Вона завжди і в усьому була справжньою українкою

Відійшла у Вічність видатна українська письменниця Віра Вовк

Сумна звістка прийшла з далекого від України  Ріо-де-Жанейро: не стало Віри Остапівни Вовк (Селянської), письменниці, яка своєю творчістю в зарубіжжі збагатила й уславила українську літературу. Так, насамперед вона була письменницею. З-під її пера вийшло десятки книг прозових, поетичних, драматичних творів. Але це хай і визначна, яскрава, але тільки частина залишеного нею доробку. Бо, крім цього, Віра Вовк була літературознавцем, глибокою дослідницею секретів письменницької творчості. Вона залишила цілу бібліотечку перекладів українською мовою з англійської, італійської, французької, румунської, македонської, старослов`янської, португальської мов, а на португальську і німецьку – твори українських авторів. У Бразилії її знали ще й як  авторитетного вченого і педагога, доктора філософії, професорку Державного університету Ріо-де-Жанейро… Вона – почесний доктор Києво-Могилянської академії. У 2008 році удостоєна звання лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Нагороджена орденом княгині Ольги 3–го ступеня.

Віра Вовк жила, працювала й творила далеко від України, але повсякчас з думкою про рідну землю. «Я завжди і в усьому насамперед українка», – наголосила вона під час нашої зустрічі і розмови в її гостинній квартирі в Ріо у серпні 2016 року. З цієї розмови переді мною постало велике, наповнене драматичним подіями, крутими поворотами життя цієї дивовижної жінки, щирої української патріотки, яка, покинувши Україну ще в 1939 році, зберегла до неї зворушливу, віддану любов до останніх своїх днів, які затьмарила російська агресія.

      *   *   *

Її  життєва дорога почалася на Прикарпатті, у Бориславі. Дитячі роки провела в селі Кути, де працював лікарем її батько Остап Селянський. Звідки походить її літературний псевдонім «Вовк»? Вона пояснила це так. Дідусь Віри по батькові Григорій Вовк родом з Вовчинця біля тодішнього Станіслава (нині Івано-Франківськ), перед висвяченням на греко-католицького священника змінив своє прізвище на Селянський. Він знав, що стане духовним пастирем у Карпатах, де люд забобонно пояснює імена. Отже, як йому було стати вовком своєї отари? Він вибрав собі таке прізвище, що подобалося людям, бо й сам був переконаним народником.

Після його смерті багатодітну сім`ю підтримав  митрополит Андрей Шептицький, допомігши дітям здобути освіту. Остап Селянський навчався спочатку в гімназії у Коломиї, а опісля – у Станіславі і Відні. У шістнадцятирічному віці втік з дому до Українських січових стрільців, став хорунжим, був поранений у плече, пережив російський і польський полон. Після війни студіював медицину в Познані і Карловім університеті  в Празі. У Празі  познайомився і одружився зі Стефанією-Марією Звонок, яка  походила з Бойківщини і в юні роки була вчителькою. Після того, як Остап Селянський здобув медичну освіту, Андрей Шептицький узяв його до себе приватним лікарем. Сім΄я жила тоді у митрополичій палаті. Коли нарадилась Віра, митрополит погодився стати її хресним батком..

У сім років Віру записали до школи. Після її закінчення вона склала вступний іспит до Львівської гімназії і навчалася в ній протягом року. Навчання восени 1939-го обірвала війна. Остапа Селянського мали розстріляти. Про це таємно повідомив йому радянський полковник: «Докторе, тікайте! Беріть сім`ю і негайно тікайте!» Селянські зібралися за лічені нічні години і вирушили на захід. Під час виїзду зі Львова вони розділилися: це давало більше шансів перетнути кордон.  Чи був кордон закритий? Не зовсім. Тоді було дуже багато біженців, перевірити всіх навряд чи було можливо.

Поступово добралися до одного з містечок під Дрезденом. Були вкрай утомлені, голодні, без грошей. З батьком зустрілися через якийсь довгий час. Остап Селянський  зміг дістати працю в одному із шпиталів Дрездена, щоденно виконував по п΄ять – сім операцій, часто і ночував на роботі.

Він і загинув у операційній, коли на Дрезден у ніч з 12 на 13 лютого 1945 року був великий авіаналіт. Остап Селянський  в цей час виконував операцію і відмовився її перервати та спуститися у сховище. На другий день Віра пішла його шукати.  Блукала дуже довго, але батька не знайшла. Зустріла тільки знайому медсестру і спитала її, чи знає вона, де її батько, доктор Селянський. Медсестра відповіла , що він загинув. Віра дуже важко це пережила. Вже пізніше стало відомо, що батька знайшли і поховали у спільній могилі жертв того нальоту. Тоді загинуло триста тисяч людей, майже половина міста.  Після цього біженці втекли до містечка Вальдзе, яке  близьке до кордону із Швейцарією, і там жили до кінця війни, до приходу французів (цей район потрапив у їхню зону окупації, тоді як Дрезден – у радянську).

Тоді в тих краях вцілів лише один університет і всі бажаючі здобути вищу освіту до нього ринулися. І Віра також, хоч у неї й не було матурального свідоцтва про попередню освіту – все згоріло у Дрездені. Але, на Вірине щастя, там жив патер Вульф, добрий знайомий Остапа Селянського. Під час війни він сидів у в΄язниці Моабіт, бо виступав проти Гітлера. За підтримки патера Вульфа Віра стала студенткою і пройшла студії в місцевому університеті.

Чому і в кого раптом з΄явилася думка переїхати в далеку Бразилію? Ідея переїзду належала мамі. Віра прийняла її пасивно, хоча не могла сказати, що Бразилія її не цікавила. Їй уявлялась ця країна як якесь Ельдорадо. А тут трапилась пропозиція отця Ханейка. Він довідався про смерть Віриного батька, про скрутне життя її з матір`ю у повоєнній Німеччині і сказав, що міг би оплатити їхню подорож до Бразилії. І от вони рішилися на далеку дорогу. В порту Ріо-де-Жанейро їх мав зустріти отець Ханейко, але його серед зустрічаючих не було. Потім виявилося, що він готувався їх зустріти на добу пізніше.  Якось дісталися до штату Парана, де живе більшість українців.

 Але що робити далі? Почали шукати працю. Матір і дочку  прийняв курітибський монастир німецьких сестер Божого Провидіння. Жили у піддашші. Мама працювали у секретаріаті, записувала дітей, які поступали до гімназії на навчання. А Віра давала уроки гри на фортеп΄яно для початківців. Якось приїхав туди священник з Ріо-де-Жанейро, і настоятелька монастиря послала всіх сповідатися. Він  вислухав Віру і сказав: «Я вам допоможу». І справді. Через деякий час він запросив Віру до Ріо-де-Жанейро для розмови  з ректором Католицького  Папського Університету, дослідником німецької старовинної літератури. Ректор зацікавився Віриною докторською працею і запропонував їй здати іспит. Вона його склала німецькою мовою (португальську тоді ще добре не знала). Екзамен тривав дві години. Віра його склала з найвищою оцінкою (summa cum laude), і їй відразу запропонували місце викладачки у жіночому Католицькому університеті Святої  Урсули, де їй випало працювати впродовж тридцяти  років.

Пізніше, протягом дванадцяти років, Віра викладала поетику на філологічному факультеті у містечку Кабо Фріо, за 120 кілометрів від Ріо. Серед її студентів було кілька дуже талановитих юнаків і дівчат, які згодом стали відомими у Бразилії письменниками. На той час у Віри вже було дуже багато праць, у тому числі перекладів. У ті роки вона отримала кілька премій в Америці. Там, у Колумбійському університеті Нью-Йорка,  протягом року викладала порівняльне літературознавство. Воно стало  її другою спеціальністю, яку достудійовувала у Мюнхені.

*   *   *

У вже згаданій нашій з Вірою Остапівною розмові в її помешканні у Ріо-де-Жанейро вона зауважила: «У Бразилії, всі мене знають і поважають як українку. Але мушу сказати, що я дуже солідно відплачувала Бразилії. Я сорок років працювала викладачем. Першою приходила на працю і останньою звідтам виходила. За весь цей час я  не працювала тільки один день і то через те, що занедужала. І всі тоді збігалися дізнатися, що таке сталося, що Віра не прийшла на роботу. Але я завжли була і залишаюся українкою. Якби хотіла, я б могла писати і португальською, й німецькою мовами. Але воно мені не потрібне. Мені потрібна українська мова, український світ. З усіма його втратими, нещастями, болями. Я таки українка. Так воно є і так воно мусить бути».

В останні роки її підводив зір, падав слух, дошкуляла самотність, особливо після того, як відійшла в засвіти її вірна подруга й помічниця бразилійка Женінья. Але кожного дня, з п’ятої ранку, Віра Вовк включала комп’ютер – писала нові й нові свої твори, переважно поезії, знаходячи в цьому для себе спасенну розраду. Пам’ять була ясна, думка чіткою й глибокою, мова образною й дотепною, уява багатою, непідвладною рокам. Так народжувалися нові рядки, сторінки, книжки, які потім ставали крилатими – летіли за океан, до друзів, у безмежно дорогу її серцю Україну.

Так, вона була вдячна Бразилії, котра прихистила її, дала улюблену роботу, добрих друзів. Але там, за океанськими водами, за далекими обріями була для неї інша земля – її предків, роду і народу, з яких вона вийшла у світи. І Віра Вовк не просто берегла про неї пам’ять, а глибоко, щиро й віддано її любила і за неї повсякденно молилася.

Серед поезій збірки «Розрада», однієї з останніх, що надійшли її друзям в Україну, міг здатися дещо несподіваним вірш під назвою «Дар». У ньому в поетичній формі Віра Вовк передає, що з далеких далей надсилає «своїй любимій Україні… піяно, скрипку і бандуру, кераміку культур старих, малюнки, різьби, вишиванки та збірник різномовних книг». І при цьому додає: «Прийми від серця Україно, мій подорожний вік трудний. // У щедрої душі дарунках, хоч не з багатої руки». Якщо ж привести щодо цих дарунків інше, «прозаїчне»  висловлювання Віри Вовк, зафіксоване в іншій книжечці – «Останні пороги» –, то в ньому авторка дає таке уточнення: «Оскільки на постійно перебратися в Україну тепер уже запізно і з різних причин неможливо, я вирішила жити в убогості. Передала свої культурні надбання Україні (скрипку Аматі Львівській Консерваторії) піяніно, бандуру, бібліотеку, колекції різнородного народного мистецтва (Києво-Могилянській Академії). Собі залишила тільки скрайно потрібне до життя…»

*   *   *

На превеликий сум, кілька днів тому, 16 липня, її земна життєва дорога обірвалася. Ще на початку січня цього року ми вітали Віру Остапівну з 96-им днем народження, зичили їй доброго здоров`я, невичерпності творчого натхнення, нових благополучних років життя.

У ті дні на мою домашню адресу надійшла невеличка посилка з Бразилії із символічною копією знаменитої скульптури Христа Спасителя в Ріо-де-Жанейро та побажанням Віри Вовк: «Хай Вас береже Христос з гори Корковадо». Цей останній дарунок від неї став нині нашою сімейною реліквією. А ще в супровідному листі було зичення добра в Новому році «від українського вовка з Бразилії».

А потім на Україну віроломно напали рашисти, і від Віри Вовк ми отримали короткого і тривожного листа: «Молюся за Україну й за Вас! Прошу вістки. Ваша ВВ». Віра Остапівна до останніх своїх днів жила Україну, переймалася її тривогами й болями, щиро хвилювалася за долі її рідних і друзів. Відхід її у засвіти – велика, гірка, непоправна втрата для України, нашої нації, для кожного, хто знав цю дивовижну жінку, яка, живучи за тисячі кілометрів від рідної землі, завжди і в усьому була справжньою українкою,  вірною донькою свого народу і своєю невтомною працею, яскравою творчістю прославляла його у світах.

Михайло Сорока