Не треба ненавидіти Булгакова. Він просто «не свій»
Що найбільше вразило в черговому брудному скандалі навколо музею Булгакова на Андріївському узвозі, 13?
Ні, не тон недоречної ініціативи Спілки письменників, до якої давно не мають жодного стосунку провідні літератори України. І – ні, не питомо хамська відповідь нарцисика Арестовича, бо чого ще можна чекати від персонажа, який «жиріє медійно» буквально на кожному скандалі навколо себе коханого.
А вразила реакція певної київської публіки, яка миттю почала того Арестовича поширювати і аплодувати йому, обливаючись шмарклями і слиною схвального екстазу. Неестетично це й прикро.
Я знаю декого із згаданої тусовки, надіявся, що за півроку Великої війни вони щось нове для себе відчули та зрозуміли. Марно сподівався. От фізично відчуваю, як Арестович підняв, мов закислі дріжджі, відродив у них надію, що все в Києві залишиться, як було. Що вони, як і раніше, вклонятимуться «сонцю Москви», а все «укрАинское» через губу зневажатимуть, як робили це герої блискуче, до речі, написаного роману Михаила Булгакова «Белая гвардия». Вони-то у розпачі каралися, що все уже, навіки «солнце погасло», а тут їм – "блага вість" - СПУ із Арестовичем…
Ці люди вже не будуть іншими, і переконувати їх – марна справа. Усвідомлення такої простої істини вивільняє наш час та заощаджує сили для іншого і це - дуже важливий висновок із «підзвітного» скандалу. Але не основний. Ми досі не сформулювали прагматичну, жорстко обґрунтовану програму, як нам забезпечити безумовну, ефективну та остаточну сепарацію українського від російського.
Оце НАШЕ, а то – ЇХНЄ.
У цій системі координат Булгаков – то їхнє, незважаючи на те, що він народився в Україні і багато писав про Київ. Шекспір теж писав про закоханих з Верони і трагічні сумніви Принца Данського і від того не перестав бути англійським генієм. І не думаю порівнювати дар обох літераторів, але принагідно скажу, що Булгаков – був письменником першої величини і не варто принижувати себе і українську культуру затято це заперечуючи. Просто нам треба працювати над тим, щоби російська культура – при всіх її досягненнях (вони є, а звідки і як – то інша розмова) – утвердилася в українській свідомості як культура ІНШОГО народу, НЕ НАША. А після цього – вклоняйтеся їй «булгакофіли», хоч лоба собі розбийте.
І тоді всі до останнього «пам’ятники Пушкіну» не треба зносити. Поставте просто поряд з найкращими з них Байрона, Міцкевича, Табідзе, Рабіндраната Тагора – нехай це буде у вас у місті Сад Поетів. Всіх поетів, а не одного Пушкіна, тільки в такому вигляді його брозові кучері будуть мінімально доречними в українській свідомості.
І музей на Андріївському тоді сам набуде змісту і форми, які на краятимуть українське серце.
…А так, «как было» не буде вже ніколи. До речі, хто цього не розуміє й не відчуває, так само не здатний повноцінно розуміти, відчувати мистецтво – нічиє – ані чуже, ані своє.
Сергій Тихий