«Син» репресованого Підмогильного. 100 років від першого Голоду

У Музеї Голодомору показали виставу за твором репресованого 85 років тому Валер’яна Підмогильного  

На особливий сценічний майданчик перетворився упродовж двох вихідних днів листопада Національний музей Голодомору-геноциду. У просторі пам’яті про трагедію винищення українців трьома умисними голодоморами актори київської Театральної майстерні «Погляд» представили прем'єрний показ вистави «Син» за оповіданням Валер’яна Підмогильного.  

Кругла зала музею чітко окреслює Всесвіт нашого народу, у центрі якого ніби стоять стіни домівки. Як годиться в українців – побілений простір делікатно оздоблений взорами, Деревами життя. 

Утім, Древо роду українців тільки за три десятиліття першої половини ХХ століття  жорстоко й підступно обсікали тричі планованим голодом. Під личиною «всезагального блага» радянське утворення з центром у москві, зумівши криваво придушити прагнення незалежності Української народної республіки, - почало вивозити з України зерно. А на Миколаївщині, Херсонщині, Харківщині, інших українських територіях люди в муках помирали з голоду. 

Упродовж вистави «Син» на Деревах життя, на основах Хати, замість зниклих його образів-символів з'являються написані імена. Не раз прізвища заповнюють всі стіни великої музейної зали – це загиблі від першого Голодомору в Україні й наступних. На спомин про них у глибині – хрест і миготять свічки. А фінальний візуальний рефрен психологічно-філософської театральної постановки: «Пам’ятати, щоб бути».

В оповіданні «Син» Валер`ян Підмогильний зобразив героїв, які живуть у періоді організованого більшовицькою росією першого масового штучного голоду 1921-1923 років в Україні. Поза сумнівом, і цей невеликий твір, який виходив у збірках «Нова громада» та «Бібліотека селянина» й окремим виданням накладом у 20 тисяч примірників, - став причиною того, що 36-річного письменника у 1937 році за сфабрикованою справою розстріляли російсько-радянські кати в урочищі Сандармох на Соловках. Третього листопада минули 85-ті роковини свідомого знищення Валер`яна Підмогильного разом із сотнями українських достойників. 

За сюжетом створеного 1923 року оповідання, додому в село повертається молодий Васюренко, де восьмий місяць слабує його стара мати. Трохи не відразу випадково зустрічається з чоловіком сестри Олексою Корнійчуком (виконавець Андрій Дяченко), який розповідає:  «А ми аж у Полтавщину забились були... Еге, як там дядьки живуть! Ти, хлопче, мабуть, і забув про таке життя. Там не собачину, а свинятину в борщ кладуть, а хліб, хлопче, не з макухи, ні, ні!».

Режисери постановки Єгор Водяхін та Христина Шелудько оповіді про трагедію українського народу, яка множитиметься за кілька десятків років тричі, надали певним чином античного звучання, ввівши збірний образ «Народ, Влада», який виконують шестеро акторок у чорних сучасних костюмах. Виконавиці-студентки (Анна Пукас, Єлизавета Хлевінська, Софія Фесік, Анастасія В’яла, Єлизавета Грушецька, Олена Невідома) то стукають порожніми мисками; то червоними клаптями закривають собі очі, щоби не дивитися  на реальність; то перетворюються на старих, які торочать про віру в Бога за будь-яких обставин; а насамкінець стають бездиханними тілами, які складає знесилений голодом Васюренко.

У глибині сцени у музеї, за хрестом і свічками, - сидять в автентичних українських вишиванках середнього й поважного віку виконавиці хору «Дарничанка». І з народних глибин лине обнадійливе: «Зеленеє жито, зелене…»

Головний герой у виконанні Даніла Зіберта – візуально і за змістом – подоба Христа. В його руках пів паляниці – як надія на порятунок: якщо не всіх, то хоча б матері, яка вісім місяців майже не подає ознак життя. «Та хіба вона не померла?», - перепитують не раз сина. «Ще слабують...», - відповідає, чуючи у відповідь цинічне: «Живуча збіса стара Васюриха!».

Образ матері, переважно її очі і вуста, глядачі бачать з відео проєкції. Велике екранне зображення у залі Музею Голодомору множиться понад десять разів – і від того підсилюється осягання того, що таких матерів – виснажених і змучених – було багато, як і їхніх дітей. У ролі Матері знімалася Лариса Хоролець – народна артистка, міністр культури України 1991-1992 років, яка пішла у засвіти цьогоріч у квітні.

Через таке ж екранне зображення подано й образ Дядька Степана, в якого, окрім жінки, ще п’ять ротів, і який не знає: у часи безпросвітної скрути краще жити чи померти?! З його вуст звучать слова, які є страшною правдою про створене радянською росією в Україні животіння в роки першого Голодомору: «Діти на ґвалт кричать, жінці хліб увижатися став... Здохла кобила -  зварили юшку. Перший раз їли — ригали, другий раз ригали, а на третій — пішло». 

Роль Дядька зобразив Олександр Жуковін – актор, нині захисник України у складі ЗСУ. 

У фіналі вистави учасниці ансамблю «Дарничанка» з художнім керівником Петром Андрійчуком виходять на авансцену і співають: «Земля одна, Земля свята, Другої нам не треба». 

«Виставу ми задумали ще до повномасштабної війни, минулого року. Передпоказ був у грудні на сцені Центру творчості «Печерськ», - розповідає співрежисерка вистави «Син» Христина Шелудько. – У просторі Музею Голодомору контекстнішого значення набув відеоряд, який раніше відображався на одному екрані. Ми додали тепер хор - як прообраз народу, голоси матерів. Нині ми виставою проводимо паралелі з сьогоденням, коли ті самі загарбники знову прийшли на наші землі».

«Коли талановиті молоді люди нам запропонували долучитися до створення вистави «Син», ми одразу зголосилися, - каже художній керівник Ансамблю «Дарничанка» Петро Андрійчук. – Для нас це нова форма. Ми трохи ризикували, бо маємо обмаль часу – 17 грудня плануємо святкувати свій 60-літній ювілей. Але ідея Театральної майстерні «Погляд» нас запалила: і тема, і її втілення. Ми плакали перші репетиції. Й актори плакали, коли ми співали».

Виконавцям було непросто співати в акустиці й середовищі Музею Голодомору, зізнається Петро Андрійчук. Бо для багатьох тема винищення голодом українців є ще й родинною історією. Петро Андрійчук родом з Тернопільщини, батько – зі Скали над Збручем (нині Скала Подільська). Тож добре пам'ятає розповіді про те, як із Західної України, де не було голоду, на Центральну намагалися у 1933 році через Збруч перекидати харчі, а радянські прикордонники стріляли і в тих, хто намагався допомогти, і в зморених недоїданням.

Учасниця ансамблю «Дарничанка» Алла Жилко розповідає про свого дядька Івана з Київщини, з села Стайки, яке біля Трипілля, Витачева, Українки. Коли хлопцеві було 9 років, то врятувався тим, що ходив просив їжу зі сліпим сусідом Макаром. Страх ймовірного голоду переслідував чоловіка до останніх днів: про запас у господарстві без афішування зберігалися мішки печива.

Антоніна Коломієць згадує родинні перекази про те, як останні дві спечені картоплини нелюди забирали в селян і зривали навіть квасолинку з дитячої забавки. І це на тій українській землі, про яку Володимир Яворівський казав: посади в неї залізобетонний стовп – він весною зацвіте.

Треба все це пам’ятати кожному українцеві, щоб бути та перемогти одвічного поневолювача і вбивцю з московії.

Валентина Самченко

Фото Геннадія Мінченка