Мар’ян Бушан, режисер фільму «Снайпер. Білий Ворон»

Першою українською воєнною стрічкою, що виходить у національний прокат після початку повномасштабного вторгнення російських військ на наші території, стає фільм «Снайпер. Білий Ворон». Прем’єра цієї кінорозповіді, події якої розгортаються  на Донбасі в 2014 році, приурочена до  Дня Незалежності України. 

Прототипом головного героя  стрічки є Микола Воронін з Горлівки, який із пацифіста перетворився на високопрофесійного захисника України. Він і нині служить. Днями представляв картину на допрем’єрному показі у Києві.

Ще у травні відбувався прокат фільму Мар’яна  Бушана у країнах Балтії, влітку – у США. Глядачі мають змогу його дивитися онлайн на американській платформі Amazon.

«Укрінформ» перед українською прем’єрою запитує про зйомки фільму та реальні й екранні долі героїв у режисера «Снайпера. Білого ворона» Мар’яна  Бушана, який два останні роки мешкає у Відні.

Екопоселенець із дипломом Могилянки

- Мар’яне, прототипом героя вашого фільму «Снайпер. Білий Ворон» –  учителя з Горлівки, є Микола Воронін, співавтор сценарію. Розкажіть, як ви познайомилися, як у вас виникла ідея взяти саме цю історію для кіно?

- Із 2014 року я був у пошуку воєнної історії. Відомо, що з роками російсько-українська  війна перетворилася на снайперську. Її так часто називали, фактично, так і було: з обох сторін були великі втрати саме від влучань снайперів. Тому я сфокусувався саме на цій складній воєнній професії і почав досліджувати снайперів, шукати правдиві історії про цих українських бійців.

Це, переважно, були дуже короткі розповіді, яких було недостатньо для дослідження. Адже снайпери ведуть утаємничений, непублічний спосіб життя. Хоча, я на той час і мав кілька варіантів для написання короткого метра, але хотів більше -  і нарешті в інтернеті натрапив на історію Миколи Вороніна, екопоселенця з Горлівки, який став снайпером. 

У цьому матеріалі я побачив потенціал. Як виявилося:  Микола вів доволі публічний спосіб життя, він давав багато інтерв’ю, було багато записів на телебаченні ще до війни 2014 року. Це людина з двома вищими освітами, випускник Києво-Могилянської академії, фізик, математик, інформатик. У нього було дуже насичене життя ще до війни, він багато себе в чому пробував.

 І нарешті він зосередився на екологічному експерименті. Поїхав до дружини в Горлівку, там вони купили ділянку землі і збудували собі маленький будиночок, зроблений, скажімо так, з відходів цивілізації. Фактично, він надавав друге життя тим предметам, від яких уже відмовилися. Це був великий експеримент Миколи та його сім’ї над собою. Це був цікавий і нестандартний спосіб привернути увагу і до себе, і до певної екологічної проблеми. Це мене зацікавило. І я почав досліджувати життя Миколи. Ми з ним часто зустрічалися, багато розмовляли.

- А часто зустрічалися де?

- У Києві. Ми з ним домовлялися, зустрічалися біля його альма-матер, Києво-Могилянки.

- Коли прототип головного героя фільму «Снайпер. Білий Ворон» переїхав із Горлівки?

- Вибачте, я перестрибнув хронологічно. Я зустрічався з Миколою, коли він був снайпером. Його життя з коханою у Горлівці відбувалося спочатку у романтичному форматі. Коли прийшла війна,  всім відомі  події,  - настав момент ухвалювати рішення. І Микола зробив свій вибір.  

Оборонець Донецького аеропорту

- Зараз ми говоримо вже про  2014 рік?

- Так, як тільки була захоплена Горлівка, - з цього моменту життя Миколи кардинально змінилося.

- Сім’я переїхала відразу в Київ?

- Ні, Микола  пішов служити у добробат, батальйон «Донбас». І далі його життя було вже нерозривно пов’язано з армією. Після добробату він воював, зокрема, в Донецькому аеропорту. Був у числі кіборгів. Після аеропорту був прикріплений до бригади вже як боєць ЗСУ, там отримав кваліфікацію снайпера, яку використовує по сьогодні. Він і далі продовжує служити.

- Фільм знято за фінансової підтримки Державного агентства України з питань кіно. Коли у вас сформувався сценарій? Як поталанило, що режисерові-дебютанту виділили гроші?  

- Якщо не помиляюся,  спілкуватися ми почали з Миколою у 2018 році.  Наступного року  подалися  з продюсером на пітчинг Держкіно. А сценарій не припиняв переписуватися. Сценарій перероблявся дуже багато разів.

- Як склалася співпраця із Артемом Денисовим, який до того продюсував фільми про Стуса - художній «Заборонений» та документальний «Ваш Василь» ?

- Спочатку я звертався до кількох продюсерів, яких мені рекомендували друзі. З особистих причин двоє  відмовилися.  Чекав останню відповідь від Артема Денисова. Він дуже швидко зреагував, захотів зустрітися.  Його зацікавила тема -  і ми почали підготовку документів до подачі на пічтинг Держкіно. Зробили тизер. Не знали на той момент, хто буде реальними виконавцями. Врешті проект набрав високу кількість балів.  Ми пройшли й отримали фінансування.

- У вашому фільмі потужні виконавці, без перебільшення, зірки театру і кіно: Марина Кошкіна, Роман Ясіновський, інші. Проводили кастинг? 

- Я дуже прискіпливо ставлюся до підбору акторів, тому що це основний масив творчої роботи після драматургії.  Наступним після сценарію найважливішим кроком був саме цей. Я спочатку просив всіх акторів, незалежно від того, відомі вони чи ні, робити відеопробу. Коли людина читає матеріал, якщо він її зацікав, -  запише  відео для режисера. Я вибрав саме таку стратегію і всі актори мені надсилали свої відеопроби.

До речі, було багато людей, які не хотіли записувати, тому що вважали, що це їх недостойно. Це мені звузило коло роботи. Переглянувши відео, я ще звузив коло до кількохкандидатів. Далі  запросив обраних, давав їм уривок, слухав і тільки після цього вже приймав остаточне рішення,  кого візьму в цей фільм.

Київщина – як Донбас

- Розкажіть, будь ласка, про зйомки: де вони відбувалися?

- Ми почали активну підготовку з січня 2020 року. Зйомки відбувалися в Київській області. Це найбільш бюджетний варіант для фільму. Тому що експедиція - це надто дороге задоволення. А у нас було дуже багато роботи, були складні зйомки, нам треба було шукати якийсь компроміс.

- Що означає «були складні зйомки»?

 - Складними є зйомки з воєнною технікою. Коли  90 відсотків натурних зйомок - це дуже ризикована справа. Бо погодні умови можуть змінитися, сонце може зайти за хмару - і в тебе проблеми. Бо знімати сцену вже в іншому світлі - це дуже складно. Тому це був один із викликів. 

Наступне: нам треба було знайти натуру, яка б максимально нагадувала Донбас. І це все мало бути в межах Київської області.  Наша локейшн Ольга Дьома, я вважаю, прекрасно впоралася. Вона знайшла все, що ми хотіли. Ми знімали воєнні історії в міжнародному центрі Нацгвардії України, у танковому училищі. 

Деякі сцени, скажімо, екшн, - це вже розв’язка фільму, - ми знімали на території фанерного заводу в Києві. А натура – це Порадівка, Березань. Плюс ще деякі сцени ми в Броварах в санаторії «Журавушка» знімали, в спортивно-стрілецькому клубі. Тобто ми витискали все, що могли, щоб при цьому не було фальшу в кадрі, щоб все було правдоподібно.

- Що сталося з екопомешканням, яке ви відтворили на знімальному майданчику  - як у Горлівці?

- Ми фактично працювали без бутафорії.  Наш художник Максим Німенко  - він із тих художників, які люблять працювати натурально, якщо можна так сказати.  Він відбудував нам реальну екологічну нору в Пагорбі, де можна було жити. Художник зі своїми помічниками там  навіть ночували. Вважаю, Максим зробив прекрасний артоб’єкт для фільму.

- Він, цей артоб’єкт, залишився?

- Він не міг залишитися. Тому що, за сценарієм, цей дім має бути спалений. Нам було дуже шкода його знищувати, це був найнеприємніший момент в кінці зміни.  Ми мусили це зробити для знімання кількох кадрів для фільму. Після цього мали дознімати наступну сцену вже біля помешкання, яке згоріло. Далі всі залишки  утилізували, все акуратно прибрали за собою, залишивши пагорб.

- Як організувавалися покази онлайн закордоном і  прокат?

- Знаю, що дистриб’ютером у Сполучених Штатах виступила компанія Well Go USA Entertainment. Вона зробила для нас якісний трейлер, який сьогодні демонструється в кінотеатрах і в онлайні. 

Ми не знали, коли буде прем’єра в Україні, через початок повномасштабної війни, а фільм був готовий.  Він особливо актуальний нині –  це одна із причин показів за кордоном. 

- Ви за кордоном уже два роки. Для зйомок фільму часто бували в Україні?

- Я з 2020 року з сім’єю проживаю у Австрії. В Україну я тільки приїжджав для того, щоб проводити знімальний процес. Приїздив на знімальні дні. А весь монтаж я робив дистанційно, повністю весь постпродакшн відбувався онлайн.

- Ви в Австрії якось долучаєтеся до акцій на підтримку України?

- Безпосередньо в акціях я не брав участі. Підтримую Україну, наскільки це можливо, в бесідах з австрійцями, з усіма, з ким зустрічаюся; я постійно ділюся історією про нашу країну.

Я всю свою увагу приділив кінопроєкту. Насправді після завершення монтажу я його ще дуже довго шліфував у плані звуку, ефектів, кольору. Це був  дуже насичений етап, я фактично віддався цій роботі.

- Чи залежатиме ваша подальша робота від успіху прокату фільму «Снайпер. Білий Ворон» в Україні? Чи те, що вже є прокат за кордоном, для вас позитивна історія, яка свідчить про те, що ви стартували вдало?

- Я ніколи не ставив собі  якихось кар’єрних цілей при створенні дебютного фільму. Із самого початку війни, із 2014-го,  для мене дуже важливим завданням було зробити проект -  великий фільм, який би розповідав і нагадував світу про нашу боротьбу. 

Мене дуже обурював факт, що з 2014 по 2022 роки люди говорили, що вони втомилися від війни і що їм будь-яке кіно про війну нецікаве. Я не міг ніколи цього зрозуміти. Тому що переважно ті, хто це говорив, вони навіть і не воювали, але вони вже втомилися. 

Всупереч цьому всьому я хотів зробити проект, щоб все ж таки і наше суспільство подивилося на себе зі сторони, подивилося на наших воїнів. Я хотів прославити наш героїзм. І для цього я намагався зібрати такий метафоричний образ мирного українця, який змушений стати воїном, щоб вигнати росіян з нашої землі.

Звертався за порадами до Лінди Сегер

- Почитала, що ваша мама - письменниця Марія Вайно,  викладач сценарної майстерності в Івано-Франківську. Це вам якось допомагало в роботі? Розкажіть трохи про своє навчання, режисерське становлення.

- Я у процесі написання сценарію не звертався ні до кого, окрім Лінди Сегер (відома американська акторка та консультантка зі сценарних питань. – Авт.)  Я не вважаю, що хтось із родичів, якщо  має схожий фах, обов’язково мусить якось долучатися.

- Я про те, що якщо людина має на близькій відстані ту людину, яка займалася цією справою, то це однак той факт, який не в усіх може бути. Коли до вас взагалі прийшло розуміння того, що от є така спеціальність, творчість - сценарист. Як ви стали режисером?

- В кіно я прийшов насправді з монтажу. Я не мав стати режисером. Я мав бути програмістом, мабуть, був би зараз десь в ІТ-галузі. Спочатку я працював у Державному казначействі як програміст, уже мав статус держслужбовця. Одним словом, уже якийсь вектор у житті був вибраний. Але одного дня я для себе відкрив монтажну програму, дуже примітивну.  Вона мене зацікавила, тому що я зрозумів, що завдяки монтажу можна розказувати історію.  І цей творчий процес мене захопив. Я почав це досліджувати, пробувати, експериментувати. Я ходив в Івано-Франківську аматорську кіностудію «Верховина». Скажімо так, це була моя перша проба, коли ми разом із керівником цієї кіностудії Юліаном Яковиною експериментували над  маленькими короткими фільмами. Згодом я  вирішив змінити спеціальність, перейшов з Держказначейства на телеканал в Івано-Франківську. 

Буквально за рік я вирішив спробувати перейти і працювати на музичному телеканалі М1. Після співбесіди мене прийняли. Так почалося моє життя в Києві. Я вже монтував, робив відеокліпи і зрозумів, що цього недостатньо для розказування історій.

- Коли ви переїхали у Київ? У кого вчилися?

- У 2005-му.  Вже влітку пробував вступати в Інститут імені Карпенка-Карого. Я пройшов конкурсний відбір і потрапив у майстерню Бориса Савченка, дуже сильного майстра. З цього моменту почався мій професійний шлях. 

У майстерні ми дуже багато часу працювали саме зі сценаріями. Ми писали свої,  Борис Савченко їх читав, задавав нам запитання. Він ніколи не робив роботу за нас, він завжди спонукав нас думати кінематографічно. Тому саме йому велика данина як вчителю.

ДОВІДКА

«Якщо українські військові фільми  будуть написані, зрежисовані і зняті так, то я буду їх дивитися більше. Назвіть це біографічною військовою драмою, режисерським фільмом Клінта Іствуда», - це один із відгуків на фільм «Снайпер. Білий ворон» Мар’яна  Бушана з amazon. Кінолегенда згаданий, напевно тому, що у 2014-му презентував «Американського снайпера». Загалом, 67 відсотків оцінок українського фільму на названому майданчику  – відмінні, ще 16 – добрі. 

Головну роль Білого Ворона у фільмі зіграв Павло Алдошин, який став захисником України. Служили в  АТО і тепер захищають свою землю  Роман Семисал – виконавець  ролі комбрига та Олег Шульга, який  у стрічці грає військового із позивним «Дунай».

Андрій Мостренко перевтілився у  Кепа-інструктора, який навчив добровольця Миколу снайпінгу. У реальному житті син цього актора загинув за Україну, днями йому виповнювалося б 27. 

У фільмі дружину головного героя грає Марина Кошкіна -  виконавиця центральних персонажів у фільмах «Забуті» та «Із зав’язаними очима». У ролі захисника Клима -  Роман Ясіновський. 

Покази стартують 24 серпня, у деяких містах перенесені на день-два через підвищену загрозу можливих атак зі сторони  російської армії. Однак,Україна переможе!

Валентина САМЧЕНКО

Фото надані пресслужбою фільму