Євген Кострицький, перша скрипка Бількентського симфонічного оркестру в Анкарі

Хто вважає несправедливим бан Чайковського, хай згадає, скільки культур та митців знищила росія

Широкомасштабна військова агресія росії проти України ще більш явно продемонструвала те, наскільки культура та мистецтво не можуть лишатися поза політикою.

Багато представників творчих професій в Україні після 24 лютого взяли в руки зброю, аби захищати Батьківщину, а світом прокотилася потужна мистецька хвиля підтримки українців. Натомість російські митці, які підтримали або не засудили війни рф проти України, в культурних просторах багатьох країн стали персонами нон ґрата.

В Україні війна стала каталізатором для пришвидшення процесу витіснення з культурного простору російського, яке десятиліттями насаджувалося як «великая русская культура», а за фактом мало на меті знищення культури української.

Про війну на культурному «фронті», волонтерство, «дерусифікацію» української культури та ставлення до російської агресії в культурному середовищі Туреччини в інтерв’ю Укрінформу розповів український скрипаль, cоліст-концертмейстер, перша скрипка Бількентського симфонічного оркестру в Анкарі Євген Кострицький.

ВИСТУП НА СЦЕНІ ЗАРАЗ НЕ ПРО ЗАДОВОЛЕННЯ, А ПРО РЕЗУЛЬТАТ, НАСКІЛЬКИ ДОПОМІГ УКРАЇНІ

- Пане Євгене, нещодавно ви стали власником найвідомішої марки з російським кораблем. Отримали її на знак подяки від Посла України в Туреччині за волонтерську діяльність та допомогу Україні. Чим ви займалися як волонтер?

- Волонтерство дало мені сенс життя, відчуття того, що я допомагаю Україні, роблю свій внесок у боротьбу нашого народу проти російського агресора. У перші дні та тижні війни не мав ні сил, ні духу брати в руки скрипку, тому вантажив ящики з гуманітарною допомогою. Вже й планував їхати в Україну та поміняти скрипку на автомат – настільки гнітило мене як чоловіка те, що я не воюю…

- Скрипка теж може бути «зброєю» в руках професіонала…

- Так, розумом це усвідомлюю, а от серцем – ні. Змінив намір вступати до війська після того, як спочатку в співпраці з Посольством України в Анкарі, а згодом із Генконсульством в Стамбулі та Консульством в Анталії організували благодійні концерти на підтримку України. Ми зібрали пристойні суми, які згодом були направлені на допомогу Збройним Силам України та гуманітарну допомогу. На цих концертах грав із моїм другом – туркменським піаністом і диригентом Рустамом Рахмедовим. Він має особливий зв’язок з Україною, бо раніше грав у Києві, а його батько, відомий тенор Бабамурад Рахмедов, багато років працював у Київській опері. Рустам всіма силами підтримує нашу країну.

Мав ще бути концерт у Мерсіні, але там добре «попрацювало» російське консульство і його перенесли.  І це ще раз доводить,що ми робимо все правильно. Від самої ідеї ми не відмовилися і в планах провести благодійний концерт у Мерсіні восени.

Також із початку війни був на гастролях в Італії, де брав участь в концерті на підтримку України, брав участь у подібному концерті в польському Шецині. Планую їхати в Швейцарію. Отож, нині воюю на культурному «фронті».

- Щось ще плануєте в Туреччині окрім концерту в Мерсіні?

- У співпраці з Посольством України в Анкарі плануємо заходи з нагоди 30-річчя встановлення українсько-турецьких дипломатичних відносин і до Дня Незалежності України. Будувати плани на майбутнє важко, у творчому сенсі минуле життя зруйноване. Нема ресурсу навіть про це думати, зараз є першочергове – допомагати Україні, все інше – після перемоги. Я зараз більше переймаюся, де дістати амуніцію для наших бійців, аніж про Моцарта. Гра на сцені зараз уже не про задоволення як раніше, а про результат. А він вимірюється тим, наскільки ми змогли допомогти Україні.

ПРИБРАТИ З НАЗВИ КИЇВСЬКОЇ КОНСЕРВАТОРІЇ ІМ’Я ЧАЙКОВСЬКОГО МОЖНА У ДВА СПОСОБИ

- Ви зауважили про боротьбу на культурному «фронті». Досить неочікувано вона активізувалася і всередині країни. Чого лиш історія з Київською консерваторією варта

- Ситуація з консерваторією – це логічний процес, фактично протистояння старого радянського проти нового європейського. Така собі мініреволюція, ініціаторами якої стали студенти. Це відтворює і те, що відбувається в суспільстві з 1991 року. За часи незалежної України було кілька дуже важливих моментів, зокрема участь молоді в Помаранчевій революції та Революції Гідності. Вже виросло кілька поколінь, які мають ідейні поклики та запити на зміни в Україні, і вони не відступлять від ідеї євроінтеграції та демократичного розвитку. Багато з них – це люди, які бували за кордоном, навчалися там, не з книжок знають про надбання західної освіти та культури. Саме активна і рішуча реакція студентів, музикантів, які опинилися нині у вимушеній еміграції за кордоном стала ключовою в реагуванні на намір залишити в назві консерваторії «імені Чайковського», порушення та публічного обговорення цього питання.

А от політика та конкретні дії керівництва консерваторії виглядають досить дивно, оскільки не було громадських обговорень, просто зібрали ректорат і прийняли рішення. Там навіть кворуму не було.

- На вашу думку, яким мав би бути результат?

- Прізвище Чайковського з назви потрібно забрати. Це безперечно. Експертна рада МКІП рекомендувала Київській консерваторії прибрати з назви ім’я Чайковського, озвучивши достатні для цього аргументи. І далі бачу два шляхи. Перший – перейменування. Тоді запит суспільства має супроводжуватися голосуванням про те, ім’я якого українського композитора має носити консерваторія. Бо важко зрозуміти, за якою шкалою маємо «вимірювати» митців.  Як наприклад, доводити, що Борис Лятошинський, є українським, а не радянським композитором. Або чим він більш достойний від батька нашої класичної музики Миколи Лисенка. Так, в Україні вже є Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка, але його вклад важко переоцінити. Обговорення цього питання має бути у вимірі стратегічного планування. І якщо момент єдності суспільства втрачається, то на деякий час я підтримую британо-американський варіант. Це другий шлях – залишити назву без прив’язки до імені, принаймні на якийсь час. Хай це буде Kyiv Music Academy – як це в Британії, США та у деяких інших країнах.

Зараз же бачу велику потребу в створенні фундацій, які будуть опікуватися спадщиною українських композиторів. Бо багато того, що ми знаємо про наших композиторів, було створено радянським режимом. Багато інформації приховано  або знищено. Відновлення цього спадку є потрібним і важливим. І тоді не буде виникати питань, який вклад того чи іншого композитора в розвиток української класичної музики.

- Раніше були спроби навіть з того ж Чайковського зробити українського композитора…

- Це абсурд. Який з нього українець?! Сестри Чайковського були заміжні за російськими панами, які мали в Україні маєтки, і композитор приїздив до них на відпочинок. До речі, будинок-музей Чайковського в Тростянці «рускій мир» знищив артобстрілом. В Україні і в цій зруйнованій будівлі зокрема Чайковський писав деякі зі своїх творів, але це не значить, що він був українцем.

Також хочу нагадати про відносини Чайковського з російською владою. Для російських митців це майже завжди про загравання: для декого як шлях виживання, дехто робив це свідомо. І от Чайковський в своїй опері «Пікова дама» за Пушкіним свідомо написав картину про появу царя на балу, якої взагалі немає в літературному оригіналі. І також написав другу версію під царицю, тому що її «поява» передбачає інші слова для хору. Це про що говорить? Чайковський таким чином загравав із російською владою, намагався забезпечити успіх своєму творові.

І наостанок. Якщо хтось намагається знайти українське коріння та зробити з Чайковського українського композитора, то завтра за цим принципом Ефіопія може оголосити Пушкіна ефіопським поетом (посміхається).

- Якби був ефіопським поетом, то може б ми і залишили його ім’я в назвах вулиць…

- Це ще одне досить цікаве, в чомусь навіть болюче, питання. Якщо в регіонах України, до яких Пушкін фактично не мав відношення, процес перейменування чи знесення пам’ятників на його честь відбувається легко, то вважаю, що для Одеси такі зміни не зовсім на часі. Після перемоги – так, буде час обговорювати й вирішувати. А зараз це лиш може стати тригером болю для одеситів. Я мешкав 13 років в Одесі й досі підтримую зв’язки з колегами та друзями, тому знаю, про що говорю. Вважаю за краще не розхитувати ситуацію зараз навколо Пушкіна в Одесі, а вирішувати ці питання всередині суспільства та всередині країни поступово.

В одному з інтерв’ю міністр культури Олександр Ткаченко дав абсолютно цивілізаційну відповідь, що не потрібно зносити пам’ятники, а слід переносити їх у музеї чи інші місця. А також, що слід обов’язково подумати, коли ми щось прибираємо, що ми даємо на заміну. Він каже, що за законом ініціатива має бути  від громади. І це теж слушно.

Втілюючи зміни, маємо дивитися на перспективу, мислити стратегічно. Колись росія як той кіт мітила все своїм «рускім міром» і тепер ми бачимо, як це працює на роз’єднання, а не єднання. Тому наше завдання, «видворяючи» Пушкіна, Чайковського та інших, не дати їм такої нагоди й наостанок спричинити чвари всередині країни.

- Ви згадали про колег з Одеси. Чим живе культурна Одеса в умовах війни?

- Людина може виїхати з Одеси, але Одеса назавжди залишиться в серці. Звичайно і я, і мої колеги, хто зараз за кордоном, продовжуємо стежити за подіями як в культурному середовищі в Україні, так і в Одесі зокрема.

З квітня-травня в Одесі майже всі установи культури тим чи іншим чином відновили роботу. Одеський національний академічний театр опери та балету дає вистави, Одеська обласна філармонія працює у довоєнному режимі, вийшов на роботу Національний одеський філармонійний оркестр. Але є й болісні моменти. Ось друзі кілька днів тому відправили відео, як вода під час дощу ллється на підлогу великої зали філармонії.

Реставрація будівлі почалися минулого року в рамках держпроєкту «Велике будівництво» й мала б закінчитися у 2024 році. Роботи успішно проводилися поза цією залою, її мали ремонтувати останньою. На жаль, будівельники не дослухалися до прохань не чіпати дах, там працювали, але припинили з якихось причин. Дах «відкрили», але не закрили. Тепер, коли йде дощ, вода ллється через унікальну дерев’яну стелю на паркетну підлогу, як із душа. «Мелодія дощу» супроводжує репетицію філармонійного оркестру…

Колектив б’є на сполох, бо руйнується пам’ятка архітектури національного значення, її унікальне оздоблення. Допомогти з реставрацією обіцяла Німеччина. Маю надію, що роботи почнуться швидко й до того часу дощі не нароблять більшої шкоди.

МОВА ВИКЛАДАННЯ ДЛЯ ІНОЗЕМЦІВ У ВИШАХ УКРАЇНИ МАЄ БУТИ ЗМІНЕНА З РОСІЙСЬКОЇ НА АНГЛІЙСЬКУ

- У недавньому інтерв’ю турецький співак Озан Дайи розповів мені, що для вступу іноземців у Національну музичну академію України (Київську консерваторію, що все ще імені Чайковського) першою умовою є знання російської мови. Чому російська, а не англійська? Адже це значно звужує перелік  країн, звідки можуть приїхати студенти…

- Мовне питання в культурному середовищі – це також окрема тема. Не буду приховувати,що багато хто з представників культури, особливо радянської школи, розмовляли чи розмовляють російською. Але нині в культурному середовищі є багато тих, для кого до 24 лютого мова спілкування була російська, а нині вони перейшли на українську. І зробили вони це свідомо, за покликом серця. Природня поступова українізація відбувається в російськомовних регіонах та середовищі, де продовжували спілкуватися російською. Змінити це за один день неможливо. Думаю, розв’язана росією війна проти України вже значно прискорила цей процес.

Що ж стосується викладання російською для іноземців, то будемо відверті, що більшість викладачів Національної музичної академії України – російськомовні й не володіють англійською мовою на потрібному для викладання рівні. Також тут присутній синдром меншовартості. На жаль, іноземні студенти, які їхали до країн Східної Європи, були орієнтовані на міф, що московська консерваторія – це бренд номер один, а всі інші варті уваги, бо там дешевше навчання й нижчі вимоги. Це навіювалося роками і десятиліттями. В Одесі був ледь не філіал для навчання китайських студентів, там теж мова викладання – російська. Мову викладання для іноземців однозначно потрібно змінювати на англійську. І закладати фундамент для цього процесу слід уже зараз.

- Нині багато українців творчих професій вимушено виїхали з України, багато  з них мають тимчасові контракти за кордоном. Які настрої серед українських митців? Чи повернуться вони в Україну?

- Багато хто вже повернувся. Є і ті музиканти, які пішли захищати Батьківщину зі зброєю в руках і зараз перебувають на передовій. Багато музикантів мають чи вже скористалися привабливими пропозиціями роботи в країнах Західної Європи. На жаль, певна частина з них в Україну може не повернутися. І навіть ті, хто повернуться після тимчасових контрактів у французьких, німецьких та інших оркестрах, де вони побачили зовсім іншу організацію роботи та відносини всередині колективу, вже можуть і не виявити бажання працювати на своїх попередніх місцях.

І це знову ж ставить гостро питання про зміни та реформи в культурі. Ця можливість порівняти і зрозуміти недоліки нашої системи, сподіваюся, в майбутньому стане поштовхом до позитивних змін. Якщо цього не станеться, ми втрачатимемо найкращих і після війни. Але так само частина з тих, хто вимушено виїхав, вже зрозуміли, що в Україні є багато чого кращого, ніж на омріяному раніше Заході.

АГЕНТАМИ ЗМІН В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ СТАНУТЬ МИТЦІ, ЯКІ ЗАРАЗ ВОЮЮТЬ

- Отож ті, хто повернуться, можуть у майбутньому стати агентами змін у культурній та інших сферах?

- Думаю, першими агентами змін стануть ті, хто повернуться з фронту. Колеги, які зараз ризикують найціннішим – власним життям – заради захисту Батьківщини, вже точно не будуть терпіти до себе того відношення, яке було до початку війни, фактично рабського ставлення, яке, на жаль, передбачають наші контракти в сфері культури.

Зміни в українському суспільстві, як і в окремих сферах, ніколи не відбуваються з економічних причин, а завжди з ідейних. Це запит на волю, свободу, євроінтеграцію. Зараз ми також спостерігаємо неймовірний інтерес до всього українського в світі й це також призведе неминуче до розвитку українського мистецтва, більшої затребуваності змін. Ці зміни призведуть до більшої інтеграції у західне культурне середовище, відмови від того зашкарублого радянського, яке ще досі лишається і в культурі, і в інших сферах.

- Бількентський університет, де ви працюєте, запрошував на навчання студенів, які виїхали з України через  війну. Хтось скористався цим запрошенням?

- Бількентський університет був готовий прийняти десятьох студентів з України, надати їм можливість закінчити навчальний рік із перспективою залишитися на навчання і далі. Ми мали кількох кандидатів. Але це було в середині березня і на той час багато студентів уже виїхали в країни Західної Європи. Також слід зауважити, що в Україні не дуже розуміються на рівні турецької музичної школи та турецької освіти, що дарма, бо вона на високому рівні.

Бількентський оркестр допоміг та сприяв в евакуації членів моєї родини з Києва. Також допомогли українській скрипальці симфонічного оркестру Національної філармонії, яка встигла виїхати з Ірпеня. Їй було надано безкоштовно житло та укладено тимчасовий контракт. Вона могла залишатися тут, але прийняла рішення повернутися в Київ, коли Національна філармонія України відновила концерти.

У ТУРЕЧЧИНІ НЕ УСВІДОМЛЮЮТЬ РЕАЛЬНУ ЗАГРОЗУ «РУСКОГО МІРА» ТА ЙОГО ВПЛИВУ

- Після початку широкомасштабної агресії росії проти України у багатьох творчих колективах звільняли тих, хто підтримував війну чи не висловлювався проти неї. Яка ситуація в Туреччині?

- На першому після початку нинішнього етапу війни мітингу в Анкарі я звернувся до турецьких журналістів та міністерства культури із закликом не співпрацювати з російськими митцями, не підтримувати зв’язки з тими, хто, прикриваючись культурою, несе ідеї «руского міра». В той час я щиро вірив, що це можливо. Але в Туреччині цю загрозу не розуміють настільки, наскільки в США чи Західній Європі.

Для наочності розповім про колектив, в якому працюю. В оркестрі азербайджанці та грузини одностайно підтримують Україну, допомагають у боротьбі. А от вихідці з Узбекистану, росії, які приїхали ще за часів срср, розповідали, що «не все так однозначно». Тому й втікав вантажити гуманітарку (посміхається), бо морально витримати це було важко. І яким було моє здивування, коли згодом у Бількентському оркестрі до конкурсу на нові посади допустили громадян росії та білорусі, які зараз активно шукають контрактів за кордоном. Більше того, мене запросили бути членом журі. Це був для мене виклик і вибір – бути неупередженим музикантом чи діяти так, щоб представникам країни-агресора дорога в оркестр була закрита. Для себе вирішив, що не можу казати на біле чорне, а на чорне біле, видавати брехню за правду, бо тоді я нічим не буду відрізнятися від рашистів. Мені також вдалося донести до керівництва оркестру думку, що митці не бувають поза політикою і підтримка агресії – це не про мистецтво, а про позицію людини, про агресію та вороже бачення світу. Мене почули, але за результатами конкурсу, який, відзначу, був справедливим, п’ятеро російських музикантів отримали можливість працювати в оркестрі з наступного сезону. Не факт, що вони приїдуть, але конкурс вони пройшли.

Якщо ж говорити загалом про бан російської культури (бо комусь це досі здається несправедливим), варто згадати, скільки культур колись забанила, знищила росія. Як вона не давала розвиватися, творити митцям, які не підтримували ідеї «руского міра». Вона вбивала і морально, і фізично, придушуючи розвиток усього, що не було російським.

- Як член журі чи помітили різницю у рівні підготовки, професіоналізму серед конкурсантів із росії та інших країн…

- Перший етап відбору відбувався інкогніто – журі не бачило конкурсанта. Але й за таких умов я можу точно відрізнити, звідки музикант, де він навчався. росіян відрізняє те, що сучасне російське мистецтво в сенсі освіти ще досі живе в Радянському союзі 70-80-х років. Якісне, але зразка півстолітньої давнини. Не відбувається у них розвитку, тому багато хто намагається втікати.

Ольга Будник, Анкара.

Фото автора