Анастасія Пустовіт, актриса театру й кіно
Моя героїня істерична і нарвана – в це дуже легко заграватися
Молода зірка українського театру та кіно Анастасія Пустовіт, відома за сильними ролями у фільмах «Коли падають дерева» (режисерка Марися Нікітюк), серіалу «Перші ластівки. Залежні» (режисер Валентин Шпаков) та культової вистави «Погані дороги» (Наталка Ворожбит), зовсім скоро постане в головній ролі на великому екрані у повнометражному фільмі-дебюті режисерки Соломії Томащук «Між нами».
В ексклюзивному коментарі Укрінформу актриса розповіла про роботу в кадрі та на театральній сцені й відверто зізналася, чи готова вона обрати щось одне з цього. Також вона втаємничила нас у правду про дружбу в театрі та чесно поділилася, що ж такого треба утнути на знімальному майданчику, щоб почути від режисера: «Тут ти вже так не можеш! Бо тобі просто дадуть по обличчю! Давай, трошки зберися докупи».
А в Театрі на лівому березі нещодавно з нею вийшли вистави «Ерендіра» (режисер Максим Голенко), та «Моменти» (режисер Матео Спіацці). Готуються прем’єри вистав «Одісею, повертайся додому» (режисер Євген Корняг) та «Гамлет» (режисерка Тамара Трунова).
- Анастасіє, ви зіграли одну з головних ролей у дебютному фільмі режисерки Соломії Томащук «Між нами». Чому його називають першим в Україні психологічним трилером?
- Це дійсно – фактично перше жанрове кіно в Україні, стосовно трилера. А психологічний він, тому що все побудовано на взаємостосунках між двома головними героїнями та їхніх відносинах з оточуючими людьми. Ми з Ірмою Вітовською зіграли двох подруг, які дуже тепло ставляться одна до одної – там навіть незрозуміло, чи вони дружать, чи це якась історія кохання, чи це історія дочки й мами. До того ж, цікаво – й які стосунки вони вибудовують із своїми чоловіками, та у що це далі перетворюється. Все наскільки сильно змішане – надзвичайно багато різної енергії та різних стосунків, що почуття переливаються одне в одне. Я дуже сподіваюся, що фільм саме так у глядачеві й буде відгукуватися. В цьому й полягає психологізм.
А трилер – це історія, де все пов’язано зі вбивством або з якимось іншим злочином, і про те, як люди себе поводять у цій ситуації. В кінці має бути розв’язка і ми маємо зрозуміти, хто насправді вбивця або злочинець. Побачимо, як воно буде; сподіваюсь, що всім зайде (посміхається). Роботи було багато, працювали важко.
Я БАГАТО ПРАЦЮЮ З ДЕБЮТАНТАМИ І МОЛОДИМИ РЕЖИСЕРАМИ, ЯКІ ЩЕ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЮТЬ. ЦЕ НЕ ЗАВЖДИ ЛЕГКО
- Чи відзначаєте ви особливості у роботі з режисерами-дебютантами? Адже у вас є досвід – ви, наприклад, зіграли в дебютному фільмі Марисі Нікітюк «Коли падають дерева».
- Насправді, я багато працюю з дебютантами і молодими режисерами, які ще тільки починають. Це не завжди легко з різних причин: іноді вони щось не продумують, чогось не знають, але це нормально, бо я теж чогось не знаю! Ми разом експериментуємо, я слухаю їх, а вони – мене.
З Cолею у мене було по-іншому, вона навпаки – дала повну свободу, й мені було кайфово, бо я відчувала, що мені довіряють. Ми довго репетирували, і вона час від часу могла щось змінити, але давала мені можливість цілковито йти від того, як я відчуваю свою героїню.
- То розкажіть трохи про вашу героїню Сашу в фільмі «Між нами»!
- Моя героїня така трохи залежна… майже від усього, інфантильна. У неї криклива зовнішність, вона істерична, нарвана, і в це дуже легко заграватися. Тобто, ти в якийсь момент перестаєш розуміти, де кордони, бо ти їх усі вже проламав! Були моменти, коли Соломія казала мені: «Тут ти вже так не можеш! Бо тобі просто дадуть по обличчю! Давай, трошки зберись докупи». (Сміється).
МОЯ ГЕРОЇНЯ – ЧАСТИНА СИСТЕМИ, ЩЕ Й ЗАЛЕЖНА ВІД СВОЇХ ПРИСТРАСТЕЙ
- У наступному році на екрани має вийти кінодебют режисера Дениса Тарасова «БожеВільні». Ви також граєте у ньому. Про що це кіно?
- Не знаю, чи маю право дуже багато про нього говорити, тому що ми тільки закінчили знімальний період. Якщо коротко, то це фільм про психлікарню за часів Радянського Союзу.
Є такий прикрий історичний факт, що тоді людям, які були так чи інакше проти влади, ставили певний діагноз і примусово поміщали до психічної лікарні, а вже там зводили з розуму. По факту – просто садили на довічне ув’язнення і знущалися. Потім СРСР виключили зі Всесвітньої психіатричної асоціації – через використання психіатрії в політичних цілях. У принципі, на цьому побудовано сюжет фільму. Я граю якраз медсестру в цій психушці.
- Тобто, ваш персонаж – частина тієї жахливої системи?
- Так, я – частина системи, ще й залежна від своїх пристрастей. Моєї героїні дуже небагато, вона там зовсім точково, ще й монтаж буде: може подумають, що це непотрібно – і мене взагалі у фільмі толком не буде (сміється). Але у «БожеВільних» я теж працювала з Ірмою Вітовською.
БУДУ І СПІВАТИ, І ТАНЦЮВАТИ, МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ЦЕ МОЖЕ БУТИ ДОСИТЬ ЦІКАВО ДЛЯ НАШОГО КІНО
- Третя запланована кінопрем’єра – фільм «Мрія Кіри» режисера Дениса Колеснікова. Ви граєте бібліотекарку, з якою трапиться справжнє диво?
- Цей фільм ще не знятий, поки що є лише тизер, у якому знято певні сцени, показано, як рухається камера, означено – про що приблизно буде кіно, загальне режисерське бачення. Тизер знімається, щоб продемонструвати і представити майбутнє кіно для Держкіно або для УКФ (в залежності від того, де ми хочемо отримувати фінансування від держави).
Звісно, фільм буде знято стовідсотково, але після зйомок тизера – ми ще не зустрічалися з режисером. Я думаю, що він вніс до сценарію багато всіляких змін, тому, можливо, ідея, яку він закладав на початку, буде трохи відрізнятися в остаточному варіанті. Ми хочемо зробити з фільму частково мюзикл, щоб була і танцювальна, й музична складова.
- О, чудово! То ви там і співати будете? Нам не вистачає українських мюзиклів – «Гуцулці Ксені» напевно сумно одній бути у цьому жанрі.
- Так, буду і співати, й танцювати (сміється). Мені здається, це може бути досить цікаво для нашого кіно. Денис – теж дебютант і сам по собі дуже цікавий як людина, а його режисерський метод абсолютно відрізняється і від Солі, й від Мариськи, у нього метод – нічого тобі не розповідати! Він може навіть дати тобі сцену вже перед входом у кадр, тобто – чекає саме людської реакції, не те, що ти відпрацював роль удома і продумав її від початку до кінця. Наприклад, він тобі пояснює персонажа, ти входиш у кадр як персонаж, а він тобі просто підкидає щось, як людині, щоб ти зараз відчув цю історію і провів цей діалог. Я ніколи раніше з таким не стикалася, але чула про такий метод роботи і мені було цікаво, тому намагаюся всіляко йому довіряти. Для мене це буде новий досвід, оскільки я завжди беру ініціативу й по факту стаю співавтором ролі (бо ми щось завжди додаємо, щось прибираємо – для мене це важливо). А тут раптом зовсім інші режисерські методи – ти не є співавтором, ти є просто носієм образу. Побачимо, як воно буде.
ЯКЩО ЗАВДЯКИ ЛИШЕ РУХАМ ТІЛА І МАСЦІ – МИ МОЖЕМО ВВОДИТИ ГЛЯДАЧІВ У РІЗНІ СТАНИ – ЦЕ ХАЙЛЕВЕЛ АКТОРСЬКОЇ РОБОТИ!
- У вас також багато ролей у Театрі на лівому березі. Розкажіть про роботу у комедії дель-арте «Моменти» режисера Маттео Сп'яцці. Складно працювати у масці та з накладним тілом? Адже для актора обличчя – це головне, а тут їх не видно зовсім!
- З приводу обличчя, я теж насправді колись так думала, і мені здається, що це дуже цікавий театр у плані, що ти сам ніяк не граєш – по факту в тебе є тільки тіло (накладне). І тільки цим тілом ти можеш показати: «хочу», «не хочу», «боляче» чи «радісно», більше в тебе жодного інструментарію немає. І якщо – завдяки лише рухам тіла і масці – ми можемо вводити глядачів у різні стани (вони і сміються, і плачуть), то це хайлевел акторської роботи!
- Говорять, що театр – це очі, а у «Моментах» глядачі, виходить, розуміли вас навіть без очей.
- А ви бачите очі в театрі Франка, з останніх рядів? От я нещодавно ходила на прем’єру вистави «Батько» у нас в театр на лівому березі, то я там теж не бачу, наприклад, очі Олега Стефана (добре, що його вираз обличчя показують завдяки камері на великому екрані). І я так собі дивлюся і думаю, блін, то можна в деяких моментах і не плакати, типу ніхто ж не бачить (жартую). Так що, я думаю, що не лише очі, а саме оцей рух, гра всім тілом – і є театр.
- 30-го жовтня в Театрі на лівому березі відбудеться прем’єра вистави «Одіссею, повертайся додому» режисера Євгена Корняга. Кілька слів про вашу роль.
- Насправді, у нас немає чіткого розподілу на ролі, у нас будуть Одіссей і Пенелопа – це головні персонажі, а всі інші, ми – молодь, просто показуємо, як Одіссей подорожує, а Пенелопа його чекає. Ми будемо танцювати, ми будемо всім на світі. Про вистави Жені дуже складно говорити, хто ти там є, тому що ти там і все, і ніхто одночасно (сміється). Мається на увазі, що ти там і всі фігури, які потрібні на сцені, й одночасно в тебе немає чіткої ролі. На жаль, на самій прем’єрі не буде ні мене, ні Марини Клімової.
- Бо у цей час ви саме будете у Мюнхені, де в колаборації з німецькими колегами з Münchner Kammerspiele у проєкті «Митці. Точки перетину» набуватимете театрального досвіду?
- Саме так. Взагалі це дуже неочікувано вийшло – наш Станіслав Ігорович (Жирков – ред.) зателефонував до мене саме тоді, коли у мене не було ні якоїсь роботи, ні проєктів, і каже: «Ти летиш до Мюнхена». Не знаю, як це все у них відбулося, але по факту ми з Мариною летимо, щоб працювати там над образом Офелії. Ми повинні будемо здати певну роботу там і після приїзду – тут. Це круто, що є така співпраця з німецькими режисерами, круто познайомитися з їхнім мистецтвом, з тим, як вони працюють, як думають, що є в них такого, чого в нас нема, поспілкуватися. Мені здається, що це просто великий шматок досвіду, який тобі подарували (посміхається).
- Ще буквально кілька слів – про виставу «Гамлет», яку скоро поставить у Театрі на лівому березі Тамара Трунова. Вже є розподіл по ролях?
- Я гратиму, але ми поки нічого не знаємо, є лише розподілення, яке завжди вивішують кожен рік у театрі – хто в які вистави потрапив. І ми з Мариною Клімовою там граємо.
- Ви, як бачу, часто потрапляєте з Мариною у вистави на одну роль!
- Та ми вже називаємо одна одну Пустоімова і Клімовіт! (Сміється). Ми постійно разом, майже всюди нас ставлять на одну роль, ми вже звикли й постійно жартуємо на цю тему.
- А говорять, що у театральних колективах мало дружби. То Театр на лівому березі й тут розбиває стереотипи?
- Ні, в театрі дружать, ми дуже дружимо. Є різні театри, різні колективи, але, мені здається, все залежить від людини – або ж вона розуміє й цінує себе як бойову одиницю, і театр її цінує, то їй немає сенсу заздрити і сваритись. А якщо немає особистої цінності, й театр трохи «підкачує» в тому плані, що не дає актрисі або акторові можливості відчути важливість себе як людини, то трапляється усіляке…
- Можете коротко відповісти на питання: театр чи кіно?
- Я дуже люблю театр, просто лечу на репетиції. Там є можливість розвиватися, іноді буває, здається, що зовсім не хочеться нічого робити, але оця можливість щось нове придумати – надихає й окрилює. З періодом репетиції в театрі – за відчуттями можна порівняти момент зйомок у кіно. Але ж у театрі прем’єри відбуваються раз на місяць, а в кіно – рідше.
Робота в кіно, звісно, приваблива ще й тим, що за неї краще платять. Це жорстко, але, на жаль, правда. Щоб знімати гарну квартиру, доглядати за собою, гідно жити – повинна бути фінансова стабільність, через це ми часто і завзято знімаємося (а не лише тому, що нам так хочеться). В театрі роботи вистачає, але, на жаль, не дуже вистачає фінансового забезпечення. Мені складно обрати, бо я люблю роботу і в театрі, й у кіно.
Любов Базів. Київ
Фото Анастасії Мантач надані Театром на лівому березі