Самійло Величко. Чому нас довіку зраджують «любі друзі»

Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про знаного українського козацько-старшинського літописця

Повертаючись із заслання, на одинадцять тижнів застрягнув у Нижньому Новгороді 44-річний поет і маляр Тарас Шевченко. Сюди із Новопетровського укріплення Кобзар дістався пароплавом 20 вересня 1857 р., бо звідси мав намір одразу вирушити далі – до Санкт-Петербурга. Але бранцеві заборонили в’їзд до обох столиць. 

- Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі, – зізнавався недавній бранець побратиму, колишньому кріпакові, знаменитому актору Михайлу Щепкіну (1788-1963) в листі від 12 листопада 1857 р. – На такій волі, як собака на прив’язі... 

Під пильним наглядом поліції спливали дні, минали тижні, розвіювалися надії.

Що додавало нескореному поетові сил?

*   *   *

В іншому листі, від 5 грудня 1857 р. із Нижнього Новгорода, знайшлася відповідь!

Тарас Шевченко прохав знайомого літератора, історика та етнографа Пантелеймона Куліша (1819-1897) надіслати три видрукувані в Києві томи:

- Чи не траплявся тобі літопис Величка? Як поїдеш, візьми із собою, а як не поїдеш, передай Варенцову (новий знайомий поета; російський педагог і фольклорист, інспектор Нижньогородського дворянського інституту Віктор Гаврилович Варенцов; 1825-1867. – О.Р.). 

Трохи згодом Кобзар повідомляв у захопленні:

- Дякую тобі ще раз за Літописи, я їх уже по пам’яті читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! 

Знайдена літературно-історична пам’ятка в тодішній українській культурі розголосу набула колосального. На початку 1850-х рр. під чарівний її вплив, що струменів з-під пера першого козацького літописця Самійла Величка, потрапили Т.Г. Шевченко, М.І. Костомаров, П.О. Куліш, О.М. Бодянський, М.І. Гулак, безліч інших відомих науковців та літераторів. На якісно новий рівень осмислення Літопису, як артефакту історичного, наукового, публіцистичного й літературного ґатунку, – згодом вивели тематичні роботи Івана Франка, котрий вважав архітвір С. Величка винятковою синкретичною працею.

Отже, неочікувано тодішня україністика знайшла шедевр. І відтоді вона стала іншою, бо допитливо взялася заглядати у минуле, овіяне дідівською славою. Ким він був, отой славетний український лицар, хто збурив до себе пильну увагу еліти освіченого українства середини XIX століття, потужно надихнув, додав сил до боротьби на шляху до здобуття своєї державності?

*   *   *

Занадто скупо Історія поділилася фактами його біографії. Майбутній козацький літописець Самійло Васильович Величко народився 11 лютого 1670 р. у козацькій родині, яка мешкала в селі Жуках, що лежало за десять верст від Полтави.

Його батько, козак Василь Величко, зажив слави людини грамотної, мудрої та шанованої. Належав він до першої сотні Полтавського полку. Саме він став першим синовим навчателем, прищеплюючи малому знання. Переказують, Велички були однією з небагатьох українських сімей, які мали чималу фамільну бібліотеку.

Успішно склавши іспити, Самійло опинився серед спудеїв одного з найкращих освітніх закладів Європи – Києво-Могилянської колегії. Окрім інших дисциплін, він сумлінно оволодів п’ятьма мовами, рахуючи латину, німецьку та польську.

У ті часи в Колегії вчилися обидва небожі Івана Мазепи (1639-1709) – Іван Обидовський (1676-1701) та його зведений брат Андрій Войнаровський (1680-1740). Тож Іван Степанович часто й особисто відвідував елітний учбовий заклад, бував на тутешніх диспутах та аматорських виставах.

*   *   *

При Канцелярії гетьмана Війська Запорозького Лівого берега Дніпра тоді служили два лікарі-німці, з якими І.С. Мазепа розмовляв їхньою рідною мовою, а з італійськими майстрами, якими роїлася гетьманська резиденція, – спілкувався італійською. З дипломатами господар Лівобережної України вів перемовини або польською, або латиною, бо… не досить добре володів французькою, хоч замолоду відвідував Париж та південну Францію.

До якої думки цими фактами я прагну вас підвести? Загальна письменність у Московії була значно нижчою, тоді як в Україні вона стала здобутком не лише заможного прошарку, а й широких верств козацтва. Українську старшину здебільшого складали особи, які мали ґрунтовну освіту. Тим самим вона кардинально відрізнялася від бундючного російського боярства, в переважній більшості – неписьменного або малограмотного. 

Отож, до 1755 р., коли було засновано Московський університет, Києво-Могилянська академія взагалі була єдиним вищим навчальним закладом Росії, інтелектуальним інкубатором для вирощування інтелігенції всієї Імперії.

*   *   *

По-українськи Історія викинула коника з колишніми друзями. За підкилимну політику в найвищих ешелонах влади довелося відповідати всім, коли справді загриміло на українських теренах. У козацькому ранзі генерального військового писаря 1687 р. Василь Кочубей (1640-1708), онук хрещеного татарина Кучук-бея, який став Андрієм, – письмово засвідчив складений тоді ще військовим осавулом Іваном Мазепою донос російському царю Петру I про… зраду гетьмана (1672-1687) Лівобережної України Івана Самойловича.

Як наслідок, 22 липня 1687 г. законного очільника України заарештували – прямо у військовому поході на Крим, позбавили влади, катували у Москві, а потім, за традицією, заслали до Сибіру. Так Мазепа законно отримав… від Московії булаву.

Ніде правди діти, нашіптування й наклепи, на превеликий жаль, тривалий час були перевіреними інструментами у внутрішньополітичній боротьбі на Лівобережній Україні. До них вдавалися щедро і безпардонно. Не гребував ними і генеральний писар Василь Леонтійович Кочубей – давній військовий товариш Івана Мазепи та навіть… його свояк. На віддяку новоспечений гетьман Іван Мазепа нагородив В.Л. Кочубея селами, рахуючи й знамениту Диканьку, та надав спільнику статус генерального судді (1699-1808), котрий неодноразово виконував його делікатні дипломатичні доручення.

Та справа була не в посадах. Мазепа і Кочубей справді товаришували. Гетьман безмежно довіряв генеральному судді, й виїжджаючи у справах зі стольного граду Батурина, завжди залишав за наказного гетьмана Василя Кочубея. Оскільки гетьман частенько прямував до Москви, чи ще кудись, і довго не повертався, Кочубей устиг звикнути до булави і почав потай снити про неї – не “наказну”, а повновладну.

*   *   *

Ось у такі політично-етнічні бекграундові декорації потрапив колишній студент Могилянки. При новому українському Дворі прагнули молодих людей бачити не тільки мужніми та освіченими, але й гнучкими та допитливими. Така колись велася державницька політика, попри криві азійські погляди з Московії.

Успішно склавши іспити, у 1690 р. вихованець Києво-Могилянського колегіуму Самійло Величко “на самому його початку, в міжсвяття Різдва Господнього” став канцеляристом при генеральному військовому писарі В.Л. Кочубеї, котрий третій рік обіймав ту державницьку посаду. Сам козацький літописець згодом написав:

- Почав служити в Запорозькому війську в поважнім домі малоросійських панів, шляхетного його милості пана Василя Леонтійовича Кучубея, писаря на той час військового генерального.

Що це означало? Як і личить сумлінному службовцю, молодий Самійло був відданим дворянином Кочубея, іншими словами, служив “у всіляких домашніх справах”, і лише попервах – звичайним писарчуком. Розгледівши талани канцеляриста, сюзерен залучав юнака до виконання особливих доручень, рахуючи й “найпотрібніші та секретні на той час військові справи”.

*   *   *

Йшлося про спеціальні аналітичні (та ще й засекречені цифрою) грамоти, які згодом лягали на стіл московському цареві Петрові I.

- Я служив вірно і старанно, як веліла мені моя гідність, не тільки в усіляких домашніх справах мого пана, а найбільше писарем, включаючись до найпотрібніших і секретних на той час військових справ. Навіть до тих, що йшли самому пресвітлому всеросійському монарху Петру Олексійовичу, так само і циферних монарших справах, що були тоді від гетьмана до господаря волоського та мултянського про відправлення від мого пана кореспонденції, про яку не знала військова канцелярія.

Були й таємні шиферні, тобто зашифровані депеші до господарів Волоського та Мунтенського (Молдавський). Як ви знаєте, у тодішній гетьманській столиці, Батурині, були акредитовані посли п’яти держав: шведський дипломат, московський, кримський, волоський і мунтенський.

Із господарем Волощини Костянтином II Бринковяну (Constantin Brâncoveanu; 1654-1714) та воєводою Мунтенським Мігаєм Раковіцею (Mihai Racoviţă; 1660-1744) тривало листування, саме через Самійла Величка. Про такі підкилимні перемовини інколи навіть Іван Мазепа не здогадувався. У тому важливому статусі канцелярист-шифрувальник прослужив 15 років. 

*   *   *

Невеличкий відступ – задля загального розвитку читача. Тільки 8 вересня 1802 р. маніфестом імператора Олександра I замість колегій в Росії заснували міністерства. Тоді керівником Міністерства закордонних справ призначили графа О.Р. Воронцова. 

Виходить, майже через сто років, як це було облаштовано при гетьмані Лівобережжя, канцелярію МЗС Росії склали основні експедиції та три – секретні: перша секретна – цифірна (шифрувальна), друга – цифірна (дешифрувальна), третя – газетна (служба перлюстрації). Пізніше експедиції стали називатися відділеннями. Керуючий канцелярією МЗС фактично керував… криптографічного службою. Йому доручалося зберігати числові ключі й весь внутрішній порядок канцелярії, а також зносини із директором пошт, листування з державними діячами, котрі служили за кордоном.

Від 1808 р. канцелярією МЗС Росії керував дійсний статський радник Андрій Андрійович Жерве (1773-1832). Шифрувальне відділення очолював Христіан Іванович Міллер, а дешифрувальне – Христіан Бек. Напружена політична обстановка вимагала складання і введення в дію нових шифрів; нею займалися у Першому відділенні Х.І. Міллер і Олександр Федорович Крейдеман, ще ряд співробітників. Ні, молода шифрувальна служба Росії вже не переписувала, як колись шифри, а друкувала їх. Для цього в першому цифірному відділенні МЗС у 1816 р. з’явилася… перша літографія. 

*   *   *

Тепер трохи зрозуміліше, які особливі доручення, рахуючи й “найпотрібніші та секретні на той час військові справи”, – виконував Самійло Величко. Буття в гетьманській Україні було багатогранним, хоч і не завжди передбачуваним. Ні, канцелярист при генеральному військовому писарі не перетворився на книжкового черва, а навіть брав участь у бойових походах.

Відомо, що через Правобережжя, Волинь і Галичину чиновник шиферного столу уже (!) канцелярії генерального судді з помічним військом рушав на допомогу Польщі в її війні проти Швеції. Хоча допомагав шляхті (військова повинність як-не-як)… придушували у 1704 р. національно-визвольне повстання фастівського полковника Семена Палія. Потім письмово це виглядало так:

- У ті роки, коли шведські війська перебували в Польщі та Саксонії, я проходив з помічним малоросійським військом через тогобічну Малоросійську Україну, що лежить на захід від Корсуня й Білої Церкви.

Ясна річ, Самійло Величко шаблюкою не вимахував, а готував шифровані листи, грамоти, накази, бо ж на війні вчасна інформація – переможна зброя.

Ось як, потупивши погляд, скромно він сам ситуацію описував:

- Прослуживши відтак у таких великих невсипущих трудах упродовж 15 років, я був виправлений за ту мою службу на початку 1705 року до військової генеральної канцелярії, в якій з-поміж гірших братії моєї був я в ділах писарських не останній упродовж чотирьох літ.

Ясна річ, і в Генеральному війську, і в Канцелярії С.В. Величко виконував особливі (секретні) доручення, а також залучався до важливих посольств гетьмана Івана Мазепи. Хто володіє інформацією, той володіє світом.

*   *   *

На початку 1705 р. Самійла Величка увели до генеральної військової канцелярії, де старшим канцеляристом він прослужив майже чотири роки. До трагічного падіння Василя Кочубея. Після тортур 14 липня 1708 р. при великоруському конвої на очах кількох тисяч українських козаків на майдані містечка Борщаківка, під Білою Церквою, де була польова ставка гетьмана Мазепи, – Кочубею утяли голову.

За якийсь рік Петро І щиро шкодував, що стратив Кочубея. Подейкували, чомусь московський цар чекав та чекав, що гетьман Іван Мазепа прохатиме його помилувати нашіптувальників! І – дуже дивувався, що до 14 липня 1708 р. того не сталося. Знову-таки, це було геть по-українськи, чого ніколи Московія з її всезагальним лакейством та підлабузництвом второпати й досі не може.

Невдовзі російський імператор й узагалі прозрів, коли з’ясувалося: гетьман Мазепа виказував невдоволення московськими порядками, поширював чутки про народні біди… Отже, виступив проти Російської держави, але годі було гризти лікті.

Тим часом Василя Кочубея поховали 19 липня 1708 р. біля Трапезної церкви на території Києво-Печерської лаври, а його жупан та закривавлену сорочку, в якій стратили генерального суддю Війська Запорозького, відіслали на батьківщину, в Жуки Полтавської губернії, де до 1837 р. реліквія зберігалась у Покровській церкві. Тепер реліквії знаходяться у Полтавському краєзнавчому музеї. 

Так засяяв ореол ще одного українського мученика. 

*   *   *

Після трагічних подій, пов’язаних зі стратою Василя Кочубея, наприкінці 1708 р. Самійло Величко і собі опинився у Чернігівському краї, за ґратами.

- За ту мою довгочасну і вірну службу недоля заплатила мені крайнім нещастям в самому кінці 1708 року.

Історики стверджують, коли старший канцелярист виконував таємне завдання гетьмана чи генерального писаря Пилипа Орлика, схопили його московські драгуни. Точні відомості відсутні, чи в кайданах почвалав мазепинець до Сибіру, чи скнів у буцегарні? Сам він, бувалий шифрувальник, лише натякав у XXXVII розділі другого тому “Літопису Самійла Величка”, як діялося подальші сім років:

- Які були після цього в Чернігові архієпископи, про те я не знаю, оскільки змінив в той час добре своє життя на невільниче. 

Припускають, що звільненню оббреханого канцеляриста Війська Запорозького, довіреної особи свого рідного батька, у 1715 р. опікувався старший син В.Л. Кочубея – полтавський полковник Василь Васильович Кочубей (1780-1843). Семирічне ув’язнення Самійла Васильовича Величка закінчилося приблизно 1715 р. 

З нього було досить. На державну службу 45-річний бранець більше не повернувся. Спочатку він оселився у полтавському селі Диканька, а потім рушив до рідної домівки – у Жуки. Так склалося, що обома селами володіла родина… Кочубеїв.

Тут, на Полтавщині, колишній урядник узявся систематизувати всі доступні йому джерела, що складали історичний інтерес: упорядковував документи, ретельно збирав та аналізував акти, грамоти, листи, універсали тощо. На малій батьківщині страдник трохи учителював, насолоджувався красним письменством та все жадав відволіктися, аби викинути з голови жахливі роки, змарновані в неволі.

*   *   *

На щастя, величезна колекція книжок, списків та манускриптів, зібрана упродовж життя, не давала спокою. Усі історичні хроніки, літописи, грамоти, художні твори не давали спати, а події та люди раз-у-раз зринали уві сні.

Кажуть, вдома і стіни допомагають. Це – не лише метафора, бо рідна земля допомагає тобі краще збагнути, що ти тут робиш? У трудах праведних минули п’ять довгих років, і в селі Жуках, у 1720-му колишній канцелярист нарешті відклав гусяче перо, перевів подих, бо на 1659-му році закінчив “Сказаніє о войні козацкой з полякамі…” – перший том літопису, як виявилося і для нього самого, багатотомного.

“Сказаніє о войні козацкой з полякамі…”, том І, 1720 р.

Чи розумів Самійло Величко – що і для кого він так ретельно нотує?

Свою читацьку аудиторію він бачив “у малоросійській Україні, пообидвабіч Дніпра”. Саме тому автор викладав факти тогочасною літературною мовою, у якій книжні елементи спліталися з живою народною говіркою. Пообіцявши читачеві, що писатиме “простим стилем і нарічієм козацьким”, літописець пересипав текст влучними народними виразами, порівняннями, прислів’ями, приказками. 

А генеалогічне древо “козацько-руського народу” бачив він яким?

Походження українців козацький літописець виводив від стародавніх сарматів і хозар. Колись, начебто, українці та поляки були єдинокровними братами, бо пішли від спільного предка – сарматів-роксоланів. Потім арогантна зверхність та, зрештою, зрада шляхти призвела до численних кривавих війн.

*   *   *

Так помалу, тихою сапою, за підтримки Василя Васильовича Кочубея Самійло Величко розгортав масштабний Літопис з історії козацької доби України, в якому висвітлював події 1648-1700 рр. Схоже, зазираючи на 300 років у майбутнє, він хотів відповісти кремлівському двієчнику, котрий оце взявся патякати, буцімто, Україну створив чи то Петро Перший, чи то Ленін. 

А чи мав автор “Літопису Самійла Величка” національну ідею? Безперечно, бо саме він виступав літературним модератором нашої державності та створив наратив, що ми є окрема нація, яка прагне волі та незалежності! Зауважте, наскільки часто у тексті рясніють слова “українці” та “українські”:

- Сами зъ васъ зацнихъ людей старинніе Украинци знаютъ тое добре, якіе бѣди и якіе утиски и якіе винищеня.

- Уважъ къ тому и тое, же скоро ми на тебе подвигнемся, то всѣ обобочніи Украинци, братя наша, зъ нами сполне на тебе-жъ повстанутъ. 

- Митрополиту Кіевского, аби того которого всѣ духовніи и свѣцкіи Руского православного Украинского народу стани, зъ Гетманомъ и войскомъ Запорожскимъ.

- Зъ коммисарами Дорошенковими, и для успокоенія Дорошенка зъ войскомъ Запорожскимъ и народомъ Украинскимъ, въ его желаніяхъ и прошеніяхъ. 

Нащо це йому було потрібно?

Складається враження, що колишній урядник особисто прагнув визначити можливі маркери ідентичності, а через них збагнути: де помилилася Лівобережна Україна, чому так часто одне одного зраджували великі гетьмани, коли сам він схибив та звідки приходила Божа кара у вигляді:

- Гніви, незгоди, властолюбства, роздвоєння, зміни, пориви, заздрості, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до цих, злопригоди й непотребства.

Як це на часі саме сьогодні!.. Адже якщо ми врешті-решт не зрозуміємо точно, із чого почалися наші біди, у чому полягають кричущі помилки, – нас довіку зраджуватимуть “любі друзі” і перемагатимуть “люті вороги”.

Зібравшись із думками, у своїй “Передмові до читальника” колишній канцелярист Війська Запорозького С.В. Величко розважливо налаштував авторський камертон і повів розповідь, наче він із громадою дружню бесіду веде.

*   *   *

Ось, зважайте самі:

- Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий, медикамент? Спізнав я те сам, коли мав скорботу; читаючи та слухаючи книжки і дізнаючись із них про всілякі людські пригоди й біди, я вчився зносити терпляче і власні злигоди; покладався ж бо на приказку – в терпінні вашім знайдеться душа ваша. Думаючи про це й оглядаючи літописні та історичні писання чужоземних письменників, читав я про всілякі діяння й побачив, що славу тих чужоземців пояснено й не затемнено.

На хвильку “правдешній Малої Росії праведний син” відкладав на бік огризок гусячого пера та при блиманні стривоженої свічки замислювався:

- А до якої навіженої та неосяжної справи він береться?
- Чи здужає впоратись із задумом?
- Не забракне чи творчих сил та потрібних документів?

Легковажна пір’їна сама шукала каламар (чорнильницю), а рука ледь встигала за рядком, – попри те, що голова, здавалося, ще й не збагнула, що саме потрібно писати.

Лягали на грубий папір рядки, і в них карбувалася Історія:

- Цього не скажеш про наших сармато-козацьких предків, що так само, як і чужинці, вели війни й славилися лицарською відвагою та богатирськими подвигами. Наші письменники про них нічого не написали і не розтлумачили: я побачив, що славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів. Бо коли хто з давніх слов’яно-козацьких письменників і відтворив якусь варту пам’яті, сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і короткослівним реєстриком, не відзначивши, з яких причин те постало, як відбувалося, як закінчилося, не зазначивши й побічних обставин. 

*   *   *

Чимало дослідників випускають ще одну, доволі вадливу тему: чиїм коштом створювалася енциклопедія козацької історії? Ні зарубіжних грантів, ні програм Українського культурного фонду тоді не було, та й сидіти на шиї Василя Васильовича Кочубея літописець не бажав, після наглої смерті першої дружини – Марфи Андріївни Скоропадської, полтавський полковник залишився вдівцем із малолітніми дітьми. А мав В.В. Кочубей, за одними джерелами – 10, за іншими – 12 душ дітей.

Тож у селі Жуках заробляв на хліб Самійло Величко, навчаючи грамоти місцевих дітей-підлітків. Провів уроки в нетопленій школі – гроші проїв – і — сідав писати при каганці. І так з року в рік. Не дивно, що, завершуючи другий том “Повествования летописная з малоросийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная”, що закінчився реєстром подій 1686 р., добровільний козацький історик раптом почав різко втрачати зір.

На титанічну літературну працю козацький Нестор поклав останні десять років життя. Написаний Самійлом Величком чотиритомний Літопис (785 сторінок) фрагментарно торкався буремних подій XVII століття. В одну монографію український інтелектуал впакував безліч джерел, а саме: історичні праці Марцина Кромера (Marcin Kromer; 1512-1589), Алессандро Гваньїні де Ріццоні (Alessandro Guagnini dei Rizzoni; 1534-1614), Симона Окольского (Szymon Okolski; 1580-1653), Самуеля Твардовського (Samuel Twardowski; 1600-1661), Самуеля фон Пуфендорфа (Samuel von Pufendorf; 1632-1694), козацькі хроніки: Літопис Самовидця, Літопис Григорія Грабянки, Діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, котрий був особистим секретарем Богдана Хмельницького, – документи генеральної військової канцелярії, мемуари тощо. Як стверджують фахівці (Андрій Бовгиря), створюючи свій “Літопис…”, Самійло Величко опрацював близько 270 документів, понад 20 історичних праць, стільки ж літературних творів.

І донині та історична розвідка вражає масштабами та глибиною, задокументованими фактами та безцінними свідченнями. Безперечно, центральною фігурою “Літопису…” виступає гетьман Богдан Хмельницький, а за театральний репертуар слугує героїка військових дій та національно-визвольна боротьба українського народу проти шляхти у повному жанровому спектрі: драма, мелодрама, трагікомедія, фарс, комедія, навіть хеппенінг.

Ліки гіркі, але сучасним українцям такі мають відпускатися без рецепту.

*   *   *

Усе свідоме життя Самійло Величко прагнув оповісти світ, залишити згадку – не стільки про власні враження та спостереження, скільки про глибинні історичні процеси, які відбувалися просто на його очах.

Літописець козацької доби це здебільшого відчував, аніж розумів.

Тому він змушений був писати, бо не писати не мав сил.

- За якої причини? – питаєте… Описуючи спустошення Правобережної України, що вгортало Неньку наприкінці гетьманування Петра Дорошенка, історик козаччини побачив, яке сумне після Руїни бовваніло майбутнє у рідного краю, його “вітчизни нашої України малоросійської”:

- Паде, паде Україна тогобічна малоросійська, козако-руська з багатьма міцними містами й селами, як ото стародавній великий град Вавілон!

*   *   *

Щоразу в роздумах та оцінках піднімаючись вище і вище, Самійло Величко не жадав моря фактів, він прагнув океану узагальнень. Знання засліпили?

Не знаю, але багаторічне розумове та фізичне напруження далося взнаки.
На схилі літ Самійло Величко зовсім осліп.
Ні, це не зупинило пошук Істини і поступ правди.

До щоденної праці було залучено винайнятого писарчука, аби хлопець сумлінно нотував те, що уже несила було записати кволій руці. Останньою надиктованою працею став переклад із німецької мови фундаментального трактату “Космографія”. Уявляєте, це у 1728 р.?

Хоч як старечий голос тремтів, але Самійло Величко завбачливо надиктовував “Передмову до читальника”, аби не так лячно нам було ступати в глибини віків:

- Знаю, що не захочеш тому перечити, ласкавий читальнику, що сліпі на тілесні очі ті люди, котрі не знають книжкового писання. Так само сліпі й ті, котрі знають письмена, але у читанні не вправляються, тому не можуть ані про що знати. Тажбо той, хто письменний і дбає про книжкове читання, може легко пізнати великі Божі справи, які є в підсонні, і його божественні явленні невимовні благодійства не тільки людському роду, але й усьому живому, від чого й на путь спасіння легше може потрапити. Я ж, хоч і радий був би читати сам, але, маючи зачинені двері очей, щоб бачити писання, змушений не без жалю надокучати людям, щоб мені читали книги; слухаючи ж, що міг, натрапив на рукописну книгу, оцю “Космографію”, яку вислухавши (хоч і сподіваюся, що вона є десь у світі надрукована і має в собі досконалий і без жодних помилок опис усієї земної кулі), однак, через те, що тієї друкованої слухати не удостоївся, то й рукописну, недосконалу, яка має в собі багато помилок, наслухав, як ворон, котрий сидить на норі.

*   *   *

Як справжній енциклопедист епохи, Самійло Величко знав, про що йому слід розказати, аби нащадки теж збагнули: як збудовано оцей світ? Видно, що поспіхом, перестрибуючи із теми на тему, але до ладу, “істинний Малої Росії син із хазарського племені, а зі слуг Війська Запорозького найменший слуга Самуйло Василієв Величко” диктував власну “Космографію”, де на 866 аркушах йшлося про вкрай потрібні для знаття людського речі.

Про що саме? Про Флорентійський собор; про різницю римської віри з православними греками та Руссю; про заснування та про взяття турками Царгорода; про султанів бусурманських; про деяких Пап, які спричинилися до римського блуду тощо.

Аби картина складалася повнішою, до “Космографії” прикладалися окремі тракти: про Єрусалим і святі палестинські місця; про першу війну Хмельницького до поляків; про Казанське царство і про заволодіння ним московськими князями…

Читати – не перечитати.

Чи шукав він слави, титулів, гонорарів та інших земних благ? Ні.

Бо таки додиктовану “Космографію” Самійло Величко так і підписав:

- Істинний Малої Росії син з племені Хозарського та із слуг Війська Запорозького найменший слуга.

А тепер – увага: де б ви думали нині знаходиться оригінал “Літопису Величка…”, отой довершений зразок українського літературного бароко? Маєте рацію, манускрипт зберігається у Відділі рукописів Російської національної бібліотеки в Санкт-Петербурзі.

Наче хтось його – бодай раз – там розгорнув за останні три чверті століття.

*   *   *

Нотуючи час, Самійло Величко, отой “оповідач людських діянь”, йшов у Вічність. Заклопотаний роками, датами та фігурами, подіями та наслідками, він незчувся, як настала Божа година. Точна дата смерті українського літописця не відома. Дослідники припускають, до Небесної Канцелярії досвідченого історіографа українського козацтва Самійла Величка покликали після 1728 р.

Кажуть, видатного українського історика поховали на церковному кладовищі – або біля Покровської каплиці у селі Жуках, або при Хресто-Воздвиженському храмі в селі Диканьці. Тобто точно – десь на Полтавщині.

Аби сучасникам було ясно – де саме, у центрі села, на узвишші, поруч із каплицею Покрови Пресвятої Богородиці й курганом пам’яті, у середині 1990-х рр. встановили гранітну брилу, що символізує останній прихисток славного українського історика.

*   *   *

Стираючи дати та особистості, час безжально засипає сухим порохом саму Історію.

Дивну долю мають шедеври, не схожу ні на що. Ось і повний текст “Літопису Самійла Величка”, на жаль, не зберігся. А він – один із найголовніших і найточніших творів української історіографії другої половини XVII - початку XVIII століття.

120 років чекав друку той артефакт. Діялося воно так. На твір С.В. Величка випадково натрапив російський історик, літератор та видавець Михайло Погодін (1800-1875). Саме на його прохання у 1840 р. на аукціоні в Санкт-Петербурзі комісіонер (повірений агент) не придбав, а “жадібно проковтнув” безцінний список для домашньої колекції, приватного “Древньосховища”. Після смерті збирача рукописів, вологодського 2-ї гільдії купця Івана Петровича Лаптєва (1774-1838) саме розпродавалася колекція у 2,5 тисячі видань, яку покійний збирав понад сорок років.

Коли московський книгопродавець та антиквар Тихін Большаков (1794-1863) за 200 історичних раритетів виклав 5000 царських рублів, тобто усю грошову частину Демидівської премії, призначену академіку М. Погодіну, та 26 серпня 1840 р. прибув до замовника, ординарний професор кафедри загальної історії саме збирався із доповіддю до московського військового генерал-губернатора, князя Д.В. Галіцина. Михайло Петрович Погодін не… втримався і помчав на аудієнцію.

*   *   *

Звільнившись, новий власник “Літопису Величка…” повернувся в Хамовники, на Дівоче Поле (нині – вулиця Погодинська, 12 а) і так у мемуарах згадував ті події:

- Я заквапився додому до рукописів… Нові коштовності! Прекрасний Хронограф (київських князів! – О.Р.), малоросійський літописець Величко, який мав бути дуже важливим, Житія Святих, Єфрем Сирін… Схвильований я тривалий час не міг заснути – цілу ніч вони мені уявлялися: то нападали на нас із Большаковим розбійники, жадаючи відібрати рукописи, то хтось рвав їх і таке інше.

Стан рукопису був жахливий – найбільше, здається, постраждав перший том: помітно зяяли вилучення, траплялися чималі пропуски в тексті... Проте пан Погодін швидко зметикував, який рідкісний та надзвичайний манускрипт приплив йому в руки. Повіяло великими грошима.

Тож новий власник пред’явив “Літопис Величка…” двом знаним українським енциклопедистам – історику, філологу і славісту Осипу Максимовичу Бодянському (1808-1878) та фольклористу, історику і філологу Михайлу Олександровичу Максимовичу (1804-1873).

Вам цікаво, як останнього обробляв російський придвірний історик? У листі від 4 вересня 1840 р. до М.О. Максимовича професор Погодін інтригував:

- Ну, що ти там, мій хворий! Ось тобі здоров’я. Я знайшов “Малоросійський літописець”, складений Самійлом Величком… Ну, одужав, чи що? Ні ще: ниття десь ще залишилося? Ось тобі ще пара мікстур – на 800 аркушах, із грамотами, промовами, листами, піснями. Грамоти є в оригіналах, листи – також. Манускрипт власноручний.

Усі яйця Михайло Петрович Погодін розкладав по різних кошиках; зокрема, він негайно написав Миколі Гоголю у Рим, а той у відповідь листом від 17 жовтня 1840 р. елегантно відповів докором у вигляді метафори:

- Одним із них (рукописів. – О.Р.) ти пригощаєш мене, як таким, що ближче за інших лежить до мого серця. Але в такий спосіб частуєш, як колись один журавель покликав на обід кума, – здається, вовка, – а наїдки поставив на стіл у посуді з вузьким горлом, куди лише один пташиний дзьоб міг просунутися. Та ще й почав вимахувати пір’ям на хвості, проклинаючи свою вгодовану пику. Ото хоча б якими-небудь пахучими виписками із неї покористуватися, такими, де найбільше духмяніє старовина та обряди давніх часів.

Одразу видно: нашою людиною Микола Васильович були: не дозволяли собі в кашу плювати.

*   *   *

Погортавши власноруч “Літопис Самійла Величка”, знавці прийшли у захват, одразу оцінивши рівень знахідки: сенсація! Аби викупити манускрипт (1500 рукописних сторінок) в академіка Санкт-Петербурзької академії наук М.П. Погодіна, котрий зажадав астрономічний гонорар, – знадобилися солідні матеріальні ресурси.

В Україні такої купи грошви не знайшлося!!!

Зрештою, Михайло Петрович, здається, доброчинно віддав літопис до Київської археографічної комісії із вивчення давніх актів, головою якої на той час був історик-ліберал Михайло Йосипович Судієнко (1803-1874).

Лише у 1848 р. під назвою “Летопись событий в Юго-западной России в XVII в.” під редакцією Осипа Бодянського артефакт почали видавати. Друком три томи та книжка додатків з’явилися – відповідно – у 1848 р., 1851 р., 1855 р. та 1864 р. Ось саме перші її три книжки і жадав так 1857 р. у Новому Новгороді отримати Кобзар!

“Літопис Самійла Величка”, том 1, Київ, 1848 р.

*   *   *

Мало минути 62 роки, аби Українська Академія наук у 1926 р. за високого поліграфічного виконання видала перший том “Літопису Величка…” Перепрошую – насправді це жахливо – просто перевидала першу книжку (286 стор.) з… першого видання пам’ятки, хоча під оригінальною авторською назвою – “Сказаніє о войні козацкой з полякамі…”

Друге (повне) видання “Літопису Самійла Величка” здійснив у 1991 р. у київському видавництві “Дніпро” справжній сподвижник Валерій Шевчук. Широко проілюстрований автентичними історичними матеріалами манускрипт з’явився у перекладі сучасною українською мовою та містив ґрунтовні наукові коментарі. Лише приміток було написано 3344.

Як водиться в Україні, пильні науковці ту працю затюкали, мовляв, чого це переклад зроблено не з оригіналу, а з… попереднього видання? Утім, факт історичного значення не втратив. Літописець Самійло Величко ступив в оновлену Україну саме в рік вікопомний, рік здобуття суверенітету.

Минуло 29 років, й Україна зробила ще один важливий крок у царині національного самоусвідомлення. 14 жовтня 2020 р. в Батурині відбулася презентація повного (!!!) видання визначного твору української барокової літератури “Літопис Самійла Величка”, що вперше за 300 років оприлюднився у такому вигляді, в якому автор свій історичний шедевр створював.

*   *   *

До 60-річчя, а тим паче – до 120-річчя здобуття Незалежності “Отчизною обох берегів Дніпра”, якщо пригадати попередні темпи дослідження літературно-історичної пам’ятки, – ще далеченько.

Та, як на мене, “Літопис Самійла Величка” – то лакмусовий папірець, перевірка на державницьку свідомість усієї нашої влади, стурбованих, начебто, пошуками національної ідеї.

Ось, людоньки, наша Велика Національна Ідея, вкладена у пожовклий недосліджений манускрипт! Хоча Літопис, по-моєму, усе розкладає по поличках: хто ми, звідки, чому такими стали і куди маємо прямувати?

*   *   *

Як писарський мастак, С.В. Величко став автором першого систематичного викладу історії української козацької Держави, при написанні якого використав шалену кількість українських, польських, німецьких та інших джерел, широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії. Автентичність джерел, використаних у літописі, не заперечується; частина з них відомі й за іншими історичними розвідками.

…Століттями чубилися одне з одним Річ Посполита, Османська імперія, Московія, Австро-Угорщина, Швеція; до складу останньої 1648 р. увійшли навіть землі… Північної Німеччини. А страждала Україна. У питанні європейської інтеграції Ненька здебільшого виявлялася… крайньою.

Скривдженою, але нескореною. Про це і писав козацький літописець.

І писав Самійло Величко, між іншим, мовою, яку він називав “козако-руською”, або “нарічієм малороссійским”. Насправді, то була українська книжна мова XVII-XVIII ст., що обіймала і живе розмовне мовлення, і народну мудрість, і латинські вирази та афоризми, і церковнослов’янізми з полонізмами – усе філологічне багатство, яке мирно квітнуло на наших лексичних теренах, не вимагаючи статусу державної мови. Перепрошую, але не відбиратиму хліб у справжніх фахівців.

Під завісу остання увага:

- Меценати! Молодим талановитим науковцям знадобився б мільйон-другий гривень на дослідження, а ваші прізвища могли б бути вписаними в національну Історію. Бо ж повне перевидання та дослідження творчої спадщини Самійла Васильовича Величка може стати найпотужнішим національним проєктом на найближчі десятиліття.

*   *   *

Чи буде у селі Жуках музей козацького літописця Самійла Величка, не знаю.

Подібні амбітні плани існували, мені навіть траплялася на очі інформація про це. Але, схоже, ідею відклали до кращих часів.

Ну, самі розумієте: пандемія, московіти біля кордонів і таке інше.

Що для нас, українців – почекати ще якихось чотири століття.

Олександр Рудяченко

Перше фото: mc.if.ua