Катерина Горностай, режисерка та сценаристка фільму «Стоп-Земля»

Я не знаю, куди заведе ваші думки перегляд фільму «Стоп-Земля». Можливо, вас потягне пустити сльозу за своїми 16-ма роками, згадати свою найулюбленішу (чи нелюбиму) вчительку, пристрасно зітхнути про перше кохання, пошукати в записниках контакти найліпшої шкільної подруги, поговорити з мамою... Або ж – ви просто впізнаєте себе в батьках тих 16-літніх чудиків (Господи, ми ж самі зовсім недавно такими були!).

Та хоч що б ви відчули, я гарантую – це буде тепле, ніжне, щемливе переживання. Переживання чогось важливого і великого, яке колись не могла вмістити наша підліткова душа, і воно бризкало з неї назовні: грубою або пригніченою поведінкою, гострими словами або бажанням мовчати, образами на весь світ чи прагненням перецілувати всіх на світі. Ми невідворотно стаємо дорослішими – кожного дня і все своє життя. Ми невпинно йдемо вперед, часом – широким упевненим кроком, а іноді – навшпиньки й навпомацки. Але нехай це завжди відбувається у нас красиво, як у кіно. Як у цьому кіно, зі сценаристкою і режисеркою якого, Катериною Горностай ми сьогодні ведемо бесіду.

- Пані Катерино, ваш дебютний повнометражний фільм «Стоп-Земля» має класну фестивальну історію (Берлінський міжнародний кінофестиваль, «Кришталевий ведмідь» Berlinale Generation 14plus, Одеський міжнародний кінофестиваль, Кіноколо), яка вилилася і в хорошу прокатну історію – за два перші вікенди фільм зібрав 2,7 мільйона гривень. Це насправді дуже добре для українського (не комедійного) кіно. А якими були ваші очікування?

- Чим довше я живу, тим більше розумію, що якщо маєш великі очікування, які раптом не збіжаться з реальністю, то буде велике розчарування, тому намагаюся їх не мати. Тим більше, в плані прокату. Вважаю себе реалісткою, але інколи дивлюся на речі з песимізмом і чекаю, що буде ще гірше, – щоб, якщо буде краще, це принесло просто екстра-радість. От, як у даному випадку (посміхається).

НАЙБІЛЬШЕ ЦЬОМУ ФІЛЬМУ ПАСУЄ «COMING-OF-AGE» – ЖАНР ФІЛЬМІВ ПРО ДОРОСЛІШАННЯ, ТОБТО ДРАМА ДОРОСЛІШАННЯ

- Фільм визначено як "автобіографічна драма", хоча критики зауважують: там немає драматичної складової в класичному розумінні. Хтось назвав його хорошим шкільним кіно, хтось – романтичною сторіз. Як нам не заплутатися в жанрах і чи треба це робити?

- Один із моїх викладачів завжди казав, що хороше кіно не можна визначити за жанром. Власне, тому я й не старалася ніколи цього робити. Коли ти пишеш історію, складаєш драматургію, ти не думаєш, куди вона впишеться, в яку «комірку» її потім покласти. Звісно, на це необхідно зважати, бо треба буде потім готувати презентаційний пакет для фільму, якось його назвати.

Мені здається, що найбільше цьому фільму пасує те, що називається «coming-of-age» – це жанр фільмів про дорослішання. Тобто драма дорослішання. Але я розумію, що багато людей не вважають це драмою в тому розумінні, що там ніхто не помирає, не йдеться про чийсь досвід на грані життя і смерті. Мені здається, що хоча кіно – це молоде мистецтво, та воно вже дуже багато всього має в арсеналі, тому можна вважати драмою й такі історії, де ніхто не гине, не хворіє і все нібито нормально, але люди переживають емоційні стани, які для них важкі в той момент і переживаються ними, як щось драматичне. Це – маленька по амплітуді драма. Можливо, комусь не вистачило подій, але як драматург я намагалася всі лінії завершувати, змінювати своїх персонажів. Якби мене попросили проаналізувати свій сценарій, я б усе могла намалювати на дошці й чітко пояснити, яким чином драматургію фільму було побудовано.

Абсолютно нормально ставлюся до того, що людям може сподобатися фільм, і може не сподобатися. Було б набагато підозріліше, якби його хвалили геть усі. Тому цілком нормально, що хтось не сприйняв його. Це таке кіно, якому треба трошки дозволити побути з тобою, це не автоматично виходить. Для багатьох такий ритм і така форма – не зовсім його, і це теж нормально.

- Я так розумію, це ви вже відповідаєте на закиди, які пролунали від деяких критиків, що у фільмі замало дії? 

- Бо я вже зараз не можу від цих відгуків відокремитися! До речі, відтоді як почалася реакція на фільм, я його ще не передивлялася. А от наші актори ходять на фільм по 5-6 разів і тільки от нарешті дивляться його як глядачі, бо перші рази для них були страшні: вони не могли сприйняти картинку на екрані окремо, а сприймали як щось, у чому вони брали дуже активну участь, як частину власного життя фактично.

- Бо в їхньому віці це дійсно велика частина життя – майже рік!

- А я ще не бачила фільм відтоді, як начиталася купу-купу коментарів, рецензій і схвальних, і критичних. Мені тепер дуже цікаво його передивитися – ми з командою таки підемо в якийсь з останніх днів прокату, і можливо, якось інакше побачимо.

- А я дивилася якраз після того, як уже перечитала всі відгуки! Наприклад, Ірма Вітовська дуже гарно про вас написала, а її думці я довіряю.

- Так, Ірма дуже нам допомогла! У її посту було 300 перепостів, понад 3 тисячі лайків – він прямо розлетівся! Ірма – справжній опініон-мейкер зараз, ми їй дуже вдячні.

НАМ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО НАШЕ ЖИТТЯ ЯКЕСЬ СУПЕРУНІКАЛЬНЕ, А НАСПРАВДІ – ВСІ ІСТОРІЇ, ЯКІ З НАМИ ТРАПЛЯЮТЬСЯ, ДУЖЕ УНІВЕРСАЛЬНІ!

- Хочу повернутися до автобіографізму. То це все ж ваша історія?

- Знаєте, зараз ми живемо і нам здається, що наше життя якесь таке суперунікальне, а насправді – це не зовсім так. Всі історії, які з нами трапляються, дуже універсальні! Коли я навчалася і в мене з’явилася група однодумців (майстерня документального кіно та документального театру), ми багато попрацювали з автобіографічними текстами. Це дуже вірний і цікавий шлях вивчати драматургію, шукаючи її у власній історії. І от ти виписуєш ці тексти, пам’ятаєш той сором, провину, образу або якісь важкі речі, а потім у групі ми їх усі читали, і на свій подив – бачиш, що такі ситуації трапляються у всіх! Наші переживання дуже схожі!

Тобто, можна вважати, що початкова ідея фільму – автобіографічна, але виключно тому, що я не взялася б знімати те, чого не бачила. Тому мені було легше писати сценарій (особливо перші його драфти) рівно так, як це відбувалося у мене в школі. Далі він почав драматургійно змінюватися через те, що я знайомилася з молодими людьми, які в ньому знялися, і нам хотілося зробити цей фільм не реконструкцією, а щоб це було кіно, яке зараз актуальне – про людей, які саме зараз мають 16 років.

Автобіографічна база – це хороший старт, і думаю, так буде напевно з кожним наступним фільмом, бо ти показуєш те, що точно бачив. Але не варто вважати, що це тільки моє, оскільки ностальгічні відчуття, які виникають у глядача, підтверджують – ми всі були в таких ситуаціях і щось схоже переживали.

- Підлітки у фільмі – це непрофесійні актори. Як ви їх відшукували?

- Я завжди кажу, що вони абсолютно професійні, просто мали перший досвід зйомок! Їх робота на майданчику абсолютно не відрізнялася від роботи досвідчених акторів. Це робота з нюансами, з довжиною діалогу, який можна було контролювати, з мізансценою, з запам’ятовуванням, з фіксацією певних дій і слів для того, щоб потім усе це зібрати й змонтувати. Це – справжнє кіно, яке ми знімали з великою кількістю дублів, щоб потім зібрати його якомога виразніше та розмаїтіше.

- На момент зйомок, вони всі були школярами?

- Більшість із них. У нас двоє були вже 18-річні, інші були школярами, і зараз дехто ще досі школяр (троє закінчують 11-й клас). Вони дуже різного віку, від 14-ти до 18-ти, а здається, що це – один клас.

Деякі з них уже мали, до речі, кінодосвід (двоє чи троє), але значна більшість – абсолютні дебютанти. У нас був дуже класичний кастинг: ми розповсюдили інформацію й отримували анкети, молодь могла до нас писати, а потім ми їх запрошували на інтерв’ю. Також ми самі шукали в школах, тому в нас титри такі довжелезні! Всі сміються і часто питають, чому такий довгий перелік шкіл, а нам хотілося висловити подяку усім школам, які нам посприяли. Це доволі важка бюрократична історія, але в Києві є дуже багато класних освітян, і ми змогли потрапити в альтернативні школи, спеціалізовані школи, звичайні школи, де директори і завучі відкриті до такого досвіду. Ми приходили дивитися і школи як архітектурні споруди, і школи, як місце, щоб підгледіти якісь деталі сучасного життя молодих людей. Або навіть когось запросити на кастинг. Ми так і робили.

- Скільки всього дітей взяло участь у зйомках?

- 25 – це наш клас. Але вони ж до цього були не знайомі одне з одним! Це люди, які познайомилися вже в підготовці й стали такою дружною групою.

- Переважно кияни?

- Оскільки у нас був лабораторний період підготовки, коли ми тричі на тиждень мали з ними бачитися протягом двох місяців, ми просто не могли потягнути фінансово – привозити дітей з інших міст. Тому були змушені шукати на місці. Мені було важливо, щоб вони з нами були тричі на тиждень, щоб стали абсолютно наші. Цей проведений разом час якраз і подарував відчуття єдності всередині їхнього колективу і дружбу, яку неможливо зіграти. 

ВСІ ПРІЗВИЩА ДІТЕЙ У ФІЛЬМІ – ЦЕ ПРІЗВИЩА, ЯКІ НОСИЛИ АБО НОСЯТЬ УКРАЇНСЬКІ ВЧЕНІ В ГАЛУЗІ ФІЗИКИ Й АСТРОНОМІЇ

- Глядачі, думаю, це відчули. Дуже тонко показані й дружба, і закоханість. Цікаво, що ви залишили героям справжні імена акторів, а от прізвища змінили.

- Оскільки ми з ними два місяці готувались (це була школа драматургії, трошки режисури, акторської майстерності), звісно, ми всі користувалися справжніми іменами. І коли почали знімати, було дуже логічно – лишити ці імена. Скоріше, виправити імена, які були в сценарії на їхні справжні.

Але насправді, головну героїню Машу Черних завжди звали Машею – від початку в сценарії вона мала таке ім’я! Так сталося, що на роль знайшлася дівчинка Маша Федорченко, яка з нами пройшла увесь цей шлях і втілила Машу на екрані.

А з приводу прізвищ – це ж все одно вигадані персонажі, хоча й схожі типажно на наших акторів, але вони все одно – вигадані. Й їхні прізвища треба було десь взяти. Не знаю, наскільки так можна робити, але мені здалося, що це дуже мило (оскільки у фільмі є космічна тема) – я в певний момент відкрила сторінку Вікіпедії з українськими астрономами і фізиками та скористалася відомими прізвищами наших вчених. Тобто, всі прізвища дітей у цьому фільмі – це прізвища, які носили або носять українські вчені в галузі фізики й астрономії. Це така супервнутрішня інформація, якою я вперше ділюся.

- Круто, дякую! А чому власне у фільмі з’явилася космічна тема? Це вас особисто цікавить?

- По-перше, це моя дитяча любов до житомирського Музею космонавтики. Я велику частину свого дитинства провела в Житомирі, там моя рідня й досі живе. Цей музей я дуже добре пам’ятаю, і мені хотілося якусь таку одну сцену зробити, щоб вийти із школи і потрапити в якийсь інший простір.

Дуже заглядалась на наш музей природознавства, ось тут, на Театральній, бо теж його люблю. Але потім стало зрозуміло, що тут космічна тема цікавіша візуально, плюс назва «Стоп-Земля», в ній є якась планетарність. Та й гра у бадмінтон також: воланчик – трошки схожий на супутник, і цей глітер на обличчі й у повітрі. Коротше, у нас були всі космічні атрибути та символіка, і космос дуже пасував цьому фільму, тому ми вирішили ввійти в цю тему якомога глибше. 

У НАС У ФІЛЬМІ БАГАТО ТАКОГО, ДЕ НЕ ЗОВСІМ НАВІТЬ ПОМІТНО, ЩО Є РОБОТА ГРАФІКА

- Взагалі фільм починається з паранормального явища. Там ураган чи смерч на початку?

- Ні, це не зовсім смерч (сміється). Це дуже звичайне фізичне явище. Я виросла на Нивках у Києві, там багато п’ятиповерхових будинків, інколи є вищі споруди, і коли між двома будівлями дуже маленький проміжок – у вітряну погоду там утворюється вітряний коридор – протяг. І коли ми у вітряну погоду намагалися там грати в бадмінтон – воланчик не просто зносило, а він повертався мені! Ніби я грала в гру з вітром. Я дуже запам’ятала цей момент і ми намагалися його відтворити в кіно.

Довго думали, як зняти цю сцену, бо вона доволі важка в плані виконання: використовували величезні вентилятори, які створили цей ураган. До того ж був вітряний день (і це видно в кадрі), але вже на підготовці стало зрозуміло, що ми не зможемо зробити все цілковито природним способом. Довелося використовувати графіку: подавали один за одним воланчики головному герою з-за кадру, а потім графічно витирали і домальовували траєкторію, щоб виглядало ніби він повертався. У нас багато такого в фільмі, де не зовсім навіть помітно, що є робота графіка.

- З графічних ефектів – у вас ще красива кров. Теж космічна.

- Це також кадр, створений частково графічно – накладка на руку, з якої текла рідина, була зроблена нашим художником по гриму Машею Пілунською. Вона володіє технікою пластичного гриму – понад дві години виготовлялася ця штука, їх було кілька, на випадок кількох дублів. Кров була виготовлена нашими гримерами, вона така красива й блискуча, бо містить глітер. Але ми в цьому кадрі застосовували ще й візуальний ефект, щоб трошки змінити траєкторію, як вона тече.

Кров одразу була прописана в сценарії як чорна рідина, бо мені хотілося вивести цю сцену з площини реальності в таке нібито марення. Щоб це не виглядало, як щось реальне, а як образ того, що Маша закінчила цю історію. Але наш художник-постановник Ваня Михайлов якось запропонував додати до неї глітер. Каже: слухайте, у нас тут блискітки навкруг, вся дискотека в цих блискітках, давайте їх і в кров додамо! І це було дуже логічне і правильне рішення.

- З приводу локацій. Де знімали? Мені весь час здавалося, що це Оболонь. Була вона там?

- Звісно. Там Оболоні, можливо, найбільша частина, але не тільки вона. Я навіть бачила коментар такий, коли людина каже: я прийшов у кіно і зовсім не очікував, що будуть показувати вулицю, по якій постійно ходжу, і школу, в якій я вчився.

- А яка це школа?

- Фасад – це оболонський ліцей №157. Але насправді у нас школа – Франкенштейн, бо деякі класи ми знімали в абсолютно інших школах. Звісно, ми прагнули, щоб у фільмі це виглядало як одна школа, але оскільки таких типових архітектурних проєктів багато, ми могли собі дозволити клас знімати в цій, а коридор – ось у цій школі.

І СЕРЕД ВИКОНАВЦІВ, ЯКІ ДУЖЕ ВІДОМІ І ДУЖЕ НА СЛУХУ, Я НЕ ЗМОГЛА ЗНАЙТИ МУЗИКИ, ЯКА Б ПАСУВАЛА ДО ФІЛЬМУ

- У фільмі, зокрема й на шкільній дискотеці, звучать класні українські треки. Я не впізнала виконавців, а коли стала уточняти, то виявилося, що й не дивно, адже ви обрали для свого кіно саме маловідомі гурти?

- На самій дискотеці звучать пісні – «МС Брехунець» і «Kurs Valut» (це насправді проєкти однієї людини – обдарованого музиканта з Дніпра Євгена Гордєєва, але вони дуже-дуже різні). Також у фільмі використані композиції Світлани Няньо, Анатолія Бєлова та Григорія Бабанського (Людська Подоба), Сашка Васильківського та нашого актора Сєні Маркова (VNATURE), Андрія Гандзюка (Wootabi), Олександри Морозової та інших.

Кульмінаційну пісню, під яку відбувається танець, написала композиторка Мар’яна Клочко, вона взагалі написала велику частину музики спеціально до фільму.

Ми не те, щоб спеціально вибирали тих, кого ніхто не знає, але намагалися вибирати так, щоб це максимально відповідало нашому смаку. Серед виконавців, які дуже відомі й дуже на слуху, я не змогла знайти музики, яка б пасувала до фільму. Тому ми звернулися до тих, хто вважається українським андеграундом. Мені здається, це дуже класно, що за допомогою фільму ти можеш привернути увагу до української музики, яка не є суперрозтиражованою. Вона поки доволі нішева, але дуже класна.

- У вас доволі реалістична шкільна дискотека вийшла. Вона дуже гамірна, масова, напевно через це?

- Нам дуже пощастило, що ми випадково змогли її зняти до початку пандемічних обмежень! Бо вже після них ми би не змогли дозволити собі таку масштабну сцену в плані акторів масових сцен.

Це дійсно виглядає реально саме тому, що там дуже багато людей. І це також величезна підготовка: спеціальні режисери масових сцен, які розводять масовку, працюють із нею, намагаються все контролювати. Це також і спеціальна хореографія світла, яку Саша Рощин разом із командою освітлювачів розробили для цієї сцени. Ви ж бачите, там кожна пісня відрізняється за кольоровою гамою, має свій малюнок. Ми хотіли, щоб це виглядало дуже класно, щоб це була така дискотека, якої не існує в природі. 

Я РАДА, ЩО У НАС НЕМАЄ СТЕРЕОТИПНИХ ОБРАЗІВ ШКОЛЯРОК У КОРОТЕНЬКИХ СПІДНИЧКАХ

- З приводу одягу героїв: в одній з рецензій прочитала, що, мовляв, персонажі одягнені незрозуміло у що. І собі подумала: просто ви не звертаєте увагу, як зараз вдягаються підлітки: оверсайз притлумлених кольорів, в’язані шапочки за будь-якої погоди і яскраві шкарпетки! Ваші костюмери чітко дотрималися сучасної підліткової моди? 

- Наші художники по костюмах Альона Гресь і Кароліна Шеремета – просто прекрасні! Вони дуже тонко відчули цю історію. Альона приходила до нас, коли ми ще в лабораторії займалися (тобто, де всі були собою в своєму одязі), щоб подивитися, який стиль у наших акторів. З деякими героями нам було трошки важко, бо, наприклад, Сашко зовсім інакше одягається в житті! Він модний, а у фільмі треба було зробити його простішим.

А в деяких, навпаки, ми трохи запозичили у акторів стиль для їхніх героїв, але поліпшили його. В плані костюмів у нас дуже круте попадання ще й тому, що Альона має дітей такого віку, бачить, як вони вдягаються, відчуває, що зараз відбувається в підлітковому стилі.

Плюс, мені здається, що ми звикли (чи нас привчили) до сексуалізованого зображення дівчат-школярок у кіно. І я рада, що у нас немає стереотипних штук типу дівчатка в коротеньких спідничках. Зараз їхній стиль – це речі «оверсайс» і «унісекс», це дійсно так, як виглядає сучасна молодь.

- Коротка стрижка головної героїні Маші – це вимога сценарію?

- Акторка Маша була з коротким волоссям від самого початку. Ми просто трошки змінили її зачіску. Сценарій цього не вимагав, але насправді – колись у мене майнула думка, що я хотіла б героїню з коротким волоссям, та я була абсолютно відкрита до того, якою буде героїня – мені хотілося зробити образ, який би їй пасував.

- Делікатне питання: підлітки ж у цей період швидко ростуть, змінюються і фізіологічно, і в плані стилю: хтось міг пофарбуватися, підстригтися, зробити пірсинг! А у вас показано невеликий проміжок часу. Як боролися, чи маскували зміни?

- Звісно, ми попросили наших майбутніх акторів ніяк не змінювати зовнішність, оскільки їхні образи вже були продумані. Але ми їх усіх постійно стригли – і хлопців, і дівчат, тому що весь час треба було повертати той же вигляд – ми знімаємо в рамках 5-ти зимових днів – звісно, що вони мали виглядати однаково!

До речі, нам закидають: які ж підлітки без підліткових прищів? Це справді важливо, коли хочеш зняти реалістичне кіно, і мені теж хотілося б, щоб шкіра у них була неідеальною. Але в цьому якраз і є проблема довгих зйомок! Я (як людина, в якої було підліткове акне) добре знаю, що прищі постійно мігрують по обличчю. А це означає, що якщо ти захочеш лишити їх для реалістичності в кадрі, то в одній сцені вони будуть на цьому місці, а в наступній – на зовсім інших місцях! І якщо ці сцени будуть стояти поряд у монтажі, все зруйнується і виглядатиме дивно. Через це нам довелося їх гримувати. 

У НАС Є АМЕРИКАНСЬКИЙ ДИСТРИБ’ЮТОР, ЯКИЙ КУПИВ ФІЛЬМ І ВИПУСТИВ ЙОГО В ОБМЕЖЕНИЙ ПРОКАТ У США

- Моя донька зараз на навчанні в Нью-Йорку, і коли я сказала їй, що ходила на «Стоп-Землю», вона мені схвильовано: «Круто, я теж хочу! Там знімався мій хороший знайомий Артем Слюсаренко». Кажу: «Зараз подивлюся, кого він грав, бо я ж акторів ще не запам’ятала». Подивилася, кажу: «Такий класний хлопчина, мені теж сподобався!». Вона вже не дочекається, коли фільм подивиться.

- Клас! Я рада і дуже надіюсь, що Артем продовжить роботу в кіно. Він пішов учитися на акторську спеціальність після наших зйомок (і раніше планував, але думав, що, можливо, на режисуру вступатиме). Зараз вчиться в Карпенка-Карого на 2-му курсі, йому дуже подобається.

А ви перекажіть доньці, що вона, якщо сильно захоче, зможе подивитися «Стоп-Землю» і в США. На превелике щастя, у нас є американський дистриб’ютор, який купив фільм і випустив його там в обмежений прокат, в ту ж саму дату, 21 січня – прокат почався у великих містах і також на VoD-платформах. Тобто, якщо ви в Америці, то можете купити «Стоп-Землю» і подивитися. Це дуже приємна штука, що фільм подорожує!

Я дуже сподіваюся, що цього року буде також прокат у Німеччині та можливо – у Словакії. Є кілька компаній, яким сподобався фільм, і вони його в обмежений прокат арт-хаусу в себе вдома купили.

- До речі, «Стоп-Земля» заявлявся спочатку як копродукція? Але все ж, зняла його Україна сама?

- Справді, на початку у нас був литовський копродюсер, наш партнер, він хотів підтримати фільм, якась частина бюджету була розпланована для копродукції, але так сталося, що нас не підтримав литовський фонд, у який ми подавалися, і вже не було часу ще десь подаватися. Це така штука: коли робиш фільм про підлітків, і вже знайшов героїв, ти маєш знімати якомога швидше. Люди дуже швидко змінюються – це крихкий момент, який треба було вловити, і ми вирішили трошки стиснути бюджет і зняти його за ті 85%, які у нас є від держави. Це абсолютно українське виробництво.

МИ НАМАГАЛИСЯ КОНТРОЛЮВАТИ ВСІ КОЛЬОРИ, ЯКІ Є В КАДРІ: СТІН, ДРІБНИХ ДЕТАЛЕЙ, РУЧОК, ЯКІ ЛЕЖАТЬ НА ПАРТІ, ПАРТ

- Кошторис фільму становив 25,7 млн грн. Відповідно, 85 відсотків, які вам надали державні інституції (Держкіно, УКФ та УІ) склали 22 мільйони гривень.

- На моє щастя, я, як режисер, взагалі не мала жодного відношення до бюджету і кошторису. Були фахові люди, і продакшн, і продюсери, які працювали над цими моментами, я їм дуже довіряю, і як режисер мала справу тільки з творчими задачами. Навіть інші департаменти, художній або операторський, мали більше з цим справу.

- Який етап кіновиробництва «з’їдає» найбільшу частину коштів? Бо, наприклад, зірок із захмарними гонорарами у вас не було, якихось глобальних спецефектів теж.

- З моєї точки зору, якраз художня частина (художні зміни, камера, освітлення) – це, мабуть, найдорожчі штуки, які є в нашому кіно. Ми намагалися контролювати всі кольори, які є в кадрі: кольори стін, дрібних деталей, ручок, які лежать на парті. Парти, до речі, були також виготовлені нашою командою художників, спеціально з білою поверхнею, яка працює як пінка (тобто вони ще й для освітлювання дуже-дуже допомагали нам). Таких парт ми не змогли знайти в реальності, нам довелося їх виготовити, плюс двері в коридорах – ми повністю замінили на певний час двері на ті, які нам більше подобалися.

Сонячна система спеціально намальована для того, щоб повісити її у коридорі, кімнати всіх персонажів розроблені абсолютно з нуля. Це не те, що ми знайшли гарні кімнати – зайшли туди і знімали, таке майже неможливо. Якщо хочеш досягти високого візуального рівня, це коштує дуже дорого.

Я розумію, коли кажуть: ой, цей фільм, який коштував майже 25 мільйонів, а в прокаті заробляє дуже мало… Таке кіно, дійсно, не має великої аудиторії для того, щоб відбити свій бюджет, і то, говорять – це солідна сума, яку ми вже зібрали. Дуже круто, що люди пішли на фільм у кіно!

Нас хвалять, що кіно прекрасне з візуальної точки зору, і що ми змогли досягти акторської реальності, тобто – відсутності акторської умовності, але це досягається довгим часом зйомок і великою кількістю грошей. А для того, щоб це було гарно втілено, мають бути найкраща камера, дуже хороша лінійка об’єктивів, класне освітлення (яке у нас є в кожному кадрі, інколи навіть у натурних сценах). Тобто, для того, щоб це виглядало просто і красиво, це має бути дуже дорого. Колись наш художник-постановник Макс Німенко (який мав досвід історичної кіно-реконструкції в серіалі «Кава з кардамоном»), сказав, що, якщо хочеш, щоб у кадрі хутро виглядало як справжнє, це має бути справжнє хутро! Тому багато з того, що люди побачили, оцінили візуально – це велика і вартісна робота, це дійсно стільки коштує, на жаль чи на щастя.

ЗВІСНО, НЕ З ВАМИ І НЕ В ПУБЛІЧНОМУ ПОЛІ, АЛЕ Я ВИКОРИСТОВУЮ НЕНОРМАТИВНУ ЛЕКСИКУ І ЛЮБЛЮ ЇЇ

- Ви застосували цікавий засіб: у фільмі є документальні фрагменти, де актори наче від себе говорять.

- Це не зовсім документальні фрагменти. Це просто частини фільму, які знімалися в документальній формі, тобто, у нас не було дублів під час цих розмов, ми нічого не перезаписували, просто змінювали картку в камері для того, щоб це знімалося одним великим планом. Напередодні ми домовилися, що це буде розмова, в якій ти можеш розказувати щось від себе, а щось придумувати, але в будь-якому разі – я говоритиму з персонажем. Тобто, звертаюсь до Сені, який втілив персонажа Сеню. Він розказує про своїх найкращих подруг Яну і Машу, які насправді, у реальності не є його найкращими подругами.

Так само Даня, він доволі товариський хлопець і дуже-дуже подружився з усією групою, а грає самітника, сумного Амура, який осторонь від усіх. Він зіграв у «документальній» частині людину, яка відчуває самотність і ніби не має друзів.

- А ми повірили.

- Це класно, ми на це й сподівалися!

- Хочу звернути увагу на українську мову персонажів – здебільшого чиста і правильна (хіба що в «документальних» частинах траплялися маленькі лінгвістичні неправильності). Ви тренували їхню вимову?

- Можливо, в основній частині фільму вони говорять більш літературно, але це все одно їхня мова, не написаний текст. Мені було важливо, що теми ми задаємо і вони прописані в сценарії, але вони від себе все одно проговорюють, як вважають за потрібне. Всі оці: «торжественно», «штанін», «тусівка», «конечно» – це абсолютно їхні речі, які вони вносили, і мені подобалося лишати їх.

- А тепер моє головне зауваження, як глядача і мами: навіщо ваші чудові персонажі ото так матюкаються?

- Розумію ваше запитання (посміхається), але ж я теж такою мовою говорю! Звісно, не з вами і не в публічному полі, та я використовую ненормативну лексику і люблю її. Вона для мене має важливе емоційне забарвлення, і деякі речі я не можу сказати без використання таких слів (особливо в побуті чи в особистому спілкуванні з рідними людьми). І ніде правди діти, наші актори дійсно її використовують, тому ми вирішили, що очищувати від матюків їхню мову не будемо.

- Прочитала в Фейсбуку коментар однієї вчительки на кшталт: «Такий хороший фільм, повела на нього свій клас, але коли почалися матюки, мені хотілося втекти, щоб не втратити репутацію – я ж дітей лаю за такі слова, а вони їх тут на широкому екрані чують. Хотіла порадити колегам повести класи, а тепер боюся». Бачите, який клопіт тепер педагогам – вести чи не вести?

- Я думаю, що це не те, за що варто лаяти! І ця ностальгічність та реалістичність виникають тому, що люди впізнають себе, свої компанії і своїх друзів саме в цьому сенсі. Ми дійсно так говоримо, і я впевнена, що діти нічого нового там не почули, на жаль. Така реальність. Це особистий вибір кожного, і в нашому класі не всі використовують цю лексику. Наприклад, дівчина Оксана, яка зіграла старосту класу – їй це не властиво, вона ніколи не вживає таких слів, ні в живому спілкуванні, ні у фільмі. А Маша, як персонаж, при батьках такого не говорить, але з друзями використовує ще й як! Тож кожен герой вибирав для себе, як і де він це застосує.

- Ще мене весь час мучить питання: хто ж Маші весь час писав інкогніто? Ви самі відповідь знаєте, чи це абсолютно для всіх секрет?

- (Посміхається). Я вирішила не знати відповіді, тому що для мене набагато важливішим був факт переписки, факт близькості з людиною, яку ти зовсім не знаєш і дуже абстрактно уявляєш, але можеш раптом щось таке їй писати.

- Мені дуже хотілося, щоб це виявився Сеня.

- Я розумію, і ви праві, як глядач, що це міг би бути він. Зараз в соцмережах багато дискусій, хто це міг би бути, різні-різні версії, тому з боку команди і мене, як авторів цього фільму, було б жорстоко позбавити людей теми для такої цікавої дискусії.

В АНГЛІЙСЬКІЙ НАЗВІ ЗРОБИЛИ ТРАНСЛІТЕРАЦІЮ УКРАЇНСЬКОЇ, Й ІНОЗЕМЦІ ПЕРЕПИТУЮТЬ, ЩО ОЗНАЧАЄ «STOP-ZEMLIA»?

- «Стоп-Земля» – це ж назва гри? Я запитала у своїх дітей, вони сказали: ну, звичайно, ми знаємо цю гру, вона ще називається «Підлога – це лава». І це, власне, була робоча назва фільму.

- Так, «The floor is lava» – це англійський відповідник нашій назві, але ми вирішили не перекладати, бо коли перекладаєш, губиш багато інших сенсів, які є в планетарній назві «Стоп-Земля». Мені подобається це замороження моменту: пошук інших людей наосліп, зупинка, розплющування очей. Там багато всього такого, що мені дуже подобається в цій назві.

Тому вирішили в англійській назві зробити транслітерацію української назви, і ніхто з іноземців на закордонних показах не розуміє, перепитують, що означає «Stop-Zemlia»? (Сміється).

- Чи є вже в планах зйомки нового повнометражного кіно?

- Звісно є, це для мене зараз найцікавіша тема, бо я не очікувала, що «Стоп-Земля» буде такою резонансною для мене особисто. Все, що зараз відбувається, мене вдарило доволі потужно, це треба пережити. Зараз я знаходжуся в трошки сюрреалістичному потоці різних відгуків, і розумію, що вони починають впливати і формувати те, про що я думаю, як про наступну ідею.

Я заднім числом намагаюся оцінити й проаналізувати «Стоп-Землю», з’ясувати, що в ній спрацювало, але так робити не слід! Я би не хотіла, щоб таке зі мною траплялося, мені хочеться суто підходити до кожного наступного фільму, не думаючи наперед про те, як зробити так, щоб він був також вдалим. Це речі, які мені починають дошкуляти, але я намагаюся з ними боротися. Це цікавий урок, хочеться пройти цю цензуру, і все-таки спробувати почати писати. У мене є вже навіть не одна ідея, і я подивлюся, що легше піде в цьому процесі.

- Ви також будете і сценаристкою, і режисеркою свого наступного кіно?

- Я би дуже хотіла продовжити, бо я можу як режисер професійно зростати тільки на майданчику, і як сценарист – тільки розробляючи сценарії. Мені хотілося б далі рухатися і, можливо, у наступному фільмі трошки ускладнити драматургію. Тут мені було цікаво відобразити звичайне життя підлітків, а в наступному фільмі є задумка ситуації, яка буде між людьми розвиватися. Більш камерну історію розказати, яка буде чіпляти не так багато людей одночасно (не цілий клас), а стосуватиметься двох особистостей, які зустрічаються в певний час свого життя. Ось такі якісь речі, про які я зараз думаю, і дуже сподіваюся, що депресія після дебютного фільму мене не поглине, і я таки з неї виберуся. 

Любов Базів. Київ

Фото: Олена Худякова та надані пресслужбою фільму