Розстріляний Шевченко, архангел Михаїл, півень і лялька-мотанка

Про що нам говорять воєнні символи розбомбленої Бородянки, що місяць потерпала в рашистській окупації

Бородянка, містечко на Київщині, у цій війні дала цілу когорту потужних символів. Із тих, що запам’ятали усі, — це розстріляний рашистами Шевченко й архангел Михаїл, який зронив хреста, але меча втримав. Шафка з майоліковим півнем стала і символом стійкості, і мемом, і навіть музейним експонатом: її перенесли до Музею Революції гідності. А ще в Бородянці на руїнах чиєїсь хати знайшли ляльку-мотанку — один з улюблених українських оберегів. Стільки символів в одному місті, наче справді нам щось хочуть сказати вищі сили! Що саме? Це ми спробували дізнатися в розвідці Укрінформу.

Півень за ціною кухонної шафки

Безумовно, найвідоміший з усієї когорти символічних пам'ятників Бородянки у цій війні — це шафка з майоліковим півнем. І хоча схожі шафки потім знаходили і в інших містах, наприклад, у Маріуполі, саме бородянська стала символом стійкості. Як у данців та й усіх європейців завдяки Андерсену є стійкий олов’яний солдатик — так тепер у нас, українців, є бородянська шафка. На питання в месенджерах від друзів: “Як ти?” - нині заведено слати фото бородянської шафки і відповідати: “Тримаюсь!”

До слова, шафку зняли зі стінки зруйнованого будинку і перенесли до Музею Революції гідності. Це тепер офіційний артефакт, цінний експонат.

Як і майоліковий півень, який був зверху на шафці і теж встояв під час бомбардування. Таких півнів масово виробляли на Васильківському заводі, до війни він не вважався чимось дуже цінним, але зараз його готові купувати у колекціонерів за всі гроші світу.

- До мене щодня звертаються із запитом на придбання васильківського майолікового півня кілька людей, згодні платити немалі кошти: якщо до війни така фігурка коштувала від сили 200 гривень у колекціонерів, то нині ціна стартує від 750 і сягає до 4,5 тисяч. Зустрічав пропозиції і по 10 тисяч гривень, і навіть 1000 євро.- каже колекціонер кераміки В’ячеслав Гладушкін. - У моїй колекції залишилося всього два такі півні, їх не продаю, - додає він.

Узагалі, розповідає колекціонер, на знаменитому Васильківському майоліковому заводі випускали кілька варіантів таких фігурок півня.

- Декотрі колекціонери й дослідники називають їх шедеврами, інші кажуть, що це радянський ширпотреб. Може й так, адже роботи не є авторськими — усі васильківські півні створені за зразком декоративної посудини «Півень» авторства Валерія Протор’єва. Їх робили протягом 20 років, починаючи із 1960-х, тому таких півнів справді в Україні є дуже багато — і це добре в тому сенсі, що кожен музей може мати їх у своїх колекціях. Робили їх методом шлікерного лиття (рідка глина заливається у гіпсову форму). Тому чогось шедеврального в цих півнях справді, немає, але цей півень став символом — і тепер справа не в художній цінності виробу, а в цьому символі. Тому цілком очікувано, що нині кожен хоче мати вдома такого півня, тож і ціни так зросли. І не треба звинувачувати продавців у завищених цінах: подібні речі завжди будуть коштувати стільки, скільки покупець буде готовий заплатити, - пояснює Гладушкін.

Питаю колекціонера, чи не доцільно було б нині відновити виробництво майолікових півнів — за тими формами, за якими їх виробляли на Васильківському заводі.

- Думаю, що доцільно, але дивлячись, хто це робитиме. Знаю, що на заводі лишилися старі гіпсові форми, є нащадки художників, які там працювали — наприклад, працює син головного художника Васильківського заводу Сергія Денисенка - Юра. Якби він разом із колективом керамістів взявся за це питання, це було б чесно. Інакше, якби цих півнів почав хтось інший виробляти, не з “васильківців” — то це було би порушенням авторських прав. Хоча знову ж таки, це царина моралі швидше, аніж юриспруденції, адже зараз якусь ліцензію отримати дуже важко, а після закриття заводу доводити авторські права — теж нереально, бо в часи СРСР не було патентів, ці вироби належали підприємству. Підприємства давно нема, і документів також. Але якщо діяти морально, то це мало би бути якось так. Інакше буде кустарне виробництво із порушенням авторських прав. Ну і звісно, частину коштів від продажу виробники півнів мають віддавати на потреби ЗСУ, - пояснює колекціонер.

Також, каже В'ячеслав Гладушкін, зараз багато говорять про відродження власне Васильківського майолікового заводу після війни.

- Як на мене — це нереально, і справа не в тому, що є засилля китайської продукції, із якою важко конкурувати. Річ у тому, що завод закрився через надзвичайно дороге паливо, він працював на газі. Зараз це — неймовірно дорого, - каже колекціонер.

Якщо лялька-мотанка не вберегла свій дім, вона стає месницею

Цікаво, що на бородянській шафці в чиїйсь кухні в багатоповерхівці стояв не тільки півень. Там іще був баранець (щоправда, зроблений не у Василькові, а на Маньківському майоліковому заводі), але він не встояв, розбився від вибухової хвилі: від баранця лишилася лише частина ноги, за якою його й упізнали колекціонери.

І це теж символічно: баранець, символічна жертовна тварина, що загинув під ворожим вогнем, і півень, що зустрів на бородянській шафці світанок наступного дня після бомбардування...

- Півень — це потужний символ, - каже письменниця Громовиця Бердник, донька знаменитого філософа, фантаста і футуриста Олеся Бердника. - Півень здавна у численних культурах світу був символом перемоги Світла над Темрявою, це птах, який провіщає світанок, вогняний символ боротьби зі злом. Символ войовничості і бойової магії, а також птах, якого боїться нечисть. А в Бородянці він став символом нашої незламності. Метафорою воєнного часу. Як і шафка, на якій він втримався під час обстрілу. “Як ти?” — “Тримаюся”. 
”Як ти?” — “Стою.”

Не менш знаковою бородянською метафорою є фотографія ляльки-мотанки, яку знайшли на руїнах одного із будинків: лялька лежала біля розвалених стін, з її рук випав ключик. Це говорить про те, що мотанка була ключницею, оберігала добробут цього дому, його жителів.

- Для моєї сім’ї ця фотографія виявилася вельми драматичною. Моя мама, Валентина Бердник-Сокоринська, є знаною майстринею-лялькаркою. І вона упізнала на фото свій стиль і згадала, що цю ляльку могла зробити на майстер-класі одна з її учениць кілька років тому. Це фото назавжди залишиться в нашому архіві, і ми дуже сподіваємося, що людина, якій належала лялька, встигла евакуюватися, - розповідає Громовиця Бердник.

- Але в цьому зображенні є ще й інший символізм. Лялька-мотанка — це потужна захисна магія, це оберіг. Проте, якщо їй не вдається вберегти своїх власників, вона перетворюється на месницю-еринію, яка вдень і вночі буде переслідувати убивць, доки не знайде і не озвучить вирок, - каже письменниця.

На цій війні воює не лише військо, тут воюють і Шевченко з Пушкіним

Прострелений Шевченко з Бородянки теж став знаменитим. Новини про те, що рашисти “вдруге вбили Шевченка”, поціливши йому в груди та в голову, облетіли мережу 6 березня. Постраждав пам'ятник, за наданою радником МВС Антоном Геращенком інформацією, від вибухів російської бомби, скинутої на місто.

Письменник Андрій Любка каже: це все недарма, адже на цій війні воюють не тільки солдати й армії, але й національні символи та наративи, де за нас, за Україну, — Шевченко, а проти — Пушкін, який за росію.

- Пам'ятник Шевченку в Бородянці, насправді, ще раз підтверджує, що вся та хвиля дерусифікації, яка відбувається по країні (демонтаж російських і радянських пам'ятників, і Пушкіну також), є правильною. Бо вона показує, наскільки діячі культури, важливі в історії певних націй, є ключовими у цій війні. Річ у тім, що, коли ми говоримо про пам'ятник Пушкіну чи станцію метро Льва Толстого в Києві — ми говоримо про не просто про увічнення їхнього вкладу в скарбницю світового мистецтва (ніхто не ставить під сумнів, що Пушкін був непоганим поетом, а Толстой — прозаїком). Але увічнення їх в Україні свідчить про колоніальний статус, про те, наскільки оця імперська культура маркувала простір у нашій країні і, відповідно, позначала свою вищість. Бо якщо є пам'ятник Пушкіну та центральна вулиця Толстого в Ужгороді, у найзахіднішому обласному центрі України, це означає, що Росія будує проєкт “русского міра” від Ужгорода до Владивостока.

Постріл у голову Шевченку промовисто показує, наскільки ці символи є важливими, як вони дратують окупантів і наскільки все українське не сприймається ними. Оскільки імперська логіка будується на викривленні історії, культури — безумовно, пам'ятник Тарасові Шевченку в Бородянці сприймається ними як живий ворог. Як солдат — на культурному, історичному фронті. Адже Шевченко — один із символів України. Відповідно, Пушкін так само є символом росії. І сьогодні ця війна відбувається не тільки між солдатами, арміями, а й між наративами, між символами. Сьогодні на фронті між собою воюють і Шевченко з Пушкіним, - акцентує Любка.

- Власне от прострілений у Бородянці Шевченко — це абсолютна відповідь усім, хто, можливо десь іще сумнівається, що Росія завжди нас боялася, завжди потребувала нас, хотіла мати під собою, - каже народна артистка України, співачка Галина Тельнюк. - Ми, українці, це одвічний біль для москалів, їхня тривога і трагедія, прояв власного комплексу меншовартості. Ось тому вони стріляють по українських пам'ятниках.

Куля чи осколок, що поцілив у Шевченка — це не випадково і надзвичайно символічно. Це, зокрема, виразно говорить і про те, що у росії немає майбутнього. Вони викопали собі могилу тим, що завжди їм хотілося Україну — як найбільш бажану дівчину, що ніколи в житті твоєю не буде. Це красуня неприступна, складна, із власними проблемами. Але не твоя і ніколи твоєю не буде.

І це очевидно, що в України є в цьому сенсі — своя велична місія. Тут йдеться про ту відповідальність, яку несе наша земля. Бо це земля під знаком Шевченка, люди, що на ній живуть, завжди є під його великим словом. Захищені ним, приголублені, насварені... Адже Шевченко — не просто поет, це Пророк. Як би не було, навіть ті, хто живе на цій землі і говорить російською — все ж вони харчувалися із цієї землі Шевченка. Тут як у християнстві, коли кажуть, що атеїстів насправді немає, бо нема безвірних.

- Так само з Шевченком — згадуючи його, ми говоримо про наші основні форми, закони, ідеї, за якими живе наш народ. Тому його пам'ятник — це уособлення українського народу, - каже Галина Тельнюк.

“Перев’язка” Шевченка

Але напевне, більше за сам розстріл Шевченка (бо такий ворожий “жест” зовсім не дивує), українців вразило те, як пам'ятнику “зробили перев'язку”, полікували — одразу ж, як у звільнену Бородянку змогли зайти ЗСУ.

- Це зробили, очевидно, наші рятувальники після деокупації Бородянки — дбайливо огорнули голову Кобзаря білим скотчем, а в місцях поранення пофарбували на червоно. Це вразило найбільше. Хто б не хотів знищити нашу культуру і наш дух — ми і скульптуру полікуємо, і калину підіймемо, і Україну розвеселимо. І захистимо довіку, - коментує Громовиця Бердник.

- Це також символічно, ця перев'язка розстріляного Шевченка, - підтримує Галина Тельнюк. - Після війни наш народ буде потребувати постійної перев'язки, як і постійного лікування своєї ментальності, свого ставлення до країни. Зараз ми відкрили себе по-новому, деякі відкриття нас шокували. Тому після війни настане період, який ми маємо пройти, - з реабілітацією, правильним лікуванням, новим поглядом на життя і світ. Бо жити так, як до 24 лютого, ми більше не зможемо. Інакше ворог знову і знову прийде.

Якщо переживши війну, ти тут лишатимешся жити далі, то мусиш обирати для себе дуже високу планку відповідальності — чому ти тут залишаєшся і що ти повинен знати. Не лише “це мій дім, мій пес, мій садочок”, а на підставі ідеологічній, патріотичній, моральних і ціннісних засад. Так твориться нація, вона зараз кується у війні, як залізо у вогні. Ті, хто залишаться в Україні після війни, вже не будуть ні електоратом, ні населенням, ні виборцями — кожен буде значущою людиною. А це така, що знає свою історію, говорить своєю мовою. Це буде перша лінія фронту нашого.

Багато хто, наголошує Галина Тельнюк, особливо російськомовні, — будуть відкривати свою країну, як іноземці. З любов'ю і з радістю вчити те, що не вивчили і що пройшло повз них, те, чого їм не дали. Відкриттям буде те, що ми не знаємо своєї історії. Якщо ми встоїмо на цьому основному фронті, тоді рана під пов'язкою загоїться, - каже Галина Тельнюк.

Архангел Михаїл - символ того, що встояв Київ

Ну і ще один символ Бородянки — це пам'ятник Архангелу Михаїлу. Його встановили у місті у 2015-му — не так давно. Вразило те, що статуя верховного головнокомандувача янгольських збройних сил, що якимось дивом встояла під час вибухів і бомбардувань, зронила хреста, але залишилася стояти з мечем у руках. Переважна більшість побачила в цьому кару небесну для росіян, і разом із тим, знак, що на боці українців вищі сили.

Утім, історик Андрій Стародуб пояснює символізм бородянського архангела Михаїла більш глибоко.

- Тут треба розуміти, що Архангел Михаїл — це передусім покровитель Києва, у широкому розумінні. Бородянка, Буча, Ірпінь — це передмістя Києва, саме тут ішла битва за столицю у цій війні, і саме ці містечка спинили ворога і таким чином порятували Київ.

У столиці на Майдані Незалежності є реконструйовані Лядські ворота (неподалік Поштамту — авт.). Колись саме через ці ворота у місто увірвалася монгольська орда, це було 8 грудня 1240 року, тому сучасний київський пам'ятник архангелу Михаїлу стоїть там, на Майдані біля Лядських воріт, не просто так. Він на правильному місці, - пояснює Стародуб.

Зі слів історика, у тому, що зараз у 2022-му бородянський Михаїл на підступах до Києва встояв і не зронив меча — а відтак встояв і Київ, можна знаходити багато контекстів. Але передусім символіка того, що встояли бородянські і Михаїл, і Шевченко, у тому, що вони виконали свою місію: захистили Київ.

- Архангел Михаїл — це провідник небесного воїнства. Відтак, атака на Шевченка, його символічний розстріл — це атака на Україну. А вже удар по Архангелу — це замашка на більше. Це своєрідний підпис: вони (росіяни — авт.) проти тих, за кого Архангел Михаїл. То хто тоді вони? - каже історик.

Андрій Стародуб наголошує, що ця війна стала чимось набагато більшим, аніж просто якийсь військовий конфлікт у Східній Європі. Це щось набагато глибше. І ми з вами зараз є свідками подій, що мають апокаліптичний вимір. І це вже давно не пафос.

Тетяна Когутич

Фото з архіву Укрінформу та з відкритих джерел