Чому «Чуваки не святкують», або Запалити в українцеві українця

Рік тому театр Ampulka.ua у партнерстві з «Диким театром» презентували виставу «Чуваки не святкують або Ukrainian»

Сюжет вистави складається з вервиці житейських історій звичайного українця, який відверто розповідає нам про свої юні роки в Конотопі, про свою любов, дружбу, зраду коханої, свої великі й малі переживання та жалі – і все це на тлі війни з Росією. Крім особистих історій цього героя, буде ще купа інших – від одних хочеться кричати, від інших – реготати. Одні персонажі розкажуть про наше «миле» спільне радянське минуле, інші – про сучасний кринж із «запорєбріком».

Це – вистава про війну, яка руйнує, калічить, вбиває, але віртуозно розказана ліричною мовою під гітару. Вона камерна і багатолюдна, серйозна і смішна, та й закінчується символічно – палаючим кремлем і повішаним опудалом пацюка. А у фіналі зал дружно відповідає: «Героям слава!» і купає акторів у оплесках.

ЯКЩО МИ МОЖЕМО ВИСТАВОЮ ЗАПАЛИТИ В УКРАЇНЦЕВІ УКРАЇНЦЯ, ТО МИ БУДЕМО ЦЕ РОБИТИ 

Автором текстів вистави «Чуваки не святкують або Ukrainian» є Руслан Горовий – український журналіст, режисер-документаліст, поет, музикант та письменник. І у ній він уперше дебютував на сцені у якості актора.

У день святкування першого року сценічного життя вистави (а це був її 16-й показ на глядача) я поцікавилася:

- Пане Руслане, поділіться враженнями, як вам у ролі актора?

- (Сміється) Це найважчий хліб, який я в житті заробляв, хоча я працював дуже багато ким!

- Але ж ви у виграшній ситуації, порівняно з іншими акторами – тексти ж ваші рідні, вами написані!

- Тексти – це одна справа, у мене великий досвід спілкування з людьми на читаннях. Але акторство – це все ж трошки інше. Хоча я сам і телевізійний режисер, і документаліст, і в мене є вже режисерські вистави, крім цієї, але граю я вперше. Для мене це дуже важко.

- У вас це чудово виходить. Я ось підслухала, що одна глядачка ходить на кожну виставу, хоч де б ви її ставили. А ще одна, що сиділа в залі поряд зі мною, говорила, що втретє прийшла дивитися. В чому секрет? Акторський склад у вас один, то невже кожен показ так відрізняється від попереднього, що люди готові ходити по кілька разів поспіль?

- Ми її змінюємо відповідно до суспільного контексту, але не сильно. Театр – дуже індивідуальна штука. Ви можете бути 100 разів на одній виставі, а подивитеся 100 різних вистав. Це не кіно, яке всі сто разів буде однакове. Я сам помітив, що коли ходжу на вистави, які вже бачив, то з часом, або просто через настрій, вони грають абсолютно по-іншому! З’являється інший контекст, залучаються якісь інші важелі впливу на сприйняття.

- Тут зібрані історії з чотирьох ваших книжок. Всього там скільки історій?

- Я поняття не маю! (Сміється). Це зробив автор інсценізації Олексій Доричевський, а я вперше розслабився і тільки грав. Головне, якщо ми щось можемо зробити, щоб запалити в українцеві українця, щоб це була не просто людина з паспортом України, а людина, котра відчуває себе українцем ізсередини, – то ми будемо це робити. 

МИ СВІДОМО НАМІШАЛИ ВСЕ: ВІД ТРАГІЧНИХ ІСТОРІЙ ДО ФАРСОВИХ, ЩОБ У ГЛЯДАЧА БУЛА ВЕЛИЧЕЗНА АМПЛІТУДА ЕМОЦІЙ

Режисером вистави є Максим Голенко, буквально днями я писала про його блискучу прем’єру «Амадеус» у Національній опереті, а зараз прийшов час поговорити про його «Чуваків», які не святкують.

- Пане Максиме, зараз у нашу лексику ввійшло поняття сторітеллінг – коли через розповідання різних веселих чи сумних історій з вигаданими або реальними персонажами – можна вплинути на емоційну, мотиваційну та когнітивну сфери слухача. Можливо й жанр «Чуваків» можна визначити, як вистава-сторітеллінг, адже так само такі різноманітні та емоційно забарвлені історії показані?

- У нас різні історії 15 персонажів, чи щось близько цього. Я не знаю, як конкретно назвати цей жанр, головне, щоб було цікаво й чіпляло. Ми свідомо намішали все: від якихось трагічних історій до фарсових, щоб у глядача була величезна амплітуда, щоб емоції коливалися туди-сюди.

- Емоції справді коливалися і вистава пройшла на одному подиху. Мені, навіть, здалася закороткою, я би ще послухала пару історій.

- Та ви б подивилися на акторів, які вони зараз вийшли після вистави! Скільки з них поту зійшло, ви хочете, щоб вони взагалі впали? Але ваше відчуття – це добре, так і повинно було бути (посміхається).

- Я вже запитала Горового, як йому працювалося в якості актора, сказав, що важко. А як вам як режисеру працювалося з ним?

- Це страшний хліб, я б теж не зміг ним заробляти. Але Горовий тут не стільки як актор, він більше як особистість – харизмат, він і в житті такий яскравий. Мені головне було, щоб це не загубилося на сцені, думаю, нам це вдалося. В нього однозначно є акторський талант, тому ми й вирішили робити виставу, щоб такому дару не пропасти.

- Він же й свої власні пісні у виставі співає?

- Так, це все – суто Горового: оповідання, пісні, весь текстовий матеріал придуманий ним, а Олексій Доричевський скомпілював це в драматургічну історію. Горовий нам чесно сказав: «Робіть хлопці, ви знаєте, як краще». І ми вибирали, щоб були дуже різні історії. Вистава робилася так, щоб її можна було скрізь возити – і в бліндажах показувати, і за кордон везти – вона мобільна.

- Військовим уже показували? 

- Був показ у Будинку офіцерів, приходили військові – начебто їм сподобалося.

- Під час показу, попри важку тему, часто лунає сміх, і він не завжди крізь сльози, часто – просто смішно, багато влучних жартів. А кінець вистави – взагалі надихаючий, не хочу спойлерів, але хочу в це вірити.

- Щодо сміху, то мені здається – це правильно, до трагічного так і треба підходити – крізь сміх. Треба вірити у щасливий кінець, бо бачите, який зараз час страшний: кожного дня не знаємо – буде завтра війна чи буде мир. 

ГОЛЕНКО – ПРЕКРАСНИЙ РЕЖИСЕР, ВІН ЗАВЖДИ ЗАЛИШАЄ ДЕСЬ МІСЦЯ НА АКТУАЛОЧКУ

Актор Дмитро Усов зіграв у виставі купу різних персонажів: від закоханої в Сєрова жіночки в «ондатровій» шапці з кролика до брутального американського спецназівця, який втратив у боях обидві ноги.

- Ви взагалі рахували, скількох героїв зіграли? – запитую в нього.

- По-моєму, 14, – посміхається у відповідь.

Актор переконаний, що разом з командою вони поставили історію про те, що дійсно їм болить і не дає спокою, тому вона жива та актуальна.

- Це вистава про любов, про почуття, про те, що нас турбує, не дає нам спокійно дихати, жити і пересуватися. Ми кожного разу приходимо з Горовим і ніби про це говоримо. Голенко – прекрасний режисер, він завжди залишає десь місця на актуалочку. Наприклад, сьогодні Горовий вставив про жінок, яких тепер в армію призивають, а я – про те, що «Ленін створив Україну». Тобто, ми завжди залишаємо зазор, щоб вистава не ставала запліснявілою, додаємо таких штучок, аби люди по гарячих слідах відчували наші тези, наші думки. Дехто приходить по кілька разів, ми цьому дуже раді, це для нас найбільший подарунок. Тематика вистави складна – найосновніше в ній – війна, і ми дуже боялися не скотитися в пафос або ж у «нафталін». Особливо обережно завжди підходимо до уривків, в яких ідеться суто про війну, щоб це було по-справжньому, бо приходять люди, які воювали, – і вони мають повірити нам.

- А як сприймають виставу військові, які приходять на перегляд?

- Це завжди надзвичайно відповідально, – зізнається актор. – І коли ми знаємо, що прийшли хлопці й дівчата, які воювали, ми дуже хвилюємося, тому що вони там життям і здоров’ям ризикують, а ми тут граємо. 

- Це зараз – ваш фронт.

- Трохи пафосно звучить, але це так, – погоджується Усов і продовжує. – Це завжди хвилююче, до нас уже багато разів приходили вояки (і дорослі чоловіки, й геть пацани), і по їхніх очах було б видно, якби ми десь сфальшивили чи схибили. А їхні очі говорили, що ми правдиво все робимо. Значить, ми граємо щиро і робимо потрібну штуку, якщо це торкає людей, котрі через усе це пройшли і відчули реалії війни на власній шкірі.

СПОЧАТКУ ПРОДЮСЕР ПРОСТО ЗАПИТАВ, ЧИ МОЖНА ВИКОРИСТОВУВАТИ МОЇ МАЛЮНКИ, А ПОТІМ УСЕ ПІШЛО ДАЛІ

Художник вистави – відомий український ілюстратор, плакатист Нікіта Тітов. Після показу я розпитала його про роботу над проектом, і ось, що він розповів:

“Цю виставу роблять мої близькі друзі, яких я добре знаю і люблю. Коли Михайло Бондаренко мені запропонував взяти участь у цьому проєкті, я дуже зрадів. Спочатку він просто запитав, чи можна використовувати мої малюнки, а потім усе пішло далі”.

У виставі показана чудова атмосферна анімація, створена на основі малюнків з його серії за мотивами Марії Примаченко.

Приємно схвильований Тітов поділився, що сьогодні дивився виставу повністю вдруге, перед цим бачив лише її перший прогін: «І з кожним разом, коли дивлюся, мені все приємніше та радісніше. Я надзвичайно пишаюся всіма, хто її робив».

Тітов уже не вперше співпрацює з театром – його дебютом був грандіозний театральний благодійний арт-проєкт «Оскар і Рожева пані» за участі Ірми Вітовської, який збирає кошти на лікування онкохворих діток.

«Це була дуже сильна робота в усіх сенсах. Вона стала для мене потужним поштовхом і саме з неї почалася моя подальша співпраця з театрами», – розповів художник.

ТУТ МАЙЖЕ НЕМАЄ ДЕКОРАЦІЙ – МОЖЕМО ГРАТИ І БЛІНДАЖІ, Й В ОКОПАХ

Продюсер та автор ідеї – людина, яка в театральному середовищі має прекрасну репутацію, Михайло Бондаренко. Він розповів, що довго думав над цією виставою, майже два роки, а потім за піврочку – раз і зробили – буквально за 15 репетицій випустили готову річ. Водночас він зауважує, що, на жаль, вистава вийшла в дуже нехороший час для гастролей (через карантинні обмеження), проте за рік її сценічного життя вона все ж побувала в Харкові, Полтаві, Одесі, Херсоні, Миколаєві. З іншого ж боку, на переконання продюсера, карантин посприяв тому, що її випустили, бо коли почалася пандемія, у всіх з’явився вільний час, і «великий мінус перетворився для команди на маленький плюс: Руслан перестав їздити з презентаціями своїх книжок, Макс став вільніший від театру».

Тож гастрольна історія «Чуваків» ще справді дуже маленька, але команда переконана, що у 2022 році вони все надолужать, адже спеціально робили її так, що можуть грати і в бліндажі, й в окопах: «Тут майже немає декорацій – якийсь екранчик повісили, поставили якийсь ящичок, є світло – добре, немає світла – й не треба, ми все одно зіграємо! У нас гітарка, живе виконання. Сподіваємося, що наступного літа ми таки поїдемо з виставою на фронт, уже була така домовленість», – розповів мені продюсер.

Ідея створити виставу з’явилася у Бондаренка давно – ще коли він 5 років тому випускав разом з Ірмою Вітовською та Віталієм Ванцою виставу «Афродізіак». Тоді він і познайомився з їхнім кумом Русланом Горовим. Говорить, що вони швидко здружилися, він почав читати його книги, а потім зрозумів, що у нас цей треш з війною продовжується й актуально поставити таку важливу історію за його творами.

«Спочатку я хотів робити моновиставу конкретно для Горового – у нього потужна чоловіча енергетика, і те, що він пише – дуже сильне. Я планував робити ляльок – тобто, був головний герой і 12 лялькових персонажів, які розігрують епізоди. Почалися репетиції – й раптом Голенко каже: «А давай запросимо Дмитра Усова як ляльковода! І потім з цього виросла зовсім інша історія – Руслан у нас не професійний актор, а Діма професіонал, – виникла така колосальна синергія професійного актора Усова та Горового як автора текстів, що ляльки вже просто не були потрібні» – розповів Бондаренко. Хоча одна лялька у виставі все ж є, ох, і потворний той пацюк – з людським, хоча ні, нелюдським обличчям. 

Для тих, хто вже встиг подивитися виставу, в мене є гарна новина – продюсер переконаний, що буде робити «Чуваки не святкують-2». Говорить, що бачить нинішню виставу як лише перший акт, а далі, ймовірно, буде другий.

Зараз закінчення вистави ніби абсолютно зрозуміле – герой розсипав прах свого загиблого друга над Атлантикою, але пройде час, і можливо – з’явиться якась нова інформація й історія піде на нове коло розвитку?

- Через рік-два зробимо другу частину і вже тоді поставимо жирну крапочку, – резюмував автор ідеї вистави «Чуваки не святкують або Ukrainian». А ми святкуємо і чекаємо на продовження.

Любов Базів. Київ