Володимир Шейко, генеральний директор Українського інституту

Комплексна репрезентація України за кордоном засобами культурної дипломатії для формування ставлення до нас решти світу– так сформульована місія однієї із наймолодших державних установ, яка має назву Український інститут. Подібний у Польщі, наприклад, - Інститут Адама Міцкевича, працює вже більше двох десятиліть. Наш, відколи повноцінно почав діяти, – ще трохи навіть не чотирилітній, хоча розпорядження уряду про його створення датоване 21 червня 2017 року.

Гендиректор Українського інституту Володимир Шейко мав тривалий досвід роботи у структурному підрозділі Британської Ради, яка багато десятиліть представляє культуру й освіту Сполученого Королівства по всьому світові. Через три роки каденції він на конкурсній основі вдруге отримав посаду очільника інституції - амбасадора української культури.

Провокативно каже, що Український інститут з’явився вчасно. І пояснює це тим, що тільки нещодавно ми по-справжньому «наростили м’язи»: «Українська культура – кінематограф, література, виконавське мистецтво - лише нещодавно набули суб'єктності, багатства і різноманіття, що дозволяє нам гідно представляти її за кордоном». Додає, що, звичайно, краще би було, якби це вже робили триваліший термін.

Із Володимиром Шейком «Укрінформ» говорить про запити іноземців на українську музику, драматургію, кіно у період дії воєнного стану. Про бойкотування російської культури за кордоном. І про те, що після 24 лютого в Україні призупинене фінансування проєктів всіх державних інституцій культури.

Мішенню у цій війні є й ідентичність та культура

-  Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний про можливе повномасштабне вторгнення росії в Україну говорив публічно, на велику аудиторію, ще за кілька днів до 30-ліття відновлення Незалежності України – і це пояснює, чому ЗСУ дали гідну відсіч військам путіна уже з перших широкомасштабного вторгнення. Чи в Українського інституту був конкретний план дій на випадок повномасштабної війни? Чи стали воєнні дії росії для вас як керівника інституції несподіванкою? Чи відразу були готові утримувати культурний фронт у надзвичайних умовах?

-  Зараз часто кажуть, що це три місяці війни, яка розпочалася 8 років тому, а триває вже понад 300 років. Це влучна метафора, бо вона описує постійну загрозу, яку росія становить для України.

Звичайно, кілька місяців перед лютим ми всі жили  у передчутті чи то війни, чи принаймні локальної ескалації війни на сході України. Утім, для багатьох із нас таке повномасштабне вторгнення стало несподіванкою, в тому числі особисто для мене.

Разом з тим ми з командою не сиділи, склавши руки, розуміли, що треба убезпечитись. Ми розробили внутрішні протоколи Українського інституту у разі запровадження надзвичайного чи воєнного стану або початку активної фази воєнних дій. Ми для себе визначили, як мають поводитися члени команди, яким чином дбатимуть про особисту безпеку, як ми комунікуємо між собою, розробили алгоритми інформування команди про події чи рішення керівництва,  про те, яким чином ми ведемо документообіг. Окремий блок був присвячений тому, як комунікувати з іноземними партнерами. Тобто цю роботу ми почали не 24 лютого, а завчасно.

Ми бачили, що партнери теж хвилюються, чи будуть здійснені наші проєкти, чи ми зможемо дотриматись усіх запланованих домовленостей. Відповідно, ми з ними проробляли кілька сценаріїв дій: коли все йде, як раніше заплановано, або якщо трапляється ескалація, то як ми зберігаємо проєкт, переносимо його на інший час чи скасовуємо взагалі.

-  Скільки із запланованих Українським інститутом проєктів через повномасштабну російсько-українську війну довелося скасувати чи відтермінувати?

- Із близько 80 проєктів, які ми планували на 2022 рік, нам довелося скасувати близько 20. Вони або мали відбутися на початку весни, або передбачали активні подорожі учасників за кордон чи повністю залежали від фінансування Українського інституту.

Наприклад, це кілька представлень українських музикантів на іноземних фестивалях, зокрема, на шоукейс-фестивалі у Відні Waves Vienna. Згодом разом з фестивалем ми зібрали 15 тисяч євро від аудиторії фестивалю на те, щоб Україна все ж була там представлена.

Не проводимо конкурс в рамках програми підтримки українських студій імені Лисяка-Рудницького. Програма передбачала підтримку осередків україністики в іноземних університетах, переклади наукової літератури з української на іноземні мови, організацію конференцій, дискусій та лекцій, написання та публікацію статей. На 2023-й перенесли велику виставку в Нью-Йорку, присвячену «Щедрику» Миколи Леонтовича, приурочену до 100-ліття його прем’єри у Сполучених Штатах.

Оскільки фінансування всіх державних інституцій культури, включно з Українським інститутом, було призупинене після 24 лютого, чимало проєктів втілити просто неможливо.

-  Серед головних інструментів діяльності Українського інституту на перше місце ви ставите презентацію сучасного українського культурного продукту закордонній аудиторії через гастролі, концерти, літературні читання, фестивалі, виставки, кінопокази, перформанси. Скільки їх за останні три місяці все ж було проведено за участі інституції?

- Понад два десятки безпосередньо зробив Український інститут і ще, принаймні вдвічі більше, це проєкти, які відбулись за нашого посередництва, сприяння, участі у формуванні програм тощо.

Роботи у нас значно побільшало після 24 лютого. І до і після культурна дипломатія залишається інструментом виживання для України, я в цьому абсолютно переконаний.

Виживання України як держави, як суспільства у цій війні. Тому що мішенню для російських загарбників є не лише наша територія, люди, інфраструктура, а й наша ідентичність, історія, національна пам’ять, культура. Цей фронт є не менш важливим.

Після 24 лютого ми відчули шалений попит на знання про Україну. Світ раптом відкрив для себе найбільшу країну Європи, яку дотепер воліли не знати, не помічати, або просто не дуже розуміли. Щоб збагнути, чому трапилася ця війна, коли вона може закінчитися, хто такі українці, чим вони відрізняються від росіян – світ раптом відчув шалену потребу довідатись про Україну саме через культуру.

Що зруйновано в Україні - має зв'язки з Уельсом, Австрією, Польщею, Німеччиною, Італією

- Від кого Український інститут отримує шквал запитів про культуру й історію України?

- Від журналістів, редакторів, керівників мистецьких інституцій за кордоном, наприклад, кінофестивалів, музичних фестивалів, мистецьких центрів… Ми стали великим комунікаційним центром, тому що за 4 роки нас вже знають, розуміють чим ми займаємося, довіряють нашій експертизі, - тому і звертаються за порадою.

Іноді ми отримували десятки звернень за день. Нас просили надати добірки сучасного чи архівного українського кіно, партитури українських композиторів, переліки перекладеної літератури. Були запити на сучасні українські п'єси, які можуть розповісти історію та передумови нинішньої війни.

- Яка географія звернень тих, хто зацікавився Україною у період повномасштабної війни?

 - Це, здебільшого, Європа, але і Сполучені Штати, Канада, Туреччина, це навіть Австралія, з Південної Америки надходило кілька запитів. Географія дуже широка.

- Одним із найпомітніших з українською участю став травневий Каннський кінофестиваль. До чого там долучався Український інститут? Які інші проєкти інституції були за останні три місяці?

 - Уже третій рік поспіль Український інститут в рамках Каннського кіноринку зробив дві програми: Producers Network - представлення українських кінопродюсерів та їхніх проєктів і Cannes Docs - представлення чотирьох українських документальних фільмів, які шукають можливості для дофінансування, копродукції, міжнародної промоції.

У травні провели велику програму українського кіно, створеного після 2014 року, в Австрійському кіноархіві - чудовій інституції в самому центрі Відня.

Запускаємо проєкт, який називається «Листівки з України», за підтримки USAID, який фіксує зруйновану або пошкоджену культурну та архітектурну спадщину України після початку повномасштабного вторгнення. В його рамках невдовзі запустимо велику комунікаційну кампанію в різних країнах світу.

Сьогодні росія руйнує не лише українську культуру. Наша спадщина є частиною загальноєвропейського культурного надбання. Багато з того, що зараз зруйновано в Україні, особливо на сході, має історичні зв'язки з іншими країнами: Уельсом, Австрією, Польщею, Німеччиною, Італією.

Так, у Лисичанську у перший день травня від обстрілу російських військ згоріла унікальна будівля, в якій діяла гімназія. Вона входила до ансамблю бельгійської архітектурної спадщини міста. Важливо говорити про те, що об'єкти, які втрачаємо у російсько-українській війні, цінні не лише для України, а для всієї Європи.

Також Україна нещодавно була вперше представлена на одній із найбільших джазових подій у світі – на фестивалі  Jazzahead, який щороку відбувається у Бремені. Там ми вперше відкрили український стенд, презентували каталог української сучасної джазової музики. Україну представляв піаніст та композитор Вадим Неселовський з двома концертами авторської програми «Одеса – музична прогулянка легендарним містом». На сцені open-air шоукейс-фестивалю виступав джазовий квартет Leleka. У такий спосіб нам вдалося започаткувати ще партнерство з кількома джазовими фестивалями Європи та Північної Америки.

Цього року відбудеться початок масштабного двостороннього Сезону культури між Україною та Великою Британією, який ми організовуємо спільно з Британською Радою до 30-ї річниці встановлення дипломатичних відносин. Це близько двох десятків подій у рамках Единбурзького кінофестивалю, Літнього фестивалю в Грінвічі, в театрі Royal Court, кінофестивалі у Шеффілді та інші.

Ще до початку вторгнення ми розпочали й уже успішно завершили вже традиційний проєкт «Місяць культурної дипломатії України у Вікіпедії», в рамках якого ми заохочуємо дописувачів по всьому світу створювати нові статті і перекладати існуючі або верифікувати статті про нашу країну, її культуру, історію. Тому що Вікіпедія для багатьох залишається основним відкритим джерелом інформації про Україну.

- Скільки контенту Вікіпедії, за вашими приблизними підрахунками, є правдивими, а не автоматичним перекладом російських текстів, як часто раніше траплялося стосовно багатьох подій і персоналій в Україні?

- Щоби точно знати – треба проводити ґрунтовний аналіз кожної статті, але варто зазначити, що більшість статей додавались арабською, японською, китайською та іншими мовами. Малоймовірно, що ці учасники за першоджерела брали російськомовні ресурси. У рамках цьогорічної кампанії були написані 3813 нових статей, покращені 262 у 60 мовних розділах Вікіпедії. Це уп’ятеро більше, ніж торік. Тому що ця кампанія завершувалася вже після початку вторгнення і дуже багато людей по всьому світу хотіли таким чином висловити підтримку Україні, наповнивши контентом найбільшу у світі відкриту енциклопедію.

- Як Український інститут долучився до кількамісячної Венеційської бієнале, яка є одним із найпомітніших міжнародних майданчиків показу сучасного мистецтва?

- Ми розпочали програму публічних подій у рамках Венеційської бієнале у співпраці з кураторами українського павільйону. Вона присвячена деколоніальному погляду на Східну Європу, Україну і Росію. Це буде серія публічних дискусій, презентацій, лекцій в одній з центральних локацій у Джардіні, яка триватиме до осені.

На першій серії події виступали Олеся Островська – директорка Мистецького Арсеналу, художниця Алевтина Кахідзе, історик Сергій Плохій, головний редактор Ist Publishing Борис Філоненко та моя колега Тетяна Філевська, яка курує цю програму, куратори Українського павільйону у Венеції. На наступні події ми хочемо залучати спікерами, співкураторами і власне учасниками кураторів інших національних павільйонів: польського, естонського, литовського, латвійського – тих країн, яким найбільше болить питання культурних відносин з росією, і які можуть з нами солідарно говорити про те, що світова спільнота повинна переосмислити своє ставлення і своє сприйняття українського та іншого східноєвропейського мистецтва.

Не секрет, що цього року російський павільйон не запрацював. І його порожнеча є дуже промовистим приводом поговорити про ці дуже важливі речі.

Кіно країни-агресорки просякнуте імперськістю і зверхністю

- Давайте ще повернемося до Каннського кінофестивалю, де потужно була представлена Україна, зокрема, відбулися прем’єри копродукційної стрічки Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір» та «Бачення метелика» Максима Наконечного. Однак, принаймні на відстані, видається, що найпомітнішим став у Каннах все ж російський режисер фільму «Дружина Чайковського». Можливо, Україні не вистачає на таких міжнародних подіях трохи спланованих провокативності й епатажу?

- Провокації й епатаж доречні лише тоді, коли нічого іншого запропонувати не можна. А на Каннському фестивалі треба дивувати фільмами.

Режисер Максим Наконечний перед показом виголосив чудову промову, яку помітили французькі й інші іноземні медіа, зокрема CNN. Знімальна команда фільму зробила перформанс для привернення уваги до війни в Україні і блокування у соціальних мережах інформації про страшні воєнні злочини, - вийшовши з плакатом «Росіяни вбивають українців. Ви вважаєте, що говорити про цей геноцид — це потенційно неприйнятний контент?» Якщо це вважати епатажем чи провокативним елементом – то вони були.

Українська присутність не вичерпувалася фільмами й акціями. Я долучався до дискусії за участі Агнешки Холланд, керівниці Європейської кіноакадемії, та інших кінофахівців. Говорив про стан, перспективи, проблеми українського кіно та необхідність виключення росії з міжнародного культурного простору.

Треба розуміти, що Каннський фестиваль як глядацька кінопрограма і Каннський кіноринок – це різні історії, команди, аудиторії, задачі. Україна на кіноринку була в центрі уваги, на презентаціях і дискусіях були повні зали. Великий резонанс викликав ролик, який ми зняли про українських продюсерів. Команда кіноринку – від його очільників до технічних фахівців - була вражена тим, що країна, де йде війна, може так представляти своїх продюсерів.

Зараз увага до України захмарна. Нам не потрібно епатувати, щоби бути цікавими – ми уже цікаві. Україна має пропонувати іншим зміст, а не форму (чим, власне, є епатаж).

-  Чи не є одним із дієвих механізмів викреслювання з інформаційного простору російської культури – повне її ігнорування, навіть на рівні називання прізвищ?

-  Мені здається, що на користь Україні зіграла і прес конференція російського режисера Кіріла Сєрєбрєннікова в Каннах. До його постаті була велика увага, але вона не затьмарила Україну. Навпаки, він дискредитував себе спробою відбілити репутацію російського олігарха Абрамовича, закликом зняти з нього санкції, закликом підтримувати російських військових, які їдуть в Україну вбивати, ґвалтувати і красти, та їхні родини.

- Чому, на вашу думку, часто дуже насторожено сприймаються заклики бойкотувати російську культуру навіть у період, коли за понад 100 днів російська армія вчинила кілька десятків тисяч смертей в Україні і зруйнувала сотні населених пунктів?

- У нашому заклику до призупинення будь-якої культурної співпраці з росією немає нічого про викреслювання або заборону - це не працює. Ми не збираємося скасувати російську культуру як таку, бо розуміємо, що це неможливо і світ на це ніколи не погодиться.

Чим радикальніший наш заклик до бойкоту - тим більш негативну реакцію, з нашого досвіду, він отримує. Навіть директор Каннського кінофестивалю Тьєррі Фремо назвав українців, які вимагали прибрати фільм Сєрєбрєннікова з конкурсної програми, «радикалами» й «ультра».

Треба пояснювати нашу позицію виважено. Говорити, що це не заклик викреслити Росію із світової культури, а заклик тимчасового посунути росію вбік на користь України. Дати нам змогу розповісти про себе. Це можливість, якої ми дуже довго не мали, зокрема, через зусилля росії.

Другий меседж, який маємо доносити, - і це моє глибоке переконання, - що сьогодні російська культура не має для світу жодної доданої цінності. Як і держава росія не має доданої цінності - бо вона нищить усе, на чому цей світ будувався попередні 80 років. Російська культура, як класична, так і сучасна, виявилася абсолютно безпорадною, аби запобігти трагедії нищення України і радикалізації російського суспільства. Вона неспроможна подивитись на себе у дзеркало, осмислити відповідальність росії за всі її злочини.

Класична російська культура (і це теж дуже неочевидна річ для іноземців) просякнута імперськістю, прославленням війни, виховуванням нетерпимості, зверхності, ксенофобії до інших народів, покірності перед владою й обставинами. Дивовижно, що на Заході її досі вважають «гуманістичною».

-  Допоки має бути на паузі російська культура?

-  Український продюсер Ілля Гладштейн написав гарний текст,  в якому аналізує 10 російських фільмів і серіалів, знятих після 1991 року. Ці фільми показують українців як меншовартісних людей, колаборантів нацизму, хохлів, одночасно прославляючи імперську та воєнну потугу росії.

Тобто велика частка російської культури просякнута наративами, які і призвели зрештою до того, що 80% російського суспільства підтримує політику путіна і схвалює війну в Україні. За допомогою культури як інструменту впливу росія продовжує свою неоколоніальну боротьбу проти України.

За кордоном треба казати про те, що світ має розплющити очі і критично подивитися на те, що таке насправді сучасна росія. У Франції, Німеччині, Італії - колишніх колоніальних імперіях - прийнято захоплюватись «великою російською культурою». Але критично перепрочитати її, позбутися ілюзій, визнати власну відповідальність - охочих небагато.

Тому краще взагалі утриматися від презентації російської культури допоки триває російсько-українська війна, до повної деокупації території України включно з Кримом і Донбасом. Це те, чим Україна поступитися не може.

 Залучили понад 20 млн зовнішнього фінансування

- Ким і чим Український інститут пропонує представляти нашу країну у світі? Це, наприклад, Джамала? У ваших попередніх проєктах точно була Alyona Alyona.

- Ми сформували каталог українських джазових, мейнстримних і академічних музикантів та ансамблів, яких ми пронуємо залучати нашим іноземним партнерам. Серед них є й Alyona Alyona, й DakhaBrakha,, Fo Sho, інші незалежні гурти, які співзвучні запитам міжнародних музичних фестивалів.

Каталог доступний на сайті Українського інституту. Туди також ввійшли такі академічні виконавці, зокрема, як Sed Contra Ensemble (засновники Сергій Вілка, Віталій Кияниця та Андрій Мерхель), Лятошинський-тріо, контрабасист Назарій Стець, піаніст Антоній Баришевський, скрипалька Богдана Півненко.

Ми працюємо, звичайно, і з артистами рівня Джамали. До початку вторгнення планували представлення її великого нового альбому. Зараз ця ідея на паузі, але ми шукаємо можливості її реалізувати восени.

Якщо говорити про кіно, то це документальні та ігрові фільми, які вийшли у 2021 році, або ті, які мають ось-ось вийти. У Каннах був представлений, як уже говорили, фільм Максима Наконечного «Бачення метелика», який торік отримав від нас кошти на міжнародну промоцію в рамках програми proMOTION, як і інші, 5 фільмів - саме стільки ми підтримуємо щороку.

Разом з партнерами ми склали велику базу (близько ста перекладів іноземними мовами) сучасної української драматургії. Це добірка, яку пропонуємо театрам, театральним фестивалям для того, щоби вони могли робити сценічні читки або повноцінні постановки. Два роки поспіль ми відбирали п’єси через відкритий конкурс для перекладу німецькою й англійськими мовами.

- Що відбувається із фінансуванням Українського інституту у період дії воєнного стану? Які можливості ви ще залучаєте?

 -  Фінансування всіх державних інституцій культури призупинене на час дії воєнного стану. Тобто вся наша проєктна діяльність мала би бути зупинена. Однак із перших днів повномасштабної війни я і моя команда працюємо з партнерами і донорами, подаємо грантові заявки, просимо їх втілити проєкти власним коштом. Деякі проєкти вдасться провести власними силами. Загалом вдалося врятувати близько 80% запланованих на цей рік проєктів і залучити понад 20 млн грн зовнішнього фінансування.

Економічна криза в Україні триватиме ще довго, ми важко відновлюватимемося після цієї війни. І тому в розмовах, перемовинах і виступах я кажу партнерам: допоможіть нам цю кризу пройти разом, плануйте з Україною довгострокові програми, виділяйте фінансування, залучайте українських учасників.

Не треба нам щось просто давати: це не доброчинність. Так, ми просимо про допомогу, але й натомість пропонуємо свій унікальний досвід, експертизу, підприємливість, потужні творчі висловлювання, які дотепер не звучали у світі. Така співпраця потрібна, щоб через два-три роки не довелося починати все спочатку.

-  Скільки в ідеалі Український інститут потребує грошей?

-  Наш цьогорічний бюджет мав  бути близько 70 мільйонів гривень. Відверто скажу, що цього нам було недостатньо. Думаю, що він мав би бути, щонайменше, у три-п'ять разів більший за умови зняття низки законодавчих бюрократичних обмежень, які дуже сповільнюють і гальмують роботу всіх державних інституцій. Це дозволил б відкривати іноземні представництва Інституту та збільшувати присутність України на ключових міжнародних культурних майданчиках.

-  Представництва ще жодного немає?

 - Вони були у планах. Але щороку нам бракувало фінансування і заважали бюрократичні перепони. Зараз я веду перемовини з кількома іноземними інституціями і фондами про заснування точкових представництв Українського інституту в кількох європейських столицях. Сподіваюсь, усе вдасться. Наразі йдеться про невеликі проєктні офіси, але й вони дозволять нам у рази збільшити свою присутність в конкретній країні.

Спільними зусиллями – аудіогіди українською у десятках країн

-  Кілька останніх років проведення фестивалю «Дні української музики у Варшаві», на які запрошуються українські виконавці творів українських композиторів, - грантово фінансує… польська столиця. Український інститут тільки торік долучився до співфінансування. Що нам потрібно робити, щоби в України були можливості підтримувати проєкти про українську культуру за кордоном, які реалізують громадяни інших країн?

- Такі можливості були до початку російського вторгнення. Є Український інститут, Український культурний фонд, Український інститут книги. Я вважаю, що це справа честі держави Україна підтримувати такі проєкти як «Дні української музики у Варшаві», тому ми працюємо з ними вже другий рік поспіль.

- Яку суму планували виділяти на «Дні української музики у Варшаві»? Чи підтримуєте ще подібні ініціативи?

- Це порядка 20 тисяч євро – сума співфінансування, яка була потрібна фестивалю, аби провести його у традиційній триденній програмі.

Також у Варшаві є єдиний в Польщі фестиваль українського кіно Ukraina! Festiwal Filmowy, який теж відбувається частково за підтримки польської сторони, і частково - Українського інституту.

Інший приклад – це фестиваль Української академічної музики у Нью-Йорку, який був започаткований три роки тому американською музикознавицею українського походження Лією Бетстоун. Ми включилися у проєкт в перший же рік і покрили більшу частину його бюджету.

Важливо підтримувати українські проєкти, які проводять поляки, американці чи французи. Це ознака суб’єктності України, жест визнання і подяки людям за їхню роботу на користь культурної дипломатії України. Це потрібно робити – були б ресурси.

- Діяльність Українського інституту можуть відчути відразу багато українців у нинішньому часі, які вимушено через повномасштабну війну опинилися за кордоном, точно у Польщі та Австрії. Бо Український інститут ще раніше ініціював та підтримує створення українських аудіогідів у музеях та галереях світу. Чи розширювалася географія цього напрямку останнім часом?

- Український інститут у 2019-2020 роках зробив 7 аудіогідів, у польських і австрійських музеях. Згодом цей проєкт взяла під свій патронат Олена Зеленська, перша леді України. І з того часу завдяки її зусиллям було впроваджено 35 аудіогідів у 25 країнах світу. У травні цього року, зовсім недавно, був запущений український аудіогід у музеї Прадо в Мадриді. Наскільки мені відомо, він став першим аудіогідом українською мовою в Іспанії.

Проєкт надзвичайно потрібний. Він шириться і продовжується. Авторитет і публічність першої леді йому тільки на користь. Дружина президента країни може відчинити багато дверей і домовлятися на найвищому рівні про таку репрезентацію України.

- Чи не робите спроб доступнішими зробити для тимчасово переміщених українців вхід у закордонні музеї?

- Нещодавно я обговорював з мерією й кількома культурними інституціями Парижа ідею запровадження культурних послуг для переселенців з України, розпорошених Європою. Вони часто зосереджені на вирішенні побутових питань, поселенні, прилаштуванні дітей у школу або садочок, питаннях базового виживання. Не всі володіють іноземними мовами. Ми пропонували запровадити для українців екскурсії визначними пам’ятками міст українською мовою, пільговий вхід у музеї тощо – щоби люди мали контакт із французькою культурою і не перебували в культурній ізоляції. Думаю, було би добре через мережу українськи посольств поширити такий заклик в інших містах і країнах. Для цього треба знайти перекладачів, екскурсоводів, волонтерів, які будуть комунікувати з українською громадою.

Валентина САМЧЕНКО

Фото Геннадія Мінченка