Євген Гребінка. 1. У колонії освічених малоросів

Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про знаного українського письменника, байкаря, педагога

Усе життя відставний штабс-ротмістр Павло Іванович Гребінкін (1767-1842) шанував учених, при гостях, навіть у сімейному побуті, завжди вголос бажав побачити свого старшого сина Євгена професором. Замолоду він десять років гарцював у гусарах, де під командуванням Олександра Суворова ходив у походи проти турків, штурмом брав Анапу... Та до військової служби колишній офіцер призначав третього сина – Аполлона (1817-1881), котрий був викапаний батько, тоді як Євген вдачею хилився до матері Надії Іванівни Чайковської (1793-1858).

21 січня (2 лютого) 1826 р. в родовому маєтку на 20 душ кріпаків та 145 десятин землі навколо хутірця Убіжище Пирятинського повіту Полтавської губернії гуло невеличке родинне свято – пан, Павло Іванович Гребінкін, збирався по-чоловічому відсвяткувати 14-ліття свого первістка.

Ні, 60-річний вусатий гусар баского коня хлопцеві презентував раніше, всіляко навертаючи сина вивчитися хвацько їздити верхи, тоді як на уродини Павло Іванович подарував Євгену справжню мисливську рушницю та повів до хутірського лісу:

- Стріляй першим, Женю, якщо бажаєш вижити...

*   *   *

Правду сказати, вперше у житті, 12-літнім, хлопчина влучно пальнув 29 червня 1824 р., на чергових уродинах батька. Тоді підліток підстрелив маленьку горличку. Вбитого птаха пан наказав кухарці засмажити. Коли під час столування внесли страву, самовдоволено Павло Іванович звеліли:

- Належить, перш за все, мисливцю посмакувати.

І при людях розумнику належало відірвати засмажене крило від дрібної птахи. Не дичина малого найбільше захоплювала. Що ж тоді? Слов’яни, малоросійські гетьмани, “Енеїда” Івана Котляревського, легенди про чарівниць, відьом, характерників і таке інше.

Ні, ви не подумайте, що в дитинстві татечко геть не дбали про освіту Жені: ми ж бо не бузувіри якісь, а душі християнські. Тож свого часу пан Гребінкін просив знайомого парафіяльного священника Іоанна Яцуту надіслати “Діяння Святих апостолів”, аби малий, бодай по складах, з Нового Заповіту читав за євангелістом Лукою. У церкві. Під час богослужіння. Доводячи кріпакам: панич уже грамотні.

*   *   *

Відтоді відставний штабс-ротмістр Павло Іванович Гребінкін в основному вдоволено усміхався в пишні вуса, бо насправді допитливість восьмирічного синова меж не знала: часто домашні уроки спадкоємця, котрий читати навчився у шість рочків, починалися і закінчувалися запитаннями учня до приватного вчителя, семінариста Павла Івановича Гуслітого, якого винайняв тато.

Домашні пишалися хлопчиком. У п’ять рочків малий любив креслити крейдою на підлозі фантастичні літери та черкати казкові зображення, тоді як у шість – вже пристойно читав. Наступний гувернер, пан Кудрицький, написав у мемуарах:

- У бутність мою в будинку Гребінки, Євген, роздягнувшись і лігши в ліжко, не міг заснути без книжки. Мати любила його переважно перед усіма дітьми, страхалась за його здоров'я, яке, на її думку, псував він читанням в ліжку, і радилася з іншими, яким чином звичку його змінити, але він залишався з нею до виїзду мого.

Це важко констатувати, але… книжка для мрійника виявилася сильнішою за материнську любов. Це – з одного боку. І іншого – ніяким літератором ставати він тоді не бажав, а мріяв Женя про солідний фах… вченого-ботаніка. Що тут вдієш, усі наші дитячі мрії врешті-решт втілюються у життя. Минуло, хіба що, чверть століття, а Євген Павлович Гребінка, з поміж іншого, викладав в Інституті Корпусу гірничих інженерів (Санкт-Петербург) ботаніку і мінералогію. Мрійте обачливо, друзі.

*   *   *

Дивними шляхами добирається до нас кохання, навіть бувалих у бувальцях вояків захоплює воно. Родовід майбутнього поета почався з діда – Івана Гребінки (власне: Гребьонкін; ?-1779). Хоробрим гренадером той ступав у походи за генерал-майором О.В.Суворовим, котрий мовчки придушував будь-яких ворогів Імперії, рахуючи й повстання під проводом Омеляна Пугачова. У чині капітана, що давав право на спадкове дворянство, Іван Гребьонкін помер 1779 р., а вдову Марію Іллівну разом з дітьми внесли до Дворянської родовідної книги Вознесенської губернії.

Свого 14-річного сина Павла (1776-1832) батько 1779 р. віддали до кадетського корпусу – через сім років юнак отримав звання корнета. Влітку 1797 р. гусар із бойовим побратимом Василем Івановичем Марковичем приїхав у відпустку до родового маєтку побратима – в Калюжинці, де познайомився із двоюрідною сестрою товариша – Ганнусею (власне: Ганна Петрівна Маркович; 1781-1810). З першого погляду корнет Гребінкін закохався в 16-річну красуню і за кілька місяців попросив у батьків руки дівчини. Щоправда, згоду наречений отримав лише у 1805-1806 рр.

Отже, молоді побралися, нареченій Ані Марковичевій приданим подарували хутірець Глибокий Яр (пізніше – Убіжище) на 145 десятини землі, де проживало чоловічого населення – 65 осіб, а жіночого – 79 осіб. Приблизно за рік у подружжя народилася дочка, яку щасливі батьки теж назвали Ганною (1807-1834).

*   *   *

Та, ой, якою зрадливою буває доля. Узимку 1810 р. 28-річна дружина важко застудилася та згоріла в гарячці. Згорьований штаб-ротмістр вийшов у відставку, перетворившись на дрібного поміщика. Бойового офіцера обрали земським комісаром Пирятинського повіту, тож у громадських справах Павло Іванович Гребінкін частенько навідувався до Пирятина.

Важко життя прожити зболеним вдівцем, особливо – коли безсонними ночами усміхається померла дружина. Наче за нього, через чверть століття напише син:

- Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця! / Чого він під бурю поплив? / Ущухнуло море, і хвилі вляглися; / Пустують по піні мавки…

Божа Матір відібрала смуток влітку 1810 р., коли однієї погожої днини у справах земський комісар Пирятинського повіту завернув до відомого в місті козака Івана Чайковського. Господаря вдома не було, до Павла Гребінкіна вийшла дівчина – його 17-річна дочка Надія, щоправда, років на двадцять п’ять молодша за штаб-ротмістра. Ніби з-за насуплених хмар визирнуло усміхнене сонечко – перед ним постала… викапана Ганнуся. Жага життя спалахнуло з новою силою, бо Господь завжди дає людині другий шанс. Навесні 1811 р. щасливо закохані побралися.

*   *   *

Позначеного на небі часу, 21 січня (2 лютого) 1812 р. у молодій (другій) сім’ї дрібного поміщика на хуторі Убіжище Пирятинського повіту Полтавської губернії з’явився на світ первісток – Євген Павлович Гребінкін, майбутній український письменник, байкар, педагог і видавець. В однокупольній Короваївській церкві Св. Петра і Павла (тепер – с.Короваї Гребінківський район Полтавської області) хрещеним батьком малого, як і всіх наступних дітей штаб-ротмістра Гребінкина, став його побратим, начальник канцелярії військового міністра, колезький асесор Василь Іванович Маркович, батько відомого українського громадського діяча, фольклориста, етнографа, композитора, члена Кирило-Мефодіївського братства Опанаса Васильовича Марковича (1822-1867).

Дивні речі, але в такий спосіб ніби Ганнуся – його померла сестра у перших та перша дружина Павла Івановича Гребінкіна – стояла при колисці, коли народжені в любові одне за одним дружньо сідали по лавках спільні діти нової сім’ї: сини – Михайло (1815-1880), Аполлон (1817-1881), Микола (1819-1880), Олександр (1821-1830), Костянтин (1823-1866), Петро (1825-1834) і донька Людмила (1824-1908).

Проте недовго купався в любові юної дружини та пестив сина Павло Іванович – почалася Вітчизняна війна 1812 р. І колишній гусар вступив добровольцем до Малоросійського кавалерійського полку, з яким штаб-ротмістр Гребінкин відступав аж до Бородіна, а потім гарцював до самого Парижа...

*   *   *

Домашнього генерала не було вдома до 1815 р. Як тішилася мати хлопчика, Надія Іванівна Чайковська! Тішилася, що вільно та в потрібній силі може вливати в дитячу душу найсвітліше, найлюдяніше – християнську любов та щедру ласку. Щодня вечорами, за самоваром лунали її оповіді про чарівниць і відьом, Змія Горинича, про гетьманів та слов’ян, про козацьку минувшину, про страту ляхами Наливайка і таке інше. Так, цього автора заслужено вважають родоначальником національної байки, та хіба лише в цьому значення для української культури цього Пирятинця?

Важко не погодитися із львівським дослідником Володимиром Сиротенком (Вербицьким), котрий у статті “Чародій “чорних очей” Євген Гребінка” (2006) зазирнув глибоко в суть:

- Від українських кобзарів він (Євген Гребінка. – О.Р.) перейняв пісенний дар і став на Батьківщині одним з родоначальників поетів-пісенників.

І не запитуйте, звідки все це береться у подальшій творчості письменника… Ясна річ, із дитинства! Проникливі спогади матері про славетних дідів-прадідів – полковників та сотників Чайковських, настільки запали в душу малого, шо згодом лягли в основу колоритного роману про козацькі звичаї та побут – “Чайковський”, написаного Євгеном Гребінкою і вперше опублікованого у 1843 р. у часописі “Отечественные записки”. Сучасник автора, російський критик, Віссаріон Бєлінський (1811-1848), особисто знайомий із нашим земляком, високо оцінив твір, стверджуючи:

- У “Чайковському” Євгена Гребінки чудово виконані окремі деталі, що безперечно підтверджують талант автора...

*   *   *

Згодом уже згадувані приватні учителі продовжили початкову освіту Жені Гребінкіна. Ідилія довго не тривала, більше дворянському синові із селянськими дітьми бавитися не дозволили, а 3 серпня 1825 р. батько, Павло Іванович, рішуче відвезли старшого сина до Ніжина, де під прізвищем Гребінкіна оформили до четвертого класу місцевої гімназії вищих наук, створеної у 1820 р. князем Олександром Андрійовичем Безбородьком (1747-1799) на кшталт Царськосельського ліцею у Санкт-Петербурзі.

Так легко взяв та й улаштував? Ні, довелося підлітку складати іспити з латини, німецької та французької мов, а також історії і російської літератури. Саме із цих предметів тривалий час Женю готував випускник Харківського університету Матвій Кучерявий, який став останнім домашнім вчителем підлітка.

Підлітка оселили на квартирі знайомого городянина, пана Андрущенка. Бо того року новопризначений директор навчального закладу Іван Семенович Орлай (власне: Іван Семенович де Кобро; 1771-1829) демократизував колишній заклад закритого типу, де вихованці жили наче в казармах, та дозволив студентам мешкати поза стінами Ніжинської гімназії. Почалася золота пора! Тоді ж бо в Ніжинській гімназії вищих наук викладала плеяда професорів прогресивних переконань – М.Г Бєлоусов, К.В. Шапалинський, I.Я. Ландражин, Ф.I. Зiнґер, І.Г. Кулжинський та інші. На лекціях ніжинські вільнодумці виголошували передові, як для Росії, ідеї – зокрема, про право на свободу, рівність, незалежність людської особистості, про потребу освіти для народу. Тут часто цитувалися Байрон, Гельвецій, Монтеск’є, що гартувало вихованців, розвивало розумові здібності, поглиблювало естетичні інтереси.

У 1825-1832 рр. у Ніжинській гімназії вищих наук навчалася майбутня еліта: літератори – Микола Гоголь-Яновський, Нестор Кукольник, Олександр Данилевський, Віктор Забіла, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Олександр Лазаревський, Микола Білевич, Микола Прокопович, фольклорист та етнограф Платон Лукашевич, художники-академіки – Андрій Горонович та Аполлон Мокрицький, маляр і письменник Яків де Бальмен, дипломат Костянтин Базилі, меценат Василь Тарновський.

*   *   *

Ясна річ, внутрішнє життя в гімназії князя О. А. Безбородька вирувало. У літературному гуртку молодь жваво обговорювала перші творчі здобутки однокашників. Саме тут дебютували Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Олександр Данилевський, Віктор Забіла, Микола Прокопович, згодом знані митці. Перші твори вміщувались у рукописних альманахах, як-то: “Звезда”, “Северная заря”, “Метеор литературы”, “Литературное эхо”, “Литературный промежуток” і – по-українськи колоритному “Парнасском навозе”.

Один із україномовних (!!!) щотижневиків – “Аматузія” (культова назва Афродіти), редагував разом з приятелем Василем Домбровським Женя Гребінкін, часто-густо заповнюючи, за свідченням сучасників, шпальти власними віршами і прозовими творами, переважно – “сатиричними”.

Учень був далекий від того, аби тільки зубоскалити. Відомо, що у гімназії майбутній байкар та лірик узявся за український переклад (1829) поеми “Полтава” Олександра Пушкіна, створив кілька оригінальних байок, а для аматорського театру навіть написав драматичну одноактну п’єсу “В чужие сани не садись”. Не дарма досить швидко, на думку вчителів Ніжинської гімназії точних наук, Євген перейшов у групу учнів “гарних”, а із словесності – “дуже хороших”.

*   *   *

Отже, у літературному середовищі дублюючого складу ніжинських вільнодумців жваво обговорювалися літературні явища Імперії: Радищев, Пушкін, Рилєєв. Здавалося, безжурні літа – дитячі пустощі. Якби-то…

Одного дня відомий шалапут та картяр Петро Мартос (1811-1880), котрий згодом як заможний поміщик Лохвицького повіту Полтавської губернії, відставний штабс-ротмістер посприяв першому виданню “Кобзаря” Тараса Шевченка, а поки що в коридорах лише виспівував декабристську пісню “О Боже, коль ты еси, всех царей с грязью смеси”, – приніс на уроки заборонені вірші Кондратія Рилєєва (“К временщику”, “Думы”) й оду Олександра Пушкіна (“Вольность”).

Крамолу від гімназійного товариша Миколи Гоголя усі однолітки поголовно і безтурботно перечитали, переписали і в списках негайно розпустили поміж іншими гімназистами. Саме у “гарного” учня Євгена Гребінкіна наглядач Ніжинської гімназії вищих наук князя О.А. Безбородька пан Кальдер вилучив оду “Вольность”. Ви не уявляєте, яка зчинилася веремія! Почалося всебічне розслідування.

*   *   *

6 січня 1830 р. до Ніжина прибув начальник VI відділу 5-го округу Окремого Корпусу жандармів майор Матушевич. За кілька днів, повернувшись до резиденції в Чернігів, штаб-офіцер письмово доповів всевладному начальнику III Відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії графу О.Х. Бенкендорфу “деякі відомості про події, що відбувалися протягом останніх років у Ніжинській гімназії вищих наук”.

На той рапорт шеф жандармів Росії наклав резолюцію: “В оригіналі повідомити князя К.А. Лівена”. Через певний час граф Бенкендорф переслав отримані матеріали міністру Міністерства духовних справ та народної освіти Російської імперії Лівену – “для подальшого розслідування”.

Негайно розібратися із доморослими якобінцями Карл Андрійович Лівен (1767-1844) відрядив до Ніжина надійну людину, надзвичайного та повноважного чиновника. Ним виявився німець на службі Його Величності, дійсний статський радник Еммануїл Богданович фон Адеркас (Gotthard Emanuel von Aderkas; 1773-1861), якому доручалося вивчити на місці як “моральні чесноти й педагогічні здібності професури”, так і “моральність і благонадійність учнів”, аби згодом “вжити відповідних заходів до викорінення зла, якщо таке справді буяє”.

*   *   *

Майже три місяці тривали слідчі дії; матеріали Ніжинської справи склали дві тисячі аркушів. Коли Е.Б. Адеркас повернувся до Санкт-Петербурга, 14 вересня 1830 р. на ім’я міністра Міністерства духовних справ та народної освіти Російської імперії Карла Андрійовича Лівена надійшла підсумкова доповідна.

За її матеріалами, згідно рестрикту Миколи I, молодшого професора юридичних наук М.Г. Білоусова, старшого професора математичних наук К. В. Шапалинського, що певний час навіть виконував обов’язки директора гімназії, професора французької мови і словесності I. Я. Ландражина та молодшого професора німецької словесності Ф. I. Зінґера звільнили з посад із подальшою забороною працювати за фахом. Гімназистів Петра Мартоса, Олександра Данилевського, Миколу Прокоповича, Нестора Кукольника, Віктора Забілу – витурили з храму науки... Більше того, гімназію офіційно реорганізували в позаштатний… фізико-механічний ліцей.

Як тоді повз репресії проскочив гімназист Микола Гоголь-Яновський, я диву даюся.

Що цікаво, з вільнодумною пушкінською одою Євгену Гребінкіну вдалося не лише виплутатись із халепи, але й… сподобатися незворушливому надзвичайному та повноважному Адеркасу. Сподобатися настільки, що Еммануїл Богданович сам запропонував 19-річному гімназисту допомогу – коли така знадобиться... Не знаю, чи так співпало, але саме після кадрової чистки педколективу та учнівського складу, коли із навчального закладу викинули найбільш талановитих старшокласників, Женя автоматично став… першим поетом Ніжинської гімназії вищих наук, якому доручали утнути оду на честь високоповажних відвідувачів чи скласти вітання на честь свята.

Так ось. Нагода трапилася через три з половиною роки. Тоді в пошуках кращої долі 23-річний Євген Гребінкін прибув до Санкт-Петербурга, де досить швидко, як для малороса, працевлаштувався. Але про це – трохи згодом.

*   *   *

Хвилями чари накочують весною. О тій порі зразковий гімназист безтямно закохався в сестру свого однокласника по ніжинській гімназії Миколи Новицького – Мар’яну (Марусю). Була вона ще та фіфа, дочка багатого лікаря!

Дівча взяло та закомандувало, мовляв, хочу мати за нареченого… хвацького офіцера, а не ганчірку. Поки Євген визначався в житті і допомагав рідні “вийти в люди”, Марія Михайлівна у 1835 р. вискочила заміж. За якогось заїжджого офіцера. Одне слово, того разу – Бог милував. Ось приклад того, що деякі очі трапляються чорними, палаючими, та… сповненими брехні і зради.

Минуло чимало років, аж поки розбите серце загоїлося. Тепер і я збагнув, чому 1831 р. по закінченні навчання дійсним студентом із правом на чин найнижчого, XIV класу, Євген Гребінкін, після гучного виключення п’ятьох однокашників – перший поет Ніжинського фізмат ліцею 7 вересня 1831 р. на дворянських зборах записався обер-офіцером у резервний ескадрон 8-го Малоросійського козачого полку. Дії деяких панянок схожі на стрибки розпещених бліх: та сама рішучість та непослідовність.

*   *   *

Кажуть, так патріотично налаштоване повітове дворянство зумисне відрядило хлопця обер-офіцером до резервного полку, бо його царат сформував задля придушення Листопадового повстання 1830-1831 рр.. Дурниці, у жовніри поета запроторило нерозділене кохання! А тут, як на зле, два місяці підрозділ із Пирятина не виступав, поки національно-визвольне повстання у Варшаві цар Микола I і без них криваво придушив. 26 травня 1831 р. головні польські сили під командуванням генерала Яна Скшинецького зазнали нищівної поразки в битві під Остроленкою, втративши дев’ять тис. жовнірів, рахуючи двох генералів.

У листопаді 1831 г. Євген Гребінкін благополучно пішов у відставку, не забруднивши руки кров’ю слов’янських братів.

Навіть пороху не понюхавши, але при мундирі, обер-офіцер повернувся до рідного хутірка Убіжище Полтавської губернії, де вдався регулярно вправлятись у літературі. Тож згодом друком з’явилися окремі байки, уривок авторського перекладу поеми “Полтава” Олександра Пушкіна, що став першою для автора друкованою публікацією – у журналі “Московский телеграф” (1831). Тоді ж 19-річний лірик заходився писати й оригінальні твори українською мовою.

*   *   *

Дворічне перебування біля рідних пенатів минуло у відвідинах сусідів. Однак Є.П. Гребінкін не залишав літературних студій. Він створив ряд байок, записував українські народні пісні для викладача Ніжинській гімназії вищих наук І.Г. Кулжинського (1803-1884), котрий для допитливого гімназиста став другом-дорадником.

Хоча Іван Григорович викладав у них мертву… латину, саме він першим підтримав літературні спроби підлітка. Чому? Сам вважався поетом-романтиком, а в 1825 р. написав етнографічну розвідку “Малоросійське село”.

Великий світ, від берега до берега, лежав перед молодим літератором. О тій порі постала незабутня мініатюра, заримована в народній манері – “Човен” (1833):

- І грає, і піниться синєє море. / Хтось човен на море пустив, / Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі, / Од берега геть покотив; / Качається, бідний, один без весельця. / Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця! / Чого він під бурю поплив? / Ущухнуло море, і хвилі вляглися; / Пустують по піні мавки; / Уп'ять забіліли, уп'ять простяглися / По морю кругом байдаки; / Де ж човен дівався, де плавле, мій милий? / Мабуть, він не плавле, бо інде по хвилі / Біліють із його тріски. / Як човнові море, для мене світ білий / Ізмалку здавався страшним; / Да як заховаться? не можна ж вік цілий / Пробути з собою, одним. / Прощай, мій покою, пускаюсь у море! / І, може, недоля і лютеє горе / Пограються з човном моїм.

*   *   *

Вибив час залишити батьківську хату: маєш дужі крила – не скній у гнізді.

Але ж мав, мав знайтись якийсь каталізатор! Такий і справді з’явився, коли восени 1833 г. в Убіжище навідався побратим Павла Івановича Гребінкіна, професор Василь Іванович Григорович (1786-1863).

Понад двадцять років той уже мешкав у Санкт-Петербурзі, де служив конференц-секретарем Імператорської Академії мистецтв. Плітки про світське життя, байки про українське земляцтво в столиці, неокраї перспективи, коли служиш чиновником, – усе макітрило голову. Більше того, батьків товариш негайно видав рекомендаційного листа до власного сина – Олександра Григоровича, котрий у Північній Пальмірі, начебто, уже дослужився до генерала (!) російської армії.

Перед Різдвом 1833 р. поштовою каретою молодий Євген Гребінкін рушив до Санкт-Петербурга, а невдовзі відписав додому, радо звітуючи про дивовижне відкриття:

- Петербург – це колонія освічених малоросів. Усі університети, усі установи просто переповнені нашими земляками. І то була суща правда… Тарас Шевченко, Григорій Квітка-Основ’яненко, Петро Гулак-Артемовський, Володимир Боровиковський, Віктор Забіла, Іван Сошенко, Микола Маркевич, Аполлон Мокрицький… Не дивно, що за два роки старший Євген покликав до північної столиці молодших братів Михайла, Миколу, Олександра, Костянтина та сестру Людмилу; більше того, всім родичам він допоміг здобути належну освіту та отримати посаду.

Як результат, скажімо, молодший брат Микола Павлович Гребінка, якого вдома називали “Кокамбо”, згодом став дійсним статським радником та поважним академіком архітектури, котрий зреалізував понад 70 містобудівних проєктів. По закінченні навчання у Дворянському полку брати Михайло, Аполлон, Олександр зробили кар’єри військовиків; перший і другий дослужилися до чину штабс-капітана, третій передчасно помер у 1834 р.

*   *   *

Він змінився, наче за помахом чарівної палички. І тут знову-таки у нагоді стали земляки. Колишній знайомий за Ніжинською гімназією вищих наук, щоправда, старший на кілька класів, Нестор Кукольник (1809-1868) із братом Платоном (1804-1848) влаштовували “літературні середи”.

Старший буквально на два з половиною роки Нестор Васильович спершу здавався прибульцю справжнім ментором. Син першого директора Ніжинської гімназії вищих наук В.Г. Кукольника виразно подорослішав. Після “справи вільнодумства” та ганебного виключення він виїхав до старшого брата Платона, де у Вільному (нині – Вільнюс) під наглядом поліції зразково викладав російську словесність, написав підручник, який тривалий час користувався успіхом у литовців і всіляко реабілітувався.

Повернувшись до Санкт-Петербургу, у жовтні 1932 р. Нестор Кукольник написав пропагандистську історичну п’єсу “Рука всевишнего Отечество спасла”, яку високо оцінив імператор Микола I та нагородив драматурга… каблучкою з діамантом.

*   *   *

Раз побувавши, на вечорі у Возвишенного, як ще за чернігівських часів гімназисти прозвали Нестора Кукольника, Євген Гребінкін став завсідником тих дружніх посиденьок у прибутковому будинку Мерца на Ліхтарному провулку, 2. У тій кам’яниці, між іншим, мешкав також і композитор Михайло Глинка, котрий першою оперою зробив “Життя за царя” (1836); лібрето – барона Георгія Розена. Каблучка з діамантом від імператора, особисто вручена композитору просто за кулісами!

Сором’язливо замовчується факт із життя молодого Кобзаря. У підготовці вистави “Життя за царя” на сцені Великого театру брав участь 24-річний Тарас Шевченко – ще нікому невідомий кріпак поміщика П. В. Енгельгарда. Талановитий учень артілі маляра Василя Ширяєва виконав підготовчі малюнки для орнаменту залу, що декорували плафон величезної кришталевої люстри у золотій оправі – однієї з головних деталей інтер’єру. За відмінно виконану роботу під час розпису залу Кобзар отримав право бути… на виставі.

Трансформація творчої особистості сталася 1834 р., відколи полтавчанин узявся милозвучно підписувати авторські твори псевдонімом Гребінка. Вдягнувши чорний віцмундир із оксамитовим комірцем та білими гербовими ґудзиками, формений кашкет із двоглавим гербом, Євген Павлович Гребінка відчув деяку гордість, а потім на власні очі побачив нову для себе читацьку аудиторію – українство. Свіжим подихом Балтійського моря зірвало задушливу атмосферу провінційного хутора.

*   *   *

Восени 1834 р. вийшла друком перша збірка байок “Малороссийские приказки”: “Цап”, “Либідь і гуси”, “Ячмінь”, “Пшениця”, “Сонце та хмари” тощо, частина сюжетів яких, як попередив автор, була… запозичена та Івана Крилова.

Ви не уявляєте, як окрилюють перші літературні успіхи! Адже томик на 26 авторських байок українською мовою якось дуже легко у 1836 р. витримав друге перевидання.

Справді, у себе на батьківщині українським літераторам друкуватися національною мовою… заборонялося, зате в Санкт-Петербурзі вони мали змогу видавати власні твори – і не лише російською, але й українською мовою.

Тим часом Євген Гребінка раптом отримав державну квартиру на 4-й лінії Васильєвського острова, в будинку №56: гарно вмебльовані дві кімнати, приймальня та кабінет, а також – опочивальня і кухня. Повірте, далеко не всі, значно шановані та більш літні українці, здобували в Північній Пальмірі подібні житлові умови.

*   *   *

У реальній українській літературі все діялося набагато складніше, аніж викладено у знайомому нам шкільному підручнику. Дійсний статський радник Еммануїл Богданович фон Адеркас – пам’ятаєте, той надзвичайний і повноважний чиновник Міністерства духовних справ та народної освіти Російської імперії, хто 1830 р. наводив лад у Ніжинській гімназії вищих наук, – умів тримати слово.

Не забув він обіцянки згідливому гімназисту. Не знаю, як поклопотався добродій перед начальством, але від 1 лютого 1834 р. Євгена Павловича зарахували канцелярським чиновником Комісії духовних училищ Міністерства духовних справ та народної освіти Російської імперії. Достеменно відомо інше, більш важливе для нас: саме той дійсний статський радник звів молодого Гребінку зі знаменитим журналістом, педагогом і видавцем часопису “Сын Отечества” Миколою Івановичем Гречем (1787-1867)!

Добровільний інформатор та послужливий аналітик Першої секретної експедиції III Відділення Власної ЙІВ канцелярії пан М.І. Греч чомусь люб’язно зголосився публікувати Євгена Гребінку у своєму виданні, а 1836 р. і взагалі перевидав… окремою книжкою збірку його “Малороссийских приказок”, із присвятою “Добрим моїм землякам і любителям малоросійського слова”. Так ім’я Гребінки стало відомим не лише українському земляцтву Санкт-Петербурга. Вірші-байки українською мовою були в Росії опубліковані вперше! Ви ж розумієте, що більшість земляків за 25-річного Женю щиро по…заздрила.

Що у Північній Пальмірі саме молодий полтавчанин думав про все це? Які настрої викликало місто на Неві, де навіть річка була закута у граніт?

- Далеко, откуда к нам веют метели, / Где страшно морозы трещат, / Где сдвинулись дружно и сосны и ели, / Казацкие кости лежат. / Казак и просил, и молил, умирая, / Насыпать курган в головах: / Пускай на кургане калина родная / Красуется в ярких плодах. / Пусть вольные птицы, садясь на калине, / Порой прощебечут и мне, / Мне, бедному, весть на холодной чужбине / О милой, родной стороне!

*   *   *

Згідно офіційної версії, насправді важливу протекцію поету-аматору з Пирятина у 1834 р. склав син… хрещеного батька, колезького асесора Василя Івановича Марковича – він, буцімто, сприяв земляку влаштуватися колезьким реєстратором до наукової експедиції при Комісії духовних училищ Міністерства духовних справ та народної освіти Російської імперії. Подібна гіпотеза не витримує критики.

Справді, старший із чотирьох синів хрещеного, І.В. Маркович (1805-1870), перебував на військовій службі з 25 червня 1827 р., та на що міг у столиці Імперії вплинути… прапорщик артилерії? Лише 1838 р. Іван Васильович Маркович закінчив курс навчання у військовій академії, після чого справді служив в Генштабі. Є інша версія, мовляв, посприяв другий син хрещеного – Василь Васильович Маркович (1815-1864). Той справді з 1825 по 1836 р. мешкав у Північній Пальмірі, але… безвусий вихованець 1-го Кадетського корпусу щодня крокував плацом у казарму.

Як би там не велося, але в Санкт-Петербурзі Євгену Гребінці на хліб довелося заробляти самому. Із 1 лютого 1834 р. до листопада 1837 р. він трудився канцелярським чиновником у Комісії духовних училищ Міністерства духовних справ та народної освіти. За давньою традицією української інтелігенції, молодий чоловік поєднував службу державного чиновника із педагогічною діяльністю. Як для столиці, платню юнакові з Полтавщини поклали мізерну – 750 рублів на рік; та було це майже у два з половиною рази більше, ніж отримував звичайний викладач гімназії в Україні.

*   *   *

Повірте, не всі контакти у Північній Пальмірі будувались на бруді чи зраді. Траплялись і щасливі винятки. Одного дня Пирятинець – такий народився літературний псевдонім Є.П. Гребінки – завітав до свого щирого дорадника, Василя Івановича Григоровича, аби клопотати у справах молодших братів, Михайла та Миколи. В академіка Санкт-Петербурзької Академії мистецтв саме гостював вихователь царевичів, поет Василь Андрійович Жуковський (1783-1852).

Ласкаво вислухавши прохання, обидва Василі помізкували та дійшли висновку: до справи варто залучити спільного товариша – інспектора гімназій Міністерства народної освіти, професора кафедри російської словесності Санкт-Петербурзького університету Петра Олександровича Плетньова (1792-1862). Із безцінною запискою від сонцесяйного Жуковського рушив Євген Гребінка до пана Плетньова, хто сам трохи грав у літератора, але приятелював із Олександром Пушкіним та всіляко підтримував молодих колег – Миколу Гоголя і Нестора Кукольника.

До великої радості початківця виявилося, що Петро Олександрович встигли погортати “Малороссийские приказки” і були у захваті від дотепних байок українця. На знак ввічливості П.О. Плетньов запросив прохача до себе додому – на власні літературні вечори; серед інших талантів до нього уже бігав першокурсний студент за філологічним факультетом столичного університету Іван Тургенєв (1818-1883).

Ото так і покотила фіра з москалями.

Із серпня 1837 р. старший учитель (третього розряду) Є.П. Гребінка викладав російську мову та словесність у Дворянському полку, ще в 1832 р. відокремленому від 2-го кадетського корпусу і перетвореному на самостійний навчальний заклад для 1000 вихованців – два батальйони по 500 підлітків віком від 13-15 років.

*   *   *

Від 1838 р. йому пощастило остаточно попрощатись із заквецяними чорнилом руками канцеляриста, аби повністю перейти на педагогічну роботу в офіцерських класах військово-навчальних закладів Імперії: спочатку – в Інституті Корпусу гірничих інженерів, потім – у Морському кадетському корпусі. Тут енциклопедист Є.П. Гребінка викладав російську словесність, мінералогію, ботаніку і навіть зоологію. Із часом педагог дослужився до чину колезького радника, а це цивільний чин VI класу в Табелі про ранги, що відповідав армійському чину полковника та військово-морському чину капітана I рангу.

Поступово у Північній Пальмірі Євген Павлович обріс широким колом знайомств: Олександр Пушкін, Василь Жуковський, Іван Крилов, Віссаріон Бєлінський, Іван Тургенєв, Карл Брюллов, Володимир Даль, Іван Панаєв, Федір Толстой, Володимир Бенедиктов, Петро Єршов та інші. Попервах українець із цікавістю відвідував знані літературні салони Володимира Федоровича Одоєвського (1804-1869) та Петра Олександровича Плетньова, поки не вирішив у себе на квартирі на 4-й лінії Васильєвського острова влаштовувати… власні літературні вечори.

Виявилося, що погортав “Малороссийские приказки” не лише професор Петро Олександрович Плетньов. Збірка зацікавила й іншого колегу – автора славетного “Коника-Горбоконика” Петра Єршова. Із професійного інтересу той із друзями узявся навідуватися до ґречного Євгена Гребінки – на українську горілку, київську варенню та полтавське сало.

І невдовзі Санкт-Петербург плескав язиком про “літературні п’ятниці” у Гребінки, на яких постійними гостями справді ставали: літератори Тарас Шевченко, Нестор Кукольник, Володимир Венедиктов, Іван Панаєв, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Микола Прокопович, лексикограф Володимир Даль, композитор Михайло Глинка, знаменитий співак Семен Гулак-Артемовський, художники – Карл Брюллов та Аполлон Мокрицький, відомий математик Михайло Остроградський. Іноді вітальню на Васильєвському острові відвідував дописувач журналу “Телескоп” та газети “Молва”, молодий літературний оглядач Віссаріон Бєлінський. Правди ніде діти, всі знайомі одностайно шанували Є.П. Гребінку як людину добродушну та хлібосольну, адже господар, окрім трунків та наїдків, щедро частував гостей цікавими розмовами.

*   *   *

Копітка праця допомогла Євгену Гребінці здобути прихильність двох менторів, двох вельми важливих в ідеології Імперії людей – видавця М. І. Греча та одного із найстаріших сенаторів, графа Дмитра Івановича Хвостова (1757-1835), а заразом російського поета, однієї з пізніх представників поетичного класицизму.

Завдяки їм та, безперечно, вродженому таланту тонкого лірика кар’єра на цивільній службі пішла вгору, а твори злагідного українця залюбки друкували столичні часописи та газети: “Библиотека для чтения”, “Иллюстрация”, “Литературная газета”, “Литературные прибавления к “Русскому инвалиду”, “Московский телеграф”, “Отечественные записки”, “Пантеон”, “Современник”, “Сын отечества”, “Финский вестник”, альманахах – “Иллюстрированный альманах”, “Киевлянин”, “Молодик”, “Новоселье”, “Одесский альманах”, “Осенний вечер”, “Утренняя заря”, “Утренняя звезда”, “Физиология Петербурга”.

Вибух уваги до Є.П. Гребінки стався 26 квітня (8 травня) 1836 р., коли, зрештою, у Санкт-Петербурзі світ побачив повний переклад українською мовою поеми “Полтава” Олександра Сергійовича Пушкіна, занадто по-авторськи виконаний перекладачем із Пирятина.

Найпомітніший твір молодого Гребінки, над яким він працював сім років, тлумач шанобливо присвятив авторові. Хоча сам Олександр Сергійович особисто благословляв Євгена на ту працю, переклад Гребінка самовпевнено назвав “вільним”.

Це і справді виявилося так. Уважний читач одразу помічав чимало відхилень від оригіналу. Скажу більше, у класичну поему полтавчанин сміливо ввів… нові сцени, додав власних подробиць, на власний штиб трактував окремі образи тощо.

Але… Як зазначають деякі дослідники, Дант Росії “виявив живий інтерес до українського письменника-початківця”. Адже малоросійські байки Євгена Гребінки так сподобалися Пушкіну, що одну з них, №23 у збірці “Малороссийские приказки” – “Вовк і Огонь”, він особисто, начебто, збирався перекласти російською мовою. Не встиг.

*   *   *

Після того, як переклад Євгена Гребінки побачив світ, на “Полтаву” українською мовою впливовий літературний критик Фаддей Булгарін (1789-1859) відгукнувся схвальною рецензією в часописі “Северная пчела”, назвавши переклад… більш вдалим, ніж оригінал! Як одразу з’ясувалося, стаття була спрямована… саме проти Пушкіна, а зовсім не на славу провінційного тлумача.

Хоча позитивний відгук потішив самолюбство Пирятинця, бо українець навіть і не здогадувався, в які-то хащі великодержавних друзів він заліз.

Чи могли сподобатися такі відсебеньки російському Данту? Ні!

Рецензія – та взагалі розлютила першого поета Росії.

Для Олександра Сергійовича Євген Гребінка перестав існувати.

Коли українець узявся писати прозу, Пушкін уїдливо зауважив у рецензії:

- Якби сальний недогарок поклав собі в голову наслідувати сонце, то у нього знайшлося б усе-таки більше вогню, ніж у Гребінки.

*   *   *

Зацькований зусюдибіч геній російської літератури сумно закінчив… Про загиблого на дуелі О.С. Пушкіна у лютому 1837 р. російський публіцист та богослов Олексій Степанович Хом’яков (1804-1862) не без суму зауважив:

- Він відсахнувся від тих, хто його любив, розумів і оточував дружбою майже благоговійною, а пристав до людей, які сприймали його з милості.

Новітню ідею Російської Імперії, що акумулювалась у безсмертному гаслі “За Бога, Царя и Отечество!” висунув не геніальний Пушкін, а витурений за вільнодумство із Ніжинської гімназії вищих наук Нестор Кукольник, котрий, повернувшись до Санкт-Петербурга, й утнув ура-монархічну п’єсу “Рука Всевышнего отечество спасла” (1834), особисто схвалену імператором Миколою I.

Підступний стратег, всевладний начальник III Відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії граф О.Х. Бенкендорф смикав за різні мотузочки. У такий спосіб він робив усе, аби Олександр Сергійович перестав сприйматись як перший поет Росії, а виглядав, як дрібний чиновник, камер-юнкер, і всіляко відсувався від милостей Двору.

Не вписувався мавр у тріаду Імперії – православ’я-самодержавство-народність...

*   *   *

Перечитайте рядки О.С. Хом’якова – мені здається, що вони і про нашого безжурного Євгена Павловича Гребінку написані:

- Він відсахнувся від тих, хто його любив, розумів і оточував дружбою майже благоговійною, а пристав до людей, які сприймали його з милості.

Ще один нащадок давнього козацького роду пересвідчувався на власній долі: Санкт-Петербург – дивне місто… Думалося, тут вільніше писатиметься, бо тут освічені та приязні земляки, але читати тебе ніхто з українців у місті на Неві не збирався.

Годі дивуватися, кожен у столиці прагне робити власну кар’єру.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко