Ліні Костенко – 92 роки. Читаємо пророцтва геніальної українки

19 березня Ліні Василівні виповнилося 92 роки. 

І це свято, яке могло би стати загальноукраїнським, проходить на зовсім іншому, несвятковому тлі – масштабної російської агресії проти України.

Нині здається особливо актуальним, пророчим коротенький вірш-експромт Костенко. В березні 2015 року вона передала бійцям добровольчого батальйону «Київ-1» кілька примірників своєї збірки «Триста поезій» із автографами. А на титульному аркуші однієї з книг написала рядки, які до того ніхто не чув і не бачив:

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра — ви.

Це було тоді. А нині очевидно – «маленький сірий чоловічок» тепер уже «накоїв чорної біди» в тисячі разів більшої, ніж сім років (рівно сім) тому…

Колись війна вломилася в життя одинадцятирічної дівчинки Ліни. Костенко згадувала: «Мені було одинадцять. Ішов бій за Дніпро. Ми сиділи в окопі. Все гриміло і сипалося. Німці гатять по Дніпру <...> а все летить над головами у нас. По радіо передають, що бої йдуть на білоцерківському напрямку, а німці вже за горою А мені ж нудно. Сидиш між дорослих, хтось плаче, хтось молиться, хтось дрімає <...> Темно. Намацала якусь галузочку і вожу нею по стіні, пишу...».

З цього потім народилися такі рядки:

Мій перший вірш написаний в окопі,
На тій сипкій од вибухів стіні,
Коли згубило зорі в гороскопі
Моє дитинство, вбите не війні…

В неї було ще багато віршів про це – сильних, болісних, психологічно точних і глибоких. І все читається нині, як про сьогодення. То була навала нацистської орди. Тепер – рашистської. І топоніміка Київщини знову у фронтових зведеннях. Тисячі й тисячі українських дітей сьогодні, вісімдесят років по тому, також вимушені набувати такого ж сумного й страшного досвіду: сирени повітряної тривоги, бомбування, каліцтва, насилля. І більше ста дітей вже загинуло. Це тільки ті, про кого точно відомо…

А ті, хто вижили ніколи цього не забудуть. І не простять. Якась сучасна маленька Лінонька, що нині широко відчиненими очима дивиться на нову московську навалу, з часом, колись, ще опише вторгнення нелюдів-окупантів. На той час уже засуджених новим «Нюрнбергом».

Якщо ж казати про пророцтва, то не можна не згадати іншу частину творчого спадку Костенко. Її публіцистичні, точніше – світоглядні есеї. Свою доповідь двадцятирічної давнини на Конгресі Міжнародної асоціації україністів (МАУ) в Чернівцях вона назвала «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф». Яка точність прогнозу – куди там Бжезінському та Фукуямі. Адже сьогодні «маленький сірий чоловічок» з Кремля зробив усе, аби наблизити не тільки Україну, не тільки Росію, а й увесь світ до справді «глобальної катастрофи». І вийшло так, що чинником глобалізації путінських планів стала саме Україна.

Причому слово «жертва» тут – не свідчення безпорадності, а радше заклик до дій:

«Лише реальне постання громадянського суспільства може змінити ситуацію на краще. Але насамперед — нова якість мислення, як основний чинник цієї трансформації. Щоб не минуле формувало сучасний тип українця, а щоб сучасний українець був здатен формувати майбутнє.

Я сказала речі тяжкі і прикрі, — хай мені пробачать люди, схильні до поміркованого клімату мислення в режимі приколисуючих міркувань. Сьогодні вже не можна себе втішати традиційно-обнадійливим, що якось воно буде. Мовляв, труднощі, звичайно, є, але це тимчасово, час працює на нас.

Час працює на тих, хто працює на нього. Тим більше тепер, коли найгірші прогнози справдились, і в біблійних долинах заклекотіла війна, яка ставить перед світом уже остаточні альтернативи».

Так, сьогодні у важких умовах українці не захотіли бути жертвою, а навпаки – згуртувалися, встали на протистояння вселенському злу, яке уособлює путінська росія. Та так що весь цивілізований світ зафарбувався тепер у жовто-сині кольори. І весь світ дивується з української стійкості й героїзму – як же так, чому ж вони раніше не знали про цей дивовижний народ?.. Росія ж, навпаки, стає зразком блюзнірства, брехні, жорстокості, об’єктом презирливого ставлення.

Бо московія сама не зрозуміла, який вулкан розбудила. Або як писалося у фіналі публіцистичного роману Ліни Василівни: «Сторінку можна видерти. Історію — ні. От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі». А з лінії оборони починається вектор перемоги.

Олег Кудрін
Fb