«Люди. Тіла. Метаморфози». Путівник топ-виставами України
Укрінформ продовжує серію публікацій експертних рецензій на кращі вистави українського театрального «Оскара»
Вистава «Люди. Тіла. Метаморфози» Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру здобула номінацію «За найкращу хореографічну/балетну/пластичну виставу» IV всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії «ГРА».
Для Укрінформу її рецензує Віктор Рубан, перформер, танцівник, хореограф-дослідник, куратор і засновник Ruban Production ITP Ltd.
«Люди. Тіла. Метаморфози» – складна для виконання і вимоглива для артистів балету музично-драматичної трупи робота, створена режисером-постановником Юрієм Паскаром: багатошарова, метафорична та поетична.
Більше того, ця пластична драма абсурду стала своєрідним проривом Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру в світ хореографії.
Так, через композицію руху та взаємодію дуже ясно показана здатність людського тіла бути «спільним» разом із тілами інших та окремим. Також у цій виставі можна і побачити, й відчути поліморфність та поетику людського тіла.
Тут вражає проявлена одночасна можливість тіла, з одного боку, формувати простір довкола себе з елементів сценографії, а з іншого – бути вразливим до того, як це сформоване фізичне оточення зумовлює її, впливає на можливість / неможливість руху, визначає взаємодію, зовнішнє сприйняття тіла у співвідношенні з об’єктами поруч.
Себто, творцям вистави вдалося продемонструвати те, наскільки різні тіла акторів здатні формувати вражаючі тілесні картини з неначе єдиної «живої матерії» й водночас, вже наступної миті, – бути підкреслено різними. Після перегляду цієї вистави очевидним стає – скільки ж краси може створювати навіть природне просте розмаїття тілесності у спільному танці та рухові різних людей разом.
Сьогодні, у цифрову епоху та час пошуку власної ідентичності, глядача дуже важливо повертати саме до такої оптики сприйняття тіла. Важливо пропонувати бачити на сцені не тільки відчужені «тіло як функцію» (як це було в радянській парадигмі) або «тіло як об‘єкт» (властиве поширеній сьогодні культурі споживання), а саме – «тіло поетичне» чи «тіло як живий простір, який постійно змінюється», що ближче до більш складної «плинності» сучасності.
Очевидною є складність для виконання танцівниками театру такої хореографії (балетмейстер-постановник Олександр Віюк). Ця вистава потребує не тільки запам’ятовування хореографічного малюнку як послідовності рухів, а й володіння цілою палітрою якостей руху, різної присутності, різного типу взаємодії. Досвідчені перформери з танцювальним і перформативним (більш комплексним) досвідом могли б розкрити значно більше шарів та граней цієї роботи. Тим не менше, те, що танцівникам було непросто – максимально філігранно виконати поставлену режисером задачу, – для більшості глядачів пройде поза увагою: виконавці вельми включені у те, що вони роблять. І це працює: простір дії оживає й проявляє закладені у виставу сенси.
Музика цього спектаклю, супроводжуючи рух і дію, задає лише тональність різним частинам вистави, що є доречним саме для такої тонкої роботи.
Сценографія-трансформер (художниця-постановниця Анна Пілюгіна), що складається з прямих кутів і графічних форм, матеріалізованих через нібито побутовий предмет – стілець, – доволі вдало підкреслює м’яку потоковість та багатомірність людського тіла й руху.
Так народжується вельми атмосферна, тілесна поетична вистава, яка затягує, занурює глядача у свій пластичний плинний фантастичний світ людей, тіл і метаморфоз.
Віктор Рубан. Київ
Фото: Anatoliy Mizernyi