«Перед небезпекою я не тікатиму». Цього дня народилася Олена Теліга
21 липня 1906 року народилася Олена Теліга, а 21 липня 1907 - Олег Ольжич.
Востаннє вони зустрілися на початку лютого 1942 року на конспіративній квартирі у Лілі (Олімпіади Скорупської) в окупованому Києві.
О.Ольжич повернувся із Берліну, де зустрічався із Головою ОУН Андрієм Мельником і привіз від нього наказ: негайно відкликати Олену Телігу з Києва у зв’язку із реальною загрозою її арешту.
Ярослав Гайвас залишив зворушливий спогад про останню зустріч О. Ольжича і Олени Теліги.
«Олена прийшла, перебрана до невпізнання, з нічною перепусткою на інше прізвище. В полусутінках не можна було побачити виразу її обличчя, але голос її був, як завжди, дзвінкий і веселий. Ольжич ходив по кімнаті з кута в кут. Та людина, якої, здавалося, не покидали спокій і здетермінованість, яка на своєму житті мусила пережити стільки арештів, тортурів і смертей своїх найближчих товаришів, тепер не могла знайти собі місця.
З кімнати, де сиділа охорона, двері були легенько розхилені, і ми мали доручення слухати і занотовувати розмову. Всі організаційні питання вони обидвоє обговорювали вже на попередніх зустрічах, обмінялися інформаціями, а тепер залишилося тільки одне: виїзд. Ольжич говорив здушеним голосом, над яким не зовсім панував. Голос Олени звучав м’яко, але рішуче.
- Пані Олено, завтра виїжджаємо... автомашина чекатиме в ремонтній майстерні на Велико-Васильківській, яка Вам відома. Збираємося там в часі обіду, коли багато людей на вулицях і менше звертають увагу на перехожих. Підемо одинцем заулками. Як тільки зберемося, зразу їдемо. Документи на три особи, машину і водія я маю при собі. Вони зовсім надійні. Ось тут на куснику паперу Ваше прізвище і Михайла, які прошу запам’ятати... Хвилина мовчанки. А потім:
- Я не їду... Я вже Вам не раз говорила про це, і тепер повторюю. Говорила вона виразно, тепло, як до близької, дорогої людини, може до дитини.
- Олено, це неможливо. Це питання декількох днів. Вони Вас арештують і знищать.
- Перед небезпекою я не тікатиму. Я з Києва більше не виїду. Я належу до нього.
- Але наказ!
- Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає.
- Але ж таких ми тут мали багато, і такі далі залишаються.
- Я знаю. А тому, що я така сама, як і Петри, і Миколи, я з ними залишуся».
Ольжич зробив ще одну спробу переконати Олену, нагадавши, що вона - жінка, але цим разом вона не вислухала його до кінця, навівши незаперечні приклади того, що жінки вміють умирати не гірше від чоловіків.
Ми почули, - згадує Я. Гайвас, - що вони піднеслися з крісел. Стояла довга мовчанка. Потім рух, може, мужній стиск руки, а може, дружній поцілунок. Олена швидко вийшла, за нею її охорона, що мала в умовленому місці передати від неї плащ і капелюх».
О.Ольжич і Олена Теліга назавжди залишаться у наших серцях.