«Це дитя» Закарпатського обласного угорського театру. Путівник топ-виставами України

Продовжуємо знайомити читачів з відгуками театральних експертів на вистави-переможниці IV всеукраїнського Фестивалю-Премії «ГРА»

Виставу «Це дитя» Закарпатського обласного угорського драматичного театру, яка перемогла у номінації «За найкращу драматичну виставу», рецензує театрознавиця, старша викладачка кафедри театрознавства Харківського національного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського Олена Либо.

Закарпатський обласний угорський театр за останні три роки вдруге потрапляє до лонглиста всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА». Беручись за теми філософські та гостросоціальні, театр не тільки шукає відповіді на актуальні в суспільстві питання, а й стає простором змін та оновлень, простором, де переосмислюються й розширюються творчі пошуки, оновлюється і трансформується театральна мова, створюються вистави, які відповідають запитам та викликам сьогодення.

У 2019 році колектив, розвиваючи напрямок критичного театру, в межах фестивалю-премії представив філософську виставу-притчу «RH» за творами Дж. Оруелла, В. Пелевіна та Р. Баха. А в 2021 увагу експертів привернула вистава «Це дитя» у постановці головного режисера театру Олега Мельничука за однойменною п'єсою сучасного французького режисера і драматурга Жоеля Помра.

У виставі підіймаються питання взаємовідносин поколінь, в яких діти відстоюють право бути самими собою, а дорослі не готові йти на поступки,  аби приняти ті соціальні, культурні й моральні цінності, які сповідують юні.

Драматург залишає за зачиненими дверима першопричини поведінки героїв п'єси. Їхні драматургічні образи він навмисно спрощує, а конфлікти подає у «приглушених» тонах. Акцент у п'єсі робиться на важливих документальних текстах. В основі цих текстів лежать інтерв'ю, які драматург та його актори з Театральної компанії Луї Бруяр (Сompagnie Louis Brouillard) проводили з жінками, які мешкають у бідних районах Нормандії. Зібрані, оброблені й прописані драматургом без інтонаційно-експресивного забарвлення, майже без ремарок, вони надали режисеру свободу трактування. В інтерпретації Олега Мельничука ці тексти стають гострими, немов лезо, та перетворюються на своєрідну серію «вівісекцій», в яких стосунки препаруються з різних кутів. І чим болючіша тема, тим цікавіше спостерігати не лише за тим, що відбувається на сцені, але й за тим, як реагує глядач у залі. І в цьому сенсі метафоричність жанру «вівісекція», заявлена режисером, виправдана як ніколи. Його «препарування» лежать не стільки у сфері досліджень, скільки у сфері появи у глядача нових сенсів, роздумів, неочікуваних рішень заплутаних життєвих ситуацій.

Роблячи акцент на важливих меседжах, закладених у лаконічних, жорстких та безкомпромісних діалогах, режисер разом із акторами  буквально «оживлюють» у виставі схематично окреслених героїв Жоеля Помра. Їхнє емоційне спілкування, дивна поведінка, неприйняття одне одного перетворюються на справжнє випробування. У кожному із сюжетів розглядаються різні моделі відносин між батьками та дітьми, за якими криється чимало непорозумінь. Складно дати відповідь, чому одна дівчина-підліток на останньому місяці вагітності залишається без домівки, а інша, перебуваючи у післяпологовій депресії, «дарує» своє дитя бездітному подружжю? Чому у відносинах між батьками завжди страждає дитина, а випадкова зустріч люблячого батька та доньки-батьконенависниці перетворюються на випробування для обох? Які страхи заполоняють матір, на долю якої випадає процедура впізнання тіла свого сина, померлого від передозування? Де та межа, за якою батько-деспот перетворюється на хвору й безпомічну людину, а син починає виміщувати на ньому свої страхи та комплекси? Коли одна матір буде готова «розірвати пуповину» та відпустити свого сина, а інша перестане вимагати від дочки виправдань її надій?

Більшість героїв цих історій не мають опори й тилу, що є такими важливими у відносинах. Позбавлені підтримки, вони бунтують, виплескуючи одне на одного байдужість, ненависть, гнів або агресію, відмовляючись від покори й не бажаючи вести будь-який діалог.

Героїв-дітей та підлітків у виставі грають дорослі актори, грають «по-дорослому», не акцентуючи вік, не наслідуючи дитячий говір, ходу, рухи. Таким прийомом режисер підкреслює циклічність життя, бо більшість конфліктів та комплексів є наслідком саме дитячих травм. Діти виростають, стають батьками та закладають підвалини майбутніх комплексів і фобій уже своїх нащадків.

Єдине, що об'єднує цих героїв  - це пошук. Перебуваючи у різних вікових паралелях, немов - на різних планетах, вони шукають одне в одному почуття любові, якої не вистачає, повагу, розуміння, тепло, довіру, але, на жаль, залишаються сам на сам зі своїми проблемами.

Всі десять історій, об'єднаних ланцюгом протиріч, Олег Мельничук разом із художницею Іболею Орос вмонтовують у динамічне середовище привокзального життя вузлової залізничної станції. Тут мешкають химерні та дивні персонажі. Одні з них очікують потяг, інші шукають у попутниках співрозмовників. Душевні  бесіди під стукіт коліс поїздів, що проходять повз, специфічний вокзальний запах випічки, чипсів і батончиків навпіл із дорожнім димом та гаром на тлі диспетчерських оголошень переростають у справжні одкровення. Синдром «випадкового попутника» - цілком знайома ситуація, коли виговорившись перед незнайомцем, кожен із нас ніби скидає камінь з душі й продовжує мандрувати життям далі. І все б нічого, але цим попутником стає глядач у театральній залі, який і сам мимоволі перетворюється на слухача та співрозмовника.

Багатофункціональну сценографію для спектаклю розробила актриса театру та сценографка Іболя Орос. Художниця запропонувала режисеру вибудувати дійсність у двох ракурсах одночасно. На сцені вона вдало поєднала два середовища: метушливе й кумедне вокзальне та драматичне умовно-побутове. Вокзальний світ раз у раз трансформується у побутовий без жодних перестанов. Просто на очах глядача залізнична каса стає довідковим бюро, буфетом або газетним кіоском. Вертушка-прохід – перетворюється на дитячу карусель, камера зберігання – на вагон електрички з нижніми та верхніми полицями, анатомічний стіл, шкільні вікна, портал, у яскравому світлі якого видніється вихід, та екран, на тлі якого транслюється лайв-стрімінг найбільш емоційних моментів вистави. Але найсильніше притягує око місце, де розташоване залізничне полотно. Воно впирається у глухий кут - насип ґрунту - і трансформується то у дитячу пісочницю, то у свіжу могилу з хрестом. Всі герої оповідей зі своїми важкими валізами-ношами будуть йти по рейках і впиратися в цей глухий кут. Саме він стає для них точкою неповернення, зітканою зі згустку емоцій, образ, непорозумінь, подразнень, істерик, які вихлюпуються назовні, оголюючи дійсність.

Напруга у виставі збалансована за рахунок легких, іронічних, іскрометних мізансцен, героями яких є постійні мешканці станції: місцеві завсідники, буфетниця й електрик, які за сумісництвом працюють касиркою та двірником. Саме вони наповнюють яскравими емоціями залу, а візуальний простір  -  життям. Вони перемикають увагу глядача, готуючи його для серії відкритих розмов у наступних епізодах. Взагалі, майстерність акторів викликає надзвичайно сильні емоції. Актори своєю грою-дослідженням щокроку зменшують відстань між героями та глядачем, вправно поєднуючи психологічний малюнок з ігровою ексцентрикою, притаманною східноєвропейській традиції.

Вистава «Це дитя» Закарпатського обласного угорського театру стає  історією, важливою в контексті сучасного театрального процесу в Україні. І хоч якою сумною була ця історія, в ній багато життя, гумору, іронії, смислів, багато невисловленого… адже життя циклічне, як і наші страхи, фобії, комплекси, які передаються по колу від покоління до покоління. І розірвати це коло мало кому під силу.

Олена Либо. Харків