Опішня: Тільки ти і глина
Людська цивілізація почалася не з крем’яного рубала, і навіть не з кам’яної сокири, а з виліпленого й обпаленого глечика.
Відтоді почалося й мистецтво – уже перші гончарі стали прикрашати свої вироби хто шнуром, хто насічкою. Згодом почали імпровізувати з формою… Коротко кажучи, якщо Опішня є визнаною столицею українського гончарства, варто зануритись в аннали: чи не тут узагалі зародилась українська цивілізація. Тим більше, що археологи знайшли в цій місцевості ознаки керамічного виробництва ще часів неоліту, і відтоді воно не припинялося.
ФОРМУЛА РЕФОРМИ
Потрапити сюди мені різко захотілося років двадцять тому, коли відвідував центр українського гончарства у Макаровому Яру, що на самісінькому сході Луганщини. Там було що подивитись (і чому здивуватись), але місцеві фахівці однозначно визнавали першість за Опішнею. І от нагода трапилася. В обласній раді мені дали телефон селищного голови Миколи Різника, представивши як одного з найбільш вдалих провідників адміністративної реформи на Полтавщині. На жаль, після попередньої домовленості про зустріч голова поїхав у відрядження за кордон. Утім, пообіцяв, що мене зустрінуть, покажуть, розкажуть…
На автостанції мене зустріла Яна, директорка радіостанції «Голос Опішні». Першим пунктом екскурсії були визначені соціально-економічні успіхи громади. Вони дійсно справляють враження, але тут про них – пунктиром. З одного боку, те, що мене цікавило в цій царині в першу чергу, міг розповісти тільки сам голова. А з іншого… Реформа децентралізації виштовхала на поверхню величезну кількість молодих і завзятих керівників. Декого з них знаю особисто і вже можу запропонувати певну формулу реформи: керівник має рухатися у тому напрямі, в якому його готова підтримати громада (навіть якщо спочатку вона сприймає той чи той крок у багнети). Яна суттєво вдосконалила мою концепцію:
– Почали робити – вийшло, а тоді хочеться ще щось зробити, і ще, і ще…
Першим вона мені показала Центр надання соціальних послуг, який розмістився у реконструйованій будівлі старовинної аптеки. Те, що це діюча установа, переконав актовий зал, де якраз збирались обговорити свої плани опішнянські пенсіонери. Стенд з фотографіями показував їхню активність. Ось бабусі співають щось у національному вбранні. Знайомий сюжет. Аж от вони вже у басейні; а тут – заняття зі скандинавської ходьби; старт велосипедної прогулянки тощо. Таких «продвинутих» старих не в кожному обласному центрі зустрінеш. Сказано: столиця!
Відновлені дитячі садки й школи, триває капітальний ремонт (з утепленням) лікарні. На подвір’ї селищної ради цілий парк авто- і тракторної техніки комунального підприємства «Благоустрій». Єдине, чого мені не доводилося зустрічати в інших громадах (може, просто пропустив) – комунальне підприємство «Опішня-Агро». Мені показали теплицю:
– Планується збільшувати кількість таких теплиць. Раніше тут були розвалені ферми. Ферми – це непогано, але все повинно і приносити дохід у бюджет, і бути корисним для громадян. Це ж створення нових робочих місць. Тому територія теплиць буде розширюватися.
СЕЛИЩЕ-МУЗЕЙ
Опішня просякнута гончарством, починаючи з автостанції, де на пасажирів чатують кіоски, завалені керамікою. Керамікою прикрашені стіни у будівлі селищної ради. Але головні, звичайно, тут музеї.
Правду кажучи, в їхній структурі я до кінця не розібрався. Є Національний музей-заповідник українського гончарства, а є Музей родини Кричевських, де окрім артефактів, пов’язаних з видатним українським архітектором і його родиною, чимало виробів місцевих гончарів.
Власне, сам Василь Григорович теж навчався гончарній справі; він же спроєктував будинок, де тепер розміщується музей його імені, а тоді, на початку минулого століття, – «Опошнянскій гончарный показовый пунктъ». Він виглядає набагато простішим, ніж Краєзнавчий музей у Полтаві (створений Кричевським у стилі українського модерну), але відчувається одна рука. Фасад музею – то Стіна гончарної слави України, прикрашена пам’ятними дошками, найбільша з яких коротко розповідає про життєвий шлях митця. Зокрема про те, що Кричевський одним із перших почав колекціонувати опішнянську кераміку.
Ну, а крім цих двох «гігантів», розсипані по селищу садиби-музеї – родини Пошивайлів (Олесь Пошивайло – засновник Музею-заповідника), Олександри Селюченко. Має десь бути садиба видатного гончара Василя Омеляненка, творця знаменитих на весь світ «Левів». Правда, він помер лише торік, то ж могли просто не встигнути оформити експозицію… Не виключаю, таких садиб ще більше, але про них мої супутниці навіть не згадували. Інакше довелося б продовжувати відрядження ще на тиждень. Тим більше, що не самою керамікою живе гончарна столиця.
Зокрема, вона славиться своїми сливами. Що засвідчив сам Котляревський в «Енеїді»:
Латин по царському звичаю
Енею дари одрядив:
Лубенського шмат короваю,
Корито опішнянських слив…
Гадаю, не став би цар частувати сина Венери безпородними фруктами. Тільки найкращими. Опішняни запевняють, сливи такі смачні через залізистий ґрунт, на якому зростають дерева. Спробувати їх на смак не довелося – сезон давно відійшов (смакував борщем зі сливами, про що – в іншому матеріалі). Натомість познайомився з бабусею, яка торгує ними просто посеред центрального парку селища. Бабуся геть забронзовіла, але мініфотосесію дозволила.
А ще є Музей звареного борщу і Музей живого хліба. Там теж не обійшлося без горщиків і макітр, але все ж таки не вони – центральні експонати.
У проміжку між відвідуванням двох головних музеїв піднімалися на Сторожову вежу. Головне призначення об’єкту – виконувати бажання. Щоправда, для цього слід дійти сюди пішки й самотужки піднятися на оглядовий майданчик. Нас до підніжжя пагорбу (як мене запевнили, це найвища точка Лівобережної України) підвезла автівка, тож я навіть не намагався сформулювати свої хотіння. Та й не до того було: настільки чудовий краєвид відкрився. Попри те, що листопад дообтрушував останнє листя з дерев…
МАКІТРА, ЯКА ВАРИТЬ
Однак, повернімось до Музею Кричевських, де мене трішки просвітили щодо гончарства як такого. Дорогою до нас приєдналася Вікторія, архітекторка і колишній екскурсовод. Вона мені й показала на «живих» прикладах, що таке справжня кераміка. Не виставкова, а та, що її використовували в побуті українці.
– От вгадайте, для чого призначені оці вироби?
На підлозі вишикувались чотири глиняні ємності майже циліндричної форми. Нічого на думку не спадало. Вікторія не стала мене мучити:
– Пасківники. Уявляєте, яка пасочка була? Сім’ї великі були, то не розмінювались.
Нарешті (тільки не смійтесь) побачив справжню макітру. Точніше, цілий розсип. У нас це слово використовувалося для позначення низького рівня розумової діяльності: «макітра не варить». Що поробиш, я зростав в епоху фаянсово-металевого посуду.
– Макітри – для зберігання продуктів: борошна, зерна, круп, а також води. Взагалі, великий виріб свідчить про майстерність гончара. Особливо якщо він тоненький. Тоді господиня легко зможе переставляти його.
Деякі гончарні вироби використовувалися на свята. Вони були розписані й стояли на видному місці, а деякі – побутові – нерозписані й политі лише зсередини й по вінця. В середини щось вимішували, й вінця надщерблювались, тому їх поливали. Фарба, поливи були дорогі, і майстри намагалися максимально здешевити свою продукцію. Дехто взагалі надтріснутий виріб віддавав майстру, який обплітав його дротом. Після того глечик ще довго слугував.
Тут таки виявилося, що кераміка чудово поєднується з ковальським мистецтвом, і якщо глечики з макітрами повертають глядача у минуле, то «змішані» витвори ведуть у якийсь футуристичний ультрамодерн. Хоча й «чисте» гончарство на це цілком здатне. Як-от скульптури на подвір'ї. Особливо моторошно виглядають три чималі великі триногі кулі. Що вони означають – не розшифрував.
ОПІШНЯ ЧИ ОПІШНЕ?
На всіх мапах і в довідниках селище так і назване: Опішня. І от, стоячи перед входом до Музею-заповідника, прочитав на цілком офіційній вивісці: «Національний музей-заповідник українського гончарства в ОПІШНОМУ». Не в Опішні. Потім зустрів ще декілька зразків такого написання. Наскільки мені відомо, суперечки серед опішнян з приводу такого різночитання не точаться, тож і нам нема чого переживати.
На воротах під стандартною табличкою з розкладом роботи музею – оригінальна рекламна вивіска, звісно ж керамічна: втомлена жіночка з валізами дає настанову: «Любиш українське мистецтво?!! Чемодан – вокзал – Опішне!» Власне, автор цих рядків так і зробив. Зробив крок під ковану арку. І перше, на що звернула мою увагу Вікторія, був не експонат, а чорно-біле фото «Гончарний ряд опішнянських глиняних виробів», зроблене у 1894 році на ярмарку в Полтаві Іваном Зарецьким. Просто на землі (все ж, мабуть, на розстеленому рядні) височили цілі пагорби макітр, глечиків та іншого глиняного посуду.
Чомусь пригадалися статистичні таблиці з підручнику політекономії, які стосувалися промисловості часів цього ж ярмарку. У таблицях були цифри виробництва чавуну й сталі, вугілля, навіть домотканого полотна. І щось не пригадую, щоб там було представлено гончарство. Аж тут – такі обсяги. І не скажеш, що це щось примітивне.
…Вікторія звернула мою увагу на віз, вщерть заповнений глечиками:
– А це імітація того, як кераміку возили на ярмарок. Звичайно, возили не так, бо – не довезли б. Вироби обмощували сіном. На цьому сіні хазяїн спав і кормив ним свого коня. Все було продумано. Ходімо, унікальну роботу вам покажу. Скульптура називається «Чумацька мадонна». Коли чумаки ходили далеко по сіль, вони брали з собою ікону. Але звичайну ікону взяти не могли, тому що дерево могло попсуватись. Тому вирізали Матір Божу на звичайній рибі.
Щось таке читав у колеги з Укрінформу.
Очевидно, центральною фігурою всієї експозиції під відкритим небом є «Лев о двох головах».
– Ви могли бачити в Музеї Кричевських лева, а тут – унікальний лев. Якщо придивитися, інші великі скульптури складаються з менших фрагментів. Це для того, щоб ці фрагменти зручніше було випалювати. Потім їх витягували з печі й монтували. А ось цей лев – цільний. Як ви розумієте, його нереально кудись перемістити, і в жодне горно він не вміститься. Саме на цьому місці Василь Омельяненко його ліпив, навколо нього зводив горно, випалював, горно розбирав – і відтоді скульптура на цьому місці лише й може існувати, – розповіла Вікторія.
І додала:
– Василя Онуфрійовича вже немає, а всі його творіння зараз – на вагу золота.
ЛІПЛЕНА ФІЛОСОФІЯ
Подвір’я музею-заповідника розляглося на кількох гектарах і немовби на двох поверхах, причому, де закінчується нижній, важко було роздивитися. А тут, на верхньому, соковитий український гумор рясно перемішався з українською ж похмурою філософією. Он, приміром, скульптурна група ховається в траві. Кажуть, автор заборонив на цьому п’ятачку її викошувати. Називається вона «Очікування нового тисячоліття (навершя)». Так трава й росте з 1998 року, навіюючи сум на відвідувачів. Зате поруч котяча сімейка радісно співає. «Сядемо під перелазом, заспіваймо пісню разом» – пропонує скульптор. Аж тут з-за спини парочки вилазить кошеня й показує лапою «ріжки». А може, і не кошеня…
Найбільшу мою увагу привернуло погруддя невідомого літнього чоловіка зі спеченим обличчям кольору червоної цегли. Не знаю чому, але він мені нагадав якусь фотографію з підручника давньоримської історії. Чи то був «т. зв. Брут», чи персонаж з етруського некрополя. Правда, придивившись, вирішив, що це, швидше, український селянин, який загорів на степовому сонці. Але вираз його обличчя по-давньоримськи суворий. Тому версію з Брутом остаточно не відкидаю. На жаль, автор нічим не допоміг у моїх ваганнях, назвавши свою роботу вкрай аскетично: «Без назви».
Розповідати про скульптури, навіть тільки про ті, що особливо вразили – не вельми продуктивно. Особливо якщо ти не маєш змоги поспілкуватися з автором, а таблички містять максимально обмежену інформацію. Хоча й вона іноді додає щось до емоційного стану. От, скажімо, сидить на возі такий типовий українець із люлькою, на капелюсі – ворона. Називається: «Хто ми є». Автор – з міста Ялта. Ота сама русифікована Ялта, яка так радо зустрічала окупантів у 2014-му. А може, не так вже й раділи тоді ялтинці?.. І де тепер той гончар?
Комусь керамічні скульптури можуть видатися… не скажу – примітивними, а такими, яким бракує пластичності «Давида» Мікеланджело. Хто б сперечався. Але чи здатні були майстри Ренесансу висікти щось таке тепле, як цей дядька з люлькою, з холодного каррарського мармуру? Або навпаки. Уявімо, що Буонарроті освоїв технології випалювання глини – чи відтворив би він свого переможця Голіафа? Ну, не п’ятиметрового, а хоча б із метр висотою. Не буду категоричним у відповідях, та все ж…
* * *
Вивчати нижню частину експозиції ми вже не пішли. На нас ще чекало знайомство з опішнянським борщем і качаною кашею. Це офіційно. А по правді, я б і не доплентався. І не через фізичну втому, а через емоційне пересичення. Такої концентрації мистецтва – рідного, українського – в одній точці мені сприймати не доводилось, і було відчуття, що більше не витримаю.
Може, пощастить ще раз приїхати, і вже не на один день.
Михайло Бублик, Полтава
Фото автора