Андрій Білоус, директор - художній керівник Київського національного академічного Молодого театру

Молодий театр – заслужено вважається однією з візитівок Києва. Біля витоків його заснування стояв Лесь Курбас і колектив донині сповідує закладені ним цінності – насамперед працювати для людей і відчувати театр як свою родину.

У театрі працює три сцени, в репертуарі – понад 65 назв, це чималенький обсяг роботи, попри те, що колектив порівняно невеликий.   

Три роки тому Молодий отримав статус національного, але чому керівник театру констатує, що зараз відбувається дискримінація його співробітників у плані заробітної платні?

Театр уже майже оговтався від карантинів та локдаунів. Чи скоро він вийде на допандемійні показники відвідування? 

Серед прекрасних акторів Молодого – улюбленці публіки Ірма Вітовська, Олексій Вертинський, Лілія Ребрик, Марк Дробот, які безперечно є родзинкою та магнітом цього театрального простору, але – чи завжди легко підлаштуватися під «зірковий» графік і «ділитися» акторами з кіно та іншими театрами? 

Нині у трупі багато молоді, яка фонтанує ідеями й енергією, але й до корифеїв – надзвичайно бережне ставлення. Що робити в ситуації, коли  вистав під вікових акторів дуже мало?

Український глядач, змучений повсякденними проблемами, переважно  хоче в театрі відпочивати від них. Чи мусить театр із цим рахуватися і йти у нього на поводу? 

І це лише невеликий перелік тем, яких ми торкнулися в розмові з директором - художнім керівником Київського Національного академічного Молодого театру Андрієм Білоусом.

- Пане Андрію, я порахувала, що в цьому році вже 10 років, як ви керуєте Молодим театром – театром з понад 100-річною історією і  філософією, закладеною ще Лесем Курбасом. Тим не менше, театр залишається сучасним, популярним і модним. У чому секрет?

- Усі секрети закладав ще Лесь Курбас, коли в 1917 році створював Молодий театр в цьому приміщенні на Прорізній, 17. Він говорив, що театр повинен бути для людей. Що театр – це казка, це – не кафедра якихось політичних ідеологій чи наукових експериментів. (У той період він саме таким театром жив, хоча потім у нього були інші творчі періоди). І ми намагаємося сповідувати закладену ним ідею: наш головний орієнтир – це глядач. А глядач постійно новий, він змінюється, в нього кожного разу нові вимоги до вистав, тому, щоб залишатися популярним і актуальним, ми прислухаємося до того, що хоче і що відчуває наш глядач. Ось у цьому, так би мовити, секрет (посміхається).

НАШ ТЕАТР МАЄ ТРИ СЦЕНИ І ПОНАД 65 ВИСТАВ У  РЕПЕРТУАРІ. МИ ГРАЄМО 60 ВИСТАВ НА МІСЯЦЬ – ЦЕ ВЕЛИКА РОБОТА

- Останні два роки були досить складними в плані глядача – ви з ним бачилися нечасто і не в повному обсязі через локдауни та карантинні  обмеження… Як адаптувалися до нових реалій?

- Справді, це страшний період для театру. Ми кілька разів ішли на локдаун (не лише загальнонаціональний, але й коли хворіли наші актори, ми були змушені всі йти на самоізоляцію). Таким чином, театр на два-три тижні випадав із репертуару, а таких разів було декілька протягом усього цього періоду. Це жахливо для театру, тому що глядач дезорієнтований. Він не розуміє: працює театр, не працює, можна в театр ходити, не можна… Скрізь у засобах масової інформації звучить, що це небезпечно через розповсюдження вірусу – люди боялися.

Дозволялося наповнювати глядацьку залу в усіх театрах на 75, 50, 25%, що, ясна річ, позначилося, і на фінансовому стані, й на творчому. Ми не заробляємо грошей у цей період, і значить не можемо дозволити створювати масштабні постановки, шити костюми, робити декорації. Та й просто платити людям зарплату ми не мали змоги – платили 68% простою, і це тривало по 2-3 місяці.

- Але зараз поступово вже виходите з цього стану?

- Так, тому що вже дозволили працювати на 100%, єдина умова, щоб у глядачів обов’язково був сертифікат, хоча не у всіх поки що він є. Зараз відвідуваність уже піднімається до допандемійних розмірів. Звісно, поки що ми не виходимо на той заробіток, який був, бо ми колись заробляли по три мільйони на місяць. От, у минулому місяці заробили лише два мільйони, в передньому – один. А півтора мільйона нам треба тільки на зарплати! Ну, виживаємо. Ми в цьому випадку не виняток серед інших театрів, але мушу сказати, що нам чи не найтяжче, порівняно з іншими театрами, тому що у нас дуже маленький штат. Наш театр має три сцени і понад 65 вистав у репертуарі. Ми граємо 60 вистав на місяць – це велика робота.

- Скільки людей у штаті театру?

- У нас в штаті 147 людей. Для порівняння, в театрі Франка – 600, в Лесі Українки – 470, в Національній опері – 1300, а в нас – усього лише 147, хоча у нас три сцени. Це, по-суті, три театри, і ми граємо одночасно по три  вистави на день. Нам ще хоча б стільки ж, щоб почувати себе нормально і комфортно.

ЧЕРЕЗ БЮРОКРАТІЮ ВІДБУВАЄТЬСЯ ДИСКРИМІНАЦІЯ НАШИХ СПІВРОБІТНИКІВ У ПЛАНІ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТНІ

- Молодий театр має статус національного, а ви говорите про скрутне фінансове становище... Наскільки я розумію, статус підкріплюється і підвищенням фінансування, принаймні заробітної платні. У чому колізія?

- Три роки тому за значний внесок в розвиток театральної справи, Молодому театру було надано статус національного (Указ №199/2019 від 7 травня 2019 року). Це передбачало, що наші зарплати мають зрости вдвічі (тобто коефіцієнт мав збільшитися з 2, які зараз є в академічного, до 4). І це мало відбутися автоматично, як нам здавалося, ми чекали цього. Але, на жаль, ось уже третій рік цього не стається, через бюрократію – нашу назву повинні внести в 413-ту постанову Кабінету міністрів України, а цього не робиться. Через що наші люди отримують вдвічі менше, ніж повинні були б отримувати за законом, тобто, відбувається дискримінація наших співробітників в плані заробітної платні.

- І, відповідно, є відтік кадрів, які ви не можете втримати заробітною платнею?

- Звичайно! Коли актор за один знімальний день отримує стільки, скільки він отримує за місяць у театрі, то ясно – що він обере. І це ж не тільки акторів стосується, а й усіх співробітників театру – вони йдуть туди, де більше платять. Усе це позначається на якості вистав, тому що доводиться брати в цехи людей, які непідготовлені, не мають досвіду, їх треба навчати, це тривалий період. Фахівців немає. Наприклад, освітлювачів для театрів ніхто не готує взагалі, в країні немає закладу, який би готував освітлювачів. Вони приходять до нас і ми їх самі вчимо.

- А з яких професій вони приходять?

- Хтось із Макдональдсу, хтось – ще звідкись, звідусіль. Колись цьому навчали, в Радянському Союзі були заклади, які їх готували. Зараз все  розвалилося і ця професія – на вагу золота.

МОЛОДИЙ ТЕАТР, Я НЕ ПОБОЮСЯ ЦЬОГО СЛОВА, ЦЕ – ВІЗИТІВКА КИЄВА. НАС ЗНАЮТЬ І ПОВАЖАЮТЬ У ЄВРОПІ

- Повертаючись до питання про статус національного театру – скажіть, будь ласка, як вам пояснюють таке затягування внесення вашої назви в ту постанову? І чи вирішиться це питання взагалі?

- Ми дуже сподіваємося і зі свого боку робимо для цього все, що можемо.

Молодий театр, я не побоюся цього слова, це – візитівка Києва. Нас знають і поважають в Європі, наш театр єдиний з державних українських театрів, є членом Європейської театральної конвенції. Це найбільша мережа театрів Європи, в яку входять 20 країн, в тому числі Україна. Ми постійно беремо участь в міжнародних заходах, конференціях, фестивалях, і хотіли б, щоб театр був на рівні з європейськими театрами, а це стосується і фінансування, і взагалі ставлення до театру. Ми готові до цього. Тепер м’яч на боці влади, ми чекаємо. Зараз, можливо, питання в тому, що пандемія. 

- Ви вже зазначили, що в Молодому театрі є аж три сцени: головна, камерна і мікросцена. Розкажіть детальніше саме про мікросцену, адже саме з вашим приходом вона з’явилася.

- В перший рік, як я прийшов у Молодий театр, я робив багато різних новацій: відкрив у театрі спортзал, буфет для акторів, репетиційний зал, і в тому числі, відкрив мікросцену. До цього там було приміщення, яке ніяк не використовувалося, і я вирішив зробити там такий маленький простір на 50 глядачів. Він був створений для режисерських і акторських дебютів. Ми  театр молодий і основний акцент робимо на молодь: виховуємо її, даємо можливість робити перші кроки в театральному мистецтві. На цій сцені народжувалося безліч дебютних вистав, які потім перекочовували далі – мікросцена у нас на першому поверсі, камерна – на другому,  так от вони переходили на неї, а потім з камерної – вже на третій поверх – основну сцену.

Наприклад, вистава, яку ставили мої студенти-режисери «Гагарін і Барселона», де задіяно близько 20 акторів, створювалася на мікросцені. Через рік ми її перенесли на камерну, а ще через рік – на основну, де вона й грається. Вона користується великим попитом і любов’ю глядачів, оскільки створена за оповіданнями сучасних українських письменників.

МИ ЙДЕМО ЗА ПРИНЦИПОМ ТЕАТРАЛЬНОГО СУПЕРМАРКЕТУ, ЩОБ ГЛЯДАЧ, МІГ ОТРИМАТИ ВСЕ, ДО ЧОГО У НЬОГО ЛЕЖИТЬ ДУША

- Я власне й планувала про це запитати, у вас настільки широкий репертуар – від Шекспіра, Гоголя чи Квітки-Основ’яненка до Макдонаха, Жадана, Винничука, Руслана Горового. Як взагалі формується репертуар? Що в пріоритеті? 

- Є театри вузькоспеціалізовані, знаєте, як заходиш в магазин парфумів, і там тільки парфуми, або в аптеку – там тільки ліки. Такі театри процвітають, тому що їх глядачі знають – я люблю таке, я йду туди.

Ми пішли трошечки іншим шляхом. І знову це підказка Леся Курбаса, тому що, коли він створював молодий театр, то за перші 2 роки свого існування вони тоді зробили понад 11 різнопланових та різножанрових вистав, в різному стильовому напрямі.

Тому, якщо дуже грубо, брутально сказати, ми йдемо за принципом театрального супермаркету. Щоб глядач міг отримати все, що йому хочеться, до чого у нього лежить душа. Ми намагаємося поєднати різноманітні театральні стилі і жанри, тому у нас і автори різні, і напрями. Кожен може для себе отримати те, що він любить, а, можливо, він зацікавиться чимось тим, що ще ніколи не бачив і не пробував, піде – і йому теж сподобається. 

- Наприклад, піде на виставу, яка називається «Хомо Ферус або сука любов!» і відкриє для себе Івана Карпенка-Карого! Тому що ця вистава за його творами. Гарний «гачечок» підсадити когось на українську класику! 

- Це такий маркетинговий хід (посміхається). Бо, по-перше, у людей є таке уявлення: ну-у, Карпенко-Карий – це шкільна програма, що там може бути цікавого? А по-друге – це вистава про село. Вона поєднана з двох його п’єс: «Наймичка» і «Сто тисяч». Не буду розкривати всі таємниці, але це дуже сучасна історія в сучасному селі, яка абсолютно відповідає назві, тому що «хомо ферус» – це людина здичавіла. Тема нашої вистави – як людина дичавіє, як в ній зникають людські риси, це також описав Карпенко-Карий. Тобто, ми зберігаємо суть, закладену класиком, але дивимося на це сучасними очима, з точки зору нинішнього контексту, крізь призму того, що відбувається в суспільстві. Саме контекст народжує такі сучасні назви.

КОЛИ ТИ РОЗУМІЄШ, ЩО ТВІЙ «ІДІОТ» АБСОЛЮТНО ІНШИЙ, НІЖ ТАМ, ТИ ДУМАЄШ: А МІЙ ГЛЯДАЧ БУДЕ ЗАДОВОЛЕНИЙ

- Я нещодавно робила великий матеріал про прем’єри, які провідні театри готують на цей рік і побачила, що театр російської драми імені Лесі Українки планує поставити п’єсу канадського драматурга Оскара Бернарда Слейда «Саме там, саме тоді». А у вас вистава за цією п’єсою і з цією ж назвою вже давно і успішно йде.

Або, наприклад, у Національному театрі імені Івана Франка йде вистава «Безталанна» (саме з такою назвою), ви – теж маєте свою «Безталанну», щоправда у вас вистава йде під назвою «Зачарований». 

Тож, мені стало цікаво, коли режисер пропонує вам матеріал, вистава за яким вже йде в іншому театрі, це якось впливає на остаточне затвердження її в репертуар? Це швидше «мінус» (бо в когось вже вона є), чи «плюс» (а ми зробимо краще!). Звісно, є класика, постановок за якою може бути мільйон, а от коли йде мова про менш відомі для пересічного глядача речі?

- Це складне запитання, тому що, як директор, я можу сказати, що це не дуже добре для театру з маркетингової точки зору, але з творчої точки зору – це прекрасно, тому що глядач, якому цікаво дивитися саме як ці актори і ці режисери втілюють цю п’єсу, то він піде і туди, і туди. Він порівняє і побачить, що в цій виставі краще оце, а в цій виставі краще те – тут краще сценографія, а там краще грають актори, і для себе вирішить, що йому більше подобається.

Це розповсюджена річ, колись в Києві було чотири «Ромео і Джульєтти». Ми інколи перетинаємося з Театром на Подолі – у нас «Яма» і вони поставили «Яму». 

- А ваша «Фрекен Жулі» і «Фрекен Юлія» в «Золотих Воротах»? 

- Так, це одне й та ж п’єса. Розумієте, є вічні класичні п’єси, які і режисерам цікаво ставити, тому що вони можуть себе презентувати, і акторам цікаво грати. І, зрозуміло, глядачам цікаво їх дивитися. Тому, в театрах махають рукою, що цей матеріал десь вже йде, (до того ж ми завжди переконані, що зробимо краще, ніж десь там) і таким чином вирішують ставити цю річ.

Наприклад, зараз ми ставимо «Ідіот», а він вже декілька років також іде в театрі Франка. У нас була велика спокуса через це не робити цього в своєму театрі, бо, ніби навіщо? Але потім, коли у тебе народжується рішення і ти розумієш, що твій «Ідіот» абсолютно інший, ніж там, ти думаєш: а мій глядач буде задоволений з того, що ми зробимо! Тому, такі вагання і рішення – це звична річ для режисерів репертуарних театрів. 

ЗОВСІМ ЙТИ НА ПОВОДУ У ГЛЯДАЧІВ МИ НЕ МАЄМО ПРАВА, АЛЕ НЕ ЗВАЖАТИ НА ЇХНІЙ ЗАПИТ МИ ТЕЖ НЕ МОЖЕМО 

- Ви говорили, що ще під час Майдану вам приносили багато п’єс, свіженаписаних по тих подіях. Ви їх тоді не брали, бо вважали, що має пройти час, аби відсторонено і зважено подивитися на все це. Зараз в репертуарі Молодого є вистави на тему Майдану чи російсько-української війни? 

- Так. Тема про Майдан якось зупинилася – зараз немає гострої необхідності про це говорити, а от на тему війни ми говоримо.

У нас є дві вистави на тему війни, і одна з них моя – це «Ласкаво просимо до пекла». Дуже провокативна. Ми навіть пишемо, що псевдопатріотам на неї не можна приходити, тому що ставили ми її з точки зору: а що якби вже пройшло 100 років після цієї війни і народам все одно якось треба було б спілкуватися між собою, жити сусідами в якомусь порозумінні? І що нам треба для того, щоби потім, коли ми переможемо в цій війні, побудувати наші стосунки? Така от основна ідея цієї вистави, тому вона досить провокативна.

Ми дуже хвилювалися, як її будуть сприймати матері наших загиблих хлопців, як її сприйматимуть воїни – ми їх всіх запрошували на цю виставу. І коли вони виходили зі сльозами на очах і дякували нам, ми зрозуміли, що абсолютно правильно зробили, що це – наш внесок у перемогу в цій війні. Тому, що тут живе багато людей з різними політичними настроями, з якими теж треба розмовляти, навертати їх на свій бік і, умовно кажучи, перемагати в цій війні.

Звичайно, соціальна складова в театрі дуже важлива. Я не кажу, що вона має бути єдиною, тому що є театри і театральні течії, особливо європейські, які ставлять тільки соціальний театр. Вони взагалі відмовилися від розважального театру в переважній більшості. А у нас люди важче сприймають соціальну тематику, тому що її багато в засобах масової інформації, в Інтернеті, життя важке. У нас люди живуть постійно в цих проблемах і хочуть в театрі відпочивати від них, а ми мусимо з цим рахуватися. Зовсім йти на поводу у глядача ми не маємо права, але не зважати на їхній запит ми теж не можемо. 

БУВАЮТЬ ЧАСИ ВІДЧАЮ, КОЛИ ДУМАЄШ: ТА КОМУ ЦЕ ВОНО ВСЕ ПОТРІБНО? А ПОТІМ ДИВИШСЯ НА ПОВНИЙ ЗАЛ І ДУМАЄШ: ЗНАЧИТЬ, ТИ РОБИШ ЩОСЬ ПОТРІБНЕ

- Ви сказали, що слухаєте глядача, тобто, ви орієнтуєтеся думку глядача. Як саме відбувається цей зворотній зв’язок?

- Ми спілкуємося з глядачами різними способами. У нас дуже розвинені соціальні мережі, і ми уважно стежимо за коментарями, які нам пишуть у Фейсбук або в Інстаграм, і таким чином відбираємо думку глядачів і розуміємо, що їм хочеться дивитися. Це серйозна і важлива робота. До того ж, глядач завжди голосує ногами – поставили виставу на таку тему або в такому стилі чи естетиці, а глядач на неї не ходить – ну все тут зрозуміло, значить, таке не потрібне. 

- А є глядачі, які, навпаки, постійно ходять на одну й ту виставу? 

- Є, і ми їх дуже добре знаємо! Таких багато – є люди, які ходять на усі покази конкретної вистави від самої її прем’єри. По 50 разів дивляться. Є такі, хто їздить на вистави з інших міст. Є люди, які їздять на конкретних акторів – от на Олексія Вертинського з Сум постійно приїздить одна глядачка. Вона спеціально економить гроші на квиток на потяг і на букет для того, щоб приїхати і подивитися на улюбленого актора раз на місяць. Насправді, є дуже багато людей, які без театру жити не можуть, і це дає нам сили, тому що бувають такі часи відчаю, коли думаєш: та кому це воно все потрібно? А потім дивишся на повний зал і думаєш: ну якісь божевільні люди – там війна йде, пандемія, а вони приходять для того, щоб насолодитися мистецтвом… Значить, ти займаєшся чимось потрібним, чимось правильним.

Я ПРЕДСТАВНИК РЕПЕРТУАРНОГО ТЕАТРУ, АЛЕ УСВІДОМЛЮЮ, ЩО ПОВИННІ З’ЯВЛЯТИСЯ НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ ТЕАТРИ, БЕЗ НИХ НЕМОЖЛИВИЙ РОЗВИТОК

- Чи достатньо, на вашу думку у Києві місць, де можна відпочити душею і насолодитися мистецтвом – театрів?

- Ні. У нас дуже мало театрів, порівняно з європейськими столицями: Берлін, Париж, Лондон, Москва... Київ, на жаль, не театральне місто. І дуже добре, що департамент культури і керівництво міста розуміє, що це комплексна проблема, яку треба вирішувати. Тому, зараз працюють програми розвитку туризму і театру – культурної сфери, як частини туристичної сфери.

Це все, хоч зі скрипом, але починає потрошечку зрушуватися з місця. Але театрів, справді, мало. І хоч я представник державного репертуарного театру, але усвідомлюю, що повинні з’являтися нові незалежні театри. Це дуже добре, що вони є, тому що без них неможливий розвиток – тільки незалежні театри шукають нові форми. Державні театри, які вже обросли традиціями, яким зручно і комфортно, мають менше мотивації, щоб розвиватися, а маленькі і молоді – повинні боротися за себе, тому видають зовсім інший результат. Проте для їх появи у нас немає умов, і це теж величезна проблема – немає майданчиків, на яких цим театрам можна було б грати вистави. Немає театральних залів, театральних центрів, які б приймали декілька театрів. 

При цьому самоокупність театрів, в принципі, – це неможлива річ. Для нормальної діяльності незалежного театру потрібно, щоб дуже добре працювала грантова система. Але сьогодні ти виграв грант, а завтра ти його не виграв – і все, ти зникаєш з театральної мапи, тому що тільки за квитки ти не зможеш існувати.

МИ, ВСІ РЕЖИСЕРИ, НЕНАВИДИМО ТЕАТР ЯК ВИД МИСТЕЦТВА, ТОМУ ЩО МИ НЕ МАЄМО МОЖЛИВОСТІ ДИВИТИСЯ ВИСТАВУ ЯК ГЛЯДАЧ

- Ви особисто часто ходите в інші театри дивитися вистави як глядач?

- Мені дуже подобається відповідь на це запитання, яку дав, на жаль, покійний уже Віталій Малахов. Він сказав, що, коли ти 8, 10, 12 годин сидиш у себе в шахті, то йти дивитися після цього, як працює інша шахта – дуже важко. І в цих словах є велика правда. Ми, всі режисери, без винятку, ненавидимо театр як вид мистецтва, тому що ми не маємо можливості дивитися виставу як простий глядач, для душі. У нас око вже професійне, ми дивимося: як це складено – з яких компонентів, як грають актори, яке режисерське рішення, яка музика, сценографія. Ми вже заручники своєї професії. Але, звісно, я ходжу на вистави інших, дуже рідко, коли мене запрошують друзі-режисери – я приходжу і дивлюся з задоволенням те, що роблять мої колеги.

- Не критикуєте? 

- Ні. Якщо це мої учні, можу якусь «шпильку» вставити, але здебільшого я радію, коли бачу щось хороше. Це значить, що поряд є потенціал, ми ж усі разом створюємо одне поле, це спільний процес, тому що в Києві глядач – один на всіх – він ходить по різних театрах, порівнює і обирає, що йому найкраще.

- А кіно хоч – для душі – дивитеся?

- Я частіше і більше дивлюся кіно, але, знову ж таки, кіношні принципи і театральні дуже близькі. Теж дивишся так само: ага, як вони це зробили, яка технологія, тому що кіно чим далі стає більш технологічним. Якщо це хороше західне кіно, то там є велика технологія акторської майстерності – дивишся, як вони грають, як вони переключаються, проживають. І все одно це професійний перегляд! Тож, з цієї точки зору, мені приємніше ходити на виставки, споглядати образотворче мистецтво або слухати музику – це те, що трошки подалі від професії. 

ЯКБИ В ТЕАТРІ ПЛАТИЛИ ДОСТОЙНУ ЗАРПЛАТУ, АКТОРИ Б НЕ РОЗМІНЮВАЛИСЯ НА НИЗЬКОПРОБНІ СЕРІАЛИ

- Нещодавно говорила з кінорежисером Тарасом Дронем, і він розказав цікаву і сумну штуку, що в Україні існує великий дефіцит чоловіків-акторів 40-45 років. Він пояснив, що в кінці 90-тих - на початку нульових років, коли театр і кіно були в занепаді, вони пішли з професії хто куди, заробляти гроші. Це ж не лише кіноіндустрії стосується напевно, в театрі теж є така проблема? 

- Так. Взагалі, актори середнього віку – це проблема для всіх театрів. Молоді багато, старших акторів – теж багато, а середньої ланки хороших акторів не вистачає. Тому що кістяк акторів-чоловіків середнього віку йде в кіно на заробітки. В 40-45 років ти вже усвідомлюєш, як чоловік, що тобі треба квартиру, машину, забезпечувати родину. Значить, ти повинен заробляти. Ти шукаєш: ага, краще я піду на телебачення, піду зніматися в кіно, аніж буду сидіти тут в театрі з ранку до ночі на свої нещасні 12-14 тисяч гривень. І я розумію цих чоловіків, які з театру йдуть – у них немає вибору. Якби у нас в театрі платили достойну зарплату, то актори б не розмінювалися на якісь низькопробні серіали заради тієї копійчини, яку вони заробляють, а з ранку до ночі займалися б мистецтвом! І українське  мистецтво розвивалося б, а так ми стоїмо з простягнутою рукою перед телебаченням: чи віддасть воно нам актора, чи не віддасть. 

- А у вас, у Молодому, до речі, багато крутих і дуже медійних акторів: Ірма Вітовська, Олексій Вертинський, Лілія Ребрик, Марк Дробот!

- З одного боку, це для театру дуже корисно, тому що медійні обличчя приводять глядачів. Є значна частина публіки, яка побачила, полюбила цього актора на екрані й хоче з ним наживо поспілкуватися вже в театрі, отримати цю енергію. І це значна кількість людей, яких вони приводять. А з іншого боку, це для театру погано, оскільки ми потрапляємо в залежність від цих зірок – ми не можемо вільно оперувати репертуаром, тому що у них є свої зйомки, інші проєкти. Це складні графіки і все поєднувати важко, а інколи просто неможливо – ми на стіни ліземо від того, що хочемо поставити цю виставу, на неї  є попит, а зірка не дає нам ці дні, бо у неї якийсь інший проєкт.

- І зрозуміло ж, що такі вистави ставляться в одному складі?

- Так, якщо вистава робиться під зірку, то вона в одному складі. Таких вистав у нас небагато, але вони є, в репертуарі без них не можна, тому що вони в топі, вони найкраще продаються, такі актори як Ребрик, Вертинський, Вітовська, Дробот – це актори, на яких ходить глядач і хоче саме їх бачити.

- А ними ж доводиться, крім кіно, ділитися ще й з іншими театрами?

- (Сміється). Так. Бо акторам цікаво попрацювати й з іншими режисерами, на інших майданчиках, плюс – фінансові умови можуть бути цікавіші десь, якщо це комерційний проєкт, наприклад. Ми не можемо на це впливати, чи забороняти, це життя кожної людини, і людина сама його створює для себе.

НА ЖАЛЬ, ГЛЯДАЧІ НЕ ДУЖЕ ХОЧУТЬ ДИВИТИСЯ ВИСТАВИ З ЛІТНІМИ АКТОРАМИ, ВОНИ ХОЧУТЬ МОЛОДЬ, ЕНЕРГІЮ, КРАСУ

- Ви сказали, що в театрі багато молоді та акторів старшого покоління.  Молодь – це чудово, я за неї не хвилююся – у неї все ще буде, а от мене бентежать творчі долі тих, хто перейшов у поважний вік. Ролей для них залишається все менше… Як діяти вам, керівникові театру, коли ви розумієте, що дорослих акторів усе більше, а ролей для них – мінімум? Може варто поставити щось, де гратимуть лише вікові персонажі?

- Ви торкнулися дуже складного, з точки зору людяності, питання, тому що це люди, які віддали 30-40 років саме цьому театру, деякі – від самого його створення працюють і є корифеями. У акторів не так, як у державних службовців, які за законом після настання пенсійного віку повинні  звільнятися, актора ніхто не має права звільнити – він може працювати, доки сам не вирішить піти. І позбавити його можливості працювати ти не маєш морального права, тому що ця людина поклала своє життя на цю сцену, вона створювала цей театр, приводила своїх глядачів. Це суперечливе питання, яке потребує балансу, і ми намагаємося його шукати. Зрозуміло, що у них немає великої завантаженості, й більшість із них, усвідомлюючи, що вони мало залучені, самі переходять на неповну робочу зайнятість, щоб менше отримувати, і на ці зекономлені гроші молодь могла б працювати. І вже моє завдання як керівника – під них шукати п’єси (а їх дуже мало) і, на жаль, глядачі не дуже хочуть дивитися вистави з літніми акторами, вони хочуть молодість, енергію, красу.

Але наших літніх акторів ми намагаємося зберігати, ми ними дорожимо, бо крім того, що вони стояли біля витоків театру, вони ще й передають досвід молоді, навчають, пояснюють якісь етичні, професійні питання.

Ми сповідуємо театр, як родину. Зараз є тенденція перетворити всі театри на суто театральний майданчик, в якому є прибиральниця, директор, а трупу набирають під якийсь проєкт або виставу. От, набрали акторів, запросили режисера, відіграли виставу 20 разів, розпустили, і набирають знову. Такий проєктний театр – не в природі нашого театру, не в нашій театральній традиції, починаючи від корифеїв і до сучасних днів. Ми виступаємо проти такої тенденції, ми за те, що театр – це родина, школа, де виховуються актори. Щоб у кожному театрі був свій стиль, естетика, напрям, який роками розвивається і створюється. Ми за цей театр стоїмо і опираємося навалі нових тенденцій.

ЗАРАЗ РЕЖИСУРА ПОСТУПОВО СТАЄ ЖІНОЧОЮ ПРОФЕСІЄЮ, ТОМУ ЩО І ВСТУПАЮТЬ НА РЕЖИСУРУ В ОСНОВНОМУ ДІВЧАТА

- Тепер до прем’єр, які ви вже анонсували на цей рік. Знаю, що має бути поставлено чотири нові вистави. На січень – прем’єра за п’єсою «З неба впало три яблука» Наріне Абгарян, її ставить режисерка Марія Лук’янова. Розкажете буквально кілька слів?

- Марія Лук’янова – це моя учениця, молода режисерка, яка працює у нас, і вже «Пектораль» отримала за найкращий дебют. Її зацікавила ця історія, це – роман про Вірменію, про селище, розташоване біля підніжжя гори Арарат. Поетична, метафорична історія про народ, який бере свій початок від Ноя – ковчег пристав до гори Арарат, і ті люди там досі живуть. Порушується питання, чому зникає нація, чому зникають традиції народу і що треба для того, щоб відновити ці традиції. Це вистава-притча, філософська вистава, мені здається, буде щось цікаве і несподіване навіть для нашого театру.

- На лютий Молодий планує прем’єру «Зашнурована пара» за американським драматургом Едвардом Олбі. Теж буде ставити режисерка Анна Пироженко. Тобто з гендерним балансом у вас проблем немає?

- Взагалі зараз режисура поступово стає жіночою професією, тому що і вступають на режисуру в основному дівчата, і потім активні режисерки – саме дівчата. Така тенденція в усьому світі, до речі, наприклад, у Німеччині є цілий театр, де ставлять тільки режисерки, жодного режисера немає.

А вистава «Зашнурована пара» – це реалізація нашої програми дебютів молодих режисерів. Це буде вистава на мікросцені, така весела історія про стосунки чоловіка і жінки, про кохання, про секс, про все, що може відбуватися між чоловіком і жінкою. Там буде молода енергія – і молоді актори грають, і молода режисерка ставить.

- Далі у ваших планах «Осіння соната» Бергмана, яку ставить Тарас Криворученко.

- Тарас Криворученко – це один із наших найдосвідченіших режисерів, він уже більш як 30 років працює в «Молодому театрі», можна сказати – корифей нашого театру. Він дуже багато вистав поставив, і от йому захотілося зробити свій парафраз на відомий фільм Бергмана «Осіння соната». Гратимуть досвідчені актори – Ярослав Чорненький, Олена Хижна та інші. Мені самому цікаво, що вийде, тому що це трошечки несподівано для цього режисера, і неочікувано для мене.

МІСІЯ ТЕАТРУ – ЦЕ ВИХОВАННЯ ЕМОЦІЙНОЇ ПРИРОДИ НАЦІЇ, І «ПРОКАЧКА» ПОЧУТТІВ – ЦЕ НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВА ФУНКЦІЯ

- І вже прем’єра, про яку ви трошечки нам сказали – це ваша нова вистава за романом Достоєвського, яка називатиметься «Любов ідіота».

- Так, я написав п’єсу на основі цього роману. По факту, це моя авторська п’єса, в якій, звичайно, дуже багато від оригіналу, але це абсолютно сучасний погляд на ту історію. Не буду “здавати” тему, тільки скажу, що такого «Ідіота» ще не було, тому що це буде абсолютно сучасно, так, ніби це відбувається в наші дні і це буде досить провокативно.

- У головній ролі – Борис Орлов, який уже не раз грав головні  ролі у ваших виставах. З останніх – це мюзикл «Шинель» , який отримав схвальні рецензії критиків та увійшов до шортлиста театральної премії «Гра». Для мене особисто актор Орлов відкрився в кіноролі, коли зіграв Тараса Шевченка у фільмі Олександра Денисенка «Тарас. Повернення». Той Тарас, якого він створив, – це не дядько з портрету в смушевій шапці, а палкий, тонкий, пристрасний юнак, якого ми не знали. Тим цікавіше, що Орлов – він же не тільки актор, а ще й потрясаючий художник та сценограф?

- Борис Анатолійович Орлов – це мій великий друг і, мабуть, 90 відсотків вистав, які я поставив, були зроблені з ним у співавторстві. В першу чергу, він художник, сценограф і художник по костюмах – це його хобі. Він закінчив акторський факультет, а от на художника – не вчився, але в театрі зробив більше саме як визнаний художник (неодноразово отримував премії за свої сценографічні рішення, постановки). І крім того, він унікальний актор, дуже тонкий, психологічний, розумний – це можна побачити у виставах, де він грає: «Щастя» (за яку він отримав «Пектораль»), «Шинель», «Горе з розуму», «Жара». Він складно приходив у акторську професію, було багато перешкод, але коли вже прийшов – то посів своє законне чільне місце, тому що такого рівня акторів в Україні дуже-дуже мало, і я пишаюся, що він працює в Молодому театрі.

Він дуже різний, і роль Мишкіна, яку ми зараз репетируємо, для нього – своєрідний рубіж, тому що нічого подібного він ніколи не робив. Зараз я прийшов на інтерв’ю якраз із репетиції, на якій ми, знову ж таки, щось нове для себе відкрили й отримали величезне задоволення від цього.

Я вважаю, що репетиційний процес у театрі  має особливе значення і сенс, під час нього ми відкриваємо актора, заглиблюємося в таємниці, закладені в психологію людської душі автора твору. Взагалі, місія театру – це виховання емоційної природи нації, і «прокачка» почуттів – це надзвичайно важлива функція театру, якою не можна нехтувати. Театр – це не розважальний вид мистецтва, це – більш серйозна річ.

Любов Базів. Київ 

Фото: Євген Котенко, Олексій Товпига