Володимир Короленко. 1. «Неспокійна людина» з числа «неблагонадійних»

Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про відомого письменника й публіциста

25 грудня 1921 р., ближче до одинадцятої вечора, на Різдво, в одноповерховому білому будиночку із просторою дерев’яною терасою по вулиці Мало-Садовій, 1 (нині – вул. Короленка, 1) у Полтаві Полтавської губернії від запалення легенів пішов за межу великий письменник Володимир Галактіонович Короленко. Гордий і незламний, старий скалічений солдат – він помер у голоді й злиднях, принципово відмовившись від призначеного у липні 1920 р. радянською владою продовольчого забезпечення, бо ціле життя цінував власну незалежність від влади.

Відмовився він і від академічного пайка, запропонованого його родині Літературним фондом, а тим часом близьким йому людям доводилося продавати на базарі речі першої необхідності.

Навесні 1921 р. він навіть рішуче відкинув пропозицію народного комісара охорони здоров’я РРФСР Миколи Семашка спеціально виділеним вагоном-салоном разом з родиною, за вказівкою Леніна, їхати за кордон на лікування – за будь-яких обставин залишати батьківщину літератор не збирався. Навряд чи цей достойник читав німецького філософа Артура Шопенгауера (Arthur Schopenhauer, 1788-1860), але діяв він за принципом:

- Честь – то зовнішня совість, бо совість – внутрішня честь.

*   *   *

Четвертий том його автобіографічного роману під назвою “Історія мого сучасника”, робота над яким почалася ще у 1905 р., Володимир Короленко не дописав. Тим часом серед найвідоміших творів письменника – повісті “Сліпий музикант” та “Діти підземелля” (обидві: 1886), остання згодом перетворилась у розширений твір “У поганому товаристві”, “Хапун (Іом-кіпур)” (1890) та “Без язика” (1895) стали окрасою класичної вітчизняної літератури.

Поховали великого гуманіста 28 грудня 1921 р. на Старому цвинтарі в Полтаві. День той зробили неробочим, а в місті оголосили траур… Шанобливої пам’яті Совєтам вистачило на півтори декади, затим, 29 серпня 1936 р., у зв’язку з закриттям кладовища, могилу письменника перенесли на територію Полтавського міського… саду (тепер – Парк “Перемоги”).

У такий спосіб Всевишній замкнув велетенське коло. І цей великий українець повернувся додому, але чи знайшов тут, “в сім’ї вольній, новій”, свою Батьківщину?

Дорога до України не завжди буває рівною та прямою. Як слушно зауважив директор Рівненського обласного краєзнавчого музею Олександр Булига:

- Творча доля Володимира Короленка схожа до біографій Миколи Костомарова та Миколи Гоголя, які в ХІХ ст. були визнаними геніями на історичній та літературній нивах. Усі троє ціле життя пам’ятали своє українське походження, визнавали себе українцями, вирізнялися своїм українством у власних доробках, своєму мисленні, діях, ставленні до розвитку суспільства та подій, що у ньому відбувались. Праці цих Великих Українців створювались у значній більшості російською мовою, яка була не лише мовою державною, а й мовою спілкування тодішньої інтелігенції. Мову рідного народу ці три українські російськомовні культурні “богатирі” пам’ятали, захищали та поважали. Життєві дороги двох Микол та Володимира завжди повертали до України. Cаме тут вони отримували натхнення, енергетичне підживлення та можливість сповна реалізувати даний їм талант.

Від себе додам: свого часу чумаки ходили в Крим по сіль – туди вело їх нестерпне в Україні життя і злидні народу. Свого часу ці троє – Микола Гоголь, Микола Костомаров та Володимир Короленко – ходили світом і пошуках правди і справедливості, бо нестерпне в Україні життя і злидні народу вимагали від них саме цього. У кожного великого українця власна правда, але вона стає святою, якщо сприяє відновленню справедливості в державі.

*   *   *

Український російськомовний письменник, публіцист, літературний редактор та громадський діяч Володимир Галактіонович Короленко народився 15 (27) липня 1853 р. у Глухому провулку, 1, у Житомирі Волинської губернії у незаможній дворянській родині.

Його батько – Галактіон Панасович Короленко (1810-1868) – у 1858 р. дослужився до чина колезького асесора (1858) та обіймав посаду житомирського повітового судді; здавалося, навіть односторонній параліч тіла його гордий дух не зламав. Суворий, але справедливий, непідкупний, але милостивий – він, замолоду схожий на Наполеона, завжди вирізнявся в середовищі провінційного дворянства, адже мав широкі культурні запити, товаришував виключно з порядними людьми, а в начальство ніколи не пнувся.

Могутня батьківська креатура, котра фізично більшу частину життя була – або на службі, або замикалась у кабінеті, щоб попрацювати над документами чи складною судовою справою – справила величезний вплив на формування синових поглядів.

- На обличчі його постійно лежав вираз якоїсь прихованою печалі й стурбованості. Лише зрідка воно яснішало. Інколи батько збирав нас до себе в кабінет, дозволяв грати і повзати по собі, малював картинки, розповідав смішні анекдоти та казки. Ймовірно, в душі цієї людини берігся великий запас доброти і сміху: навіть своїм повчанням він надавав напівгумористичної форми, і в ці хвилини ми його дуже любили. Але ті спалахи з роками рідшали, природна веселість щільніше завішувалася меланхолією і турботою. Під кінець життя його вистачало лише на те, щоб дотягувати абияк наше виховання, і в більш свідомі роки у нас і з батьком була відсутня внутрішня близькість.

Тепер і ви розумієте, чому із такою теплою тугою письменник оживив Галактіона Панасовича у своїй повісті “У поганому товаристві”, написаній від імені шестирічного хлопчика Васі.

- Побачивши похмуре обличчя, на якому лежав суворий відбиток невиліковного горя, я боявся і замикався в собі. Я стояв перед ним, переминаючись, мнучи штанці та озираючись на всі боки. Часом щось підіймалось у мене в грудях; хотілося, щоб він обійняв мене, посадив на коліна і приголубив. Тоді я припав би до нього, і, можливо, ми разом заплакали б – дитина і суворий чоловік – про нашу спільну втрату. Але він дивився на мене затуманеними очима, неначе поверх моєї голови, і я весь стискався під цим незрозумілим для мене поглядом.

*   *   *

Тепер – про українське коріння. За сімейними переказами, дід письменника, керманич Радзивилівської митниці Опанас Якович Короленко (1787-1860) до кінця життя говорив виключно українською мовою, хоча й обіймав державну посаду. Так діють лише люди сильної вдачі. Походив він зі славетного козацького роду. У його пращурах значився Миргородський полковник (1661) Іван Григорович Король (1610-1678), від якого й тягнулася родова гілка Короленків. А ось старша сестра діда – Катерина Яківна Короленко (1781-1884), доводилася бабусею першому президенту Української академії наук, академіку Володимиру Івановичу Вернадському (1863-1945; див. тут).

Цікаво, а як сам Володимир Короленко ставився до свого славетного родоводу?

Принаймні – не носився як дурень із писаною торбою, а написав просто:

- Власне, я себе швидше зараховую до різночинців: дід і батько – чиновники, прадід – козачий писар. Кріпаків у нас ніколи не було, земельних володінь теж.

Мати, Евеліна Йосипівна (1833-1903), була дочкою волинського поміщика, шляхтича, посесора (орендаря) Йосипа Казимировича Скуревича (1793-1853). Замолоду той служив у гусарах, поки не вийшов у відставку в чині підпоручика. 15-річною худорлявою дівчиною-підлітком із товстою русявою косою Евеліна пішла заміж за старшого на 23 роки Галактіона Панасовича. У шлюбі вона знайшла чоловіка-ревнивця, котрий всіляко прагнув вирватися з сірості чиновничого буття: завів телескоп, показував дітям Місяць, засів за математику та купував книжки італійською мовою.

*   *   *

У подружжя народилося шестеро дітей: старший син Юліан (1851-1904), молодший – Іларіон (1854-1915), а також дочки – Марія (у заміжжі – Лошкарєва; 1856-1917) та Евеліна (у заміжжі – Нікітіна; 1861-1905). Наймолодша Олександра, Соня померла 7 травня 1867 р. у віці двох років; її поховали разом із татом у Рівному. Попри велику родину та малу царську платню Галактіон Панасович хабарів не брав. Хіба що, одного разу не повернув величезну ляльку із блакитними очима одній заможній вдовиці, бо подарунок той дуже вподобала молодша дочка.

У Глухому провулку, 1, у Житомирі минули дитячі роки Володимира Короленка, і були вони незабутніми. За вікном лунали українські народні пісні, на вулиці блукали казки та сиві легенди, по обіді плела свої оповіді про чумаків кухарка, “пані” Будзіньска, бо її батько особисто ходив у Крим за волами, а надвечір мати збирала дітей, аби польською мовою розповідати про знедолений край та героїчне минуле Речі Посполитої. У цьому химерному хитросплетінні національних світів належало знайти власне місце… Тим паче, що перед очима стояв як взірець, образ суворого батька, непідкупного судді, всевладного творця людських доль.

Що міг зробити малий Володя?

Він товаришував із кріпацьким “купленим“ хлопчиком та уважно слухав народні пісні про гайдамаків, “вольну волюшку“, які співав кучер.

Поклик свободи слід не тільки почути, а й змалку, усім серцем приймати.

*   *   *

Це значно пізніше Володимир Галактіонович помітить, як у його дитинстві звилися в один клубок “три ​​націоналізми” (польський, український і російський), “кожен із яких заявляв право на володіння моєю беззахисною душею, вимагаючи когось ненавидіти і переслідувати”. Тема ця його не захопила і поїдом не гризла… Більше того, Володимир Короленко став ворогом будь-якого націоналізму, вбачаючи в ньому крайній прояв вузькості поглядів та однобокого мислення. Своєю батьківщиною він називав демократичну літературу, яка “відклала на бік національні суперечки, бо примирила їх у загальному гаслі: свобода”.

Чи випливає із цього що нехтував він українством? Аж ніяк ні.

Міцна дружба завжди пов’язувала Володимира Короленка зі знаними українськими письменниками, представниками саме демократичної літератури: Панасом Мирним, Павлом Грабовським, Михайлом Коцюбинським, Гнатом Хоткевичем.

А з Кобзарем цей український російськомовний письменник завжди йшов по життю. Тут ми трохи змінимо хронологію, бо – до місця. Наприклад, перебуваючи у Вишнєволоцькій пересильній в’язниці у 1880 р., Володимир Короленко брав активну участь у проведенні вечора пам’яті Шевченка, організованого ув’язненими. У 1894 р. у Санкт-Петербурзі його обирали до складу оргкомітету з підготовки святкування 33-х роковин з дня смерті Кобзаря. У 1901 р., уже мешкаючи в Полтаві, знаний літератор надіслав до петербурзького часопису “Русское богатство” з нагоди 40 роковин з дня смерті поета нові біографічні матеріали про Пророка української літератури, якого прозаїк завжди шанував. Навіть перебуваючи у Франції в 1914 р., він надіслав в Україну телеграму з нагоди 100-річчя з дня народження Шевченка: “Прошу передати моє сердечне вітання всім, хто шанує пам’ять великого українського поета”.

*   *   *

Але повернімося до героя сьогоднішньої історії…

Із синами – Галактіон Панасович дружині панькатися не дозволяв, проте й у самодурах не ходив. У шість років кучерявого, крутолобого і ласкавого Володю, відповідно до рішення матері, відправили до крихітного, але гордого польського пансіону пані Окрашевської. Не випадково його першою прочитаною книжкою була “Фомка із Сандоміра” (“Tomek Sandomierzak”, 1858) польського прозаїка Яна Грегоровича​ (Jan Kanty Gregorowicz; 1818-1891).

Це й не дивно, його мати була зпольщеною католичкою. До шести років у їхній родині польська мова панувала, але поряд з нею Володя чув ще дві: російську та українську. Першу молитву хлопчик вивчив польською, лише потім – східнослов’янською, щоправда, із сильними спотвореннями на український лад. Чисту російську мову малий Короленко чув тільки від батькових сестер, але до Житомира вони приїздили зрідка.

Отже, у пансіоні пані Окрашевської хлопчика легко навчили французькій, але замордували заучуванням “Історичних пісень” поета-патріота Юліана Немцевича (Julian Ursyn Niemcewicz; 1758–1841)… польською мовою. Пізніше Володимир Короленко бідкався:

- Мені вони (“Історичні пісні”. – О.Р.) сподобалися, бо дитячий розум збагатився віршованими відомостями із польського гербовника. Проте, коли добра пані Окрашевська забажала одразу вбити двох зайців та примусила мене вивчати географію за французьким підручником, мій дитячий розум рішуче запротестував… Я сидів над книгою, на очі наверталися сльози, й експеримент завершився тим, що я не здатен був вивчити навіть двох слів, що стояли поряд…

*   *   *

Потім хлопчина навчався у пансіоні пана Валентія Рихлинського (1803-?) на Дівочій площі; нині – це район вулиць Червоного Хреста і Паризької комуни. Тут велося значно краще. По-перше, сюди щоранку десятирічний Володя ходив сам, без супроводу матері: у лівій руці – оберемок книжок, у правій – хмизина, аби відганяти напівдиких собак. По-друге, вся освіта у Валентія Михайловича Рихлинського, – до речі, далекого родича Короленків – будувалася на грі: одного дня учні розмовляли французькою, іншого – німецькою.

Із глибокою повагою письменник пригадував тодішніх педагогів, як-то: добродушного француза, мсьє Віктора (Бенедикта) Вікторовича Гюгенета (1836-1913), який вкладав у юні голови – знання, а в серця – моральні чесноти:

- У нього всі (вихованці. – О.Р.) відчували, що скарга на товариша засуджується більше, ніж сам негідний вчинок... Основний фон моїх спогадів того періоду – радість розгортанню життя... Найкраще, що було в прийомах цього виховного режиму – це почуття особливої близькості, майже товариства з вихователями.

Не дивно, що Володю Короленка приваблювали музика і мистецтво, історія, філософія та, звісно, література. Першою книжкою, прочитаною підлітком російською мовою, були не Олександр Островський, Микола Некрасов чи Іван Тургенєв – як пише більшість дослідників, а Даніель Дефо. Так-так, “Робінзон Крузо” (“Robinson Crusoe”; 1719)! Отже, як бачимо, змалку зростав не російських письменник, а допитливий хлопчина, котрий виховувався на цінностях європейського гуманізму.

Усе життя він шукав правди, а знайшов істину. Дорога виявилася неблизькою, але його власною. Як стверджував сам літератор, “Кобзар” Тараса Шевченка він “навчився розуміти і любити краще та глибше, коли згодом підступився до нього з ідеями, винесеними з літератури “москалів”. Себе він віддавав не московській літературі, а демократичній думці, спрямованій на те, як покращити життя представників різних національностей. Ось чому, на мій погляд, у своїй великій літературі та полум’яній публіцистиці він захищав не Україну, а край, де окрім українців жили гебреї, поляки, росіяни та інші народи.

*   *   *

У серпні 1864 р. Володимир Короленко вступив до 1-ї Житомирської гімназії, що від 1852 р. мала власну кам’яницю на Великій Бердичівській вулиці, 40 (нині – головний корпус Житомирського державного університету імені Івана Франка). Що найбільше запам’яталося? Приниження і тілесні покарання, які там буйно квітнули. Гімназія ділилася на два ворожих табори: викладачі воювали з учнями, і кожне зі згуртованих товариств захищало свого співплемінника. Як це виглядало?

- Дрібна безперервна партизанська війна стала основним змістом шкільного життя.

Розвіємо міф: ні у відмінниках, ні у шибениках підліток не ходив. Зокрема у другому класі (1865-1866), де окрім нього навчалося ще 58 однолітків, житомирський гімназист Володимир Короленко мав п’ятірку з поведінки, тобто був учнем “доброчесної поведінки”, тверду четвірку – із Закону Божого, французької та російської мов, природної історії і чистописання, тоді як три бали йому вивели із малювання, географії, німецької мови та арифметики.

За чуйність, доброту, за фантастичну любов до предмета шанував гімназист лише двох педагогів – вчителя малювання із сивою гривою, літнього поляка Собкевича, котрий спілкувався або польською, або українською, а ще – викладача Закону Божого, протоієрея Г.Овсянкіна.

Що далі трапилося? Прийшов “руцкіймір”.

Як письменник написав у мемуарах:

- Художника Собкевича у нас прибрали наприкінці першого року мого перебування в Житомирській гімназії: почалося “зросійщення”, а він не зміг привчитися говорити у класі виключно російською. Як не намагався нещасний старий, у нього нічого “не округлювалося” і “світилося”. Та й взагалі, вся його оригінальна постать погано вкладалась у казенні рамки. Овсянкіна також скоро замінив закононавчатель Сокольський, сухий та суворий… Як не вирізнялися ці фігури, вони зринають у моїй пам’яті, об’єднані спільною рисою: вірою у власну справу.

Тим часом, скажімо, уроки польсько-українського маляра Собкевича стали у нагоді, коли раз-у-раз Володимиру Галактіоновичу хотілося замальовками проілюструвати історичні події, свідком яких йому довелося бути. А ось протоієрей Овсянкін, сам того не розуміючи, заронив зерна критичного мислення. Одного разу, з’ясовуючи переваги “єдинорятуючої” православної церкви, він відкинув учнівські докази щодо католиків та лютеран, які захищали кожен свій символ віри, і щиро заявив:

- Так вчить Свята Церква, і, як діти, ми повинні підкоряти її материнському голосу свої суємудрі тлумачення… Хоча це суперечить нашому внутрішньому відчуттю.

*   *   *

Пошуки самоідентичності прискорилися несподівано і дивним чином.

Доволі живописно у книжці “Короленко” (1962) ситуацію змалював Георгій Миронов (1924):

- І тоді на душу хлопчика заявила права і третя національність.

Учні чекали в гімназії нового вчителя. Прочинилися двері, й до класу ступив молодий чоловік, невисокий на зріст, веселий і рухливий. Усі звернули увагу на його незвичний вигляд: козацькі вуса, опущені донизу, волосся стрижене колом; на вчителі був синій каптан, вишита українська сорочка, широкі шаровари. Він взяв у руки журнал і став вичитувати прізвища. Кожного він запитував: поляк, росіянин? Черга дійшла до Володі Короленка.

- Росіянин, – відповів той. Чорні живі очі нового вчителя блиснули:

- Не обманюй! – Гімназист засоромився і не знайшовся, що відповісти. Учитель, прізвище його було Буткевич, підійшов після уроку до Володі та пояснив:

- Ти – не москаль, Короленко, а козацький онук і правнук, син вільного козацького роду...

Це було новим і несподіваним. Наступного дня вчитель приніс хлопчикові книжечку з оповіданням “Сiчовi гостi” Пантелеймона Куліша. Володі вона… не сподобалася: незрозуміло було, за що билися хоробрі гайдамаки Чуприна і Чортовус, в ім’я чого били “панiв” і чому загинули від рук своїх же козаків. Сам Буткевич був людиною приємною, але дуже вже штучно, манірним все здавалось у ньому. У родині Володя звик до простоти, ось чому той вчитель здавався йому якимсь “несправжнім”. Українці ні в місті, ні в селі так не вдягалися, не виставляли своє українство назовні, – це гімназист точно знав. Відтоді пошуки ідентичності підліток спрямував не стільки на з’ясування етнічної приналежності: українець, поляк, росіянин, – скільки на ствердження у високих моральних чеснотах.

*   *   *

Навчання у Житомирській гімназії обірвалося несподівано, на другому класі. По службі Галактіона Панасовича Короленка перевели у 1866 р.: спочатку – в Дубно, на місце повітового судді, вбитого польськими націоналістами, а потім, на його прохання, у Рівне – бо у Дубні для синів гімназії не було.

Отже, “чумак молодий” Володя Короленко вступив до Рівненської чоловічої гімназії (нині – вул. Драгоманова, 19), де більшість учнів були поляками. Правила у навчальному закладі, прирівняному за статусом до повітового училища, панували суворі: паління тютюну, “недозволені книжки”, а саме Писарєв, Добролюбов, Некрасов, – прогулянки після сьомої вечора – складали кодекс гімназійних правопорушень.

Що на новому місці впало в око?

Утиски українських галичан з боку російської влади. Як і належить знаковому письменнику, він порушував питання, бо відповіді дають виключно Історія та час.

- Невже наше православ’я може бути підтримане лише утисками? А російська мова, багата і прекрасна література, – невже вони потребують придушення іншої, спорідненої мови і спорідненої культури, що відіграли значущу роль у віковічній боротьбі галичан за своє слов’янське обличчя?

Оце написав і думаю: яким прикладом проілюструвати тезу про “утиски українських галичан”? У своїх мемуарах письменник описав одну показову історію. Діялося це у 1867-1968 рр. – у Рівному чекали на візит генерал-губернатора Південно-Західного краю Олександра Павловича Безака (1800-1868). Місцеві знали, зупиниться гість на Гімназичній вулиці, тож боязко визирали з-за парканів. Усе в місті прибрали, підмели, вичистили, а біля ґанку будинку місцевого справника виструнчилися квартальні.

Коли візник спритно осадив коней, із тарантаса викотилася огрядна фігура у військовій формі, й з-посеред загального переляку та гучного подиву задріботіла короткими ніжками. А потім навіть побіг його превосходительство, командувач Київського військового округу і генерал-губернатор Південно-Західного краю – у протилежний бік від ґанку…

За кілька хвилин причина з’ясувалася. Пильне око московського начальника вихопило, що учні, які юрмились у палісаднику, не поскидали шапки. Ті, ясна річ, негайно виправили помилку, виструнчившись голомозими, лише один малюк, учень другого класу вирячився на дивного генерала, котрий алюром трусив до нього через вулицю. Схопивши гімназиста за вухо, пан Безак гаркнув поліціянтам:

- Заарештувати! У каталажку його!

*   *   *

Світло у віконці завжди жевріє.

Великий вплив на гімназиста справив викладач російської словесності (української просто не існувало) Веніамін Васильович Авдієв (1846-1895), котрий привчав підлітків мислити самостійно, а головне – думати.

У нього на уроках майбутній письменник почув про публіцистичні статті Миколи Добролюбова, “Мисливські оповідання” Івана Тургенєва, пейзажну лірику Івана Нікітіна і – вперше! – про бунтівний “Кобзар” Тараса Шевченка.

Саме від українця за походженням Веніаміна Васильовича Авдієва, котрого колеги “з’їли” буквально за рік, гімназист навчився (та співав ціле життя) сумної чумацької пісні “Та нема в світі гірш нікому”:

- Яром, яром за товаром,/ А лугами за волами, / Гей-гей, а лугами за волами! / Що лугами за волами, – / Горе жити з ворогами, / Гей-гей, горе жити з ворогами!

Ви не помічали, що здебільшого зміст нашої улюбленої народної пісні уповні розкривається лише з часом, лише у розумінні самої епохи та її історичного контексту? До цього ще ми повернемося.

*   *   *

Царева служба його батькові, Галактіону Панасовичу Короленку давно остогидла, і втомлений напівпаралізований надвірний радник, який без ціпка давно не пересувався, уже двічі намагався дочасно вийти у відставку; залишалося відмучитися буквально кілька місяців…

31 липня 1868 р. батько померли – просто лягли спочивати і до обіду не прокинулися. Це було жахливо: середній на зріст, схильний до повноти Галактіон Панасович більше не ходив спорожнілим будинком, не цокав палицею, а дружині не пояснював, сумно зітхаючи:

- Зробив усе, що в моїх силах. Закон чітко прописаний...

За труною житомирського повітового судді чвалала юрба народу – не лише біднота, а й міщани та гебреї. Із величезними труднощами товаришам покійного вдалося виклопотати вдові надвірного радника жалюгідну пенсію. Сім’я Галактіона Панасовича Короленка потрапила у ще більшу скруту. Вдові Евеліні Йосипівні довелось докласти величезних зусиль, аби син здобув освіту: мати заклала свою пенсійну книжку та продала особисті речі, щоб назбирати для сина 17 рублів.

Закінчивши у 1871 р. зі срібною медаллю Рівненську чоловічу гімназію, юнак вступив до Санкт-Петербурзького технологічного інституту. На що у Північній Пальмірі він міг розраховувати? Хіба що, із двома студентами-технологами оселитися в Семенівському полку – на Малому Царськосельському проспекті, в крихітній “мансарді”, у подружжя Цивенків. На день він міг витратити на себе не більше 20 копійок: на 14 копійок купити часникової ковбаси, а на шість – чорний кислий хліб. Ось як обідав майбутній класик російської літератури.

*   *   *

Зрештою, через матеріальну скруту навчання довелося залишити. І в січні 1873 р. став Володимир Короленко “інтелігентним пролетарем”, котрий взявся шукати будь-яку роботу. Студент малював атласи та географічні карти, креслив, займався перекладами для відомого видавця С.С. Окрейца, з ранку до вечора трудився коректором. Усе пусте… Жити доводилось у крихітній обклеєній темно-синіми шпалерами кімнаті, що нагадувала труну. Петербург із його сирістю та пихатістю він зненавидів й одного дня почув голоси друзів, які давно кликали Володимира Короленка до Москви.

У 1874 р. він вирушив до Білокам’яної, де вступив до Петровської хліборобської та лісової академії (нині – Московська сільськогосподарська академія імені К.А. Тімірязєва). Старанність у навчанні далася взнаки: першокурсник гарно склав іспити і на другому курсі вже отримував стипендію.

*   *   *

Викладачем ботаніки та фізіології рослин був у “лісовиків” 33-річний російський вчений, ординарний професор Климент Аркадійович Тімірязєв (1843-1920), котрий жваво цікавився громадськими питаннями, але самовіддано служив науці.

Під прізвищем Ізборського згодом він з’явився у повісті “Із двох боків” Володимира Короленка. Через багато років наш земляк написав навчателю:

- Ви вчили нас цінити розум, як святиню.

Справді, святі були часи. Освічена молодь Російської імперії вірила, що у двері прийдешньої вітчизняної історії їм стукає великий незнайомець на ім’я Російський Народ. І оце він лише ступить до кімнати, як неодмінно скаже своє вирішальне слово. У ті роки їх окриляло віщування, мовлене 30 грудня 1877 р. Федором Михайловичем Достоєвським (1821-1881) над могилою Миколи Некрасова (ту промову Володимир Короленко чув на власні вуха, відвідавши на петербурзькому Новодівичому кладовищі поховання великого народолюба):

- Некрасов був останнім народним поетом із панів. Відтепер прийде поет з народу, і стане поезія новою.

*   *   *

У Революцію люди приходять за різними мотивами: одних ведуть літературні герої, других – полум’яні промови, третіх – жага змінити світ. В.Г. Короленко писав:

- Соціальна несправедливість була фактом, що бив у вічі. Від неї найбільше страждали ті, хто найбільш важко працював, аби комусь найлегше жилося. І всі, без різниці напрямки народництва визнавали, що в тих самих масах визріває, чи вже визріло, якесь слово, яке вирішить усі сумніви.

Народники свято вірили, що саме народ їм, різночинцям, підкаже, як можна раз та назавжди відновити соціальну справедливість:

- Ось що тоді було широко розлито у свідомості російського суспільства і з чого наше покоління, яке у сімдесятих роках підійшло до свого життєвого роздоріжжя, зробило найбільш послідовні та найбільш чесні висновки. Якщо загальне посилання слушне, то висновок справді ясний: справді треба “зректися від старого світу”, треба “від радісних, бездіяльних балачок”, крокувати туди, де “працюють загрубілі руки” і де, окрім іншого, визріває формула нового життя.

Далі – життя Володимира Короленка помітно ускладнилося.

За вільнодумство, участь у народних гуртках та студентських зібраннях, за публічні виступи, а точніше – за те, що у числі трьох депутатів наш земляк подав начальству колективну заяву студентів – 23 березня 1876 р. його виключили з Петровської академії та заарештували. Упродовж року довелося жити у Кронштадті, куди юнака вислали під очний нагляд поліції, бо сюди трохи раніше переїхала його мати із найменшою сестрою Велею. На хліб заробляти довелося креслярем, оскільки поліцмейстер Головачов заборонив засланому служити коректором у друкарнях, навіть репетитором у багатих сім’ях, аби соціалістичними ідеями молодий вчитель не розбещував молодь.

*   *   *

Рік першого заслання сплив швидко, і 14 травня 1877 р. міністр внутрішніх справ Російської Імперії Олександр Єгорович Тимашев (1818-1893) розпорядився зняти із засланця поліцейський нагляд. Намагаючись здобути вищу освіту, 24-річний син житомирського повітового судді спробував поновитися в Петровській академії, але йому відмовили…

У серпні 1877 р. “неблагодійному” юнакові вдалося вступити тільки до Санкт-Петербурзького гірничого інституту, а значить, знову повернутися до… остогидлої Північної Пальміри. Помешкання із молодшим братом вони винаймали на Фонтанці, десь неподалік Ізмайлівського мосту. Бідували… Наскільки? Одного дня захеканий Іларіон прибіг і повідомив, мовляв, при нагоді він придбав на Сінний площі добру кушетку, але її негайно слід забрати. Отож, прожогом брати метнулися та під презирливі погляди двірника вдвох принесли обнову.

Офіційно літературна діяльність В.Г. Короленка почалась у 1879 р., коли на сторінках петербурзького часопису “Слово” (№7) з'явилося його оповідання “Епізоди з життя шукача”. Із новим іменем у літературі не вгадаєш, тут навіть великі майстри помиляються… Зокрема новелу автор писав для некрасівського журналу “Отечественные записки”, та редактор, видатний сатирик Михайло Євграфович Салтиков-Щедрін (1826-1889) повернув рукопис зі словами:

- Бачите... Воно б і нічого... Та зелене ще... Зелене дуже.

Та не це мало значення, зовсім не це… У спогадах про минуле зрілий майстер написав, схоже на все, маючи на увазі саме цю історію:

- У молодості є особливе, природжене відчуття відштовхування від второваних доріг і застиглих форм. На порозі життя молодість наче впирається, сумніваючись, ступати на прокладені стежки, наче бажає облишити нездійсненні можливості. Література часто роздмухує ту іскру, ніби вітер роздмухує жевріюче багаття. І цілі покоління зазнають лихоманки заперечення справжнього життя, яке загрожує засмоктати їх та знеособити.

*   *   *

Ні насолодитися першою літературною славою, ні закінчити Гірничий інститут йому не вдалося. У лютому 1879 р., за звинуваченням у революційній діяльності (“друкування і розповсюдження революційних видань, а також вони радилися між собою, як краще вбити одного із секретних агентів”), на вимогу помічника петербурзького градоначальника генерал-майора О.О.Федорова – начальника секретного відділення канцелярії обер-поліцмейстера Санкт-Петербурга, колезького радника В.В. Фурсова, студента заарештували.

На всі наполегливі запити затриманого про причини настільки серйозного запобіжного заходу, пролунала стереотипна для “руцькогоміра” відповідь:

- За політичну неблагонадійність.
- У яких вчинках вона виявилася? – цікавився бранець.
- Це державна таємниця.

Із Санкт-Петербурзького гірничого інституту його, звичайно, відрахували, засудили та 10 травня 1879 р. заслали до повітового містечка Глазов В’ятської губернії, такого собі “зайвого” населеного пункту на корявому обличчі матінки-Росії. Уявіть подальші події: просто владою місцевого (!!!) губернатора засудженого вислали у найпівнічніший кут Глазовського повіту, у верхів’я Ками, де разом з селянською сім’єю кілька місяців засуджений мешкав у самотній хатинці, оточеній непролазними лісовими хащами.

Про помилування арештант, звісно, не благав… Нічого спільного з місцевим вищим світом мати він не бажав, тож, коли його повернули до цивілізації, замешкав у передмісті. По-перше, аби бути ближче до ремісничого люду; по-друге, тому, що тут, у робітничій слобідці покарання відбували такі як він “політичні”; по-третє, щоб стати справжнім літератором, життя належало вивчати із середини народу. Адже народництво цього письменника мало доволі практичний характер.

Для початку Володимир Короленко вирішив глибше опанувати… ремесло шевця, тож познайомився із сусідом, майстровитим чоботарем Семеном Нестеровичем, до якого регулярно ходив – допомагати у роботі й самому, спостерігаючи, вчитися. Окрім потрібного ремісничого інструменту, із Санкт-Петербурга засуджений студент невдовзі виписав десятки три дешевих видань творів Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Льва Толстого, Михайла Салтикова-Щедріна, Івана Тургенєва, які узявся вголос читати… в робочому “клубі”. Нащо? Аби припинити пиятику на вихідні, бо запої місцевих пролетарів захоплювали ще й понеділки.

*   *   *

Тут фізично розвиненому та з дитинства загартованому юнакові довелося пристосовуватися до суворої природи Півночі та… подальшого свавілля чиновників. 25 жовтня 1879 р. – за вигадану спробу втечі – Короленка В.Г. відправили до Березівських Починків Бісеровської волості Глазовського повіту В’ятської губернії.

У просторій, але дуже закопченій хатині Гаврила “Гаврі” Бісерова, Володимир Короленко… шив шкіряні чоботи, а вечорами писав, як-то кажуть, у шухляду. Невдовзі дехто із щасливих починківців вперше обзавівся парою чобіт, пошитими майбутнім класиком російської літератури. 

Тут ідеалістичному народнику наче розвиднілося. І схитнулася віра Володимира Короленка в особливу, але незбагненну інтелігенцією народну мудрість. Ніде не було видно й натяку на таємничу кам’яну квітку, яку його покоління революціонерів прагнуло відшукати у глибинах народного життя? Умоглядні вигадки та зайве самонавіювання втрачати болісно, однак корисно…

Тим часом серед нещасливих починківців можна було натрапити на колишніх земляків, як, наприклад, літній селянин із Київської губернії Федір Богдан, котрого запроторили в Березівські Починки за те, що той подав мирську скаргу на малоземелля в руки самого царя! Яскраві сюжети та незабутні персонажі блукали тут ледь не на кожному кроці. І Володимир Короленко визвався їм допомагати…

*   *   *

Узагалі, у засланні столичний студент-народник зажив слави “неспокійної людини”. Сталося це завдяки послідовній легальній боротьбі із заведеними “адміністративними порядками”. У наслідок цього його переводили з одного місця в інше, але переінакшити не змогли.

Ні, він не скнів…

Навпаки, молодий і здоровий Володимир Короленко із гумором ставився до тих пригод та подорожей, адже вони дозволяли майбутньому літератору осягнути глибину народного життя, зрозуміти простого трудівника, знайти з ним нерозривний зв’язок. Блакитна юнацька мрія зреалізувалася – “у народ” його доставили казенним коштом.

У Бісеровській волості так-сяк велося до кінця січня 1880 р. За те, що бранець самовільно, без спеціального дозволу залишив поселення, його заслали: спочатку – до В’ятської в’язниці, а потім – у Вишнєволоцьку пересильну в’язницю. Із вересня 1880 р. по серпень 1881 р. молодий чумак-невольник мешкав ще в одному ведмежому куті Російської імперії – в Пермі. Тут політичний засланець служив табельником і письмоводителем на залізниці, а вечорами давав приватним чином уроки пермським підліткам.

*   *   *

Від першого дня панування кожен тиран підкреслює власну значущість, намагаючись довести, що його струнка монархія може бути ліпшою за недоладні визиски попередника. Але на кожного деспота є добра сила і невсипуща совість, що просто у вічі скаже гнівні звинувачення. “Неспокійний” В.Г. Короленко подав пермському губернатору Валеріану Олександровичу Єнакієву (1825-1882) заяву, в якій ретельно виклав те, що зазнав особисто, що бачив під час власних поневірянь в’язницями та засланнями, у такий спосіб відмовившись скласти присягу безбожному порядку Російської імперії, який без суду і слідства позбавив його елементарних громадянських прав...

Мовчати він ніколи не збирався, бо не вмів.
Відповідь на обурений запит заявникові не надійшла…

Тим часом 2 (14) березня 1881 р. на російський трон сів Олександр III, тож усі політичні засланці мали присягнутися на вірність новому імператору.

- З якого лиха? – запитав у себе Володимир Короленко і… відмовився.

Неслуху такої непокори не подарували, і 11 серпня 1881 р. з Пермі арештанта-дворянина заслали у розпорядження генерал-губернатора Східного Сибіру Дмитра Гавриловича Анучина (1833-1900); цього разу – до Якутії. І вправному літератору-чоботареві довелося тепер стати справжнім… землеробом. Утім, він і сам дивувався, що селянська праця змогла його так захопити.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко