"Гарно жив, гарно і вмерти зумів"
Хороші прислів'я були в наших предків, котрі з власного досвіду знали, що боятись треба не смерті - а зневіри
Автор цього вірша пішов у Небесну Варту.
Прочитайте - вірш гарний.
І, впереміж зі сльозами на очі (це якийсь особливий підвид трагічного - професійно чути крізь рядки авторський голос, коли знаєш, що людини вже нема), мимоволі навертається на гадку старе-козацьке - "Гарно жив, гарно і вмерти зумів".
Хороші прислів'я були в наших предків. Прислів'я дорослих людей, котрі з власного досвіду знали, що боятись треба не смерті - а зневіри.
Власне, і вірш Гліба Бабіча - про це ж таки.
Спасибі за службу, Воїне.
Легкої тобі варти там, у небі.
Коли смерть присяде на бруствер, спитає - "Ну що тут ти?"
Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,
Я не стану смикати Бога - вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом - зАвжди прямий канал.
Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,
Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.
Скрипне радіо - "Прийняв. Тримайтеся, пацани".
Решту слів не почую. Бо знову накрив "приход".
Оживе на позиції стадо сталевих слонів,
Поверне свої хоботи в сторону наших бід.
І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,
Для швидкої доставки - без декларацій і мит.
Навіть янголи завмерли в небі - як театральний зал,
Небо теж полюбляє сипати - снігом, градом, дощем.
Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.
Другий, третій, а потім іще і ще.
А над нами небо луснуло наче віконне скло,
Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт.
Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело.
Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа.
"Що там, брате? Прийом? - Та все по плюсах, братан!
Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!"
Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта!
Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма...
Гліб Бабіч