«Собаче серце» Одеси. Путівник топ-виставами України

Укрінформ починає серію публікацій експертних рецензій на кращі вистави українського театрального «Оскара»

На початку грудня було оголошено переможців IV всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії «ГРА». Одразу ж після новорічних свят розпочнеться прийом заявок уже на V ювілейний фестиваль – вистав-прем’єр 2021 року.

Проте важливо нагадати, що перемога у «ГРІ» – це не тільки лаври переможця і грошова винагорода, яку спрямовують на запуск нового театрального проєкту, а й отримання фахової критики. 10 експертів, подорожуючи містами і містечками України й переглядаючи 30 вистав-прем’єр (лонглист) 2020 року наживо, – не просто формують шортлист найкращих із кращих на розгляд представницького міжнародного журі, а й пишуть рецензії (експертні висновки) на кожну з вистав. 

Тож ми починаємо серію публікацій текстів експертів фестивалю-премії «ГРА», які можуть надихнути не тільки звернути увагу на певний театр, режисера чи акторів, а й спланувати свою подорож у те чи інше українське місто з обов’язковим вечірнім відвідуванням рекомендованої вистави…

­­Виставу «Собаче серце» Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. Василя Василька, яку було номіновано «За найкращу драматичну виставу», рецензує Ганна Веселовська, театрознавиця, докторка мистецтвознавста, професорка, керівниця напряму експертно-аналітичної діяльності НСТДУ (Київ).

*  *  *

Режисер Максим Голенко має смак і хист до створення театральних блокбастерів. По-перше, для своїх вистав він обирає тексти, які люблять і чиї автори на слуху. А по-друге, із цих, більш-менш знайомих текстів він видобуває щось нове, приховане під сподом банального поверхневого сприйняття. Цей режисер, мов досвідчений старатель, відчуває, де в тому чи іншому творі криються справжні поклади золота – сенси, які інші не помітили.

От і з «Собачим серцем» Михайла Булгакова в інсценізації Лєни Лягушонкової вийшло так само, як і з його популярними виставами «Лейтенант з острова Інішмор» та «Кайдашева сім’я» в Дикому театрі; «Енеїда» в Одеському театрі ім. В.Василька; «Зойчина квартира» в Київському театрі на Подолі. В усіх випадках він так занурювався у текст, ніби хотів його відібрати в автора, принципово змінити статус літературного твору із артефакту на розповідь «про зараз».

Утім, те, що таке саме «насильство» відбувається й над «Собачим серцем», фанати Булгакова спочатку і не здогадуються. Їх обережно затягують у перебіг подій, тобто в буденну лікарську практику двох московських інтелігентів професора Преображенського і лікаря Борменталя, яка виявляється націленою не на рятування людських життів, а на вирішення хірургічним шляхом сексуальних проблем пацієнтів. Власне цим критичним акцентом постановники одразу й позбавляють Преображенського та Борменталя ореолу благородних жертв, що був важливим моментом в екранізації повісті «Собаче серце» радянських часів. Виглядає так, що від самого початку Преображенський (Ігор Геращенко) і Борменталь (Вадим Головко), Зіна (Юлія Харчук, Наталія Шевченко) і Дарина Петрівна (Олена Головіна) повноцінно вбудовані в радянську злочинну систему, розуміють її потворність, однак прилаштувалися до неї, співіснують та співпрацюють з нею.

Але загалом така компромісність існування булгаковських героїв, яка не робить їм честі, зі сцени не декларується. Вона промовисто і водночас театрально-химерно представляється у візуальний спосіб. Сценографічне рішення, запропоноване художницею Юлією Зауличною (вона також авторка костюмів), дало можливість Максиму Голенку помістити булгаковських героїв у свого роду капсули, в яких вони до певного моменту відчувають себе захищеними від зовнішніх соціальних стихій. Таким прихистком на деякий час стають для них розташовані на сцені різної величини прозорі рухливі конструкції-паралелепіпеди, що чимось нагадують скляні шафки для зберігання лікарського начиння. Протягом вистави ці паралелепіпеди отримують різне змістовно-функціональне призначення: ось вони дійсно шафки, ось вони кімнати квартири професора Преображенського, ось вони контейнери для зберігання піддослідних істот і т.д.

Між тим, їхня конструктивна простота і мобільність дозволяє режисерові створювати й більш узагальнюючі образи, виводити події за межі професорського помешкання. Так виникає образ зимового міста, де в сніжному вихорі обертаються будинки, чи візуалізується розпад величного Калабухівського дому, що зазнає приниження та ущільнення мешканців, або розтин квартири професора Преображенського, в якого реквізують кімнати. Створюючи у такий спосіб атмосферу руйнації, постановник наче підсилює причетність глядача до «революційних ворожих вихорів» столітньої давнини. Але важливішим за відчуття тривоги і страху для Максима Голенка є іронія та сарказм, яку він постійно вприскує у виставу. Вперше ця корекція булгаковського настрою відчувається у сцені, де згадується Айседора Дункан. Цю танцівницю-босоніжку, яку, завдячуючи прихильності Луначарського, дуже любила радянська влада, Булгаков природно не терпів. А от у «Собачому серці» Голенка Айседора Дункан (Аліна Катречко), яка тільки мимохідь згадується в повісті, представлена повноцінною пародійною постаттю, що, незграбно стрибаючи, перетинає сцену.

І таких дотепних моментів, які викликають сміх у глядача і знижують напругу, у виставі чимало. Власне саме за їх рахунок Преображенський та Борменталь (Борменталька, як його зневажливо кличе Шариков) і позбавляються режисером ореолу трагічності. Однак не зайвк згадати, що таке режисерське тлумачення тексту дуже точно передають самі виконавці ролей. Чудовий тонкий актор Ігор Геращенко грає Преображенського сибаритом і снобом, людиною, що зверхньо дивиться на світ, у свій спосіб маніпулює ним, а тому й певен, що революційні жахи його не торкатимуться. А Вадим Головко в ролі Борментальки – від самого початку постає приниженою, заляканою істотою, яка дуже легко підкорюється насильству.

Друга дія «Собачого серця» в Одесі – це вже суцільне приниження колишніх хазяїв життя, тобто принишклих від страху інтелігентів. І важливо тут те, що принижують їх не так антихристи-революціонери, які в спектаклі показані стереотипно, як неперсоніфікований натовп – у шкірянках, кашкетах, а саме Шариков (Олександр Самусенко).

Те, що Шариков є господарем і квартири, і всього життя, – режисер підкреслює навіть у мізансценах, у центрі яких відтепер завжди опиняється він. До цього важливого змістовного зсуву Максим Голенко вдається, аби вказати на нашу особисту відповідальність за те, що до влади приходять ті, хто не читає книжок (крім скандального листування політичних суб’єктів), хто лише ходить розважатися в цирк і не знає, що таке симфонічна музика. Отож, у Шарикова, зіграного Самусенком, виразно проглядаються риси нашого сучасника – істоти при владі, яка не соромиться брехати наліво і направо, вміє хайпанути і в якої за душею «золотые купола» російського розливу.

Здається, в «Собачому серці», поставленому Максимом Голенком в Одесі, багато такого, що спонукає протверезіти, побачити українську політичну реальність не крізь призму голослівних обіцянок, а в сенсі того, що відбувається з розумними, освіченими, професійно відповідальними людьми, які погоджуються на таку владу. Чому, де і коли вони дають слабину, відступають від здорового глузду, втрачають дар провіденції?

З іншого боку, для того, щоб це все побачити і відчути, треба під час вистави не стільки реготати, скільки напружуватися. Той, кому це не під силу, може з’їсти цей спектакль із попкорном. Візуальна атмосферність вистави, посилена музичним оформленням Вадима Бессараба, який супроводжує дію «живим звуком», мов справжній тапер булгаковських часів, дасть глядачеві й таку можливість.

Ганна Веселовська, театрознавиця, докторка мистецтвознавста, професорка, керівниця напряму експертно-аналітичної діяльності НСТДУ, Київ