Іван Нечуй-Левицький. 2. Усамітнений у слові

У рамках проєкту «Калиновий к@тяг» завершуємо розповідь про українського письменника, етнографа, фольклориста, педагога

Завжди болісно приймаючи, приймаючи на власний рахунок, відчував будь-яку зверхність, зневагу, найменший примус цей український класик. Коли він ще викладав у дівочих гімназіях Королівства Польського, в автобіографії І.С.Нечуй-Левицький зауважив таку деталь. На його очах польську мову тоді витруювали… з місцевих шкіл, а він, викладач російської словесності, мимохіть перетворювався на русифікатора Речі Посполитої, на колонізатора від культури. Це вкривало ганьбою, плямувало чисте сумління.

Невже він повторює долю батькову, сільського пароха, котрому Московщина заборонила читати проповіді українською мовою, мовою його пастви? Невже він сам, того не бажаючи, паплюжить душі власних вихованців? Та не одного, а десятків, сотень? Такого гріха Іван Семенович брати не схотів, бо не міг.

Сім років вчителював Іван Семенович у містах і містечках Польщі, а потім викладач-українець написав прохання – хотілося продовжити педагогічну роботу поза межами Імперії, та хоч би в Бессарабії. Коли йому зверхньо відмовили, Іван Левицький влаштував бучний скандал, єдиний за всю кар’єру. І, знаєте, це подіяло.

24 серпня 1873 р. начальство дозволило чиновнику змінити місце служби.

Так освітянин опинивсь у Молдавії, де подальші 12 років служив у 1-й Кишинівській чоловічій гімназії: спочатку – класним наставником, потім – викладачем російської мови та літератури, старослов’янської й латинської мов, а також логіки. Наприкінці 1874 р. за вислугу років І.С.Левицький отримав чин титулярного радника, а за успіхи в труді відзначений орденом Св.Станіслава II ступеня. За деякий час Іван Семенович став навіть колезьким радником, а в 1880 р. – статським радником.

Дивина та й годі. Але саме в Молдавії Іван Нечуй-Левицький написав найкращі твори, що й досі є окрасою шкільної програми: “Бідний думкою багатіє”, “Маруся Богуславка” і “На Кожум'яках” (всі: 1875), “Світогляд українського народу: ескіз української міфології” (1876), “Микола Джеря” (1878), “Кайдашева сім’я” (1879), “Бурлачка” (1880), “Приятелі” та “Шевченкова могила” (обидва: 1881), “Старосвітські батюшки та матушки” (1884), “Чортяча спокуса” та “В Карпатах” (обидва: 1885). Неймовірно, але з письменницької уяви на папір соковитий колорит українського села ліг не в Києві, не в Галичині, не в Канівському повіті, не на Полтавщині, а саме в столиці Бессарабії останньої третини ХІХ століття, за 500 км на південний захід від Міста на семи пагорбах.

У чому річ? Ностальгія подвоює силу правди, викорінює зайве, прибирає чуже, наносне, додаючи натхнення творчості, духу – мужності, сили – непохитності. Саме у Кишиневі, на чужині, тільки в 1874 р., після смерті батька, 37-літній прозаїк несміливо узявся підписувати власні твори подвійним прізвищем – Нечуй-Левицький.

*   *   *

У середині 1870-х рр. передова інтелігенція Молдавії зосередилась у Кишинівській чоловічій гімназії, яку тоді очолював Феодосій Якович Вороний (1837-1910). Воно й не дивно. Був це колишній випускник Київського університету, професор Ніжинського ліцею, активний діяч київської “Громади” початку 1860-х рр., один з ініціаторів першої недільної школи в Києві (1859), якого Іван Семенович зазнав ще зі студентської лави. Швидко ті двоє стали однодумцями, бо сповідували передові педагогічні погляди. На приватних зібраннях з неприхованою охотою І.С.Левицький публічно читав власні твори, виступав із доповідями та рефератами, відверто виголошував особисті думки з літературних та суспільних тем. Він наче ожив із мертвих. Популярність обернулася тим, що невдовзі на активного просвітянина накинула оком місцева поліція, а жандармерія встановила таємний нагляд.

Чи могло бути по-іншому? Ще 1878 р. у відповідь на третій найжорстокіший удар Московії по Україні – на так званий Емський указ імператора Олександра II, український, письменник написав гостро публіцистичний нарис “Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини”, де чорним по білому назвав головну держиморду для всієї слов’янської культури:

- Третій указ карає нашу молоду літературу на Україні. 18 (30) травня 1876-го року вийшов указ, котрим заборонено нам друкувати на українській мові вчені твори, педагогічні книжки, книжки для народного читання – навіть ноти, з українськими словами, щоб не дати розвою українській опері... Гніт над національною літературою та язиком в Росії – це велика московська помилка… Наші московські брати-слов’яни задержують духовний зріст України, як і задержують свій зріст, не дають нам нормально розвиватись по своїй літературі, задержують розвиття нашого народу, не даючи йому шкіл або даючи їх на чужій мові: церковній або великоруській.

*   *   *

Природно, що Емський указ викликав ідеологічний спротив свідомої української інтелігенції, не мало значення – де вона у той час перебувала – на Наддніпрянщині чи у зарубіжжі. Свій есей “Непотрібність Великоруської літератури для України і для слов’янщини” автор не лише читав у кишинівському гуртку близьких приятелів-інтелектуалів та подавав рукопис розмножувати у списках, статтю негайно надіслали до галицького часопису “Правда”, в австрійський Львів. Той літературно-публіцистичний журнал у 1867-1898 рр. видавали тамтешні народовці, і він давно перетворився на основний рупор українського письменства. Бо тоді за матеріальної підтримки двох фундаторів Олександра Кониського та Пантелеймона Куліша альманахом опікувалося Літературне товариство імені Т.Г.Шевченка.

За об’єктивних причин трактат “Непотрібність Великоруської літератури для України і для слов’янщини” складався… з двох частин. Оскільки журнал “Правда”, інколи – навіть щорічник, через брак коштів друком з’являвся з різною періодичністю, першу частину анонімно опублікували 1878 р., а другу – лише 1884 р. Відповідно до змісту першої частини, редакція спочатку назвала есей “Сьогочасне літературне прямування”. Бо статтю починав публікував один головний редактор – Володимир Барвінський (1850-1883), але через передчасну його смерть, 3 лютого 1883 р., завершував публікацію інший – Іван Франко (1856-1916).

Другу частину статті І.С.Нечуя-Левицького Каменяр подав під тією ж назвою, хоча вона вже не розкривала ідеї літературних напрямів, яку розвивав публіцист, а стосувалася змісту творів російських письменників. Так виникла подвійна назва трактату, але кожна з частин глибше розкриває ідею.

- Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком. Сходь же, зоре, і поведи за собою пишне літнє гаряче сонце, щоб воно освітило Україну, прогнало сумну, пекельну ніч і повело за собою ясний день науки і просвіти – і волі, волі, волі… Наше будуще в чужих руках, але… і в наших! Україна мусить домагатися права свої національності, свого язика в усіх школах і в громадянській жизні, в адміністрації, права вільної преси, права заводити усякі наукові й суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-прогресивного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна.

*   *   *

Подібних закликів до національно-визвольної боротьби – нехай й аноніму! – таємна поліція Російської імперії подарувати не могла. Почалися ретельні розшуки літературного бунтівника. Тож реально окреслилися дві головні причини, чому в 47 років Іван Семенович Левицький мусив остаточно залишити педагогічну діяльність. По-перше, довкола нього водили хоровод численні нишпорки та постійно чатували агенти Бессарабського губернського жандармського управління. По-друге, через сімейну невлаштованість погіршився стан здоров’я – загострилася тяжка шлункова хвороба. Тож у лютому 1884 р. викладач написав заяву на ім’я директора Кишинівської чоловічої гімназії, аби той дозволив виїхати до Австрії на лікування мінеральними водами.

В атестаті сумлінного чиновника відтоді значилося, що пан І.С.Левицький пішов у відставку статським радником, мав ордени Святої Анни ІІ та ІІІ ступеня, Святого Станіслава ІІ ступеня, “в походах и сражениях против неприятеля не был, в штрафах, под следствием и судом не находился, в отпуске и отставке не состоял”. Утім, саме цей лагідний святенник слова у 1880-х рр. залишався, мабуть, єдиним із українських класиків, хто в межах Російської імперії невтомно нагадував: українська література існує, вона існуватиме, допоки він, усамітнений у слові, є.

*   *   *

Попри сумлінну роботу педагога, попри службу статського радника, письменник Іван Нечуй давно жив власним життям. Це стало зрозумілим, коли друком з’явились оповідання “Не можна бабі Парасці вдержатися на селі” (червень 1873) та “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” (1874), що складали своєрідний диптих. Одного дня в хату до Івана Семеновича вбігла якась баба зі Стеблева. Як вона лаялася та грізно нахвалялася – навіть до суду позиватися:

- Нащо, паничу, ви мене в книжці описали? Тепер проходу на вулиці не дають!

Тільки усміхнусь у сиві вуса письменник – ота соковита лайка незнайомої селянки найвищим визнанням його таланту й була. Роки брали свої, отож 1885 р. за станом здоров’я довелося піти у відставку. Так і настали часи, коли повністю себе можна було присвятити літературній праці. Яким став він, рано зсивілий прозаїк?

Яскраві враження від першої зустрічі двох побратимів по красному письменству залишив у 1885 р. Іван Франко, хоча саме Каменяр і був першим критиком трактату “Непотрібність Великоруської літератури для України і для слов’янщини” І.С.Нечуя-Левицького, відгукнувшись власною статтею “Література, її завдання і найважливіші ціхи”, видрукуваною 1878 р. у збірці “Молот”.

*   *   *

Велич і стомленість, дух і розгубленість, побачене Каменярем якось не римувалося:

- Читаючи його оповідання, подивляючи широкий розмах руки, широкі контури літературних малюнків, я уявляв собі автора сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії... а побачив невеличкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом, завжди жалівся на шлункову слабкість, ходив помаленьку дрібними кроками і взагалі справляв враження пташини, вродженої в клітці і привиклої жити в клітці, – такої, що пустіть на вольне повітря, то вона пофуркає, пофуркає і вернеться назад до клітки.

Опинившись у відставці, більше до клітки Іван Нечуй-Левицький ніколи не заходив.

Яка б влада не захоплювала Київ. Оселившись у Місті на семи пагорбах, в будинку на Ярославовім Валу, 31 (не зберігся), літератор активно й відкрито обстоював українську мову, пропагував національну школу, заново створену при київській “Громаді”, плідно співпрацював із часописом “Киевская старина” (1882-1906).

Хто у 1885-1898 рр. не бував у його малесенькій двокімнатній оселі, неодмінно дивувався: якої тісною була квартирка Івана Семеновича, геть заставлена книжками. Незбагненно, як письменник, взагалі, міг пересуватися між двома кімнатами, протискуючись у проходах між книжковими полицями і просто стосами книг, не те, щоб знайти потрібний рукопис. Побутовими незручностями він не переймався. Гнітюча необлаштованість його ніколи не допікала, бо тільки красне письменство захоплювало прозаїка. У новітніх, гостро публіцистичних статтях І.С.Нечуй-Левицький протестував проти національних утисків, опікуючись розвитком української школи та запровадженням викладання рідною мовою.

Зокрема у полемічній статті “Українство на літературних позвах з Московщиною” (1891) на прикладах Австрії й Німеччини Іван Нечуй-Левицький, хто вимушено ховався під псевдонімом І.Баштовий, перерахував причини національних рухів, які ставали природною реакцією на національне гноблення.

*   *   *

Спливло 125 років, а як сьогодні злободенно лунає ця стаття, як крає серце українського патріота – хочеться публікацію “Українство на літературних позвах з Московщиною” не цитували, а передруковувати:

- Руйнування національностей, руйнування хапливе триває на сході Європи, а найбільше в Росії з великою хапливістю і навіть з любов’ю, зі смаком, неначе сим хочуть зробити якийсь історичний великий добровчинок іншим народам. А справді і прусаки, і великороси не роблять сим ніякої користі, ніякого добродійства ні для себе, ні для інших народів. Ми вважаємо на національну нетерплячість великоросів, як на вияв расовий, дуже примітивний, схожий з релігійною нетерплячістю давніх народів, яка, наприклад, ще й досі живе в натурі мусульманській. Сю примітивну руйнуючу силу великоруської раси давно примітили ліпші й світліші великоруські вчені та поети. Ще Грибоєдов, автор комедії “Горе от ума”, побувавши в Криму в 1825 р. і придивившись до кримського життя, до давніх історичних міст, що лягли руїнами вже за Росії, писав у Петербург до приятеля з Феодосії: після готів, генуезців і т.д. у Крим “явились мы, всеобщие наследники, и с нами дух разрушения”...

Івана Семеновича більше нічого не лякало, він уже не був самотнім. З-під пера майстра раз у раз поставали повнотілі шедеври національної літератури: “Невинна”, “Дрегочин та Остріг”, “Цап та баран”, “Дрібна рибка”, “В концерті” (всі: 1886), “Два брати” та “Голодному й опеньки – м’ясо’ (обидва: 1887), “Пропащі” (1888), “Афонський пройдисвіт”, “Над Чорним морем” та “Українські гумористи та штукарі” (всі: 1890), “Навіжена” та “Вітрогон” (обидва: 1891), “Скривджені й нескривджені” та “Попались” (обидва: 1892), “Поміж порогами” (1893), “Не той став” та “Сокільська гора” (обидва: 1896), “Старі гультяї” та “Князь Єремія Вишневецький” (обидва: 1897), “Живцем поховані” (1898), “Без пуття” (1900).

Ні, не сила втриматися, таки ще процитую “Українство на літературних позвах з Московщиною” у симфонічному виконанні неперевершеного публіциста Івана Нечуя-Левицького. Не віриться, але написано статтю 1891 р.:

- Лучче буде для Росії, як слов’янщина не знатиме справдешньої реальної Росії. Нехай краще інші слов’яни милуються перловими віршами Олександра Пушкіна та Михайла Лєрмонтова, нехай втішаються утворами Івана Тургенєва, Льва Толстого, де виставлені і змальовані кращі люди, прогресивні, просвічені по-європейському, де змальовані такі типи інтелігенції, що роблять на рембрандгівському чорному фоні світлі прогалини. Се типи будущої Росії. Їх мало в Росії, Господи, як мало! Та й ті світлі люди в останні часи повертають в ті чорнотінні закутки, сутиніють там ледве примітні, неначе їх врода така, що вони не зносять ясного світу. Але все-таки тільки сі світлі типи спроможні розбудити і розбуркати симпатію в слов’ян, бо симпатія між народами краще й безпечніше від антипатії і всякого безмозкового ворогування, колотнечі та змагання, набутого від давніх історичних вандальських зносин між усіма народами, тих зносин, котрих девіз, стиснуто висловивши, можна так констатувати: бери, хапай, дери, ламай, рви, лупи, асимілюй, зливай, забороняй, обрусюй! Зовсім як циган казав: ори, мели, їж! – чуже добро... до сього усього трохи порядку і залізної дисципліни – порядку задля того, щоб можна було дерунам та хапунам спокійно спати, їсти, пити і в розкошах та догоді по колінця бродити, ще й своїм креатурам допомогти, бо в Росії скрізь протекція має силу. Талант і праця не вважається ні за що. Се і є та мудра політика...

*   *   *

Як автор Іван Нечуй-Левицький декларував у повісті “Микола Джеря”:

- Не піду, мамо, до Києва, не хочу молитись та дурно Богові пороги оббивати. Коли є той Бог на світі, то він Бог панський, а не мужицький. Бог все добро оддає панам, а пан не дає нічого, – сумно промовив Микола, – але постійним місцем проживання Іван Семенович обрав Київ.

Тим часом у нашому місті постали: історичні романи “Князь Єремія Вишнивецький” і “Гетьман Іван Виговський”, повісті “Над Чорним морем” та “Навіжена” та багато іншого. Чи все встиг він у житті? Ні...

- Небо – то якась здорова дивна книга, а зірки – то дивні слова. Та тільки він не має хисту їх прочитать.

Самотність давала взнаки. Як переказував один український драматург, знайомий із класиком, із квартири Івана Нечуя часом лунало дивне клацання. То господар полював на мишей: нерідко, під час дружньої розмови прозаїк підхоплювався зі стільця, вигукуючи: ”Є!” Бо дуже його тішило ляскання мишоловки.

У цьому світі Син залишався один як палець. До Стеблева І.С.Нечуй-Левицький покинув їздити ще 1905 р. – не було до кого, всі родичі повмирали.

Написавши авторських творів на десятитомне зібрання, думаєте, він схопив Бога за бороду – ні знатися, ні ручкатися ні з ким не бажав? Як справжній письменник, Іван Семенович жив у власному світі і лише за своїми правилами. Уявіть таку ситуацію.

Наприкінці грудня 1904 р. на урочистому вечорі з нагоди 35-літгя літературної діяльності І.С.Нечуя-Левицького у великій залі колишнього Дворянського клубу, на розі Хрещатику та вулиці Інститутської (будівля не збереглася), лунали патетичні заздоровниці. На урочистостях, влаштованих Київським літературно-артистичним товариством (КЛАТ), присутніми були Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Володимир Короленко, Осип Маковей, Микола Лисенко, Марко Кропивницький, Олександр Потебня, Дмитро Яворницький, поважні гості з Польщі, Галичини та Буковини. Усі слухали доповідь-панегірик про творчий шлях письменника, яку в почесному зібранні виголошував український громадський і політичний діяч, педагог, літературознавець, письменник Іван Матвійович Стешенко (1873-1918).

Зиркнувши на годинник, ювіляр раптом підвівся та з почесної президії почимчикував прямо до виходу. Хтось спробував, було, письменника спіймати за ґудзика, та І.С.Нечуй-Левицький тільки головою похитав:

– Перепрошую, скоро дев’ята, мені час іти спати…

Такі “дідусі зі шкільного підручника” вміють залізно триматися правил і про денний розклад дбають, бо в ліжко влягаються завжди рівно о десятій годині вечора, аби коли ще й на світ не зоріло – сісти за письменницький стіл.

Як вам такий український Іммануїл Кант від літератури?

*   *   *

На схилі літ, коли живому класику перевалило за 64 роки, творчу активність І.С.Нечуй-Левицький не притишив, а перо, вкладене в правицю Господом, втомлено не відклав. Один по одному у різних жанрах, від драми до публіцистики, були написані нові твори: “Без пуття” (1900), “Роковий український ярмарок” (1903), “Київські прохачі” та “Гастролі” (1905), “Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка”, “Українська поезія” і “Ніч на Дніпрі” (всі: 1906), “Хрестини” та “Сьогочасна часописна мова на Україні” (обидва: 1907), “Біда бабі Парасці Гришисі’ та “Біда бабі Палажці Солов'їсі” (обидва: 1909), “Неоднаковими стежками”, “В диму та полум'ї”, “Забудько”, “Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом”, “Дві милі” і “Апокаліпсична картина в Києві” (всі: 1910), “Телеграма до Грицька Бинди”, “Вечір на Владимирській горі”, “Шкодливе ягня”, “Сільська старшина бенкетує”, “Українська декаденщина”, “Жовті гуси”, “Де люди, там і лихо”, “Вольне кохання”, “На гастролях в Микитянах” і “В диму та полум’ї” (всі: 1911), “Мар’яна Погребнячка й Бейліс”, “Піддурив фершала-масажиста” і “Хто такий Шевченко” (всі: 1913), “Дивовижний похорон”, “Кохання з притичинами”, “Призва запасних москалів” і “Єврейський Скнеря” (всі: 1914).

Про Івана Семеновича давно в Києві гуляли кумедні історії та побрехеньки. Газет і грубих часописів він, переказували, читав зрідка. Лише гамузом, та й то – наприкінці року. Первин для нього, виявлялося, чимало.

Зустрівши на прогулянці знайомого, класик ретельно переповідав… старі новини та щиро дивувався:

- Шкода, що такий-то помер, добрий був чоловік! – А той пішов з життя торік.

Від великих форм Іван Нечуй-Левицький перекинувся на коротку прозу, створюючи здебільшого публіцистичні статті та освітні нариси: “Татари і литва на Україні”, “Перші київські князі”, “Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина”, “Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький”, “Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка”, “Українська поезія”, “Сьогочасна часописна мова на Україні”, “Криве дзеркало української мови” і таке інше.

На подібні речі був колосальний попит, і вони видавалися окремими брошурами для народу, популярно розповідаючи простому, мало освіченому читачеві про найяскравіші події національної історії та видатних українців. Десятиліттями Іван Семенович знав: чимало тем належним чином спроможний висвітлити лише він, тож зранку, день у день, ставав до просвітницької праці:

- Українська жизнь – то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Тарас Шевченко; то бескінечний матеріал, що тільки жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі.

*   *   *

Залишаючись сподвижником національної ідеї, яка нікого ніколи не годувала, в Києві Іван Нечуй-Левицький жив у жахливих злиднях. Очевидці занотували, як старий письменник хвалився, наче дитина, скільки яєчок і пиріжків йому дісталося на обід…

Підтримуючи культ самотності, у 1889 р. із будинку на Ярославовім Валу, 31, літератор перебрався в меншу, однокімнатну квартирку, у флігель на вул. Новоєлизаветинській, 19 (нині – Пушкінська, 17). Тут класик мешкав до 1910 р., коли дім зруйнували. Із останніх творчих сил Іван Семенович працював, бо прагнув зреалізувати літературні плани.

Давно Місто на семи пагорбах закатали в асфальт і забили в бруківку. Не віриться, але на початку ХХ століття на подвір’ї київського будинку №19 по вул. Новоєлизаветинській колись буяв садок, тихо плескав невеликий ставок і гула бджолами справжня пасіка. Тому навіть улітку прозаїк майже не залишав столиці Лівобережної України, зрідка відвідуючи далеких родичів у Білій Церкві.

Дехто із дослідників має рацію, коли стверджує: із зросійщеного Києва Іван Семенович просто тікав (!!!) до Київської губернії, аби вухо повернуло первозданну радість рідної мови. Бо увагою І.С.Нечуй-Левицький ніколи не оминав питання збагачення літературної мови та розширення сфер її побутування.

*   *   *

Стурбований низьким рівнем мовної культури української інтелігенції, що спілкувалась якимсь жаргоном, у листі від 13 (25) вересня 1900 р. до української письменниці, очільниці національного феміністичного руху Наталі Іванівни Кобринської (1855-1920) І.С.Нечуй-Левицький щиро зізнавався:

- Оце недавно я вернувся з Білої Церкви, де купавсь в Росі і звідкіль мені не дуже й хотілось поспішати до Києва і ради чистого повітря, і ради чудових околиць по Росі, і ради української мови, і ще й через те, що в Білій Церкві я почував себе як вдома. Бо це місто чисто національне, невважаючи на 600 душ католиків, чи поляків, як їх там звуть, невважаючи на жидів, бо усі євреї одзиваються до мене щиро народною мовою. Навіть деякі й без акценту. Через це я більше вподобав білоцерківських жидів, ніж отих туполобих киян, з котрих тільки часом дехто і то ненароком обізветься до вас українською мовою. Хоч усі вони чисто знають українську і вміють балакати, але чомусь не хотять, чи гордують, чи нехтують, вже й сам не вгадаю. Не люблю я через те киян. Люблю тільки Київ за його гори, Дніпро та чудову місцину, чудові вигляди, куди ні кинь оком. Шкода, що на такій місцині вгніздилось якесь байдужне ще й збите з пантелику залюдніння, котре ще й балакає якимсь жаргоном, як кажуть великороси, “мішаниною французького з нижегородським”, себто по-нашому сказавши, мішає горох з капустою, а селян та селянок вже зве “хохлами та хохлушками”, чого ще не було в Києві тоді, як я вчився тутечки в школах.

І знаєте, адресантка, Наталя Кобринська погоджувалася з письменником, котрий бідкався на ту тему:

- Ви й самі це добре знаєте, бо були в Києві і бачили тих киян та киянок. Навіть коли я проходжу коло Літнього театру в садку, де стоїть юрба акторів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не українською мовою. Виходить, вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штучництва мають хлібець, ще й добрий, – і нехтують народною мовою в житті та щоденній життєвій розмові.

*   *   *

А чим, у свою чергу, киян… дивував Іван Семенович?

Своєю пунктуальністю.

Кажуть, за ним, хто чвалав не поспіхом, завжди під парасолькою “на випадок вітру”, навіть улітку, – звіряли годинник. Щодня, в той самий час, святенник слова чимчикував одним і тим самим маршрутом: нагору, до Володимирської гірки, потім – до фунікулера, а затим – назад, Хрещатиком, на Новоєлизаветинську.

І – ні кроку вбік. Тим часом сили полишали. Звертаючись до Українського наукового товариства та відповідаючи на низку пропозицій, у листі від 19 січня (2 лютого) 1914 г. літератор пролив трохи світла на власну кволість:

- У моєї квартирної хазяйки обід починається в половині четвертої години й тягнеться часом до половини п’ятої, а після обіду я не здатний ні до якої роботи й не виходжу з хати. Як є якесь конче потрібне діло, будьте ласкаві, напишіть питання, і я надішлю одповідь поштою.

Ні вина, ні горілки він не вживав, суперечок не шанував, а вдома харчувався виключно за годинником, “щоб не пошкодити здоров’ю”. “На випадок негоди”, візити до Нового року літній дивак здійснював за тиждень до свят.

Подейкували, що, як людина злагідна, Іван Семенович, коли доводилося з кимось сваритися, потім нездужав аж по два тижні.

Попри хронічну хворобу та похилий вік, до останку І.С.Нечуй-Левицький літературно трудився. В Інституті рукописів НБУ імені В.І.Вернадського можна знайти його “Сільські й міські сюжети для оповіданнів, пейзажі й характеристики” (1909-1914), “Сільські мотиви. Пейзажі, типи й характеристики” (1914). Бо жив він, як писав:

- Художник повинен бути в своїх творах дзеркалом громади, але дзеркалом високої ціни, в котрому б одбивалась жизнь правдива, добре спорядкована й згрупована, освічена вищою ідеєю.

Узимку 1914-1915 рр. стан здоров’я Івана Семеновича різко погіршився:

- Три місяці взимку я слабував на застуджену ногу, на котрій вигнало два водяні чиряки, і я морочився з цією хворобою. Це лихо минуло, але хвороба підірвала ноги.

*   *   *

Декадентський і збільшовичений Київ більше не помічав великого письменника, якому давно перевалило за 70 років. Тим часом, у пошуках дешевого помешкання Іван Семенович змінював і змінював київські адреси. У 1910-1911 рр. І.С.Нечуй-Левицький мешкав за адресою: вулиця Володимирська, 5 (тепер – Володимирська, 7). У тому чотириповерховому будинку автор створив нарис “Апокаліпсична картина в Києві” (1910), статтю “Українська декадентщина”, повість “Неоднаковими стежками”, оповідання “В диму і полум'ї” тощо, дія більшості яких розгортається в Місті на семи пагорбах.

У 1911-1917 рр. Івану Семеновичу довелося замешкати на вулиці Львівській, 41 (колись – Артема; нині – Січових Стрільців; споруда не зберіглася), у прибутковому будинку, що належав тоді київському лікарю-окулісту В.К.Думитрашку. Тут його сусідом був інший самітник, академік живопису Іван Федорович Селезньов (1856-1936), хто давав уроки від дев’ятої до 12-ї ранку: за три рублі та… дровиняку, бо на опецькуватій залізній пічці в полудень студенти мали приготувати майстрові чай.

Останні роки життя І.С.Нечуй-Левицький трудився над сакральними для кожної національної культури книжками. Зрештою, у 1914 р. і 1915 р. читач отримав його авторський підручник “Граматика української мови” у 3-х частинах; наклад – 1200 примірників. Перша, за науковою термінологією свого часу мала назву “Етимологія”; друга – “Синтаксис”; третя – “Словар”. Деякі народні й нові книжні слова (неологізми)” вмістила 861 реєстрове слово, що свідчило про ґрунтовну обізнаність автора з українськими діалектами та, взагалі, демонструвала енциклопедичність.

*   *   *

Складаючи авторський підручник, І.С.Нечуй-Левицький творчо опрацював та використав граматики відомих колег – Мелетія Смотрицького (1577-1633), Федора Буслаєва (1818-1898), Євгена Тимченка (1866-1948), Григорія Шерстюка (1888-1911). Ретельно дотримувався педагог і принципу поєднання навчання з вихованням. Широке використання прикладів з українських казок, загадок, прислів'їв, приказок, народних пісень, ігор, звичаїв, обрядів і прикмет перетворило ті видання на взірцеві посібники із вихованню в молодого покоління поваги до свого народу, його традицій. Сучасним мовознавцям бібліографічний раритет міг би допомогти в дослідженні історії методики самого викладання української мови.

Чому саме таку тему він вважав для України найнагальнішою?

- У давні часи починали вчити дітей по “Грамматиках” (букварях) на церковнослов’янській мові, де було багацько слів, які друкувались під усякими різними титлами, добротитлами, ірцититлами, онтитлами й іншими вкороченнями слів. Теперечки ця поведенція ще й досі зосталась в деяких українських книжках в словах з апострофами, як-от: в сім'ї, б’є (бъе), з'їзд, її (йіі) і т.д.. Од такої граматики з старовинною її мовою переходили до научаних шкільних книжок, писаних російською, так само незрозумілою для українських дітей, неначе старовинною. Це страшенно трудило дитячий розум, заважало швидко вчитись і жваво розвиватися, робило шкільну науку мертвою, дуже нудною, не зачіпало нічого живого, нічого бадьористого. Усе це нагадувало науку стародавніх середніх віків у Європі, коли треба було передніше вивчити мертву латину, щоб потім опанувати багатство класичної латинської літератури, аби стати розвитішим і розумнішим, культурним, справді просвіченим чоловіком. За цієї причини й українська школа… з усіма підручними книжками на мертвих мовах, і латинській, і грецькій, і церковнослов’янській, і російській була надзвичайно нудна, важка, без просвіту, і не цікавила живими думками нікого, мов середньовікова схоластика.

*   *   *

У важкі роки I Світової війни та Жовтневого заколоту Іван Семенович вперто боровся за виживання. У прямому розумінні того слова. Літературних гонорарів він не отримував, мешкав у холоднім помешканні, де часто голодував. Уявіть собі, за два грубих томи “Граматики української мови” гонорару покладено йому було 300 рублів, тоді як реального заробітку автор отримав лише… 30. Тож повсякчас мусив І.С.Нечуй-Левицький, принижуючи себе, канючити копійки за продані примірники, бо інших статків не мав.

У листі від 23 січня (б лютого) 1916 р. до перекладача Джека Лондона та Жуля Верна, засновника одного з перших українських видавництв у Катеринославi Дмитра Лисиченка (1887-?†) немічний літератор бідкався:

- Високоповажний добродію! У 1914 році я послав в книгарню 100 примірників “Граматики українського язика” (ціна 80 коп.) та 25 примірників, повісті “Не той став” (ціна ЗО коп.). У січні 1915 р. Ви написали мені одкритку, що за три місяці 1914 р. продано 28 примірників “Граматики…” і чотири – “Не той став”. За примірники граматики мені прислали 16 рублів 52 коп., а за “Не той став” – 80 коп.

Перед смертю класик української літератури ледь зводив кінці з кінцями, але після Жовтневого заколоту, точніше – наприкінці 1917 г. у буремному Києві йому довелося запхатися аж на Діонісівський провулок, 8 (сьогодні – пров.Бехтерєвський; не зберігся). У колишньому прибутковому будинку інженера О.Копилова І.С.Нечуй-Левицький животів до березня 1918 р. Лише корінним киянам знайома місцевість Кудрявець і Бехтерєвський провулок, що пролягає від вул.Січових Стрільців до Покровського монастиря.

Там, на Діонісівському провулку, у будинку №4 (не зберігся), у 1906–1908 рр. проживала родина майбутнього письменника, а поки що лише гімназиста Олександрівської класичної гімназії Михайла Булгакова (1891-1940).

*   *   *

Залишений прихильниками, не маючи ні сім'ї, ні родичів, І.С.Нечуй-Левицький вистоював довжелезні черги за хлібом чи гасом. Під дощем. У мороз. За спеки.

- У чужих руках шматок хліба все здається більшим.

В одному з останніх листів, написаних до невідомого колеги у 1917 р., класик української літератури малював сумну картину відсутньої слави і наявного забуття:

- Шановний мій добродію! Передовсім проситиму ухильно дарувати мою забарність старечу. То нездужаю, то щось перебиває повсякчасно. Вже місяць, як одібрав я Вашого листа, а оце тільки зараз пишу. Все думав, чи послухатися Вашої (та й не тільки Вашої, бо і ще дехто мову заводить про те) просьби, і таки надумав: ні, не треба справляти мій ювілей. Бачу я уявки, як то воно буде: забере голос чубатий (знаєте, певно, чию криву душу на мислі маю) та й піллє, та й піллє солоденьку та ріденьку цукровицю. А дума в нього зовсім не про те буде, звісно; а я слухатиму та й думатиму: “Чи ж то направду, любку, так мислиш?” А тоді маю дякувати та впевняти, що, мовляв, прибільшувано мою заслугу і таке інше. Чи ж то велика радість? А коли вже конче треба щось про мене говорити, то десь небавки, певно, буде нагодам чую, що знудився по мені цвинтар. І вже загодя бачу, як воно буде: якоїсь днини вранці не встану, поприходять люди і скажуть: “Йому удар приключився”. Та й повезуть у сльоту осінню. Будуть іти та нишком лаяти, що через мене мусять по сльоті чимчикувати. А проте на цвинтарі такого набалакають – куди там! Опісля ж статтю напишуть, що от, мовляв, небіжчик таки добре смішив читачів своєю бабою Палажкою. Ну, а по всьому на Байковім чи якім там цвинтарі на пам’ятнику букви позітруться і зостанеться лиш якийсь “ський” та й усе. Отож, кінчаючи послання, кажу: не треба, серденько, того ювілею, хай йому!

*   *   *

Переказували таку бувальщину: наприкінці 1917 р., похилого віку Нечуя-Левицького надвечір на Кудрявці перестріли київські волоцюги.

- Ану, старий, виймай гроші!

- Їй-бо, люди добрі, нема ні копійки!

- Облиш брехати, ти ж – відомий письменник. Грошви маєш повні кишені!

- Нема, кажу, ані копійки!

Не йняли віри здирники, повивертали кишені старого, та нічим, окрім порожнього гаманця, не розжилися. Тоді помовчали зарізяки, постояли, з ноги на ногу переступали, перезирнулися й… віддали Івану Семеновичу всі власні гроші, що при собі мали. Більше того вечора присоромлені харцизяки нікого не грабували.

*   *   *

Зрештою, у березні 1918 р. велетень української літератури зліг та в умовах кайзерівської окупації Києва потрапив до жахливої Дегтерівської богадільні на Лук’янівці (нині – Інститут сухопутних військ; вул. Дегтерівська, 19). Свого часу той доброчинний заклад збудували коштом, що заповів київський купець Михайло Парфентійович Дегтярьов (1831-1899) з родини калузьких купців, яка оселилася у Києві у 1830-х рр.

За всіх режимів там “людей морено було і голодом, і холодом”.

- Постив батько дванадцять п’ятниць, щоб не вмерти наглою смертю та в воді не потопати, а проте втопився. І п’ятниці нічого не помогли. Варто було мучити себе цілий вік, – за сорок років до тих сумних подій у “Кайдашевій сім’ї” гірко написав І.С.Нечуй-Левицький.

У так званому “шпиталі для самотніх людей” на вулиці Дегтерівській (за радянської влади – вул.Пархоменка), позбавлений належного догляду, на 80-му році життя буквально за лічені дні український класик помер 2 (15) квітня 1918 р.

Помер від… недоїдання.

Згідно з постановою зненацька заклопотаної Центральної Ради, поховали покійного на Байковому цвинтарі – коштом Української держави.

Йому було байдуже, бо власних статків великий письменник – ні за царату, ні за УНР, ні за більшовиків, ні за Гетьманату – не нажив за життя.

*   *   *

Вилучивши вільну годину, якось зайдіть на цвинтар – постійте у задумі, то, можливо, і вам Іван Нечуй скаже, тихенько, ледь не пошепки:

- Робіть і думайте вже ви, молоді, за нас, старих.

Якщо будете справді уважними й чуйними до слова, то і таке Нечуй мовить до вас:

- Наша земля на Українi як золото, а народ часто голодує. У нас нема промислiвства, а про народ ніхто й не дбає, ніхто його не напутить, не вчить, не наводить на розум. Наша пісня поетична й чудова, як утвори першорядних геніїв; наша поезія, мова багата, як щире золото. I все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. I доки воно лежатиме? Нам не треба війни, а треба просвіти! Нащо нам земля й вода? Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тільки тим i годують i не дають нічого луччого, держать нас i народ наш в темноті, не дають народові навіть Св. Письма на його мові, що вже мають дикарi, не дають нашого хліба, не дають мови, не дають волі, науки, школи, просвіти.

Спочивайте з миром, Іване Семеновичу.

Годі вам працювати! І нехай в історії української літератури ніколи не зітруться букви “Іван Нечуй-Левицький”.

Олександр Рудяченко

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Іван Нечуй-Левицький. 1. Одкид рідного берега у воді