Олексій Гнатковський, заслужений артист України

Олексій Гнатковський працює в Івано-Франківському драмтеатрі з 18 років. Починав тут з балетної трупи. Нині в репертуарі театру мало вистав, у яких би не був задіяний заслужений артист України. Серед найяскравіших його образів називають роль Гамлета у неоопері жахів за твором Шекспіра у постановці Ростислава Держипільського, Енея у героїчній драмі «Енеїда» та роль священника Лоренцо у виставі «Romeo&Juliet». За галерею українських образів, які стали подією у театральному мистецтві України, актор отримав премію Мар'яна Крушельницького.

Укрінформ зустрічається з Олексієм Гнатковським перед виставою «Коляда та й плєс… ізпрежди віка…». Під час розмови актор зізнається: минулий рік подарував йому багато сюрпризів - в Одесі за 20 днів вдалося поставити виставу «Серце навпіл» за творами Марії Матіос і вперше спробувати себе в кіно, зігравши в історичному фільмі Олеся Саніна «Довбуш».

Я ВСІ СВОЇ РОЛІ ЛЮБЛЮ ПО-РІЗНОМУ, АЛЕ З ОДНАКОВОЮ СИЛОЮ

- Олексію, вітаю з премією Мар'яна Крушельницького. Що для вас означає ця нагорода?

- Для мене це можливість подякувати своїм вчителям, розказати про Ростислава Держипільського, Наталку Половинку, Олеся Саніна… Без цих людей не було б у мене акторської школи, цієї премії. Хоча нагородам я не приділяю великої уваги.

Розумієте, у нас сьогодні є дуже багато упереджень до різних премій, нагород, звань. На жаль, ми отримали такий постсовєцький синдром, який поділив суспільство. Одні кажуть, що це архаїзм, інші – що це потрібні речі. Зізнаюсь, я поки що не маю чіткого уявлення, чи потрібні ці нагороди… Думаю, вони мають стати стимулом на перспективу. Розумієте, акторська професія особлива тим, що ти не можеш вийти з цією відзнакою на сцену. Щоразу доводиться підтримувати своє реноме, щоб не дискредитувати ці нагороди.

- Ви відчули до себе більше уваги з боку режисерів, шанувальників?

- (Сміється) Та ні. Якщо чесно, добре, що у Національній спілці театральних діячів відбуваються такі обговорення, що ця спілка діє. Адже театральне мистецтво є модним, популярним, воно притягує інтелектуалів. Очевидно, такі премії мають отримати більше розголосу. І акторам це теж має бути цікаво. У них повинен з'явитись азарт, змагання за подібне визнання, яке теж мало би стати своєрідною грою.

- Скільки ролей ви вже зіграли? Може, є серед них особлива?

- Ой, це питання... Так, якби я вас запитав, кого зі своїх дітей ви любите найбільше. Правда. Я всі свої ролі люблю по-різному, але з однаковою силою. Кожна роль – це історія і шматок мого життя. Якщо йому не надавати великої уваги, то я прожив би цей період даремно. Для мене кожна роль – наче остання в житті. Принаймні так я їх сприймаю. З нею я намагаюсь щось, а може й усе, сказати світові або собі. Якщо цього уникати, не йти з нею, як на Хресну дорогу, ця роль не має сенсу. Чи мені все вдалося? Очевидно, що ні…

- А де шукаєте типажі?

- Це є радше технічна сторона питання, і вона у мене, зізнаюсь, на другому місці. Головним для будь-якого митця має бути його вибір, позиція, меседж. Тобто те, що він хоче сказати світові. І лише друге питання – як це зробити.

Певен, якщо зняти усі нашарування, а це художні засоби і прийоми, то всі ролі, картини, музика чи полотна художників мають один напрямок. Ми завше будемо повертатись до найсокровеннішого, і щоразу ми будемо його лиш увиразнювати. Рух до Бога чи до себе самого.

- Яким нині має бути цей меседж від українського митця?

- Український митець не може бути поза політичними і соціальними процесами. Переконаний, що під час війни ми не можемо собі такого дозволити. Мистецтво має бути в авангарді усіх суспільних подій. Мистецтво повинно не реагувати, а випереджати ці процеси, творити ідею, задавати в усьому тон, формувати дух. Якщо воно буде лише відповідати на якісь події, то перетвориться на стінгазету, яка лише їх висвітлює. Якщо ми маємо мету формувати заповіді, скрижалі нації, тоді це є справжнє мистецтво. Яким воно має бути? Найперше – чесним. Настільки, щоб аж боліло, до самопожертви. Такою є найвища форма любові, з якою митець повинен звертатись до світу.

НАШ ІКОНОСТАС ГЕРОЇВ НИЩИЛИ НАВМИСНО, ПІД КОРІНЬ

- На одній з останніх пресконференцій керівник Івано-Франківського драмтеатру Ростислав Держипільський зізнався, що свого часу хотів ставити «Украдене щастя» за Франком, але тоді було стільки охочих сценізувати цей твір, що він відмовився від задуму, бо, каже, не хотів стояти у черзі за «Украденим щастям». А чи є роль, за якою ви б хотіли постояти у черзі?

- Переконаний, важливою для митця має бути вдячність. Звичайно, мріяти теж можна, але найголовнішим є те, що дається. Треба усе так приймати. Пам’ятаєте біблійну історію про те, як до Марії прийшов Гавриїл і сказав, що вона зачне дитя і назве його Ісусом. І знаєте, якою була відповідь Марії? «Раба Твоя». Для мене це дуже показовий і повчальний момент. Якщо усе приймати із такою смиренністю, то й буде щастя. Але це не означає, що треба сидіти склавши руки. Треба багато працювати, аби бути готовим до таких дарунків долі.

- А як живуть сьогодні українські актори?

- По-різному: є багаті, є і бідні. Це – життя, лотерея. Частка твого таланту – це 5-10% успіху, решта – безкомпромісна праця і, звичайно, провидіння.

- Хочу запитати про фільм «Довбуш». Відомо, що це один із найдорожчих українських фільмів, ви там зіграли брата Олекси – Івана. Цього персонажа описують по-різному в літературі. Яким ви його показали?

- Оце й подивитесь (сміється). Насправді для мене важливою була не лише роль Івана, а й те, що ми скажемо українцям цією стрічкою. Ми з Олесем дуже багато про це говорили. Санін знайшов мене на сцені. Перше, був на виставі «Енеїда». Потім у Києві бачив у постановці «Слава Героям» і приїхав до Франківська на «Гамлета». Тоді у нас відбулась розмова, після якої він став для мене учителем як у професії, так і в житті. Він згуртував прекрасну і злагоджену команду на знімальному майданчику. Так, я не маю з чим порівняти, але розумію, що це у моєму житті важлива подія.

У фільмі ми розповідаємо про легендарних і напівміфічних героїв, які грабували багатих, а бідним віддавали гроші. Так, вони були розбійниками, але грабували тих, кого вважали зайдами на своїй землі. Через призму Довбуша ми насправді хотіли говорити про сучасного українського воїна, бо нам дуже важливо сьогодні полюбити себе. Важливо збагнути, які круті українці, які розумні, талановиті, як уміють захищати і любити свою землю.

Розумієте, у нас є цілий іконостас Героїв, який знищили за 300 років російської і майже 70 років совєцької окупації. Наш іконостас Героїв нищили навмисно, під корінь. Згадайте, як забороняли українську мову, і після цього нам підносять «какаяразніца», мовляв, мова – це не головне. А насправді різниця принципова і вирішальна. І якщо ми, митці, не змінимо цю концепцію, то українці для світу залишатимуться безликим народом – без історії, роду-племені, думки. Залишиться уявлення про шароварних українців, які говорять неживою мовою, їдять сало і п'ють горілку. Насправді ж ми зовсім не такі. Українці – горді, красиві, мужні. Ті ж опришки – це українські «самураї», які мали свій кодекс честі, жили за законами гір і свого часу. Вони були достатньо жорстокими, але й справедливими.

- Як вам працювалося на кіномайданчику?

- Уся ця історія про опришків відбувається в горах, а я їх безмежно люблю. Це мої гори, і я там говорю про своє. А коли я твердо стою на своїй землі, то підпираю плечима небо. Мені у цьому фільмі є що сказати. Хочеться не лише говорити, а й кричати.

МИ ПОСТАВИЛИ «СЕРЦЕ НАВПІЛ» ЗА 20 ДНІВ

- Івано-Франківський драмтеатр торік грав не лише на сцені. Через карантинні обмеження актори з постановками виходили на відкритий простір, навіть піднімалися на Піп Іван. Хочу запитати, чи не важко даються такі навантаження? Адже щоби просто піднятись на висоту понад 2000 м, треба чимало сил, а тут ще й слід добре зіграти свою роль.

- Розкажу вам історію, як я добирався на Піп Іван. Я тоді ставив в Одесі виставу «Серце навпіл» за творами Марії Матіос. З Одеси треба було доїхати поїздом до Тернополя, а звідти автомобілем до Ворохти, звідки я і ще один актор у супроводі рятувальника мали піднятися на Піп Іван. Так-от, добратися до Тернополя не було чим. Я замовив BlaBlaCar, а він мене обманув. Під час репетиції я не дивився постійно на телефон, але помітив прохання, що для послуги BlaBlaCar просять скинути наперед кошти і вказують картку. Я відразу все заплатив. А вже на вокзалі збагнув, що купився на обман, бо ця послуга не працює за передоплатою. Поїздів немає. До Тернополя усі квитки продані. А я розумію, що цей потяг – моє спасіння. Підхожу до провідника і прошу взяти мене у його купе за будь-які гроші. Він пояснює, що це неможливо. Тоді кажу, візьміть мене бодай у тамбур, стоячи. Він погодився. Серед ночі приніс мені мішок з брудною білизною, і я на ньому зміг поспати пару годин. Вже перед виходом на вершину рятувальник нас попередив, аби не відставали, бо він візьме добрий темп. Я добрався на пів години швидше за нього. Відразу переодягнувся і зіграв «Енеїду», після чого зійшов униз і знову поїхав в Одесу. Нічого неможливого немає.

- А як відновлюєте сили, відпочиваєте?

- Мрію поспати бодай два дні. Поки що не вдається. Думаю, може, у липні пощастить.

- Повернімось до вистави «Серце навпіл». Чому в Одесі? Вас запросили?

- Це була ідея Марії Матіос та Юлії Пивоварової, директорки Одеського українського театру. Марія Матіос знає мене, бо граю у трьох виставах за її творами («Нація», «Солодка Даруся» і «Майже ніколи не навпаки»). В Одеському драмтеатрі виникла потреба, аби нова вистава з'явилась за 20 днів. Я психонув і погодився. Тепер почуваюся щасливим, що все так склалося. Ми поставили «Серце навпіл» за 20 днів. Дуже круті актори, текст благодатний. Марія Матіос була на прем'єрі.

- Як одесити зустріли виставу?

- Після вистави Лариса Тарасенко (журналістка - авт.) написала, що це була патріотична ін'єкція в космополітичне тіло Одещини. Насправді Одещині це дуже потрібно. Люди приходили, і багато з них бачили у виставі себе. «Серце навпіл» - це історія двох родин, єврейської та української, які живуть в Карпатах на зламі двох епох, Першої і Другої світових воєн. Акторам було цікаво. Вони запалилися грою. Їм важливо було сказати про те, на що вони ще не дивилися під таким кутом. Маю на увазі історію України, родини… Для себе актори відкривали себе по-іншому.

- Що би порадили молодим людям, які лише планують йти у акторську професію?

- Зупинитись. Я завше кажу молодим людям: "Якщо зі 100% клітин твого організму бодай одна зможе жити без театру, то вона переможе потім решту". Лише повністю переконаним можна з моста скакати у воду. Коли є бодай трішки сумніву, що можна займатись іншим, то театр треба відпустити.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото Юрія Рильчука