Ростислав Держипільський, гендиректор-художній керівник Івано-Франківського драмтеатру

Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка з перших днів повномасштабної війни просто на камерній сцені відкрив свій «Рух опору – рух допомоги», гуманітарний логістичний центр. Тут відомі актори та режисери вранці роздавали допомогу переселенцям, а ввечері грали вистави, які вже майже 10 років поспіль збирають аншлаги. У чому ж секрети вистав «Нація» та «Солодка Даруся», чому скасували прем’єру «Ідіота» та навіщо актори показали «Бій за Україну» на висоті майже 2 тисячі метрів у Карпатах, Укрінформ запитав у гендиректора – художнього керівника театру, народного артиста України, Шевченківського лауреата Ростислава Держипільського.

Ми домовляємось про зустріч на 10 жовтня, але через масовані ракетні обстріли, які російські окупанти провели цього дня по всій Україні, розмову переносимо. Попри це, 11 жовтня у Франківському драмтеатрі виставу не скасовують і актори виходять на сцену.

ЧЕРГИ, ЩО СТОЯЛИ ДО НАС ЗА ГУМАНІТАРНОЮ ДОПОМОГОЮ, ПЕРЕМІСТИЛИСЬ У ГЛЯДАЦЬКІ ЗАЛИ

- Вистава у день масованого ракетного обстрілу означає, що ви повернулись до проєкту «Театр в укритті»?

- Так, цими днями у нас стояло питання, чи грати на сцені через небезпеку. Вирішили виставу «Саша, винеси сміття», яку нам привезли одеські актори, не переносити. Та й сама вистава була задумана для гри у бомбосховищі, де і відбулась.

У ці дні в нас гастролює Одеський академічний український музично-драматичний театр імені Василька. Торік ми підписали з ними меморандум про співпрацю. Для мене ця подія має символічне значення. Вважаю, що український театр на півдні та сході виконує сьогодні важливу функцію українізації суспільства. У нас, дякувати Богові, з цим краще. А ось там із цим проблем більше. Тому будь-які прояви українськості ми підтримуємо. Постановка Максима Голенка за п’єсою Наталії Ворожбит «Саша, винеси сміття» була створена в Одесі у складних умовах, після 24 лютого.

- В одному з інтерв’ю ви зауважили, що в театрі тепер є дві черги: одна – вранці, коли переселенці приходять за допомогою, а друга – ввечері, коли приходять глядачі на вистави. Як працює театральний «Рух опору – рух допомоги»? Чи не виснажує це акторів з огляду на те, що розпочався новий театральний сезон?

- Так, наш «Рух опору – рух допомоги» діє. Спочатку він базувався на камерній сцені. Коли ми відновили повноцінне життя театру, то перемістили наш гуманітарний хаб у фоє театру. Зрозуміло, що градус допомоги в нас, як і у всіх гуманітарних центрах, нині спадає, але наш рух продовжує свою роботу. Зізнаюсь, я вже казав нашим координаторам центру – акторам Надії Левченко, Іванові Бліндару та головному хореографу Дмитрові Леці, що потрібно поступово виходити з активної фази волонтерства, щоб сконцентруватись на своїй головній роботі. Розумію, що це складний процес. Люди, які займаються волонтерством щиро, віддають неймовірну кількість енергії і це стає для них другим життям. І коли це забрати в них, то вони відчувають навколо себе пустку, паузу. Але ми — актори, і вміємо свою енергію перемикати у творчість. Думаю, нам усе вдається. З іншого боку, оці нові ракетні атаки штовхають нас до думки, чи не занадто ми розслабились, можливо, знову потрібна наша посилена допомога воїнам ЗСУ, переселенцям.

- Вони поповнюють ряди прихильників Франківського драмтеатру?

- Спочатку ми грали для них безкоштовно у бомбосховищі. Тепер переселенці мають можливість отримати безплатні квитки через реєстрацію. На кожну виставу ми виділяємо для них такі місця: на велику сцену – 50 місць, на камерну – до 30. Так ось, за кілька годин цей резерв заповнюється на увесь місяць. І ті черги, що стояли до нас за гуманітарною допомогою, перемістились тепер у наші глядацькі зали. Знаєте, в нас є вистави, в яких ми спілкуємося з глядачами. Ось, до прикладу, «Гуцульське весілля». Там Олексій Гнатковський іде залом і питає: «Звідки ж гості приїхали на весілє?» - і ми чуємо, що в залі – вся Україна.

Як менеджер я розумію, коли Івано-Франківськ збільшився за рахунок переселенців на 140 тисяч людей, то це - наші потенційні глядачі. Хтось із них повернеться додому, а хтось і залишиться тут. Театр – це надпотужна терапія, вона їм дуже необхідна. Багато людей чекають, щоби потрапити до театру, бо це для них можливість відволіктись, заспокоїтись, полікувати душу.

- Сьогодні багато акторів із прифронтових міст залишились без роботи через руйнування їх міст, театрів, будинків. Чи не звертались вони за допомогою до вашого театру?

- Таких випадків, щоб актори приїхали і просили роботу, не було. І я можу взяти в театр творчих людей лише через конкурс. Так до нас нещодавно потрапили Ірма Вітовська і Любомир Валівоць, чудові актори з Києва. Також, у нас багато нових людей працюють у службах театру. Якщо є вакансії у монтувальному цеху чи інших, і я розумію, що є люди, які втратили житло й роботу, то завжди надаю їм перевагу при працевлаштуванні.

УБИВСТВА ТА СМЕРТІ ПЕРЕКРЕСЛЮЮТЬ БУДЬ-ЯКІ ПІВТОНИ І ДІЛЯТЬ УСЕ НА ЧОРНЕ І БІЛЕ

- У новому театральному сезоні ви викинули всі вистави за творами російських авторів. Скільки таких вистав, чи не було боляче з ними прощатись і як тепер виглядатиме репертуар?

- Так, ми викинули з репертуару вісім таких вистав. Ця дерусифікація, яка найперше має торкатись наших мізків і душ, пройшлась по мені чи не найбільше. Адже 11-12 березня мала відбутись прем’єра вистави «Ідіот» за Достоєвським, про яку я давно мріяв. Я навіть говорив в одному з інтерв’ю, що Достоєвський – один із найулюбленіших моїх авторів. Але коли в нас усе це (війна – авт.) почалось, я раптом збагнув - а як це так трапилось, що я, гуцул і хлопець з Косова, був настільки зараженим цією бацилою «вєлікого іскусства», що навіть своїх студентів наставляв: «Як можна не читати Толстого і Достоєвського?» Водночас ставлення до української класики, драматургії в нас було досить зневажливим. І от мені наче пелена спала з очей. Я зрозумів: оті наративи, що все найкрутіше - то російське, а українське – погане, були штучно й навмисно нам накинуті. Так ось, тепер однозначно в цих питаннях не може бути жодних півтонів. Убивства і смерті перекреслюють будь-які півтони й ділять усе на чорне та біле. Все, що стосується російського, має бути викинуто з наших душ і сердець назавжди. Треба вбити у собі москаля. Так, на півдні та в центрі України людям старшого покоління це буде зробити важче. Але це шанс для нашої нації, хоч він і важкий та кривавий, позбутися назавжди всього російського.

Чим замінити? - Є геніальні Леся Українка, Винниченко, Стефаник, яких треба по-новому оцінювати. Є чудова європейська література – поляків, чехів, народів Балтики, Скандинавських країн та інших, які треба вивчати.

- Знаю, що ви звернулись до творчості Лесі Українки для створення прем’єри. Що це буде?

- До мене Леся Українка наче стукала вже давно, у різні часи. У липні я знову відчув цей знак, але вже з новим баченням, концепцією та рішенням. Це буде зовсім нова Леся, досі не звична для нас, барвиста, весела, феєрична. Вистава буде називатись «Леся Українка. На полі крові», жанрово - метаморфози душі. Вже є розподіл ролей, трактування образів, і я готовий все реалізувати на сцені. Вона відбудеться на новоствореному театральному майданчику сцена-межа.

- Нещодавно в театрі відбулась прем’єра сезону «У джазі тільки дівчата». Ви також повертаєте в репертуар благодійний арт-проєкт «Оскар і Рожева Пані» з Ірмою Вітовською у головній ролі. То яким має бути театр у час війни?

- Коли почалась повномасштабна війна, я розгубився, бо не розумів, чи потрібний театр взагалі. А якщо потрібний, то який? Чи можна показувати комедію, коли навколо сльози і плач, убиті та зґвалтовані, руйнування і тривоги? З іншого боку, чи доречно показувати драми і трагедії, коли й без них сліз і горя навколо дуже багато? За пів року я збагнув, що потрібне і те, й інше. Не треба боятись нічого. От маємо відгуки, мовляв, як можна показувати комедії, коли війна. Тоді я питаю, чи нам потрібна хвора нація, чи потрібно залишатись після повітряних тривог і страху здоровими? А театр, комедія, сміх – це те, що найбільше допомагає звільнитись від проблем і переживань. І це вам скаже будь-який лікар. Невипадково під час війн завжди користувались популярністю саме комедії. До речі, тоді і з’явився фільм «У джазі тільки дівчата». Однозначно, тепер людям дуже потрібно відволіктись від страшних реалій. І це підтверджує той факт, що квитки на комедію «У джазі тільки дівчата» у нас миттєво викупили. Від цього люди не стануть менше любити свою країну, чи допомагати воїнам, які нас сьогодні боронять.

Водночас наші проблеми нікуди не зникли. Є хворі діти, проблеми паліативної допомоги. Тому ми відновили проєкт «Оскар і Рожева Пані», і це наш вклад у проєвропейський вектор України, бо українці хочуть бути європейською нацією, де питання милосердя і ставлення до проблем важкохворих людей підіймають, щоб їх вирішувати. І театр має бути в авангарді цих процесів.

ТАКІ ЕМОЦІЇ ТА РЕФЛЕКСІЇ, ЯК У ГОРАХ, БІЛЬШЕ НІДЕ НЕ ВІДЧУТИ

- Повернемось до відкриття нового театрального сезону. Проєкт «Бій за Україну» вразив глядачів. У День Незалежності України Франківський драмтеатр показав цю виставу на горі Піп Іван, на висоті понад 2 тис. метрів над рівнем моря. Наскільки це було важко зробити?

- Дуже важко. Ми не змогли показати на горі «Бій за Україну» з Президентським оркестром, як це мало б бути. Тому зробили адаптований варіант. Для мене це, радше, символічна подія. Щоб у часі війни, у День Незалежності, у найвисокогірнішій частині України прозвучали і наш Гімн, і повстанські пісні, і слова Шевченка та Стефаника, і молитва за убієнних, і «Аve Maria», і тексти, які є важливими елементами. Ми для цього піднялись на Чорногору, де все непередбачувано: то сонце, то дощ, то все затягло туманом... Наші всі працівники розуміли, що це невеличка наша жертовність, цеглинка для нашої Перемоги.

- Натомість у соцмережах були закиди щодо вистави на горі. Мовляв, навантаження на екосистему, та й усе це нагадує масові сходження часів Ющенка. Скільки людей піднялись у Карпати, щоб показати «Бій за Україну»? І як це відбувається?

- Близько п’ятдесяти людей. Для нас це третє таке сходження. Уперше ми показали «Націю» за творами Матіос. Торік ми зіграли на Чорногорі «Енеїду». Вважаю, що наш театр найближче до Карпат, а тому це дає нам географічну перевагу, ніби плюсик для таких ініціатив. Крім того, театр - це містичне мистецтво, пов’язане з Божими силами. Мушу повторитись, що це для нас є своєрідним освяченням, бо в наших виставах багато сакральних, духовних, автентичних пісень, ірмосів (традиційний християнський духовний спів в Україні, - авт.), текстів – усе те, що може додавати духовної сили для всієї нації.

- А були у вас містичні моменти на Піп Івані?

- Розумієте, там усе непередбачувано. Ми підіймаємось і не завжди впевнені, що відразу зможемо зіграти, бо це – Чорногора: тут тобі раптом валить дощ зі шквалом - і все. Але там є приміщення, і для мене воно є завжди запасним варіантом. Надскладна задача - довезти туди апаратуру, харчування. Для цього ми маємо свої секрети. Але всі підіймаємось на гору і сходимо пішки. Так, там ще немає крутих умов. Першого разу нам зробили звичайні дерев’яні нари, на яких ми ночували у спальних мішках. Але ті емоції та рефлексії, які є в горах, більше ніде не можна відчути. От прокидаєшся вранці на Чорногорі і бачиш неймовірну красу, і тоді розумієш, що ти недарма переміг свої страхи, тіло, дух…

Так ось. Граємо ми виставу «Нація», а на нас заходить хмара, яка стає небезпекою для всієї апаратури. Тоді ми перемістили все у приміщення і, коли вже співали фінальний ірмос «Сотвори державу мишцею своєю», бачимо, як все раптом просвітліло на горі, хмари розступились, і просто над нами засвітили зорі. Розумієте, сходження – це суцільний екстрим і випробування, і я завжди кажу, що проєкт вдався лише тоді, коли ми всі щасливо повертаємось в Івано-Франківськ. Усі, хто підіймаються з нами, розуміють, що це наша сакральна жертовність для України.

ТЕПЕР МИ ПЕРЕЖИВАЄМО ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНУ ТРАВМУ

- А чи має гастрольний тур проєкт «Бій за Україну» ? Хто ще зможе його побачити?

- Скажу чесно, ми об’їздили всі безпечні міста з цим проєктом. Не відвідали лише Ужгород і Мукачево. Туди гастролі довелось скасувати через похорони військових зі 128 бригади, які загинули на фронті. Також через питання безпеки тепер ось перенесли гастролі в Київ.

Насправді це дуже крутий і потрібний мистецький та просвітницький проєкт. Усі, хто бачив його онлайн, вважають, що його мають показувати і школярам, і студентам, і дорослим, бо він надає сили і впевненості тим, хто вже є переконаним українцем, навертає до України тих, хто ще не переконаний, а в тих, хто абсолютно не переконаний, зароджує сумніви. Проєкт благодійний. За зібрані кошти ми вже придбали для військових автомобіль і маємо ще на одне авто кошти.

Також сьогодні вже маємо компромісний варіант цього проєкту з нашим оркестром, який за потреби зможе замінити Президентський, що дасть можливість нам більше гастролювати і грати в театрі. Але для топових у доброму розумінні показів ми будемо зберігати початковий формат.

- Ви згадали про виставу «Нація», також є «Солодка Даруся», які понад 10 років поспіль збирають аншлаги всюди, куди Франківський театр їх привозить. У чому секрет такої популярності?

- Найперше, це - геніальна літературна основа Марії Матіос. Наступне. Коли мене питають, на що люди більше приходять: комедію, драму чи трагедію, то я кажу, якщо мистецький продукт якісний, то на нього будуть ходити, незалежно від того, в якому він жанрі створений. А тут ще й зіграла своє дуже крута творча команда. Я досі вдячний Наталії Половинці, яка є співавтором вистави, і нашому акторському складу, який є одним із найкращих в Україні, і це не може не побачити глядач.

Сьогодні стоїть питання, чи потрібно театру рефлексувати на те, що відбувається тепер у країні. Переконаний, має пройти час, щоб ми усвідомили ці події. А ось у творах Марії Матіос описана дуже подібна до нинішньої ситуація. Це кінець 40-х років і початок 50-х, коли на Західну Україну прийшла радянська влада. Так ось, почерк наших ворогів той самий. Тобто, тоді так само вбивали, катували, ґвалтували і знищували українців у тюрмах. Наші вистави про те, що ми бачимо сьогодні, але вже осмислено, через певний відрізок часу. Пригадую Львів, театр Заньковецької, у якому всі 800 місць викуплені на нашу «Солодку Дарусю». Після вистави мене питають, як можуть такі молоді актори все це відчувати і проживати на сцені. Переконаний, це все відбувається на рівні нашої генетичної пам’яті, бо ці трагедії спіткали наших дідусів і бабусь. Тепер ми теж переживаємо загальнонаціональну травму, і незалежно, чи це Буча, чи Івано-Франківськ, Одеса, Миколаїв, Луганськ, чи інші міста, у всіх нас це закарбується у підсвідомості на покоління як справжня трагедія життя, нації.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото Юрія Рильчука