Добра та тепла зірка – Регімантас Адомайтіс

Сьогодні Литва та світ прощаються з одним із останніх представників цього великого покоління литовських акторів 

Останні роки Адомайтіс хворів і не знімався. Інформаційні сплески з його ім'ям відбувалися, як правило, лише в день народження – 31 січня (2022 року якраз 85 років виповнилося).

Але цього кривавого воєнного року ще один привід з'явився. У середині березня стало відомо, що актор запросив до своєї квартири пожити сім'ю українських біженців. Тихо, спокійно, без пафосу. Ця історія така характерно балтійська, що у ній все показово.

Адомайтіс раніше жив із молодшим сином у своїй квартирі у вільнюському районі Жверінас. Але Міндаугас переїхав до дружини, і батько залишився один у досить великій квартирі. "Мені подумалося, чому б не прийняти людей, яким потрібна допомога".

Ну що сказати, Жверінас – хороший район литовської столиці, тихий, зелений, через річку від центру міста, будівлі Сейму, що стоїть на березі Няріса. Але все ж таки актор з такою фільмографією, як у Адомайтіса, з його харизмою та працелюбністю, якби працював не в СРСР, жив би у великій віллі.

А вся ця історія, швидше за все, взагалі не стала б відомою, якби не шлях, яким українська сім'я потрапила до Адомайтіса. Той розповів про свою ідею синові іншого великого актора свого покоління Юозаса Будрайтіса. Мартінас Будрайтіс – нині директор Литовського національного театру драми. І ще – він співпрацює з організацією „Stiprus kartu“ („Сильні разом“), яка допомагає розселяти українських біженців. І вже через нього цей факт став відомим пресі. При цьому Регімантас окремо попросив журналістів не роздмухувати його вчинок до розмірів чогось героїчного: «Багато хто зараз приймає українців, бо вони, бідні, і так різного натерпілися».

Згадалося, як років п'ятнадцять тому я ходив на спектакль «Зустріч» про стрічу, якої насправді не було, Баха та Генделя. Їх грали Баніоніс і Адомайтіс. А після вистави в умовах невеличкого бенкетування спілкувався з обома. Більше уваги приділяв Баніонісу, оскільки хотів зробити з ним інтерв'ю – як продовження його мемуарів, які тоді щойно вийшли, «Я з дитинства хотів грати». Але що вразило у тій зустрічі та надовго запам'яталося – доброта та усміхнена уважність Адомайтіса.

Пізніше обговорив це зі своїми друзями з Одеської кіностудії (де Регімантас грав у «Тресті, який луснув» (1982) та «Зеленому фургоні» (1983)). Вони підтвердили, що він саме такий – відкрита, добра людина, зовсім не схожа на більшість своїх героїв, жорстких, часто цинічно-брутальних. І зараз, коли багато хто згадує про актора, який пішов з життя вранці 20 червня, саме це протиріччя називають чи не найчастіше. Литовський театрознавець Дайва Шабасявічене, котра написала велику книгу про актора «Замки з піску», говорить про це так: «Я не зустрічала більш скромної та відкритої людини. Хоча, коли бачиш його на сцені, то здається, що і в житті він має бути таким самим гордечком».

Але в тому й річ, що Адомайтіс страшенно не хотів, аби його плутали з героями, з акторськими роботами, ставилися до нього, як до зірки (якою він насправді був). Хотілося, щоб його сприймали просто як людину. Та ще й жартував над цією своєю якістю, говорячи, мовляв, істинно талановиті люди – інші, і «тільки бездарні, як я, м'які».

Напевно, не дарма саме такій людині доля подарувала напрочуд гарну та символічну історію кохання. Зі своєю майбутньою дружиною Еугенією Байоріте він познайомився на зйомках фільму під назвою «Почуття» (1968). І ось як описував це Регімантас. Спроба репетиції. А далі: «Вона доторкнулася рукою до моєї щоки і… чорт його знає, якась реакція пішла. Ось так виник зв'язок». У них, як у казці, народилося троє синів – Вітаутас (1972); Гедімінас (1977) та Міндаугас (1980).

Еуґенія померла у 2011 році від наслідків гепатиту С. Регімантасу після цього було самотньо… Коли актор дізнався, що у нього онкологія, на першому етапі ставився до хвороби серйозно, зробив операцію, пройшов опромінення, приймав ліки. А потім став фаталістом більш звичайного: "Як буде, так і буде ...". Коли надійшла звістка про смерть актора, то першою думкою було, що це наслідки тієї хвороби. Але ні – кажуть, серцевий напад. З одного боку – легка смерть. А з іншого – міг би ще пожити, ділячись із нами доброю мудрістю та світлом.

Але від чого серцевий напад? Можна припустити, що від російсько-української війни, яку актор гостро сприймав, живучи пліч-о-пліч з сім'єю біженців. Адже важко було уявити, що в сьогоднішній Європі можуть розгорітися такі битви та відбуватися такі злочини.

І згадується фільм, який дав славу цілому поколінню – «Ніхто не хотів помирати» (1965) Вітаутаса Жалакявічюса. Там, до речі, не лише литовці грали, а й латишка Вія Артмане, естонець Бруно Оя. Цей фільм – взагалі, мабуть, зразок того, як можна викласти максимально повну правду в умовах радянської цензури. Коли у фіналі помирає від рани головний «лиходій» із лісових братів, він каже: «Не знаєш, який біль... Не знаєш…». Адже це можна зчитати й ширше – боляче не лише від рани, а й від того, що зробили з його країною. І це – у Радянському Союзі з уже придушеною відлигою.

Якось в інтерв'ю дворічної давнини Регімантас сказав: «Ми просто думаємо, що житимемо вічно, без кінця, і що в нашому житті є якийсь сенс – зробимо, досягнемо. Закінчується тим, що ми гавкаємо, конфліктуємо, лаємось. Дякувати Богу, ми вже деякий час живемо в Європі без (великої, - ред.) війни. Тому що, якщо ми подивимося на це таким чином, наша земля – це такий пил у космосі...».

Але ні, вийшло не так – він, який пережив Другу світову в ранньому дитинстві, на схилі днів застав спалах нової великої війни. І так уже вийшло, що саме в день його відходу кремль почав вимагати від Вільнюса повного скасування санкційних обмежень при транзиті до Калінінграда. А у разі відмови почав загрожувати, говорячи, що «залишає за собою право на дії із захисту своїх національних інтересів». Литва не поступається, й експерти третій день гадають, на які саме заходи готова піти москва. Чи може вона бути достатньо ірраціональною для бойових дій проти країни НАТО? А гуманістичний пафос фрази «Ніхто не хотів помирати» власникам нинішньої росії просто недоступний.

«Що ж… Як буде, так і буде…» – казав би, напевно, Регімантас про ці загрози нападу, якби ж не той серцевий напад.

Сьогодні, 22 червня, до сьомої години вечора проходитиме прощання з Адомайтісом у каплиці Св. Миколая вільнюського Бернардинського костелу. Заупокійна служба у том ж костелі відбудеться 23 червня, опівдні. Після чого актора поховають на Антакальніському цвинтарі. Це недалеко від центру міста. Отже, як будете у литовській столиці, можете зайти – покласти квіти чудовому актору і прекрасній людині.

Олег Кудрін

Фото з особистого архіву Адомайтіса/LRT

Перше фото: E. Blaževičiaus/LRT nuotr.