Ада Роговцева, народна артистка

Вже стало гарною традицією, що  свій день народження  видатна українська актриса театру і кіно Ада Роговцева відзначає на сцені. Торік вона запросила глядачів до Будинку кіно на допрем‘єрний показ документально-публіцистичного фільму «Вітер зі Сходу», який розповідав про поїздки Ади Роговцевої та її колег-акторів у зону АТО (ООС) і спілкування з бійцями та мешканцями Донеччини, що лишилися жити на лінії вогню. 

Нині, 16 липня у Міжнародному центрі культури і мистецтв (Жовтневий палац) мисткиня представить аншлагову постановку «Схоже на щастя», в основу якої режисерка Катерина Степанкова поклала п‘єсу «Втікачки»  П’єра Пальмада та Крістофа Дютюрона. Це історія про випадкову зустріч двох жінок:  досвідченої та мудрої Клод (Ада Роговцева) та молодої й емоційної Марго (Світлана Орліченко). Героїні, які належать до різних поколінь,  залишають розмірене життя і вирушають на пошуки незвіданого, стаючи одна для одної ангелами-охоронцями. 

В інтерв'ю Укрінформу легендарна актриса розповіла про своє життя у прифронтовому Києві, своє усвідомлення облудності радянської пропаганди, про те, що дає їй силу жити і віру в перемогу України. 

ДУМКИ, ЩО ТРЕБА ЕВАКУЮВАТИСЯ З КИЄВА, Я НАВІТЬ НЕ РОЗГЛЯДАЛА

- Адо Миколаївно, ви з 2014 року бували на Сході, спілкувалися з нашими бійцями АТО…  Чи мали  відчуття, що повномасштабна російсько-українська війна невідвортна?

- Я знала, що війна буде… Ще мій покійний син Костя, навіть до 2014 року, десь років, мабуть, за п‘ять до анексії Криму та окупації частини Луганщини і Донеччини пророкував, що війна з росіянами неминуча. Я йому відповідала, що не треба нас лякати. Як це? У ХХІ столітті, у центрі Європи? Конфлікти, суперечки, непорозуміння з країнами-сусідками – це можливо, але війна?  

Тепер, озираючись назад, я розумію, що були попередження, але ми не звертали на них уваги. Хоча воїни  АТО (ООС) вважали, що конфлікт не може довго бути «замороженим». І,  як бачимо, зараз саме на сході тривають найгарячіші  бої…

- 24 лютого для багатьох стало шоком. А як ви увійшли у нову страшну реальність? 

- У перший день війни я вибухів не чула, бо була у селі Глухів. За мною онук, який зараз служить у ЗСУ,  приїхав і забрав до міста.

Перші кілька днів, коли були обстріли Києва,  ми з родиною сиділи у підвалі. На третій день мені це набридло. На базі театру «Сузір‘я» всі згуртувалися і почали займатися волонтерством, запрацював благодійний центр допомоги нашим військовим. Театр став прихистком для бійців, аби вони могли відпочити, поїсти. Наші хлопці записалися до добробату, а дівчата  займалися гуманітарними питаннями -  і продукти розшукували, і їжу готували, і прали.   

- Що було для вас найскладнішим у період активних боїв поблизу столиці? 

- Думки, що треба евакуюватися з Києва, я навіть не розглядала. За себе не боялася, а хвилювалася за своїх: онук і зять пішли воювати, захищати нашу країну. Я коли думала, як вони, то серце зупинялося…

У нашій квартирі теж бійці відпочивали, милися, їли. Роботи було дуже багато. Ми майже не спали, а сили десь бралися. Страшні були тижні... Але скільки було радості, коли прийшла новина, що рашистів б‘ють, вони відступають з Київщини!  

Коли з Софійського собору впав хрест, було страшно. А потім дивлюсь у вікно і бачу, що новий хрест поставили. І з‘явилося відчуття, що все буде добре: Богоматір Оранта – світлоносна покровителька Києва з нами, тож ми переможемо! 

Дехто з моїх знайомих - і молодих, і старшого віку -  не міг із собою впоратися, у них аж руки-ноги тремтіли. Я собі не дозволяла розпускатися. Мабуть, у мене характер такий -  паніки, попри різні негаразди, у мене ніколи не було. За себе не думаю. Я давно живу на світі, а переживаю за інших.

Я ПАМ’ЯТАЮ, ЯК МІЙ ЧОЛОВІК ПОШЕПКИ СПІВАВ НА КУХНІ З ІВАНОМ МИКОЛАЙЧУКОМ “ЩЕ НЕ ВМЕРЛА...”

- Якщо пригадати історію, то росіяни впродовж багатьох сторіч гнобили українців, забороняли нашу мову та звичаї.  Зараз ця ненависть проявилася якось особливо виразно і страхітливо. Чому, на вашу думку, московити так нас ненавидять ? 

- Я шість десятиліть попрацювала в росії: грала у виставах, знімалася у кіно. Мені часто запрошували у різні мистецькі прєкти, тож я проїхала цю країну вздовж і поперек,  знала чимало людей, бачила, як росіяни живуть не тільки у москві та санкт-петербурзі, а й у глибинці.

Переважна більшість росіян завжди зверхньо ставилася до українців і, посміюючись, запитували, як там ваша «незальожность». Я намагалась переводити це на жарти, а на душі шкребло…

Ми для них “малороси”, “другосортні люди”, і цей погляд вони переносять і на нашу мову та культуру. Причому так думають не лише звичайні люди, а й інтелігенція. Вони переписують історію під свої імперські інтереси, тому путінські вигадки про українців як про “націоналістів” і “бендерівців” у росії сприймають на «ура».  

Нагадаю, я вихована за радянських часів: була піонеркою, комсомолкою, членом КПРС. Для того, щоб мати іншу точку зору, ніж партійна, яка нав‘язувалася пропагандою, треба  було, щоб на моєму життєвому шляху зустрілися Кость Петрович Степанков, Сергій Параджанов, Іван Миколайчук . 

Я народилася у селі Глухові (Чернігівська обл., нині Сумська - Авт.) у російськомовній родині, вчилася в  російській школі у Полтаві. А під час навчання у Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого сталася доленосна подія – моїм викладачем був Кость Петрович, який першим перевернув мою свідомість.

Із 18 років я почала замислюватися, що насправді не все так, як кажуть радянські пропагандисти, багато читала.

Коли ми одружилися зі Степанковим,  у нашу квартиру на вулиці Пушкінській приходило багато митців  Пам‘ятаю, як мій чоловік пошепки співав на кухні з Іваном Миколайчуком «Ще не вмерла України ні слава, ні воля».  Зараз це гімн, а тоді була заборонена пісня. Доньці Каті було 5 років, дитина сиділа під столом і підспівувала дорослим. 

Я тоді мала відверту розмову з сином Костею, щоб у школі він не говорив про те, що чує вдома, бо ми мали б проблеми з «органами». 

До речі, однокласниками сина були діти дипломатів з Канади. Якось наша дитина принесла синьо-жовті стрічки, старі фото. Мене викликали до школи і запитували про українських націоналістів, про яких діти говорили після уроків. Костю я за це не лаяла, але попросила бути обережним у словах.

Пам‘ятаю, як після хрущовської «відлиги» почалися репресії, один за одним зникали знайомі та близькі люди. За правду могли посадити, вислати. Потихеньку в мене відкрилися очі, я почала усвідомлювати, що за радянськими гаслами криється багато неправди, розуміти нашу справжню історію і сьогодення… Я казала моя бабуся: «І от же воно як»…

А росіяни зараз живуть, не докладаючи зусиль, щоб взнати правду, бо для цього треба не лише слухати і дивитися те, що їм транслює ТБ, а, наприклад, пошукати новини в youtube. Тоді вони зрозуміли б, що їхні вояки – криваві кати і окупанти, а  в Україні іде не «спецоперація», а повномасштабна війна, за яку загарбників  судитимуть у Гаазі.

Але бути сліпо-глухо-німими росіянам комфортно. 

- Адо Миколаївно,  як ви думаєте, ця війна надовго?

- Схоже, що скоро цей кошмар не закінчиться, а тому всім нам треба бути сильними, згуртованими, вірити в  героїв ЗСУ і всіляко їм допомагати.

Те, що ми переможемо,  – це точно, але, маючи такого поганського сусіда, як росія, треба бути готовими до відсічі і вчитися стріляти, допомогти пораненим. Це вже реальність, з якою нам доведеться жити довго. Можливо, буде, як в Ізраїлі, коли і чоловіки, і жінки вміють воювати. Орки – це наші вороги на століття. Ми ніколи їм не пробачимо того, що вони накоїли в Україні!

- Нині всі обласні російські театри в Україні (крім окупованих територій) не лише змінили свої назви, а й перекладають репертуар українською мовою, вилучають з афіші твори російських класиків. Чимало українців зі сходу, яких війна змусила тікати з рідних домівок, відмовляються спілкуватися російською, не хочуть слухати російську музику і  читати твори російських авторів. Як ви до цього ставитеся?

- Правильні рішення! Ми з Катею свою виставу «Схоже на щастя» теж переклали українською і додали нові вірші Юрія Іздрика.

Я вважаю, що поки йде війна, треба відмовитись від російських творів, імен митців. Не треба все знищувати, а просто відкласти на «поличку», зробити паузу. 

А що стосується мови, то це не дуже швидко відбувається.  

Добре, що  люди зараз усвідомлюють, що  російська сьогодні – це мова окупанта, а  знати українську мову необхідно. 

У ПОЛЬЩІ МЕНЕ ЗАПИТУВАЛИ:”ВАША ГЕЛЯ ВАРШАВСЬКА ЧИ КРАКІВСЬКА ДІВЧИНА?”. А Я БУЛА ГЛУХІВСЬКА

- Для вас спеціально ставили вистави, знімали фільми різні режисери. Давайте пригадаємо декілька прізвищ: Едуард Митницький, Роман Віктюк, Андрій Жолдак, Віталій Малахов,  Катя Степанкова, які подарували вам знакові аншлагові вистави.

- Усім їм велика подяка за цікаві роботи, за творчі пошуки, експерименти. 

Я дякую Андрію Жолдаку за першу українську антрепризу -  виставу "Не боюся сірого вовка" за мотивами  п'єси Е. Олбі "Хто боїться Вірджінії Вулф?", де я мала змогу грати з чудовим партнером  Богданом Ступкою. Харків‘яни досі кажуть, що коли на початку 2000-х у Театрі ім. Т. Шевченка працював Жолдак, там вирувало творче життя.

З теплотою я пригадую й Едуарда Марковича Митницького. Завдяки йому у мене  з‘явилася  роль Гелі у  «Варшавській мелодії». Ця вистава-рекордсменка була в афіші  Київського театру ім. Лесі Українки понад двадцять років, причому я не мала дублерів. До 1988 року «Варшавська мелодія» пройшла 670 разів! 

Коли ми їздили на гастролі до Польщі, глядачі запитували: “Ваша Геля варшавська чи краківська дівчина?”. А а я була глухівська дівчинка, і цей образ народився у пам‘ять про мою маму. Вона була надзвичайно розумною жінкою, матір’ю трьох дітей, чудовою господинею, тягла родину і під час голоду, і під час війни, мала багато талантів, але життя, через різні обставини не склалося. Маму в 49 років паралізувало, а 54  її не стало…

Роман Віктюк – це був космос! Всесвітньо відомий режисер і трагічна особистість, бо серцем розривався через Україну – його батьківщину, де не міг повністю реалізувати свій талант.  

Роман Григорович був дуже неспокійною особистістю, міг бути з акторами досить жорстким, але мені цікаво працювати з талановитими людьми. 

Віталій Малахов поставив «Матінку Кураж», і це була гранд-вистава… 

З кожним з режисерів, яких ви назвали, мені було легко працювати. 

А що стосується Каті, то ми почали разом працювати, коли я вже була у поважному віці, і мала певну втому, бо багато знімалася у серіалах, і часу катастрофічно не вистачало - треба було заробляти гроші на велику сім‘ю. 

Катя дебютувала, як режисер, у виставі «Рожевий міст» - ця постановка за романом  Роберта Джеймса Уоллера «Мости округу Медісон» відбулася на сцені лівобережців. 

Я мало часу приділяла репетиціям у Каті, і за це  відчуваю провину. Коли менше репетицій, то потрібно подвійно працювати, щоб мати “напругу” грати.

- Ви з Костем Петровичем виростили двох  талановитих дітей, у вас велика творча родина. Якщо виникають суперечки, то хто виступає у ролі рефері?

- В нашій сім‘ї Катю я вважаю найрозумнішою. Вона всіх  оберігає, розуміє. Особлива людина!  Ми з донькою зовсім різні за характером, але ми як дві половинки, які тримають нашу родину. 

Син Костя мав геніальні задатки, але, на жаль, не встиг проявити себе на повну.  Він написав такі рядки: «І хто прирік мене блукати по світах? Хапатись за вогонь померзлими руками»… 

Він був максималістом і хотів отримати все, але не міг за себе просити. А не всім митцям випадає доля, що тебе обирають. 

Мене режисери самі обирали, я не докладала ніяких зусиль, аби отримати ролі в кіно чи у театрі.  А, наприклад, у Костя Петровича був період, коли він не мав роботи. 

Пригадую,  щоб зіграти роль Ковпака, він ретельно підготувався: підстригся, одягся у військову форму, зробив фото і з цими світлинами пішов на кіностудію ім. О. Довженка до режисера Тимофія Левчука, який шукав актора на головну роль у  трилогії «Дума про Ковпака». Показав «документальні» фотографії  Левчуку, тому все сподобалося, а  потім Кость Петрович зізнався, що у пачці половина його світлин у гримі під Сидора Артемовича. Так він отримав цю роль, бо мав силу здолати перешкоди і добитися свого. 

МЕНЕ ЦІКАВИТЬ ЖИТТЯ, В ЯКОМУ Є АКТОРСЬКА ПРОФЕСІЯ 

- Кожна роль – це частина життя. А чи є якісь найдорожчі для вас постановки та образи, які ви зіграли? 

- Інколи маленькі ролі приносили чимало задоволення, а є великі, що  не подобалися. Наприклад, вистава «Соломон у спідниці» (за п'єсою Людмили Уліцької – Авт.) мені не давалась. Граю вже 25 разів, а не подобається.

Мій партнер Паша Лі (цей молодий актор після початку війни записався у тероборону і загинув 6 березня   під час обстрілу в Ірпені. - Авт.) виконував головну чоловічу роль. Він бачив, що я невдоволена своєю грою. І от коли ми  змінили акценти, ритм вистави, навіть перуку і одяг героїні, і все пішло, Паша підхопив мене за кулісами на руки і закричав: «Усе! Гарно вийшло! Більше не треба нічого змінювати!”

Мене цікавить життя, в якому є акторська професія. Дякувати Богові, я завжди мала багато роботи, і це величезне щастя для актриси. 

- А що легше - зіграти виставу чи провести зустріч із глядачами?

- Виставу легше грати. Глядач іде на конкретну п’єсу і настроюється на драму чи комедію, а на зустрічах не зрозуміло, хто у залі, чого люди чекають.

Окрім того, є  “легка” і “важка” публіка. Інколи глядачі тебе ”ведуть”, і ти імпровізуєш.  Або виходиш на сцену і починаються овації.  А іноді щось висить у повітрі, і треба докласти чимало зусиль аби пробити «стіну» між сценою і залом.  

Дуже хвилююче виступати перед бійцями, вчителями, у шпиталях перед пораненими і лікарями.  Тоді таке враження, що ми, актори, й глядачі, на одній хвилі. 

- Ви писали дуже теплі вірші і є авторкою вже трьох книжок «Мій Костя», «Свідоцтво про життя» і «Прості речі: вісім розмов з Адою Роговцевою». Ви маєте гостре перо - ваші мемуари цікаво читати. Зараз знаходите час на поезію і ведення щоденника?

- Зараз вірші не пишуться… Я не поет, у мене немає цього таланту, а просто іноді виникає такий стан душі, що рядки самі народжуються.

Костик був талановитий у цьому плані, і Катя талановита. Вона могла б писати, але їй бракує на це часу. Щоденники ми Катею весь час вели -  саме завдяки їм залишається пам‘ять про події, дати, людей. Наприклад, перед аварією на Чорнобильській АЕС я записала свій сон: біжу по асфальту, по коліна провалююся у розплавлену масу, витягую ноги, а вони цілі! 

Я на зустрічах з глядачами закликаю всіх вести щоденники, бо це зафіксовані миті життя про ваших рідних, близьких, знайомих. 

У Конотопі живе близька мені людина Оля, яка пережила той період, коли танки рашистів там ходили туди-сюди.  До війни вона багато років працювала на місцевому радіо і знає про Конотопський район усе. Ми з нею щодня спілкуємося по телефону, і я запропонувала їй фіксувати всі зміни, які відбуваються у їхній місцевості.  Зараз вона їздить по селах, спілкується з людьми і все конспектує. 

ВСЕ ВИСОКЕ ПРО СЬОГОДЕННЯ У ЛІТЕРАТУРІ, МУЗИЦІ, ОБРАЗОТВОРЧОМУ МИСТЕЦТВІ І ТЕАТРІ ЩЕ БУДЕ 

- Адо Миколаївно, липень для вас - це місяць і радості,  і великого горя …

- Так, липень страшний місяць. 1 липня померла сестра Костя Петровича, моя мама і наш Костик. 11 липня народився мій брат, 16 липня мій день народження, 18 липня народилася моя мама, а 22 липня помер Кость Петрович, Богдан Ступка і мій брат… Тепер до нашої родини прийшли липневі невістки.

Тому це місяць, коли  різні події перемішані майже щодня. Ми стараємося збиратися разом у Глухові, відзначаємо дати, згадуємо тих, хто пішов у засвіти… Маємо там уже чотири могили. 

- Найкращий подарунок акторці – це нова роль.  Щось готуєте своїм прихильникам? 

- Я погано почуваюсь. Мені 16 липня виповниться 85 років. У такому віці більшість колег уже не працюють на сцені.

- Але кажуть, що «жінці стільки років на скільки вона виглядає!», а ви чудово виглядаєте!

- Ні, жінці стільки років, на скільки вона себе почуває. Після 80-ти немає людини, яка себе добре почувала б: нерви, зуби, очі, шлунок, ноги, руки, волосся – все дає слабину.  Так Господом заведено, і яких би зусиль ти не докладав,  відбуваються різні природні процеси, навіть емоційні. Тому треба себе переборювати.  

- Як ви боретеся з депресією? У чому знаходите розраду, сили, коли важко?

- Коли ти кажеш: “Я у депресії”, то це ще не депресія.  От коли людина замикається в собі, тоді біда, і треба звертатися до лікаря. А якщо ти сам собі лікар і ставиш діагноз, то зможеш пережити важкі часи. 

Перед виставою я стараюся трохи відпочити, почитати і побути у спокої. Сцена – святе місце, і там не може бути бруду. Між повсякденним життям і сценою немає кордону — один крок, і ти живеш життям героїні, яку граєш, а коли опускається завіса, ти вже не актриса, а просто жінка.  

Я ненавиджу конфлікти. Коли підвищують голос, ображають, це не забувається, а тому не треба такого допускати. Дуже погано, коли людина надувається і мовчить. Ми з Костем Петровичем прожили 46 років і могли сперечатися, наговорити один одному чимало слів, а через п‘ять хвилин покличу  його їсти, і всі суперечки забувалися. Сварки я ненавиджу, а розмови потрібні. Треба мати мужність казати у вічі одне одному про те, що тебе бентежить, непокоїть. Адже сім‘я – це найважливіше місце, де ти відновлюєшся і насичуєшся силою.

- Критики називають вас  і Богдана Ступку «акторами номер один» в Україні.

- То вигадки. Так говорять, бо ми з Богданом Сильвестровичем багато знімалися на різних кіностудіях, гастролювали з виставами. А коли багато працюєш, тоді ти на виду у критиків, глядачів. Я вважаю, що зараз акторами номер один в Україні є зірки Національного театру ім. І. Франка Наталія Сумська і Анатолій Хостікоєв. 

Мені дуже приємно, коли після вистав публіка радо зустрічає. Зараз багато інформації можна отримати завдяки Інтернету, а ще важливо, що я відкрита для людей, і вони відчувають, що я своя, щира. 

А щодо творчості, аби  вийшла  хороша вистава, потрібно, щоб була класна п‘єса і задіяні хороші актори і режисер.

Психологічні, філософські, творчі пошуки сьогодення ще тільки народжуються. Така література буде, але з часом. Зараз поезія попереду,  і є такі твори, що захоплюють, коли їх читаєш. 

Все високе про сьогодення у літературі, музиці, образотворчому мистецтві і театрі ще буде, і ті твори передаватимуть драму нашого часу. А сьогодні нам треба жити, триматися, любити і вірити, що Україна переможе! 

Тетяна Поліщук, Київ. 

Фото з особистого архіву Ади Роговцевої