Андрій Різоль, продюсер, голова Асоціації «Дивись українське!»

Понад тисячу кінопоказів українських фільмів від початку серпня було організовано в межах Національного туру «Кіно заради Перемоги!». Незважаючи на повномасштабну війну росії в Україні, глядачі в 18 областях, зокрема й у військових частинах, мали змогу споглядати екранне мистецтво та спілкуватися з зірками: Адою Роговцевою, Богданом Бенюком, Ірмою Вітовською, Олексієм Тритенком, Ахтемом Сеітаблаєвим та багатьма іншими.

Нині розпочався другий етап проєкту — кінострічки вітчизняного виробництва показуватимуть здебільшого військовим.  Про все це Укрінформ у рамках проєкту «Культура як зброя» говорить з головою Асоціації «Дивись українське!», кінопродюсером Андрієм Різолем.

«Ада Роговцева занурює оточуючих у власний космос неймовірної доброти і впевненості»

- Андрію, ви точно знаєте, що українські фільми глядач із задоволенням та зацікавленням дивиться, – якщо є можливість їх дивитися. Коли і як у ситуації малої кількості кінотеатрів в Україні виникла ідея везти вітчизняне кіно до тих, хто і в цій царині обирає вітчизняний продукт?

- Коли більш-менш стало почали працювати кіномережі у великих містах, то наш фокус уваги пішов у бік маленьких селищ і містечок, де фактично немає дотику до кіно останніх кілька десятків років взагалі. Ідея виникла давно, але тільки у 2020 році ми, наприкінці літа, спільно з партнером  - Фондом «МХП-Громаді» вирішили, що зробимо невеличкий тестинг, три кінопокази просто неба, і подивимося як сприймають люди.

Вони відбулися в Миронівці на Київщині, Каневі та Степанцях Черкаської області за карантинних обмежень - з дотриманням відстані й інших чинних тоді вимог - і ми побачили неймовірну тягу людей до кіно. На кінопокази прийшли тисячі людей - і це для них була не тільки мистецька подія, а й привід поспілкуватися, побачитися. Для них це стало немов святом.

Такий глядацький відгук не міг нас не мотивувати. До нас після тестових показів посипалося багато звернень - понад 100.  Результатом тестингу і подальшого масштабування став перший наш великий тур Україною “Кіно просто неба”, який відбувся у  2021 році та мав на меті популяризацію українського кіно в селищах і містечках, де немає кінотеатрів.

- Амбасадорами кінопоказів були спочатку Ірма Вітовська, Богдан Бенюк та Ахтем Сеітаблаєв. У проєкт “Кіно заради Перемоги” долучилися Ада Миколаївна Роговцева та Олексій Тритенко. Чому саме ці актори? Чи були в них якісь обов’язки?  Як визначалася почерговість присутності на тому чи іншому показі?

- Все по любові. Всіх амбасадорів ми давно знаємо. Ми з ними є друзями з абсолютно спорідненими світоглядами та цінностями. Це, мабуть, головне. Всі наші амбасадори - впізнавані актори і надзвичайні люди.

Організовуючи тур «Кіно заради Перемоги!», розуміли: важливо, щоб до військових майже завжди виїжджала кінозірка. Тому у нас вже не троє, а п’ятеро амбасадорів, бо кількість показів значно збільшилась.

Актори не мають жодних зобов’язань. Намагаємося оптимально звести воєдино бажання глядачів і графіки наших зірок.

- Куди яке кіно везете показувати? Яким фільмам віддають перевагу військові?

- Військові частини, як і всі, обирають із запропонованого портфеля фільмів свій власний топ-5 стрічок, які б вони хотіли подивитися: спочатку за описами і трейлерами. Потім кілька відповідальних людей дивляться свій обраний топ-перелік через посилання з паролем — і, врешті-решт, зупиняються на найоптимальнішому для їх уподобань варіанті.

Скажімо, вибрали фільм «Східняк». Уточнюю у Богдана Михайловича, чи він може поїхати, погоджуємо дату та їдемо.

Або просять «Снайпера. Білого Ворона».  Розумію, що треба взяти дозвіл, бо це прем’єрне кіно і його нема в попередньому портфелі фільмів. Продюсери шляхетно погоджуються. Представити зголошуються виконавці ролей Марина Кошкіна та Андрій Мостренко і їдуть з нами до військових. 

Найбільше військові потребують простих слів подяки і відчуття, що цивільні розуміють їхню самовіддачу і лицарство. Для захисників під час таких зустрічей чи опісля них важливо відчути шану, повагу, вдячність.

Можна вважати, що маємо єдину заборону для акторів, які презентують фільми: відмовляти бажаючим сфоткатися чи отримати автограф, але ми цю заборону навіть не проговорювали, всі кінозірки з радістю спілкуються з глядачами стільки, скільки треба, і навіть більше.

Кінозірки, які їздять з нами, майстри імпровізації. Скажімо, Ада Миколаївна чи Богдан Михайлович, чи Ірма Вітовська вміють захопити аудиторію. Коли дивлюся на вщент набитий зал - там люди очима бояться кліпнути, щоб нічого не пропустити, настільки їх зачаровують своїми промовами та імпрезами наші зірки.

Це — мегалюди! Заходять в аудиторію і наповнюють весь простір впевненістю, доброзичливістю, спокоєм. Зараз згадую ці моменти, а в мене - мурахи по шкірі.

- Не була на показах проєкту «Кіно заради Перемоги!», але знаю про чарівну магію Ади Миколаївни зі столичного Будинку кіно, де демонстрували «Вітер зі сходу».

- Ада Роговцева - і зірка, і людина мегавеличини. Людині, вибачте, 85 років. І це руйнація шаблонів: людина такого поважного віку їде 300, 500, 700 км, щоби поспілкуватися з військовослужбовцями. І це її внутрішні відчуття відповідальності й обов’язку. Каже мені: «Андрійку, що ж ти мене вмовляєш? Я все розумію, куди їдемо?». Думаю, що такі виїзди акторці теж надають сил і впевненості у Перемозі.

«Вітер зі сходу» - це документальне кіно про подорожі Ади Миколаївни з друзями, теж відомими акторами, до українських захисників з літа 2014-го. У фільмі десятки зустрічей на передовій, це дуже емоційне та життєствердне кіно. Воно наповнене фактажем про те, як митці підтримують військових, не тільки зараз, а з самого початку війни з 2014 року.

Ада Миколаївна — це рівень генія. Вона каже слово — і занурює оточуючих у власний космос якоїсь неймовірної доброти. Ця маленька на зріст жінка миттєво стає головною, її слухають, бо там рівень щирості та мудрості 1000%. А в залі - здебільшого досвідчені військові, які уже по кілька разів були на «нулі», які вже через шпиталь поновлюються, щоб повернутися, і вони її обожнюють.

«Треба бути готовим до того, що під час війни все може статися»

- Наскільки просто комунікувати з військовими у проєкті «Кіно заради Перемоги»?

- Я цими людьми щиро захоплююсь. Це профі своєї справи. Вони якось надзвичайно якісно ведуть комунікацію, ввічливо, чітко, швидко, без помилок, я дивуюся. Вони чутливо відчувають свою аудиторію військових, обираючи фільми для своєї частини.

- Військовослужбовці які фільми дивилися?

- Багато дивилися: «Вітер зі сходу», «Східняк», «Гуцулка Ксеня», «Кіборги», «Черкаси», «Захар Беркут», «Мої думки тихі», «Толоку», прем’єрне кіно «Снайпер: Білий ворон» та «Я працюю на цвинтарі», «Обмін», «Фортеця Хаджибей», «Захар Беркут», «Крути 1918», «Поводир», «Мати Апостолів», «Атлантида», «Погані дороги» і ще багато. Тобто, в принципі, спектр досить широкий.

- Просто чи непросто у військові частини було потрапити?

- Ми ж не стукаємося у ворота військових частин безпосередньо. У цьому питанні важливою є підтримка Офісу Президента і Держкіно. Керівництву військово-цивільних адміністрацій в областях та відповідних військових установ (Національної гвардії, ЗСУ, інших підрозділів) ще у липні були надіслані листи з проханням сприяти показам українського кіно та призначити координаторів для співпраці з оргкомітетом проєкту «Кіно заради Перемоги!».

У відповідь надійшли листи вже із вказаними конкретними відповідальними особами. Наприклад, у Нацгвардії координують співпрацю з нами двоє полковників: голова пресслужби і начальник служби культурно-просвітницької роботи, з котрими ми на постійному контакті.

Таким чином з фахівцями найвищого рівня від початку туру було вибудувано правильний алгоритм взаємодії та комунікації. Це заощаджує час. Нам пропонують військові частини, надають контакти, і вже наша команда та я особисто спілкуємося з керівниками цих частин.

Ми погоджуємо деталі: дати, зручний час, локацію, підбір фільмів, кого б хотіли побачити з кінозірок. Потім наша технічна служба виїжджає на цю локацію та аналізує: яке обладнання для конкретного залу необхідно. Якщо у військової частини немає свого відповідного приміщення, тоді ми знаходимо і домовляємося з місцевими будинками культури, кінотеатрами, бібліотеками, школами, бомбосховищами тощо.

Потім синхронізуємося з графіками наших амбасадорів і виїжджаємо на подію, прибуваємо завжди години за 3-4 до початку показу. Треба бути готовим до того, що під час війни все може статися.

У межах проєкту на нашу команду Асоціації «Дивись українське!» покладено відповідальність організації кінопоказів «у полях». За участю кінозірок у військових частинах і осередках внутрішньо переміщених осіб.

- Покази у період повномасштабної російсько-української війни завжди були далі від лінії активного фронту?

- Так. Треба розуміти, що кожен показ це експедиція - кілька авто, обладнання, команда, кінозірки, тобто дуже багато ризиків не тільки для нас, а й для військових. Там працював другий формат туру, так званий дистанційний, який якраз розроблявся для всіх охочих доєднатися. Будь-хто, дотримавшись простої процедури, міг звернутися в Держкіно і отримати простий алгоритм дій, всі необхідні інструкції, дозволи на покази, дизайн афіш і контент, щоб самостійно проводити кінопокази. Завдяки такому формату кількість населених пунктів, де були кінопокази туру, розширилась до 177 у 18 областях.

Ці 177 осередків кінопоказів з’явилися завдяки зусиллям патріотичних ініціативних людей. Думаю, що це головний здобуток туру. По суті, органічно утворилася передумова створення нової волонтерської кіномережі. Зараз думаємо над тим, як її зберегти та розвивати.

- Чи траплялися екстремальні зміни графіка?

- Звісно, були. На День Незалежності військові попросили, по суті, перенести чотири покази на інший період. Пригадуєте, 23-24 серпня очікувалася найбільша загроза. Наприкінці листопада - початку грудня вже було кілька переносів із причин нестабільного енергозабезпечення.

- Що ви скажете критично налаштованим людям, які не завжди у захваті від того чи іншого українського фільму?

- Не вважаю себе кінознавцем чи кінокритиком. Наша асоціація називається «Дивись українське!», ми популяризуємо українське кіно як явище і не є промоутерами якогось конкретного продакшена, продюсера чи режисера.

Коли ти занурений у вітчизняну кіногалузь 20 років, коли був із самого початку щасливий хоч одному знятому українському фільму на рік, то вже апріорі, хоч би який фільм з'явився, — радше я його люблю, ніж не люблю. Бо всі ці два десятки років ми активно працювали, щоби створювалося вітчизняне кіно.

Наше завдання – створювати нові можливості і робити промоцію.

- І галузь має розвиватися...

- І кількість має переходити в якість.

Люди хочуть бачити різне кіно, і серйозне теж

- Як загалом відбувалося ваше входження у кіногалузь?

- Мандрування до глядача почалося у 2003 році, коли ми з командою активно почали займатися розвитком вітчизняної кіногалузі. Почали системно робити «КіноЕкспо-Україна», «Кінофорум України», потім Кіноринок «Молодість» паралельно з однойменним міжнародним кінофестивалем.

Ми тільки в нульових роках організували понад 500 подій для розвитку галузі. Це були спеціалізовані виставки, конференції, семінари, майстер-класи, фестивалі допрем’єрних фільмів. Робили тижневі щорічні кінофоруми, більш як 100 учасників з 10 країн світу, в межах кожного було півсотні, а то й більше подій. Основний наш фокус уваги був технологічний розвиток галузі: обладнання, технології, знімальна техніка, оснащення кінотеатрів тощо.

Із 2005 року і донині ми  допомагаємо фестивалю «Відкрита ніч». Потім започаткували проєкт «Дивись українське!», робили тури в АТО, потім ООС з показами кіно. Далі започаткували фестиваль «Кінобукет» і кілька тижнів українського кіно за кордоном. Про покази просто неба у невеличких містах і селищах ми вже говорили.

Ще продюсуємо створення кіно, здебільшого короткометражні фільми. За останні 5 років ми спродюсували близько 40 короткометражних фільмів.

- Проєкт «Кіно просто неба» у 2021 році став справді помітним.

- Після тестингу у перший рік пандемії ми вирішили у 2021-му масштабувати проєкт. Стратегічним партнером нашої Асоціації «Дивись Українське!» і повноцінним співорганізатором турів країною є Фонд «МХП-Громаді», який має представництва в 13 областях України, тобто фахових менеджерів, і це дуже серйозний ресурс.

Вкрай важливо, коли вирушаєш у регіони, - щоб було на кого спиратися на місцях. Фахові координатори там, по суті, забезпечують 50% успіху події. Вони беруть на себе залучення волонтерів, організаційні деталі, дозвільні процедури.

Особливо ми у своїй міжнародній діяльності це дуже відчуваємо. Коли немає відповідного координатора, якому ти довіряєш на місцях, то, як правило, подія проходить не так якісно, як могло би бути.

Синергія наших двох інституцій зберігається і розвивається. У 2021 році зробили великий проєкт «Кіно просто неба», який охопив 10 областей, було 43 покази просто неба, близько 50 000 глядачів. Амбасадорами були відомі Богдан Бенюк, Ахтем Сеітаблаєв й Ірма Вітовська. Здобутий досвід та регіональні налагоджені зв’язки нам дуже допомагають зараз.

- Ви не просто показували кіно, а й активно знайомилися з глядачами, скажемо так.

- Ми просто сфокусувалися на тому, щоб максимально якісно збирати зворотний зв’язок з усіх показів. Ми анкетували нашого глядача, радилися з ним.

І це нам дало можливість аналізувати потреби та уподобання аудиторії. У результаті ми знаємо багато важливих деталей, наприклад, до яких жанрів люди схиляються.

- Яким кіножанрам віддає перевагу глядач? Думаю, відповідь не збігається з тією, яку тривалий час нав’язували телевізійники про попит на комедії.

- Ви будете здивовані. Історичне кіно перевищує запит на показ комедій.

Результати дослідження тверезять дуже сильно. Бо інколи стереотип гуляє: «Ну що село, звідки там у людей високий  ай-к'ю? Нічого окрім «хі-хі-ха-ха» не треба. Насправді – ні, люди хочуть бачити різне кіно, і серйозне теж.

- Вважаю, що телебачення створило міф про те, що глядачам тільки комедії потрібні.

- Зараз ми підемо в питання що таке масмаркет, а що – мистецтво? Зрозуміло, телебачення - це масмаркет, який має апріорі виживати за рахунок свого драйвера реклами, високих рейтингів. Тобто працювати за правилом: показувати людям те, що їм подобається, швидко ними сприймається, а не навпаки - змушує думати. Тут і маємо «яблуко розбрату».

Кіно умовно поділяється на два напрями - масмаркет і мистецтво. І не можна сказати, що ми вибрали собі якусь одну домінанту. Бо аудиторії бувають різні, дозвілля різне… Та й комедії бувають різні.

- «Мої думки тихі», скажімо, комедія, яка змушує думати і співпереживати.

- Прекрасний приклад. Це багатошарова картина з серйозним змістом. «Мої думки тихі» - один із хітів, який просять і просять показувати і військові, і цивільні.

- У вас є спеціальний кіномобіль. Це додаткова фішка для промоції проєктів чи необхідність?

- Це необхідність, яка дозволяє робити більше якісних кінопоказів, ніж іншими засобами. Звичайний екран (точніше проєкційний проєктор з екраном) щодо показів просто неба дуже вибагливий. Він працює тільки в темний час доби.

Якщо, умовно кажучи, навколо недостатня темрява, то якесь зображення на екрані не відповідатиме режисерському задуму. А ми маємо все донести глядачам саме так, як режисер відобразив у своєму творі. Інакше це вже буде якась халтура, зовсім не той рівень стандартів, котрих ми дотримуємось.

Окрім того, сам екран треба на чомусь кріпити. І якщо це open air, то треба будувати міцну безпечну металеву конструкцію - це довго і недешево. Тому показ просто неба проєктором на екран, по суті, можливий один раз на добу.  А щоб показів зробити більше, треба було щось вигадувати.

Повна правильна назва фільму - це аудіовізуальний твір. Низка досліджень показує, що аудіоскладова у деяких творах досягає до 50 відсотків сприйняття, відчуттів, вражень і емоцій загального впливу на глядача. Якщо ти робиш покази, наголошую, кіно, - якість зображення та звуку має бути відповідною. Саме такий підхід нашої команди «Дивись українське». Тому, міркуючи над новими засобами кінопоказу, мали думати про якість картинки та звуку передусім, а потім додавати безпеку, мобільність, автономність.

У мене одна з освіт — КПІшний інженер, а до політехнічного вишу я закінчив технікум кіномеханіків (до речі, з червоним дипломом). Тому трохи орієнтуюся. Пів року ми з фахівцями робили креслення, знайшли єдину інженерну компанію, яка ліцензійно працює з автомобільними платформами в Україні, - вона в Луцьку знаходиться. На Волинь їздили багато разів на тестування та удосконалення — і маємо кіномобіль.

- Це унікальний автомобіль для показу кіно? В єдиному екземплярі?

- Я не люблю слів «унікальний» і «ексклюзивний». Утім, ні в нашій країні, ніде такого автомобіля більше немає (з такими характеристиками, розмірами та орієнтованістю на глядача). Коли ми його створювали, то відштовхувалися від практики і потреб, умовно, українського маленького містечка.

Кіномобіль має проїхати скрізь та бути стійким. Тому має 3 осі та 6 коліс, понижений рівень тяжіння ближчий до землі. Кіномобіль укомплектований на базі спеціально розробленого автопричепа та має також повноцінну сцену-трансформер, яка розгортається за одну хвилину.

На платформі автопричепа є спеціальне металеве риштування, на яке навішується LED-екран по секціях. Є спеціальний механізм, який опускає LED-екран, коли ми переїжджаємо, та піднімає вище перед демонстрацією фільмів, щоб людям краще було видно. Все комп’ютеризоване, звісно. Передбачено все для того, щоб зробити якісний кінопоказ просто неба для аудиторії до 1500 людей.

Ми навіть возимо з собою як мінімум 50 стільчиків для людей похилого віку, людей з інвалідністю. Ще маємо шість виносних бездротових світлових приладів, щоби люди після показу не перечіплялися у темряві. Такий сервіс і увага дуже імпонує нашим глядачам.

У нас стандарт показів і для столиці, і для маленького селища - один і той само. Більше того, для наших людей, які не розбалувані культурними подіями, взагалі хочеться ще відповідальніше старатися. Плюс - ми все це надзвичайно любимо. Ми - це команда асоціації «Дивись українське» - працюємо майже цілодобово. Наші досвід, перфекціонізм і увага до деталей та любов до своєї справи дозволяють у досить непрості часи реалізувати насправді великі обсяги роботи.

- Ви організовуєте й покази українського кіно за кордоном. У чому складнощі чи, навпаки, легкість цієї роботи?

- Це дуже складно, оскільки ми ведемо проєкт з Києва, дистанційно.

Найскладніше знайти відповідного координатора за кордоном, людину, яка живе там. Ідеально - українка, яка переїхала 3-5 років тому, має ще дуже теплі спогади про Україну, але без апломбу заспокоєності. Також важливо на початку проєкту зробити максимально деталізований його опис з усіма найдрібнішими складовими, і зробити це максимально доступною мовою, щоб координатор в Найробі, Бодрумі чи Женеві знайшли відповіді на будь-які можливі питання. Тоді координувати проєкт стає значно легше.

- Власне, коли розпочалися закордонні покази?

- Ідея проєкту виникла в перший тиждень повномасштабного вторгнення рф, а перший показ Всесвітнього кіномарафону на підтримку України / CinemAid Ukraine Charity Film Marathon був у Торонто 20 березня, успішний  та аншлаговий. Оргкомітет проєкту - це Держкіно, Кіноакадемія, наша Асоціація «Дивись українське!» і ще 5 відомих кіноорганізацій та об’єднань.

Війна, безумно, це жахи та страждання, але в деяких аспектах з’являються і нові перспективи та можливості. Нас, Україну, у світі нарешті перестали плутати з нашим ворогом. І це дає можливості експансії української культури, ідентичності. Створюються нові перспективи для культурної дипломатії. І цю можливість треба використовувати на благо України.

Наші покази у світі – це передусім популяризація українського кіно. Утім кіно ще стає й інструментом публічної та культурної дипломатії. Бо українська і зарубіжна аудиторія, місцеві лідери думок, політики, медіа збираються не просто подивитися стрічку, а щоби постійно кричати про російсько-українську війну.

 Кожна наша подія відбувається за певним сценарієм (форматом): починається з відеороликів про війну, зі звернення (онлайн) від творців фільму, де вони здебільшого розповідають не про кіно. Точніше, вони розповідають про свої роботи і переходять до правди про українську ситуацію, про агресію рф, про потреби України, про цінності, які об’єднують нашу країну та світ.

Такий формат зрозумілий для іноземців, вони приходять подивитися кіно і отримують правдиву й актуальну інформацію. Починають більш фокусно розуміти, що у нас відбувається. Звісно, це допомагає збільшити лояльність до України.

 Це системний проєкт. Більша частина показів, що вже відбулися, пройшли за активної допомоги українських посольств і консульств. На багатьох подіях із промовами були присутні наші дипломати.

- Скільки таких показів було з 20 березня, після першого?

- Як казав: в оргкомітеті кіномарафону кілька кіноорганізацій, тому загальну статистику, скільки зробили всього - знатимемо пізніше. Можу сказати, що наша Асоціація організувала 64 події у 29 містах 15 країн світу. За 9 місяців кіномарафону напрацьовані якісні контакти, навчені координатори, перевірені технічні та організаційні деталі.

Зараз думаємо над новим концептом - як перетворити все це у системну мережу української культурної дипломатії.

- Наскільки важливо тримати Україні культурний фронт?

- Вважаю, що ми, українці, чинимо гідний опір і перемагаємо в цій війні виключно завдяки українській культурі. Це взагалі моє глибоке переконання. Культура у широкому розумінні - як набір цінностей, сенсів, історичної пам’яті.

Зброї у нас значно менше, грошей у нас значно менше, населення у нас в кілька разів менше, інфраструктура військова була набагато гірша… За рахунок чого ми чинимо гідний опір агресору і перемагаємо? Я іншої відповіді не знаходжу — завдяки волелюбству, духу, цінностям, сенсам.

 Більшість людей, які йдуть захищати Україну, уявляє дуже чітко, за що вони борються. Це можна побачити на прикладі українських кінематографістів, які воюють у лавах ЗСУ. Це оператори В’ячеслав Пілунський та Сергій Михальчук; актор і режисер Ахтем Сеітаблаєв; актор, бард, викладач Інституту журналістики Дмитро Лінартович; ексміністр культури, артист театру і кіно Євген Нищук; телезірка Олексій Тритенко. Ми знімаємо про них документальне кіно «Культура vs війна».

- Чому, на вашу думку, для українського кіно немає місця в телевізійних «Єдиних новинах»?

- Та я не знаю, сподіваюся, що вони займаються зараз акумуляцією великого портфеля фільмів. І скоро почнеться. Не думаю, що хтось із правовласників не підтримає.

Валентина Самченко

Фото Геннадія Мінченка