Іван Чередніченко, музичний керівник Львівської національної опери

Музичний керівник Львівської національної опери Іван Чередніченко народився в Ірпені поблизу Києва. Цьогоріч 23 лютого він ночував у збудованому дідом будинку батьків, приїхавши у столицю у справах, утім, його терміново викликали повернутися на роботу у театр. Повномасштабний наступ російських військ  уже наступного ранку, із надметою завоювати Київ за три дні,  карколомно сплутав усі творчі й особисті  плани. Батьки поважного віку спочатку відмовлялися залишати  своє житло, а через кілька днів це вже стало просто неможливим, 3 березня з ними перервався зв’язок. Через деякий час надійшла найсумніша звістка…

В  останні дні травня диригент Іван Чередніченко задіяний у серії концертів у Німеччині, які пропагують українську музику і покликані зібрати кошти  для допомоги постраждалим від російсько-української повномасштабної війни. Смерть рідних від рук рашистів ще більше викристалізувала позицію музичного керівника Львівської опери стосовно блокування упродовж невизначеного терміну російської культури, яка є інструментом маніпулятивного впливу країни-агресора росії. Про все це, а також  плани Львівської національної опери із гучними прізвищами на найближчий період – в інтерв’ю  «Укрінформу».

«Страшна помста» Євгена Станковича і концерти із творами багатьох українських композиторів

- Іване, ви виступаєте з оркестром Львівської філармонії у Німеччині, де звучать  твори видатних українських композиторів Євгена  Станковича, Ганни Гаврилець, Юрія Шевченка, Мирослава Скорика. Хто організував ці концерти?

- Це благодійна серія концертів, метою яких є збір коштів для дитячих лікарень Києва. Концерти  організовує Український вільний університет у Мюнхені. Продюсує Олександр Пірієв  та його агенція. Концерти у Мюнхені й Імлінгу.  Ще підключився Регенсбург – місто-побратим Одеси, куди будуть направлені зібрані кошти від цього третього концерту.

- Це ваші перші виступи за кордоном у період повномасштабного вторгнення росії в Україну?

- Так, перші.

 - Львівська опера розпочала у травні серію онлайн-концертів «Разом з Україною». Ви диригували. Звучала  Третя симфонія Бориса Лятошинського, яка має епіграф «Мир переможе війну». Хто обирав саме цей твір? Чому?

- Це наш великий проєкт у партнерстві з «Контрамаркою». Маю надію, що він буде розвиватися.  Ми хочемо показати всю міць, всю надзвичайну природу української музики і культури. Перші два твори, які прозвучали,  - Лятошинський і Станковича «Цвіт папороті» -  у період радянської влади переслідувалися і заборонялися. Борис Лятошинський змушений був переписувати симфрнію. Опера-феєрія Євгена Станковича взагалі більше 40 років не виконувалася. Це знакові симфонічні твори, тому ми з них почали.

Далі будуть два або один концерт  такого формату щомісяця, продовжуватимемо збирати кошти на потреби постраждалих від російсько-української війни.   Щоразу буде, в основному, українська музика. На відкриття сезону плануємо виконати «Сад Божественних пісень» Івана Карабиця, присвячений 300-літньому ювілею Григорія Сковороди. Плануємо зіграти П’яту симфонію Валентина Сильвестрова та Третю симфонію Євгена Станковича у новій редакції, з дозволу композитора буде змінено текст.

- Хто буде  втручатися у Симфонію № 3 «Я стверджуюсь» для соліста, мішаного хору та симфонічного оркестру зі словами Павла Тичини, яку Євген Станкович написав ще 1976 року?

- Це буде наша редакція із Василем Володимировичем Вовкуном – гендиректором-художнім керівником Львівської опери. Коли ми спілкувалися з Євгеном Федоровичем стосовно нової редакції, він дуже зрадів. Ясно, що маестро навіть зараз не скаже, що не так задумував симфонію – як вона була написана. Там є віхові, знакові речі на слова Павла Тичини. Утім, є і «пролетаріат», радянські відголоски, які будуть змінені.

- Для  Валентина Сильвестрова та Євгена Станковича нинішній рік є ювілейним. Чи Львівська опера з цього приводу представлятиме окремі іменні події?

- Якщо, скажімо так, обставини нам дозволять, не зміняться кардинально у гіршу сторону, - ми плануємо світову прем'єру опери Євгена Федоровича «Страшна помста» до 80-ліття композитора. Це буде після ювілейної дати - на тепер визначено кінець листопада. Бо ми також залежимо від графіків запрошених митців. Це буде німецька команда постановників: режисер Андреас Вайріх та сценографка Анна  Шьотль,   Володимир Федорович Сіренко буде за диригентським пультом.

До дати ювілею – 19 вересня - ми також плануємо серію концертів, присвячених творчості Євгена Федоровича. Їхнє наповнення поки що обговорюється.

«Страшну помсту» глядачі зможуть побачити вже як повноцінну постановку?

- Так. Уже були здані ескізи сценографії, наші майстерні починають працювати над сценографією. Ми чекаємо ескізів костюмів у кінці червня. Як тільки їх затвердять – вони підуть у роботу.

- Коли розпочинається репетиційний період?

- Уже розпочався. Виконавці вже вчать матеріал. Період мізансценічних співанок буде дещо розтягнутий. Думаю, самий початок сезону – ми заплануємо здачу партій солістів. Потім проведемо деякі коректури: спочатку Володимир Федорович, потім я підключуся до текстових коректив. Потім проведемо сидячі репетиції, солісти із оркестром працюватимуть,  – це десь буде кінець вересня.  У жовтні Андреас Вайріх вже приїде у Львів і почне працювати над мізансценами.

Російську культуру Львів ставить на тривалу паузу 

- Давайте ще трохи повернемося до благодійних концертів «Разом з Україною» Львівської опери. Чи знаєте, скільки коштів вдалося зібрати першим концертом?

- Абсолютних значень  я не дізнавався. Але приблизно  їх можу уявляти за опцією, яка передбачала тим, хто купував найдорожчі квитки по 100 євро, – подячні листи від театру, які підписували  музиканти оркестру та я. Таких листів я підписав багато: можливо, 100 не було, але 80-85 точно підписав. Знаю, що «Контрамарка» вже перераховувала ці доброчинні кошти адресатам після першого концерту, зокрема, на потреби Військово-медичного клінічного центру Західного регіону для придбання реанімаційного обладнання.

- За вашими відчуттями, яким Львів став за три місяці повномасштабної російсько-української війни?

- З однієї сторони – легке питання, з іншої – складне. Львів мінливий сам по собі. Я добре пам’ятаю перші дні повномасштабного вторгнення, коли дуже багато приїжджало людей, на вокзалі відбувалося страшне. Багато наших працівників займалися волонтерством, допомагали зустрічати біженців, із поселенням, годували.

Спершу Львів, як і вся Україна,  мені видається,  був у досить пригніченому стані.  Люди не знали,  що буде відбуватися далі,   як, куди вони їдуть? Хтось залишався у Львові, хтось потім їхав до кордону –  і тому трохи сум'яття панувало. Перші два тижні, звичайно, важко було.  У місті відчувалася напруга.  Зараз потихеньку місто оживає. Вже люди думають про  майбутнє, будують  якісь плани, намагаються працювати. Бо всі ми  розуміємо:  якщо не буде працювати економіка, не буде працювати тил -  то, звичайно, Україні буде складно.

- Чи виникала ситуація, коли під час концетру чи вистави у Львівській опері лунала  повітряна тривога?

- Коли ми грали Третю симфонію Лятошинського, нам пощастило – не було.  Загалом, декілька разів звучали повітряні тривоги під час проєктів театру.

Щоразу перед початком оголошується для глядачів інформація на випадок повітряної тривоги.

Із музикантами ми намагалися вираховувати підльотні години. Домовилися, що коли прозвучить сигнал тривоги – то дограємо частину й організовано підемо в укриття.

- Маєте укриття  власне в театрі?

- Так. Звичайно, театр має оркестрову яму. Під нею – гримерки оркестру, приміщення для деяких технічних служб. Тому ми маємо досить велике укриття – як для працівників театру, так і для слухачів. Є пов’язані з цим обмеження кількості глядачів. Ми приймаємо 300-350 осіб – щоби за необхідності вони могли більш-менш із комфортом розміститися в укритті.

- Для Львова, мені здається, для західного регіону України загалом питання  блокування російської культури у період повномасштабної війни стоїть менш гостро, аніж загалом для усієї країни.  Хоча, зважаючи на велику кількість переміщених осіб, напевно, теж не все так просто. Яке ваше ставлення до цього? 

- Моє ставлення категоричне з першого дня повномасштабної війни: у Львівській опері не буде  російського репертуару. Ми, можливо, мали менше творів російських авторів, аніж інші театри. Але, звичайно, у нас у репертуарі був той же «Лускунчик», «Лебедине озеро». Це, можна сказати, вічна музика, яку має кожен театр.

Прем'єру поновленого балету «Шехеразада» ми планували на 24 лютого, 23-го пройшли генеральні прогони.  Незважаючи на те, що було пошито костюми, зроблено декорації – ця вистава в нас більше не йтиме.

Російську музику, загалом російську культуру Львів, звичайно, ставить на паузу.  Причина таких дій в тому що, на жаль,  що російську культуру пропагандистська машина країни-агресора і донині використовує як інструмент «відбілювання» російської федерації, яка чинить воєнні злочини на території України.

Коли у час війни артисти, не тільки в Україні,  виконують російські твори – то виникають дуже небезпечні  кліщі. По суті, КГБістський апарат росії давно розуміє, що саме завдяки культурі створюється показний позитивний образ країни. Він особливо потрібен країні-агресорці тепер, коли від російських снарядів загинули за понад три місяці десятки тисяч українців.

Нині російські артисти, режисери, диригенти із росії відправляються закордон як біженці, але у них є конкретні завдання переконувати світ: «давайте не втратимо вєлікую русскую культуру». (Маніпуляція вже в тому, що мало би звучати хоча б «россійскую»; бо назва Русь у нас була вкрадена московією давно).  Культура для росії є інструментом війни. Якщо ми прагнемо перемогти, то і з ним потрібно боротися.

- Який період часу має  тримати пауза для творів, пов’язаних із країною-агресором?

- Складно сказати. Бо позиція неприйняття творів авторів, які пов’язані із країною, чия  армія вбиває,  виникає на рівні усвідомлення людей. Я знаю багатьох музикантів, яким нудить від найменшої присутності російського духу, на рівні внутрішньої відрази. Не тому що культура для росії - це інструмент війни, а тому, що із вбивцями не хочеться мати нічого спільного навіть віддалено.

Пауза, думаю, на досить довгий період. Наразі не розглядається реанімація.

Українська основа творів Лятошинського  і Бортнянського

- Особлива ситуація із Чайковським. Ми не можемо перебороти російської пропаганди, якій стосовно цього конкретного прізвища понад 100 років, про те, що це виключено російський композитор, навіть якщо він мав козацьке коріння і кілька десятиліть приїздив в Україну, яка була у складі російської імперії.

- Я зараз буду казати свою особисту думку, вона є категоричною. Українське коріння Чайковського – то є історія, він мав прадіда-українця. Але проблема в тім, що Чайковський не вважав себе українцем.  Якщо прослідкувати його епістолярну спадщину – він всіляко намагався сховати своє українське коріння.

Більше того, я не бачу у творах цього композитора української мелодики. Хоча музична мова – досить абстрактне поняття і кожен її читає по-різному, залежно від свого певного музичного досвіду чи впливу творчості певних композиторів.

- Не може бути претензій до  назви «Малоросійська» - бо інакше не могло бути у 1872 році, у період  дії заборонного  стосовно української культури та історії  Валуєвського указу. Бо навіть Тарас Шевченко у 1861-му  змушений був видавати «Букварь южнорусскій» для українських дітей. Ваш аналіз Другої симфонії композитора із роду Чайок – з позицій музикознавця.

- Його вкраплення української тематики  у свою творчість – більш ілюстративне. У творчості Чайковського, його музичній мові,  я не бачу українського коріння.

- Для розуміння людьми без музичної освіти порівняйте, будь ласка, чому у музиці, наприклад, Бориса Лятошинського є українська основа, а в Чайковського це лише ілюстративні вкраплення?

- Це дуже гарний приклад для порівняння. Лятошинський також використовував, скажемо так, цитатні моменти з народної творчості. Але в нього – якщо ми візьмемо симфонічну творчість чи навіть оперну  – ніколи не було прямого цитування. Це завжди було відношення композитора до певної української теми. Тобто мотиви  було опрацьовано відповідно до того, що відчував композитор, слухаючи народну українську музичну спадщину. Це також є показником глибинного сприйняття. Лятошинський десь брав трохи мелізматику (невеликі музичні звороти), а потім намагався підкреслити їхню семантичну - значущу роль підтексту.  У Чайковського натомість це просто  ілюстративна складова – щоби показати: є малороси   і в них досить «пріятная» музика. Мені здається, що це пряма цитата. У нащадка Чайки не було бажання заглибитися в мелос.

Можемо порівняти із музикою Дмитра Бортнянського, який і вчився в Перербурзі, і жив там, і працював. Однак він має дійсно українську мелодику й українське коріння у своїх творах. Звичайно, з віяннями (бо відкладалися і якісь життєві ситуації) як європейської класичної школи, так і не стільки російської, як різних тогочасних напрямків, які концентрувалися у тогочасному Петербурзі. Бо росія вже тоді збирала весь світ європейської культури, щоби вивищити свою і перекрити свої ганебні звірства, зокрема, у Батурині у 1708 році. (Дмитро Бортнянський народився 1751 у Глухові – столиці поновленої Гетьманщини, яка проіснувала до 1864 року, місті головної резиденції гетьмана Кирила Розумовського. – Авт.).

Я впевнений, що це стратегія росії, яка ведеться від Пєтра першого. Не могли вони утвердитися «вєлікою московією»,  для просування у цивілізованому світі знадобилася «вєлікая росія», загарбницька суть якої незмінною залишається донині. Ця стратегія працює досить успішно, вона модифікується, підлаштовується під поточні моменти.

Якщо прослідкувати всі  європейські фестивалі – в основному, вони мають фінансування з росії. І ми з цим мусимо боротися. Ми мусимо показувати, що є сильна українська культура.

- Нині актуальною для України  є присутність у репертуарах оперних театрів постановок сучасних вітчизняних композиторів. Львів є у цій площині позитивним прикладом. Що далі?

- Це стратегія Львівської опери не один рік – наповнення репертуару творами сучасних авторів.

Ми ще до повномасштабної війни з Олександром Родіним планували балет по Станіславу Лему «Соляріс». На сьогоднішній день він майже закінчений композитором. Зараз працюємо над певними правками до лібрето.

- Це такий же варіант, як замовлення Іванові Небесному написання музики до опери «Лис Микита»

- Трошки не так. Складно чітко зробити поділ між бажанням композитора і замовленням театру. Конкретно у цьому випадку був симбіоз. Я, як музичний керівник театру, почув музику Олександра Родіна. Коли ми почали спілкуватися, він сказав, що хотів би писати балет «Соляріс». Після цього я прийшов до Василя Вовкуна як художнього керівника – ми спочатку удвох обговорили ідею, потім на художній раді узгодили. Театру видалась ця тема дуже цікавою. Тому ми зараз в активній роботі.

Ще, до речі, була також Олександру Родіну приблизно півроку тому замовлена велика опера. Поки що я не маю права розголошувати подробиці. Але вже майже написано лібрето і композитор вже почав писати перші ескізи до арій, до дуетів.

Також ми замовили балет Івану Небесному. Поки не буде офіційного релізу театру, про нього теж ще не можемо поширюватися.

У нас постійно ведеться – це нефайне слово – але селекція. Ми в постійному пошуку нових авторів і тем  саме українських композиторів. У нас фактично на наступні  4-5 років десь 8 прем’єр саме української музики. При хорошому продажі квитків, при нормальному функціонуванні  може забезпечувати 2-3 прем’єри в рік, в сезон. Ми плануємо, що із кожних 3-х прем'єр дві – це буде саме українська нова музика на замовлення.

Особиста трагедія

- Ми не можемо оминути у розмові трагедії вашої власної сім'ї у період повномасштабного російського вторгнення. Наскільки смерть від російських куль ваших батьків змінила ваші творчі  бачення?

- Все змінила.  Важко це передавати словами. Звичайно, після цієї трагедії і подібних особистих  погляди  радикалізуються. Зникають напівтони, коли припускають, що хтось із росіян є поганим, а хтось не дуже. Якщо росія понад три місяці веде повномасштабну війну в Україні – відповідальними за злочини має бути вся їхня злочинна країна. Хоча намагаюсь працювати з холодною головою.

- Коли ви були востаннє в Ірпіні?

- На початку квітня. Треба було знайти тіла батьків, об'їздити морги. Інформація була від сусіда-очевидця про  розстріл моїх мами і тата. Коли вийшли рашисти з Ірпеня, буквально наступного дня, нам дали дозвіл приїхати.

Вивозом тіл загиблих від дій російських військових займалися волонтери, ДСНС, поліція, тероборона. Тоді був ще досить сумбурний час, тому ніхто не знав, куди відвезуть тіла. Ми об'їздили три морги: у Боярці і два у Києві, на території обласної лікарні та на Оранжерейній.

Потім ми з сестрою займалися похороном. Спочатку не дозволяли хоронити в Ірпіні. А потім так склалося, що зателефонували 10 квітня і повідомили, що наступні два дні можна це там зробити.

- Батьки постійно жили в Ірпені? Чим вони займалися? Ви там народилися?

-Так. Я народився у будинку, якого зараз не існує. Донині там «прописаний». Дім побудував мій дід.

Моя мама – пенсіонер, але працювала у фармацевтичній корпорації Arterium головним маркетологом. Мій батько вже був на пенсії, чорнобилець-ліквідатор, у нього зі здоров'ям було не все добре. Ходив з допомогою ходунка. Цей помітний пристрій для пересування був біля нього, коли батьків розстрілювали. Тобто та російська сволота бачила, у кого стріляла.

- Ви намагалися забрати батьків із містечка, яка стало небезпечним при спробах російських віськ захопити Київ із 24 лютого. Потім втратили із мамою і татом зв'язок.

- Я 23 лютого був у Києві, планував не їхати звідти до початку березня. Але зателефонували з театру зранку, як потім стало зрозуміло,  напередодні повномасштабного вторгнення росії в Україну, і покликали у Львів. Бо відмовився виступати запрошений диригент. Мене викликали, це моя вистава, я мав її вести.

Тоді 23-го – така ситуація - я мамі запропонував погостювати у нас.  Батьки відмовилися. Коли приїздив у Київ, я завжди  ночував  у батьківському домі в Ірпені… Поїхав звідти десь о 16-й годині.

Моя сестра також живе в Ірпіні, в іншому будинку. Коли все почалося і вони виїжджали із сім'єю, її чоловік запропонував виїхати своїй мамі  і  також нашим батькам – категорично відмовилися. Потім 3 березня ми втратили з ними зв’язок.

Телефонували до волонтерів, хотіли самі приїхати за батьками. Навіть домовилися з волонтерами, що вони могли би дати на тій стороні машину, щоби я міг батька забрати, бо він би не пройшов потрібну відстань. Але 11 березня о другій ночі мені написала волонтерка, з якою домовлялися про зустріч та допомогу, що рашисти зайняли всю ту частину Ірпеня і потрапити туди неможливо. Ми були постійно з нею на зв’язку. Вона обіцяла, що як тільки стане можливою евакуація – вона зателефонує і я зможу приїхати…

- Перепрошую, що детально розпитую, але про такі злочини російської армії варто оприлюднювати інформацію.

- Я теж так вважаю. У мене є медичні висновки огляду тіл батьків, які свідчать, що їхня смерть настала саме від кульових поранень. Двох літніх людей просто розстріляли, прийшовши на нашу українську територію.

Валентина САМЧЕНКО

Фото надані Львівською оперою