшла друга частина “Вінка русинам на обжинки”, здається, уже тоді з’явилися перші ознаки лінгвістичного пристосуванства. Запроваджені у першій книжці деякі відступи від традиційного руського правопису – скажімо, відсутність “ъ”), у другій – не повторилися, оскільки читачі письмово висловлювали своє невдоволення з приводу “ничѣмъ не вызываемыхъ орѳографическихъ измѣненій”.

Утім, національну пам'ять складають не лише колективні, а й особисті втрати… Серце Якова Головацького починали краяти перші великі карби. Господь забрав двох синів сільського пароха – Івана (1843) та Володимира (1848), яких поховали – відповідно – на сільських цвинтарях Микитинців і Хмелева. Як йому велося?

Світло проливає початок мінорного вірша “Туга за родиною”:

- Я в чужині загибаю, / По чужині блуджу, / За своєю родиною / Білим світом нуджу. / Ту чужая сторононька, / Та люди чужії / Не пристануть до серденька, / Хоть і не лихії. / Най би які добрі були, / Все не свої рідні; / Я – чужая чужениця / Межи ними бідний!

Коли Старий Світ схитнула весна народів, у розвал революційних подій 1848 р., підібравши сутану, Яків Головацький їздив селами, де виступав на селянських вічах. Наприклад, 4 липня 1848 р. він виголосив емоційну промову на народному вічі в Чорткові, його навіть обрали секретарем місцевої “Руської ради”.

*   *   *

Як знаний громадський діяч, 19-26 жовтня 1848 р. парох із Хмелева брав участь у “Соборі руських учених і любителей народного просвіщення”, що відбувся у Львові. Нагадаю, перше просвітницьке зібрання Галичини, скликане Головною Руською Радою (ГРР) з ініціативи письменника, священника УГКЦ Миколи Устияновича (1811-1885) скликало 118 делегатів, які тиждень плідно працювали в кам’яниці Львівської греко-католицької духовної семінарії у дев’ятьох секціях.

Перед поважним зібранням 23 жовтня 1848 р. Яків Головацький виголосив гостру доповідь “Розправи о язиці южноруськім і його нарічіях”. Ніхто з присутніх сумніву не мав, цей українолюб щиро виступає на захист рідної мови, глибоко аргументуючи її самостійність та самобутність. Забігаючи наперед, скажу: тему оратор не полишив, а в 1850 р. продовжив, видавши збірку матеріалів Собору під промовистою назвою “Исторический очерк основания Галицко-русской матицы и справозданье первого Собора ученых руських”, де опублікував власну доповідь та промови інших учасників з’їзду: Миколи Устияновича, Йосипа Левицького, Льва Трещаківського та інших.

Ставши за кафедру, він тоді проповідував такі ідеї:

- Язык изустный народа є, запевно, правдиве и перше жерело для письменного языка, бо в устах народу найчистіше заховуються всі формы, цілий лад, склад языка, правдивий дух його. Задля того здавало би ся і нам, зовсім так писати, писати так, як народ говорить, подібно як то зробили побратимці наші словаки та лужичане, котрі, не мавши підстави в старинних пам’ятках свого языка, скроїли нове правопісаньє, поднесли живущій народний язик до книжкого, поповняючи його словами з других слов’янських языков.

*   *   *

Однодумці не просто його помітили. Більше того, відповідно до цісарського декрету від 12 грудня 1848 р. Якова Головацького було призначено першим в історії професором новоствореної кафедри “русинської мови та словесності” (Ruthenische рhilologie) в Університеті імені Франца І (Львів). А ще будитель Галичини став першим завідувачем кафедри руської словесності і мав, за логікою речей, стати мудрим та розважливим навчателем русинів.

Отже, родина пароха  з Хмелева спакувала речі та перебралася до Ламберга.

У місті Лева новоспечений професор познайомився з місцевою інтелігенцією та підтримував щільні контакти з Іваном Вагилевичем, Миколою Устияновичем, член-кореспондентом Археографічної комісії при Санкт-Петербурзькій академії наук (1842), істориком та етнографом Денисом Зубрицьким.

Окрім того, Яків Головацький жваво листувався з Яном Колларом, Павелом Шафариком, Яном Православом Коубеком, Карелом Запом, Вацлавом Залеським, Вацлавом Ґанкою, Карелом Ербеном, іншими славістами, а також із деякими російськими колегами – Михайлом Погодіним, Михайлом Максимовичем, Осипом Бодянським; останній, наприклад, переклав російською мовою деякі твори Павела Шафарика та українського історика Дениса Зубрицького.

*   *   *

Великий бізнес ніколи не був явищем космополітичним, він завжди шукав країну, де кормига глибша та ширша. З протекції та за особистою рекомендацією знаного львівського історика, утретє тут згадуваного Дениса Зубрицького, котрий зверхньо ставився до мови “пастухів, Грицьків і Іванів”, але керував друкарнею, архівом та бібліотекою Ставропігійського інституту, – Я.Головацького представили Михайлу Погодіну, як “надійного автора”. І поволі галичанин взявся писати наукові статті для московських видань та до галицьких часописів, фінансованих з Московії: “Слово”, “Пролом”, “Беседа” і таке інше. Усе банально: гонорари там були удесятеро вищі…

В листуваннях із москвофілами нічого зрадницького щодо національної української культури він не бачив. Мовляв, колеги із різних, нехай і принципово відмінних таборів можуть та повинні спілкуватися, аби точніше розуміти світоглядницькі позиції одне одного. Ота, з дозволу сказати, лінгвістична багатовекторність, ідеологічна двоязичність породили в середовищі освічених галичан моральну і політичну дволичність, що врешті-решт розчленувала колись єдину інтелектуально-духовну еліту Західної України на українофілів та москвофілів.

На початку 1850‑х рр. поволі зросійщуваний українолюб заснував у Львові бібліотеку “Народного дому”, адже вважав: така книгозбірня зосередить “полную библиографию нашей Руси”. Просив Яків Головацький авторів і видавців надсилати до громадської бібліотеки по одному примірнику своїх творів “для совокупления всей словесной деятельности в одно огнище”.

Свідомо чи ні, але не говорив він лише про одне, що у місті Лева “Семейная библиотека” створювалася на гроші відомого москвофіла, галицького мецената і правника Михайла Качковського (1802-1872), котрий ще за свого життя всі свої статки – 80 000 гульденів (близько 60 000 рублів) – заповів… “Народного дому”.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко

Перше фото: Пресслужба Івано-Франківської ОДА