«Олеся». Химери юної панянки. Театральна прем’єра

П’єсу Кропивницького, написану понад сто років тому, осучаснили в столичному Театрі на Михайлівській

Драму «Олеся» вважають яскравим зразком драматургічного новаторства Марка Кропивницького. Театрознавці акцентують на потужних рисах психологізму, присутніх у ній, а також зауважують, що у системі романтично-побутового, видовищного театру того часу – ця п’єса видатного корифея посідає окреме місце.

Написана у 1891 році, «Олеся» стала драмою нового типу, своєрідність якої полягала в зміні структури художнього простору: характерний дійовий конфлікт поступився місцем конфлікту демонстраційному, тобто такому, де, за висловом Лесі Українки, «читач мусить забути, що діється на сцені, а зосередити увагу на тому, що там говориться».

У ТЕАТР ПРИЙШЛА МОЛОДА ХВИЛЯ АКТОРІВ, І МИ ВИРІШИЛИ, ЩО ТРЕБА ЗРОБИТИ ДЛЯ НИХ ОКРЕМУ ВИСТАВУ

В Театрі на Михайлівській (Центр мистецтв «Новий український театр») жанр вистави «Олеся» визначили, як «химери юної панянки». Так, як і в однойменній п’єсі, ми побачимо повсякденне, просякнуте неспішним побутом життя родини хитрого і хвацького селянина Кіндрата Антоновича Балтиза. Він примудрився розбагатіти та мешкає тепер у придбаному з торгів (за безцінок) обійсті свого колишнього пана Петра Загриви. Збанкрутілий син пана Леонід намагається повернути собі колишнє родове гніздо, але закон, на жаль, вже не на його боці. Дружина Кіндрата – залякана сільська жінка Лукерія Степанівна (потерпаючи від постійних зрад чоловіка), одночасно боїться, що будинок у них таки відберуть, і намагається поводитися як пані – помикає слугами та вчиться накривати на стіл по-панськи. Їхня єдина донька – Олеся – маючи достаток, освіту та багато талантів – постійно мається, відчуваючи обтяження від батьківських статків, та постійно розмірковує про справедливість і рівність у світі.

Чому саме на цю п’єсу мого славетного земляка Марка Кропивницького впав вибір, я розпитала у її режисера, директора - художнього керівника театру на Михайлівській Віталія Кіно.

- У першу чергу, крім, звісно, цікавого задуму і дуже актуального тексту Кропивницького, написаного понад 120 років тому, ця вистава у нас – як тренінг для зростання і вдосконалення акторської майстерності молодих акторів. У театр на Михайлівській в кінці минулого - на початку цього сезону прийшла нова молода цікава хвиля, і ми вирішили, що треба для них зробити окрему виставу, на якій вони будуть дорослішати.

У нас уже є вистава «Ото була весна» (за п’єсою «Безталанна» Івана Карпенка-Карого), на якій зростало перше покоління наших акторів, є вистава «Карнавал гріхів» (за мотивами текстів Шекспіра), на якій зростало наступне покоління. Ми завжди беремо для цього класику, до того ж – я шукав текст, щоб ця класика була ще й мало прочитана.

П’ЄСА НАПИСАНА ЧЕРЕЗ 30 РОКІВ ПІСЛЯ ВІДМІНИ КРІПАЦТВА, А МИ ЇЇ ПОСТАВИЛИ ЧЕРЕЗ 30 РОКІВ ПІСЛЯ РОЗВАЛУ ІНШОЇ «ІМПЕРІЇ» – РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

У Національному театрі імені Івана Франка влітку 2021 року відбулася прем’єра вистави «Комедія на руїнах» режисера Петра Ільченка. Це фактично було перше самостійне сценічне прочитання п’єси «На руїнах» Марка Кропивницького – адже раніше її лише «вмонтовували» в іншу виставу – власне, у драму «Олеся». Як на мене – ідейно ці дві п’єси дуже схожі, й справді сприймаються ніби частини одного твору.

- Це все ж різні історії, – пояснює Віталій Кіно. – «На руїнах» – це п’єса, яку Кропивницький написав у 1900 році, через кілька років після «Олесі». Але в ній справді вгадується той же мотив, автор описав сюжет, який мабуть був дуже йому знайомий, і Петро Іванович Ільченко поставив у театрі Франка чи не першу самостійну сценічну версію цієї п’єси.

Драма ж «Олеся» написана раніше – в 1891 році. До речі, ми виявили дуже цікавий момент, який став нашим ключиком до актуалізації такої (ніби дуже давньої) історії. П’єса була написана рівно через 30 років після відміни кріпацтва, тобто за три десятиліття вже виросло абсолютно нове покоління, народжене за вільних часів, яке не знало рабства, мало інше світосприйняття, мотиви, пориви, цілі. З’явився новий клас – багатії в першому поколінні, тобто люди, які мали хист і підприємницький талант продавати-купувати, ділки – наші сучасні «олігархи».

Ми ж – поставили виставу рівно через 30 років після того, як розпалася інша «імперія» – Радянський Союз і Україна стала незалежною. Зараз спостерігаємо аналогічний часовий зріз – 30 років – це термін, коли виросло інше покоління. Коли ми це співставили, нам відкрилися додаткові речі у вирішенні постановки – ми не хотіли цілком осучаснювати п’єсу, але й не хотіли грати її традиційно, вирішили знайти її час поза часом.

Автори вистави «Олеся» намагалися створити «позачасовий простір» навіть у реальному театральному просторі – були там одночасно й античні колони, і вишиті сорочки, і музичні навушники.

«Мізансценічно ми вибудовували виставу так, що герої перебувають у статичних декораціях, але картинка іноді змінюється. У Кропивницького в оригіналі – в основному, діалоги, діалоги, діалоги; ми ж намагалися, щоб від сцени до сцени змінювався час у театральній естетиці. Починаємо з класичного театру корифеїв, потім – через певні курбасівські ходи доходимо до сучасного театру, де форма вже важливіша і за слово, і за діалог. Намагаємося пройти цей шлях на сцені – хоча не завжди і не кожну виставу акторам вдається, їх це трошки ламає наче: чекай, а як тут по-іншому існувати? Як виправдати ці навушники, цю пластику, але поступово вони знаходять правильні ходи і, я певен, вистава розвиватиметься. В кінці з’являється хор, і це теж відсилка до античності.

Ми натякали багато чим на різні речі, але як воно прочитається публікою, то інша справа», – ділиться роздумами про власну прем’єру режисер Віталій Кіно.

КРОПИВНИЦЬКИЙ У ЦІЙ П’ЄСІ, МОЖЛИВО, ЩЕ НЕДОСКОНАЛО І НАВІТЬ НЕДОЛУГО ВИПЕРЕДИВ ЧЕХОВА ТА ІБСЕНА

- Текст п’єси ви залишили автентичним? – уточнюю у режисера.

В.К.: - Так, не змінювали абсолютно. Але ж, розумієте, Кропивницький вважав свою п’єсу абсолютно не сценічною! В листах до колег він зауважував, що написав нову п’єсу і взагалі не знає, як її будуть ставити, оскільки хотів створити нову драму, а вона вийшла занадто багатослівна і не сценічна. Ми її, звісно, дуже скоротили, швидше зробили композицію за мотивами п’єси (це за обсягом – максимум третя її частина).

Але, як на мене, Кропивницький у цій п’єсі, можливо, ще недосконало і навіть недолуго випередив багатьох своїх світових сучасників! Наприклад, у нього є сцени, які ми впізнаємо в п’єсах Чехова чи в п’єсах Ібсена (написаних через 10-15 років після того, як їх уже написав Кропивницький).

Тобто, оці його перші спроби були в чомусь абсолютно автентичні й навіть геніальні – сама форма ще недосконала, але намагання пошуку було дуже серйозним. Це надихало нас весь час, поки тривала робота над виставою, оцей момент, що – Боже мій, дивіться, от же ж потім Чехов взяв і отаку сцену написав! А ось цей мотив – у Ібсена! Розумієте, це говорить, що наша українська драматургія ХІХ сторіччя, особливо епохи корифеїв, ще абсолютно не звідана світом, світ взагалі її не знає.

- Я знаю, що в репертуарі Театру на Михайлівській уже є вистава за Кропивницьким – дитяча.

В.К.: - Ми граємо його виставу-казочку «Івасик-Телесик», тож із цим автором маємо справді дружні стосунки – тепер у нас ще й «Олеся» його буде. Звісно, це не та вистава, яка нам зароблятиме великі кошти. Великі – це в лапках (сміється), але у нас є досить успішні вистави, наприклад, «Еклери на мільйон», «Комедія про ніжне серце».

Мені здається, якщо приватний театр буде іти лише шляхом комерціалізації й ставити лише те, що публіка хоче бачити – комедії, й не мати в репертуарі вистав із надзавданням, дуже швидко можна перетворитися на бульварний театр або антрепризу (в гіршому сенсі). Ми намагаємося оцю золоту середину тримати.

Я ГРАЛА СУЧАСНУ ОЛЕСЮ, ТОЧНІШЕ, ДІВЧИНУ, ЯКА МОГЛА Б ЖИТИ В БУДЬ-ЯКОМУ СТОРІЧЧІ, АЛЕ ПЕРЕЖИВАЛА Б ТІ Ж ПРОБЛЕМИ

Головну роль Олесі у виставі зіграла актриса Дарина Клименко (також вона грає у виставах «Інстинкт», «Еклери на мільйон», «Комедія про ніжне серце»).

Після прем’єри розпитую у неї: - Як вам таке близьке знайомство з театром корифеїв?

Д.К.: (посміхається) - Ви знаєте, у виставі порушуються дуже-дуже актуальні проблеми. П’єса настільки багатогранна й об’ємна, що її навіть не можна було цілковито вмістити у виставу. Що стосується моєї героїні, то основна ідейна лінія – батько навчав її якоїсь справедливості, чесності, а коли він сам чинить не так, як вчив, то для Олесі – це трагедія. Вона надзвичайно болісно відчуває цю (на її переконання) прикру несправедливість. Її зачіпає за живе, чому не всім живеться добре, вона переймається проблемами рівності, їй хочеться, щоб у всіх людей був добробут, не до кінця усвідомлюючи, що це болісно для її власної родини.

- Знаю про режисерський задум – грати виставу поза часом, але мені ваша героїня здалася сучасною, тобто з конкретного часу – нашого, на відміну від мами – та була з 19 сторіччя, як на мене.

Д.К.: - Я й грала сучасну Олесю, точніше, я грала дівчину, яка могла б жити в будь-якому сторіччі, але переживала б ті ж проблеми. Хоча, все ж, на даний момент – історія більше про зараз.

Взагалі, хотілося, щоб вистава сприймалася поза часом, оскільки, якщо прив’язуватися до того конкретного часу, у який вона писалася, і грати, як тоді, – її було б ще важче сприймати глядачеві. А так глядач був ніби на одній хвилі з героями і нам – акторам було до нього легше достукатися.

Мені розповідали, що коли Кропивницький написав «Олесю», він вважав її не для постановки, але тим не менш, ми дуже захопилися матеріалом під час підготовки і, сподіваюся, що глядачів він теж захопить.

МЕНІ БУЛА ДУЖЕ ЗРОЗУМІЛА РОЛЬ ОЛЕСІ, АЛЕ ТУТ МЕНІ ТРЕБА БУЛО ЗРОЗУМІТИ, ЯК МАМА БАЧИТЬ СВОЮ ДОРОСЛУ ДОНЬКУ

Для актриси Ганни Супрович роль Лукерії Степанівни, матері Олесі, стала професійним дебютом на сцені театру на Михайлівській.

- Ганно, вибір такого класичного матеріалу в незалежному сучасному театрі вас, як актрису, не здивував?

Г.С.: - Ні, не здивував, тому що насправді всі проблеми, які були колись, залишаються й зараз, і є теж дуже актуальними. Головна проблема моєї героїні – це конфлікт діти-батьки, а це, можна сказати, вічна проблема.

Мені була дуже зрозуміла роль Олесі, тому що я теж дуже протестна, завжди йду наперекір, а тут мені треба було зрозуміти, як мама бачить свою дорослу доньку. Було дуже складно (тому що я ще не мама), я й на свою маму дивилася, і на мам своїх друзів – якось вдалося зробити мікс, але роль буде розвиватися, оскільки це процес, який не має кінця.

Для мене це, мабуть, пропрацьовка – як тобі буде, коли у тебе будуть діти, як бути з ними на одній хвилі, тому що кажуть, що ти молодий, доки ти на одній хвилі з молодим поколінням.

Це моя перша вистава у цьому театрі, вона була однією з двох дипломних вистав, з якими я випускалася. Я ж вступила вчитися на акторський до Віталія Анатолійовича Кіно, коли мені вже було 30 років. Це був свідомий вибір, до цього я займалася аматорською акторською майстерністю, грала в іншому театрі, але вирішила стати професійною актрисою і ось професійно дебютувала тут з виставою «Олеся».

БУЛО ТРОХИ ТЯЖКО УВІЙТИ В МАТЕРІАЛ, БО ЯК ЗРОЗУМІТИ ЛЮДИНУ, ЯКА ХОЧЕ ВКОРОТИТИ СОБІ ВІКУ?

«Було трохи тяжко увійти в матеріал, коли є персонаж, у якого прожите таке насичене життя, з пуп’янка він був вирощений у роскошах, був забезпечений, але дійшов до того, що зараз у нього за спиною нічого немає і він покінчує з собою… Як зрозуміти людину, яка хоче вкоротити собі віку? – поділився зі мною після вистави виконавець ролі Леоніда Петровича, актор Владислав Сведенюк. – Для мене це було трішки незрозуміло, я вже й книги читав, фільми дивився, досвід інших намагався, як губка увібрати, але було цікаво».

Актор додав, що тематика вистави йому близька, оскільки з розповідей своїх батьків він знає, що його прапрапрадід був куркуль, мав коней, свиней, був розумним чоловіком, який досягав усього власними силами. «Так, він був жорстокий, але до нього люди йшли працювати, бо він платив. Його «розкуркулили», все забрали, а через місяць він повернувся з мішками із зерном. Тож, мені здається, в цій болісній темі не потрібно шукати «біле» і «чорне», і в цій нашій історії я, якщо чесно, не розумію, кого жаліти, а кого вважати винним чи карати?», – розмірковує Сведенюк. – «Коли діти батьків, які досягали всього своїми працею, кров’ю і потом, починають це розкидати наліво і направо, то вже можна зрозуміти й того чоловіка, який з «лівої» сторони забирає в цієї дурної дитини те добро і починає продовжувати, так би мовити, справу її батьків».

- Виходить, у кожного своя правда і справедливість?

- Так, це така річ. Є над чим подумати. Скажу, як актор, у театрі є комедійні вистави: коли ти граєш – тобі так легко, весело, смішно, але є вистави – на які хочеться прийти і розумно самому з собою поговорити. От вистава «Олеся» – про те, коли ти відіграв комедію станів, прийшов і дав таку драму, щоб аж на сльозу пройняло, і щоб від цього і тобі було приємно, й глядачеві, – розповів актор після прем’єри.

Також ролі у виставі «Олеся» виконують: Кіндрат Антонович – актор Даніїл Кіно, Марфа – Карина Чуліба, Нифінт – Роман Листопад/Рудольф Дзірук, лакей Павло – Олексій Грудій/Роман Листопад, покоївка Горпина – Світлана Вєхтєва/Олександра Петько, парубок Влас – Євген Ющук/Рудольф Дзірук, Леоніла, підстаркувата дівчина – Вероніка Коваленко. Постановка, рішення сценічного простору і музичне рішення – Віталій Кіно, хореографія – Поліна Кіно, костюми – Юлія Кіно, художник по світлу – Єгор Снігир.

На переконання керівника театру на Михайлівській Віталія Кіно, майбутнє завдання української культури – нести класичну українську літературу, цей наш скарб, у світ. Під завершення розмови він розповів мені цікаву історію, як колись Едуард Маркович Митницький (засновник Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра) поставив у Прибалтиці «Украдене щастя» Івана Франка – до нього підходили після прем’єри і говорили: «Де ви взяли цю п’єсу? І що це за «Іван Франко»? Якийсь іспанець?». Митницькому довелося пояснювати, що, вибачте, це ж геній української літератури, театру, драматургії і поезії!

«А наші Карпенко-Карий, Кропивницький та інші корифеї – просто пласт, який поки що для світу «терра інкогніта». Звісно, наш маленький театр не претендує на її відкриття, але мені дуже хочеться, щоб молоді режисери, особливо ті, хто має можливість виїхати і ставити за кордоном, брали цю драматургію і несли її – хай світ дізнається про неї», – висловив побажання Віталій Кіно.

Найближчий показ вистави «Олеся» 3 грудня 2021 року.

Любов Базів. Київ

Фото: Ілля Бел