Іван Нечуй-Левицький. 1. Одкид рідного берега у воді

Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про українського письменника, етнографа, фольклориста, педагога

вТого знаного повістяра, творця українського роману, з-поміж інших представників красного письменства вирізняв власний погляд:

- І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. А я хочу мати особистий погляд на все, свою філософію, свій світогляд.

Як на мене, колоритно будь-яку історичну постать ілюструє пряма мова, ось кілька незабутніх зразків:

- Космополітизмом таки часто прикривається лінивство та апатія, щоб викрутитись од діла, од праці для краю.

- Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє і всохне.

- Гніт над українською літературою та язиком у Росії – це велика московська помилка. Він викличе в українців протест і ненависть до Великоросії.

Не впізнали? Гаразд, за 45 років творчої діяльності він написав трохи більше півсотні творів, але ми й досі дивуємося жанровому багатству, досить погортати десятитомне зібрання творів українського класика. Романи “Князь Єремія Вишневецький” (1897), “Гетьман Іван Виговський” (1899) та науково-популярні нариси “Перші київські князі”, “Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина”, фантазія “Бідний думкою багатіє” (1875) та казка “Скривджені й нескривджені” (1892), оперета “Маруся Богуславка” (1875) та історична драма “В диму та полум’ї” (1911), дитячі різдвяні сценки “Попались” (1891) та художньо-етнографічний нарис “Українські гумористи та штукарі» (189-1891). Не впізнали?

Тим часом гарно він 1874 р. написав у романі “Хмари”:

- При таких словах у деяких гостей лиця розтяглися вздовж, а в деяких – впоперек, як кому подобалось.

Ще – ні? То вони утрьох, iз Пантелеймоном Кулішем (1819-1897) та Іваном Пулюєм (1845-1918; див. тут), першими за згодою і за сприяння Лондонського Біблійного товариства вони переклали українською мовою “Біблію” (!), що побачила світ 1903 р. у Відні в друкарні Адольфа Гольцгаузена (Adolphe Holzhausen).

Утім, досить назвати класичні твори – “Кайдашева сім’я” чи “Микола Джеря”, як обличчя українського читача будь-якого віку, статі, поглядів та достатку – світлішає:

- Ясна річ, Нечуй-Левицький! – і кожен починає уповідати власні враження та обставини знайомства. Не виняток і я.

Бо все життя, у літературі перебуваючи на вустах, він, одвічно неодружений відлюдник української літератури, залишався постаттю загадковою. Складалося враження: у силу численних обставин він, як однолюб, пошлюбив Слово і щасливо усамітнився у розкошах літератури.

*   *   *

У родині потомственного парафіяльного священника в надросянському селі Стеблеві Канівського повіту Київської губернії (нині – Корсунь-Шевченківський район, Черкаська область) 13 (25) падолиста 1838 р. народився Іван Левицький. Їхній рід односельці вважали праведниками, оскільки шість його поколінь невтомно служили Господу. Вірите, для Київської губернії то вважалося явищем рідкісним. Не дивно, що й досі у столичній області їхні прізвища та імена вписані у поминальнику місцевої церкви, починаючи від діда Симеона (Степан).

Не розуміючи постаті Батька, як збагнути Сина?

Різним був Стефан (Семен) Степанович Левицький (1814-1874). Усупереч настановам Священного Синоду, проповіді в церкві він читав українською, а в підвалини всіх починань закладав “українську ідею”. Як для місцевого священника першої половини XIX століття, панотець мав доволі прогресивні погляди. Слова словами, та власним коштом Семен Степанович відкрив сільську школу, де навчання велося українською мовою. Саме тут син Іванко вивчився читати й писати. Звісно, родина мала пристойну домашню бібліотеку. Колоритно написав про нього син:

- Мій батько був дуже заїкуватий і з великою силою міг говорити, але як читав або говорив проповіді, то зовсім не заїкувався. Він був дуже не швидкий на ході, непроворний, не любив господарства і було зачиниться в кабінеті, лежить та все читає книжки та газети або пише проповіді.

Разом із тим батько залишався суворим проповідником, несхитним освітянином, шанував козаччину, а особливо – Т.Г.Шевченка. Одного дня, крокуючи із старшим із чотирьох живих дітей Іваном – пішки на Корсунь – тато уповіли сину про героїчну битву козаків під проводом Богдана Хмельницького з польською шляхтою, про мужнього ватажка повстанців Северина Наливайка. Тож змалку Іванко знайомився з історією України, жадібно читаючи Тарасів “Кобзар”. Що й казати, перед смертю Семен Степанович збирався писати козацьку повість і розказав Іванові сюжет.

- Між книжками батька не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була “Історія Малоросії” археолога Дмитра Бантиш-Каменського й етнографічні розвідки Миколи Маркевича, була “Літопис” Самовидця, байки Євгена Гребінки, інші книжки, що тоді виходили.

*   *   *

Тим часом, мати майбутнього класика української літератора, висока на зріст, весела, проворна, говірка та співуча Ганна Лук’янівна з дому Трезвінських (?-1851), походила з Лебедина, Чигиринського повіту. Народилась вона у сім’ї священника церкви Св.Миколая Лебединського жіночого монастиря Лук’яна Олексійовича Трезвинськиого. По-великоруськи тонкослізна жінка казати не вміла, а спілкувалася чудовою черкаською мовою зовсім по-народному – з приказками й прислів’ями. Грамоту попівна знала, чимало читала дітям, на диво чутливої душі була людиною.

Саме під впливом рідної матері Іван став богомільним українцем:

- Ні разу не їв я до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих і прочитав чотири прездорові книжки; і мені здавалось, що я буду на Афоні, або в Синаї, або в єгипетських лісах. Мені хотілось там бути, так мені подобалися картини аскетичного життя і та природа, що описувалась в житіях.

Тонкої душі були і мати, й Іван. Навіть не дослухавши до кінця житіє Іосифа Прекрасного, Ганна Лук’янівна щиро плакала, і малий Іван завжди заходився слідом. В основному – веселої вдачі, ненька тримала на собі “все господарство на дворі і в полі”. Як і український народ, хилилася ненька до давніх традицій, плекаючи в діточках любов до народного слова. Така собі українська жінка-берегиня? Не зовсім.

У 1927 р. самобутній літератор, один із найвидатніших прозаїків українського розстріляного Відродження Валер’ян Підмогильний (1901-1937) написав непересічну статтю “Іван Нечуй-Левицький (Спроба психоаналізу творчості)”. У тій розвідці літературознавець намагався розгадати постать класика, користуючись методом герра Фройда.

Виходило, що Іван Семенович кохався на квітах, отож, мав несвідомий сексуальний потяг до матері, а батька… побоювався. Навіть псевдонім узяв – Нечуй! Аби панотець не довідалися… про пустобрьоху, сина-письменника:

- …І коли в перенесенні дитячого libido нашого письменника з матері на доглядальницю ми вбачаємо певну ознаку того, що з Івана Левицького могла бути звичайна собі “нормальна” людина, то в цьому перелякові від конання уявного батька маємо небезпечний прояв можливої неврози. Але сталась подія, що штовхнула його на третій шлях, що ним він ішов незмінно до кінця: на тринадцятому році його життя померла мати.

*   *   *

Тож підліток мав сам давати собі раду. Ходімо на місце, роздивимося, що до чого… Стару хату Левицьких зажерливий Хронос не пошкодував; час перетворив мазанку під стріхою на порох. Свого часу за 130 пудів пшениці чоловік їхньої баби Катерини купив будівлю в ліквідаційному комітеті: маленька світлиця та маленька кімната, а через сіни – кухня. Тут і з’явився на світ Іван.

Не лише літератори, усі ми трохи романтизуємо дитинство, а злидні перетворюємо на якість моральні чесноти. Ось і Іван Нечуй-Левицький згодом уповідав:

- Я, брат Максим та сестра Анна малими спали в кухні на долівці рядом з своєю нянькою, бабою Мотрею, котра приходилась далекою родичкою матері; мати привезла її з Лебедина. Баба Мотря казала казок, співала пісень, водила з собою по селу до людей, де тільки сама бувала, виводила по хрестинах, весіллях, похоронах. Скрізь бував я з нею і змалку придивлявся до народного життя. І тепер пам’ятаю, як страшно плакали сім дочок-сиріт над мертвою матір’ю, Радчихою, припавши до неї головами од грудей до самих ніг... В кухні дівчата співали за роботою, і я навчився пісень, які тільки вони співали, бо сам дуже любив пісні.

“Нова хата Левицьких” у Стеблеві збереглася. Там родина рано овдовілого священника мешкала понад півстоліття, у 1852-1905 рр. Із більш як чотирьох тисяч експонатів привертають увагу старовинний настінний годинник, оригінали пожовклих світлин, картини, книги. Тихо йдучи п’ятьма кімнатами, ви неодмінно ступите до відтвореного кабінету – краватка, комірець, оригінальна тростина. Іван Семенович ще тут, бува, у справах на хвилю на двір ступили.

Трохи далі від музею – криниця, з якої пив воду письменник. Вода така добра! У тому будинку від 14 літ і жив Іван.

Чуєте, як Нечуй-Левицький розказує:

- Чудове, пишне українське село в літній час, зелене й пахуче, все в квітках! Чудовий, Богом благословенний I Богом забутий край! Хто бачив його не очима тільки, а бачив серцем i душею, той повік його не забуде.

Про душу, яка, на жаль, заклякла. Кожного у хаті-музеї дивує кабінетний рояль фабрики “Becker”, заснованої у Санкт-Петербурзі (1841) фортепіанним майстром Якобом Беккером. Подейкували, на тому чуді колись грав угорський віртуоз Ференц Ліст (Ferenc Liszt; 1811-1886). Закоханий письменник інструмент купив на подарунок вродливиці, із якою навіть заручини зіграв. Як він колись симпатизував сестрі однокласника Надії Іванівні Сольській! Однак, бути разом, у парі не судилося, бо рід нареченої мав графську корону, а куди йому до них, збіднілому поповчукові… Чи не про кохану прозаїк згодом говорив, як йому зранене серце підказувало:

- Люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем.

- То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся!

Кохання до Надії Іванівні зотліло на споді душі – у ті роки православна Церква не реєструвала шлюб, коли молодята були… кумами, а отих закоханих Бог заздалегідь такими поробив і не мали вони родатися.

*   *   *

Тепер – про науку, спочатку – домашню шкільну.

- Як ми почали підростати, батько спромігся пристроїти до дома ще дві кімнаті, і нас забрали в покої. Сам тато вчив мене читати та писати разом з хлопцями, котрі бігали до нас вчитись. У 1844 р. власним коштом батько завів справжню школу для селян, набрав хлопців і вчив їх літом у пасіці в катразі, а зимою – в кухні. Разом з тими хлопцями вчився й я. Але раз дізнався про домашні класи польський пан, стеблівський дідич, покликав батька і сказав: “Як ви вивчите мужиків читати, то підете й ви, піду й я на поле робити, а мужики не схотять робити...” – І школу пан закрив, а хлопців звелів забрати в суконну фабрику.

На жаль, грандіозні плани сільському попові зреалізувати не вдалося. Так і не спромігся Семен Степанович Левицький на братські гроші поставити в Стеблеві народний дім, закласти громадські крамниці, та проповідувати все життя українською мовою, бо до 60-ти років помер.

Але в синовім серці завжди лунали батькові слова:

- На Україну дуже насіли польські пани, та й сама московщина заїдає наш язик і національність.

У 1845 р. семирічного Іванка Левицького відвезли за 20 верст від рідного Стеблева аж до Богуслава. Так потрапив він у науку до дядька, Євтропія Лук’яновича Трезвинського, хто викладав у інфімі (клас для першачків) приходської школи. У передмісті Богуслава при Свято-Миколаївському чоловічому монастирі те духовне училище відкрили 1818 р., поряд Параскевської церкви. Заклад мав три класи: інфіма, середній клас і синтаксис. Однак, навчання в кожному – тривало по два роки. Із часом Святіший Синод ввів підготовчий, який називався заправляльний. Отже, у Богуславському духовному училищі хлопчина опанував латину, грецьку та церковнослов’янську мови, бо учнем виявився сумлінним. Вчили тут погано, а ось лупцювали добряче.

Вперше Івану Левицькому, надовго відірваному від батьків, як велося?

- Брала страшна нудьга за домом, за матір’ю. Було надвечір дядько Євтроп з іншим дядьком Дорофеєм співають українські пісні: в обох чудові голоси, а Євтроп ще й приграє на скрипці. Співають вони, жалю завдають, а я в кімнаті, було, цілий вечір плачу за матір’ю. Я пробув там весну й літо.

Скільки роїлося сподівань, скільки планів будувалося.

- А зорi так пишно сяяли на синьому небі! А земля й небо мліли солодко в теплому повітрі, що будили сподівання, навіювали якесь щастя, спокій на кожну душу i, здається, були ладні загоїть смертельні рани душі, а тим паче – душі молодої.

*   *   *

Потім Євтроп Трезвинський одружився, став на парафії в Семигорах, неподалік од Стеблева. Тож восени батько відвіз Йванка в Семигори, і вчився попович там зиму й літо вкупі з малим небожем дядини та її сестрою, Марією Михайлівною Морочковською, котрої безталанна доля в образі Гані була згодом відтворена у повісті “Причепа”. Дядько добре умів вчити і гарно приготовив небожа до училища.

Утім, далі українська пастораль узялася блякнути…

- На дев’ятому році оддали мене в Богуславське духовне училище в перший клас і поставили на монастирській квартирі, де хазяйкою була вдова Гапка Шульжиха з Карапишів, а за помічницю – її небога, немолода дівка Палажка Ціульжівна. Монастирські квартири були луччі од міщанських, де стояли школярі. В монастирських хазяйками ставали сільські баби та молодиці, що йшли в монастир служити за спасеніє душі. Таких у Богуславському монастирі було доволі; вони служили за хазяйок та куховарок у будинках, де квартирували учні, поралися в монастирській кухні, що стояла в самому монастирі, і жили там, попри те, що монастир був чернечий, а не панянський. Ці спасенниці були одні правдивими спасенницями в монастирі серед дуже неспасенної чернечої братії.

Тим часом доволі швидко Богуславське духовне училище здалося хлопцеві “царством різок та паль”, ой, і скуштував він березової каші.... Досить суворим виявився до учнів ігумен Свято-Миколаївського чоловічого монастиря, отець Феодор Мислінський. Сухорлявий, невеличкий на зріст, настоятель вчив латині та катехизису. Запотиличник відважити було йому, наче “Отче-наш” шепотіти. Якщо хтось із учнів переходив на рідну мову, на шию чіпляли табличку із певним написом: “За мужичі слова”, “Як справить по-руській”, “За лайку”, “За сквернословіє”.

*   *   *

Тоді у них інспектором духовного училища був якийсь Троїцький, хто виявився послідовним прихильником березової педагогіки і напідпитку частенько шмагав школяриків різками:

- Він любив давати ученикам палі, але не лінійкою, а лозою – товстим кінцем. Од тих паль пухли долоні. Цей Троїцький пив запоєм і був якийсь придуркуватий, а після запою ставав геть дурний. Раз він прийшов на квартиру, як ми полуднували холодець. Покоштувавши холодцю, інспектор сказав, що холодець недосолений, вийняв з кишені березову табатирку і посипав холодець табакою. Ввечері, гуляючи між вербами, він навіть по вербах шмагав палицею: йому здавалось, що то стоять ученики. А раз у класі поставив усіх учеників на коліна на партах, але не на тій лаві, де сидять, а на вищій, де кладуть книжки, – мабуть, любив ефектні сцени.

До слова сказати, не всі викладачі Богуславського духовного училища мали славу солдафонів чи тварин. Траплялися й гарні педагоги, до яких хилилася малеча. Зокрема іншими, людяними вихователями, були: викладач грецької мови, катехизису й світової історії Креховський, викладач латини Лихнякевич, педагог музики Черняк. На уроках співів останнього діти разом з учителем співали, “мов повесні дівчата на вулиці ввечері”. На тих заняттях і зміцніла у Нечуя-Левицького любов до музики, прищеплена нянькою, бабою Мотрею.

До речі, саме у стінах Богуславської бурси почався шлях у велике мистецтво відомих оперних співаків, як-то: Орест Іванович Левицький (1848-1922), Степан Євтропійович Трезвинський (1860-1942), Павло Олексійович Порай-Кошиць (1863-1904), Михайло Миколайович Сікачинський (1863-1949). Випускником Богуславського духовного училища свого часу став і знаний хоровий диригент, композитор, етнограф Олександр Антонович Кошиць (1875-1945).

*   *   *

Змалку кмітливим ріс Іван, син Левицьких. І досі таку бувальщину у Стеблеві переказують. У дитинстві хлопчина любив рибалити. Пішов він до місцевого діда Терешка, аби випросити на вудку волосіні з кінського хвоста. А той пожартував:

- Голубе, де я тобі волосіні візьму? Бачиш, яка у мене величезна лисина!

Не розгубився хлопець і собі відповів жартом:

- Гаразд, діду, піду до дяка. У того онено яка довжелезна борода.

Коли Івану минав 13-й, мати Ганна віддала Богові душу. У сім’ї сільського пароха з’явилося восьмеро дітей, але попадя підірвала здоров’я, коли 15 травня 1849 р. народила двійню хлопчиків, Дмитра та Федора. Згодом на цьому факті доладно будувався психоаналітичний портрет літератора. Мовляв, Іван Семенович вважав батька винним у погибелі неньки, тому зненавидів Семена Степановича, страхався. Це, начебто, зашифровано в “Кайдашевій сім’ї”:

- I годі тобі хвалитись дітьми. Хвалила ж сова своїх дітей, що нема кращих на світі, а яка ж там совина краса?

В автобіографії І.С.Нечуй-Левицький нічим не виказав подібної неприязні. Можливо, його лякав не стільки сам батько чи Едипів комплекс, скільки трагічна неминучість, з якою фатум повторює долі батьків у житті дітей. Від обох родителів Іван узяв украй потрібне: від тата – схильність проповідувати, від мами – нечувану вразливість.

Щось у його покрученій долі було від Ганса Крістіана Андерсена (Hans Christian Andersen; 1805-1875): обидва не випускали з рук парасольку, ховаючись під нею – від дощу і снігу, від людей і від себе. Обидва померли цнотливими дівичами, так і не одружившись. Аби не порушити заведений порядок речей, не накликати біди, навіть зі свого ювілею Іван Семенович пішли о дев’ятій години вечора.

*   *   *

Попри сувору дисципліну, покарання, схоластику через шість років Іван закінчив у 1852 г. Богуславське духовне училище. Метрикул він здобув із високими оцінками та гарними відгуками про сумління. У 1853 р. 15-літного підлітка перевели до Київської духовної семінарії. І там шпудей учився совісно.

- У семінарії жилося трохи легше: ні різок, ні паль, а наука була інтересніша. Одначе, старі вчителі нічого не робили, давали лекції по книжках, назначаючи нігтем, а в класі або жартували, або питали лекції до самого дзвоника. Але згодом в семінарію почали прибувати молоді вчителі; вони вчили добре, поясняли і навернули мене до науки. Шкільні книжки були богзна колишні, дуже давні. Розумніші ученики тямили це і вчились дома по новіших підручниках, по котрих вчились в гімназіях, а для класу вчились – за старими. Класичні язики тоді зовсім впали в семінарії. Учителі приходили в клас на старі язики за півгодини до дзвоника, а учні сміялись з того, хто вчив латину та грецький язик. Найпоганше стояла математика, може, тим, що ченці нехтували нею і на екзаменах просто з неї глузували перед учениками.

У Києві виднокраї вмить розширилися. Ще у першому класі столичної бурси з рук у руки студенти передавали книжки українською мовою, в рукописах з-під лави поширювали вірші Т.Г.Шевченка. У той період Іван по-справжньому відкрив не тільки поезію Кобзаря, але й твори Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя.

- Щаслива, тричі щаслива пора молодого життя й думок. Щасливі лiта, щасливий час, повний надіями! Це не буває двічі в житті, бо людина не цвіте двічі.

Разом із тим, в столиці української Наддніпрянщини, де буяла нахабна Орда, богомільному хлопцеві із надросянського Стеблева Канівського повіту довелося зустрітися із моральним дикунством та навіженою національною дискримінацією:

- Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фамільярністю. Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше, і ні з сього ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічі, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати. Потім тільки вони трохи обтирались і цивілізувались. А тим часом на український язик, котрим звичайно говорять між собою семінаристи й академісти на Україні, вони поглядали згорда й глузували із нас.

*   *   *

З іншого боку, годі уявляти 15-річного поповича босоніж у солом’яному брилику, із полотняною торбинкою через плече, як недолугі шароварники замріяно вимальовують українського письменника з народу. У Києві Іван Левицький жадібно всотував те, чого дати ні сільська школа, ні Богуславська бурса не могли: найвищі досягнення європейської літератури. Зокрема під час Контрактового ярмарку в Києві першокурсник побачив у вітрині… французькі ілюстровані книжки і закляк.

Підлітки є підлітки. Івана спинила одна ілюстрація – на обкладинці був намальований чудернацький чорт. Хлопець ступив до крамниці і… накупив на місяць харчування! Першою стала тоненька брошура “Кривий біс” (“Le Diable Boiteux”, 1707) Алена-Рене Лесажа (Alain-René Lesage; 1668-1747). Самотужки її прочитав Іван Левицький, зі французько-російським лексикончиком О.Е.Шмідта. Надалі всі кишенькові гроші, які батько давали на гостинці, він вкладав у книжки, видані французькою. Користь мав потрійну.

По-перше, у бібліотеці майбутнього письменника з’явилися: багато ілюстрована “Божественна комедія” Данте, “Дон Кіхот” Мігеля де Сервантеса, “Заздрість” Ежена Сю, “Християнство” й “Атала” Франсуа Рене де Шатобріана, “Павло та Віргінія” Бернардена де Сен-П’єра, “Пертська красуня” Вальтера Скотта, драми “Вільгельм Телль”, “Дон Карлос”, “Жанна д’Арк” Фрідріха Шіллера. По-друге, він опанував французьку, а згодом – німецьку, що дозволило самостійно знайомитися з новітніми досягненнями європейської літератури. Нарешті, по-третє, при читанні іноземними мовами око карбувало новітні літературні прийоми, типові для натуральної школи письма та принципу побутового реалізму.

Забігаючи наперед, скажу таке: в одній авторській статті 1878 р. І.С.Нечуй-Левицький дав високу оцінку французькому письменнику Емілю Золя (Émile Zola; 1840-1902), відзначивши надзвичайну “народність” його мови, критиковану тогочасними французькими літературними критиками. Однак, у російському перекладі твори Золя з’явилися дещо згодом, та й, власне, не тільки французька, європейська критика значно пізніше звернула увагу на художню вартість творчості французького прозаїка. Для інформації: від середини 1870-х рр. з цензурних міркувань переклади творів Еміля Золя в Росії виходили із численними купюрами, а тираж роману “Здобич” (“La Curée”; 1871), що в Санкт-Петербурзі з’явився у приватному видавництві М.П.Карбаснікова (1874) просто знищили.

*   *   *

Попри те, що навчалися вони в Київській духовній (!!!) семінарії, самим катехізисом коло інтересів бурсаки не обмежували. Це притому, що за царату студентам з бібліотеки журналів не давали. Тож у складчину юнь виписувала всі тодішні грубі часописи, а українці – в першу голову, “Основу”.

Діялося це в гарячий час для російської літератури: у 1862 р. друком з’явився роман “Батьки і діти” Івана Тургенєва та стаття “Базаров” у журналі “Русское слово” (№3,1862) критика Дмитра Писарєва.

- Тим часом “Основа” розворушила українські питання. Студенти були дуже цим усім заінтересовані, і змаганням не було кінця. Українці пережовували власні національні та літературні питання, але стріли в великоруських студентах велику опозицію. Всі вони, окрім трьох, стояли проти права української національності та літератури. Ось коли вперше у мене з’явилась думка писати оповідання українським язиком для “Основи”, але журнал швидко перестав видаватися (через серйозні фінансові труднощі часопис закрився у жовтні 1862 р. – О.Р.).

Не тільки інтерес до іноземщини, але й до української мови та літератури професура Київської духовної академії категорично не схвалювала.

- Між професорами в академії не було й духу українського. Один викладач сказав на лекції таку штуку: “Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з’явилась на світ...”

Саме плач доморослого інквізитора, подейкують, остаточно підштовхнув Івана Левицького доступитися до красного письменства. Писати в бурсі доводилося потайки, навіть від товаришів по студентській лаві та трьох побратимів, із якими вони винаймали квартиру на Подолі. Чому? Писати українською мовою в ті часи карно заборонялося. Тривалий час навіть батькові, широких поглядів душпастиру, син не зізнавався, що намірився стати літератором.

*   *   *

Навчаючись у Київській духовній семінарії, старшокурсник не сидів на татовій шиї, а посів місце педагога у Богуславському духовному училищі, де викладав арифметику, географію та церковнослов’янську мову. Ось коли загострилося чуття Мови:

- Писати треба так, як люди говорять!

Виняткову упертість на рівні дивацтва Іван Семенович демонстрували саме в питаннях лінгвістики. У великого письменника, трапляється, власний… правопис. Філологи підрахували: сакральних, чи то діалектичних, чи то правописних, норм, які літератор затято обстоював, – було 13. Зокрема, упродовж життя І.С.Нечуй-Левицький не визнавав апостроф та букву “ї” , писав не “їх”, а “йих”, у місцевому відмінку однини прикметників вперто використав букву “і”, пишучи: “на зелені траві”. Навіть у заповіті класик вимагав, аби лише так його твори друкували… “на віки вічні”. Бо сучасні йому нововведення правопису Іван Семенович вважав “галицькою змовою”, інколи нагадуючи собою непоступливого щодо стилю живоріза, здатного спалити навіть власні книжки, якщо там знайдеться єресь:

- Хай краще згорять, аніж з отаким правописом!

Діялося це так, бо живу мову І.С.Нечуй-Левицький знав не кабінетну, а – з перших вуст, із вуст простого народу. Русизмам, полонізмам, словам іншомовного походження він давав рішучу відсіч. Для прикладу, зворот “старанно уникав” український класик вважав… калькою з польської та прописував… ліки:

- Я сказав би: “падковито одмикував” – то чисто народний київський вираз.

Замість “негативне” він уживав “відкидне”, а “позитивне” перетворив на “покладне". У пуристів напохваті власно створене Святе Письмо. Цікаво, що із добрих півстоліття тому відомі вітчизняні філологи виголошувалися укласти та надрукувати “Словник мови Нечуя-Левицького”, адже після Шевченкового словника такий міг стати другим, проте значно повнішим лексиконом і слугував би за еталон наддніпрянської мови, вичищеної від полонізмів та слів іноземного походження. Але…

*   *   *

Як один із найкращих у навчанні випускників, по закінченні Богуславської духовної семінарії у 1859 р. Іван Левицький отримав направлення до Київської духовної академії; атестат містив оцінки виключно “вельми добре” і “дуже добре”. Однак через хворобу освіту він не продовжив, а повернувся до… рідного Стеблева – лікуватися. Одужавши, 22-річний бурсак вчителював у Богуславському духовному училищі, готуючись до вступу в академію – вже на загальних підставах.

До академії хлопця зарахували 1 вересня 1861 р. Зважте: то був важливий в Імперії рік, коли цар Олександр ІІ скасував кріпацтво. Буремна епоха соціальних реформ посилила національно-культурний та просвітницький рух в Україні. До праці ставала нова інтелектуальна еліта, до рішучих дій життя покликало свіжі моральні сили, що рушили буквально всі сфери громадсько-політичного життя. Майже все в тодішній Україні слід було міняти. Ось які, зокрема, спомини залишилися від бурси?

- Академія випускала професорів, котрі були темні, як темна ніч, і нічому не вчили, бо й самі нічого не тямили – тільки з горя горілку пили. Од темноти, од п’янства, од бідності вони божеволіли, дуріли, бігали по вулицях в одних сорочках, тонули темної ночі де-небудь в калюжах, у канавах.

Не задовольняючись рівнем викладання в Київській духовній академії, Іван Левицький вдався до ґрунтовної самоосвіти: самостійно він опанував, спочатку – французьку, а затим – німецьку мови, багато читав європейських письменників, цікавився творами прогресивних філософів свого часу. Почались і проби власного пера, в одному з варіантів автобіографії зазначено:

- Ще навчаючись у Київській академії, я почав писати народні повісті для “Основи”. Коли видання перестало виходити, я покинув початок повісті і загубив рукопис.

У 1865 р. сталася ще одна важлива подія. По закінченні духовної семінарії онук шістьох поколінь праведників став магістром богослов’я, отримав посаду викладача Полтавської духовної семінарії, але відмовився від попівської ряси! Таке рішення далося важко, рік фізично хворів Іван Левицький, але наважився присвятити себе справі відродження національних інтересів народу. Відтоді назавжди невгамовним залишився він, недарма любив цитувати американського філософа, лікаря, хіміка, історика і фотографа Джона Уільяма Дрепера (John William Draper; 1811-1881):

- Література, по своїй вдачі, є річ місцева; наука – космополітична.

Одужавши, він знов учителював у Богуславському духовному училищі. І поклали тоді жалування молодому педагогу аж 250 рублів на рік. Просто сльози.

- На таке жалування не можна було прожити. Я застав таку бідність учителів семінарії, що сім’я одного колеги по кілька день не мала чого обідати. Почав я готуватись до екзамену на учителя гімназії. Окрім того, в Полтаві я взявся писати українську повість “Дві московки”. Навіть коли знав: мені не вдержатись у духовній семінарії, якщо я писатиму по-українській. Треба було з неї вийти заздалегідь.

*   *   *

Отже, Іван Левицький не став служителем церкви, порушивши давню родинну традицію. У тому вчинку була громадянська мужність – відкинути духовний чин, здобутий багаторічним навчанням, обрати скромний фах викладача російської словесності, себто мови і літератури; української ж бо не могло тоді бути. Ось коли з’явилася можливість взятися за перо, хоч і часи стояли суворі. Улітку 1863 р. постав циркуляр, таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, що забороняв не лише писати, але й… розмовляти українською мовою.

Про це в сучасній Україні мало говорять, та саме за тієї причини друкувати авторські твори літераторам Наддніпрянщини довелося за межами царської Росії…в Галичині. Першу повість “Дві московки” автор опублікував 1868 р. у львівському часописі “Правда”, де пізніше з’явилися й інші твори Івана Нечуя, як поіменував себе псевдонімом І.С.Левицький.

І.Баштовий, А.Глаголь, О.Криницький, Іван Нечуй – такими були його літературні маски для однієї-єдиної людини – владного батька. Тож перші твори молодий автор підписував саме псевдонімом Нечуй – аби отець Стефан (Семен) не довідалися. Насправді, якщо детективну гіпотезу походження псевдоніму серйозно не розглядати, то випливає інша, більш доладна версія.

Авторські гостросоціальні твори та ще й забороненою в Імперії мовою педагог І.С.Левицький писав у надто важкий для української літератури час. Так, він вимушено ховався під псевдонімом, за який обрав прізвище козацького полковника, героя “Думи про Нечуя”, яку дуже любив, але і свідомо своєю творчістю боровся.

- Писати повісті я почав ще, як був на службі в Полтаві. “Основа” та “Кобзар” Шевченків навели на думку, що писати слід по-українськи. “Кобзаря” я прочитав ще хлопцем, і він мене дуже вразив високою поезією та народністю в поезії. З першого погляду здалося, що Шевченко записує народні пісні, а не складає власні; така народність в його поезії. Ще як я був малим хлопцем, я чув про Тараса; тоді в нас по селах скрізь говорили про його, бо Кирилівка, де родився Кобзар, лише за двадцять верст од Стеблева.

Тільки після смерті батька, в 1874 р. 37-літній прозаїк несміливо почав підписуватися подвійним прізвищем, так би мовити, щоб і вашим, і нашим – Нечуй-Левицький. Це ще нічого, скажу вам. Ось у Iвана Франка псевдонімів нараховувалося… 99. Чи не найдивакуватішим був – “Від одної часті львівської молодіжі”. Шкода, що нічого на тему літературного психоаналізу Каменяра Валер’ян Підмогильний не утнув.

*   *   *

Маючи в побуті м’яку, жіночу вдачу, в красному письменстві Іван Нечуй-Левицький виказував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі теми та непорушні підвалини. У цьому він успадкував вдачу батька-священника. Життя – воно багатолике. Власним прикладом письменник доводив:

- У кожній людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи Бога, або в декого й багато Бога, і отой Бог вижене колись чорта та й прожене на очерета та болота.

Полтавський період життя, коли вперше Івану Левицькому посміхнулася муза із гусячим пером, швидко закінчився. Так, у 1865-1866 рр. матеріальні статки вчителю Полтавській духовній семінарії не дозволяли вмерти, але й вижити не дозволяли. Більшість провінційних викладачів в Україні фізично голодували. Крім того, письменник-початківець давав собі звіт: в умовах Валуєвського циркуляру красне письмо українською мовою дедалі суворіше переслідуватиметься.

Все це підштовхнуло до думки: слід прощатися з семінарію, шукати приватну гімназію, або, може, навіть податися світ за очі. Трудова міграція, як соціальне явище запущена Російською імперією, не перше століття знекровлює Україну. Більш-менш заможною околицею Московії вважалася тодішня… Польща. Отож до сумного рішення спонукало саме життя, в автобіографії І.С.Левицький пригадував:

- В той час виїхали в Польщу два професори нашої Академії, де стали за начальників дирекцій шкіл в повіті на Підляссі – там жив український народ. (Вже тоді Росія гібридно вела політику зросійщення територій – О.Р.) Тоді на Підляссі випроваджували з шкіл польський язик, натомість заводили великоруський… З тими професорами перейшло на службу багато моїх товаришів і приятелів – киян та волинців.

Для початку на посаду інспектора прогімназії м.Бяла вирушив колишній секретар Правління і Конференції Київської духовної Академії, викладач історії філософії, магістр богослов’я Петро Григорович Рублевський (1833-?). Потім на його виклики у м.Бялу потягнули колишні однокурсники І.С.Левицького по бурсі: Михайло Яновський, Степан Флоринський, Петро Амулін.

*   *   *

Коли у Царство Польське доріжку українські магістри вторували, у квітні 1866 р. до Калішської жіночої гімназії, у далеке прикордоння з Прусією, вирушив й І.С.Левицький. З якими настроями на чужину рушив просвітянин?

- Я заїхав ві чужий край, між чужі люде. І город був гарний, і жити в йому недорого, і директор поляк добрий, але я був зовсім одрізнений од України і свого народу. Я був в Калішській гімназії вчителем великоруського язика, літератури та історії й географії Росії. В той час ще всі науки в польських гімназіях викладали польською мовою, окрім тих, що мені довелося викладати, але вже була чутка, що незабаром усі науки викладатимуть великоруською мовою, як воно потім і сталося.

У м.Білі, у колишній столиці Калішського воєводства Королівства Польського та Речі Посполитої, здавна жила потужна українська діаспора. Але місця вільного для нового педагога з України тут одразу не знайшлося, тож 1867 р. Іван Левицький перевівся до приватної Седлецької жіночої гімназії пані Констанції Зембрзуської (Konstancja Zembrzuska). Викладати довелося панянкам – переважно українського походження.

Наймитом від великоруської педагогіки він залишатися не збирався, у слухняні колонізатори від культури переходити не бажав. Тому роки педагогічної діяльності в Каліші та Седлеці стали для молодого українця стартом творчого піднесення. За сприяння Пантелеймона Куліша у львівському часописі “Правда” у 1868 р. під псевдонімом Іван Нечуй друком з’явилися повісті “Дві московки” та “Причепа”, оповідання “Гориславська ніч або рибалка Панас Круть”, етнографічна розвідка “Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності”. Згодом постали “Запорожці”, перший варіант повісті “Микола Джеря” та ін.

*   *   *

Уже тоді, під впливом новітньої європейської літератури Іван Сергійович почав замислюватися над власним творчим методом у красному письменстві. Яким він має стати? Реалізмом? Натуралізмом? Як слід вивершити письмо, аби:

- Література була одкидом правдивої, реальної життя, схожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, лісом, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі.

Ні з якою багатовекторністю в естетичних поглядах, коли і вашим, і нашим, і цивілізації, і Московщині, український прозаїк не загравав. Бо у І.С.Нечуя-Левицького відтоді ніколи не було сумнівів, хто йому ближчий за духом:

- Брати Гонкури, Еміль Золя, що почали обписувати міщанське життя, зачепили міську і почали набивати мужичих слів у свої твори, довго не подобалися французам. Не вважаючи на свій блискучий талант, Золя і досі бореться з романтичними письменниками, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше як половину літературних супротивників. Французькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії.

Поважаючи натуралізм і реалізм західноєвропейських письменників, яких Іван Сергійович ґрунтовно знав, у теоретичній статті “Сьогочасне літературне прямування” (“Правда”, №2, 1878) І.С.Нечуй-Левицький рішуче критикував, як він самовизначив, “ультра-реалізм” російських колег:

- Ми, українські письменники, далеко стоїмо від того ультра-реального погляду на літературу, котрий запанував недавно в великоруській літературі, від ультра-реальної школи, котру пропагував молодий критик Дмитро Писарев і редакція давнього журналу “Современник”, бо та школа довела ідею реалізму до абсурду, рекомендуючи поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб’єктивного, а малювати природу, як вона є.

*   *   *

Безперечно, у східно-польському Седлеці дихалося вільніше, бо бачилося чіткіше. Літератор запросто їздив до Варшави, де мешкала група українських діячів. Зокрема, в листі до письменника і громадського діяча О.М.Огоновського він повідомляв:

- Перебуваючи в Седлеці, я прочував, що в Варшаві живуть П.О.Куліш з жінкою Ганною Барвінок (див. тут) та В.М.Білозерський. Побував я у їх, познайомився. Ця знайомість додала моральної сили на чужині, відтепер мені було з ким відвести душу.

Скрута поволі відступала. Відступила наскільки, що 1869 р. І.С.Левицький дозволив собі подорожувати Швейцарією. Проте ніколи, чуєте, ніколи його не відвідувало бажання вирушати на літературний заробіток до Московщини, аби вилизували тарілки бундючним можновладцям. Чому?

Ось послухайте, як у часописі “Основа” публіцист написав – цитую статтю “Органи російських партій” (1871):

- Місто Москва зі своїм суто великоруським залюдненням, зі своїм сорок сороків церков та старим Кремлем, додержала до цього часу основи історичного життя Московського царства XVI-XVII віків. І досі там живе і дихає старий дух національної гордості і самопохвали, котрий мав колись Москву за третій Рим, вважав одну Москву за місто щиро православне, дивився на неправославних, як на нехристів, на європейців-німців і інших, як на нижчу расу, противну, близьку до жидівства і бусурманства. Стара Москва зі своїми церквами, монастирями, великими дзвонами, з гидливістю до просвіти і любов’ю до церковної болгарщини, до церковної літератури, з давніх давен дивилась сторч на Європу, цуралася європейців, з гордістю відпихала од себе європейську цивілізацію.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко