Анжеліка Рудницька, співачка, волонтерка

Українська співачка Анжеліка Рудницька не записала в 2022 році жодної нової пісні, але зібрала мільйон гривень на бойовий квадрокоптер. Говорить, що не відчуває дефіциту творчої реалізації, оскільки цілковито переключилась на іншу – волонтерську діяльність, яка її затягує, крутить та вимагає повної віддачі.

Плести маскувальні сітки, збирати на прилади нічного бачення, купувати машини для військових, зимові спальники, спрямувати всі свої концерти в режим благодійних – українські митці роблять усе можливе (і навіть трішки більше) для наближення Перемоги. Про щоденні побутові подвиги заради великої спільної Перемоги ми поговорили із громадською діячкою, мисткинею, засновницею мистецької агенції «Територія А», яка ще з 2014 року активно займається культурним волонтерством та допомагає українській армії.

Я БУЛА ВПЕВНЕНА У НЕВІДВОРОТНОСТІ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ, БО, НА ВІДМІНУ ВІД БАГАТЬОХ УКРАЇНЦІВ, БУВАЛА НА ФРОНТІ

- Анжеліко, упродовж цього страшного вже майже року війни ти ще більше, ніж у попередні вісім, займаєшся волонтерством. Мені здалося, що навіть власні мистецькі проєкти зараз дещо відійшли на задній план, зі зрозумілих причин. Як швидко ти опанувала страх перших днів і перекувала його на активну дію для наближення перемоги?

-  Звісно, спочатку у мене був шок, як у всіх, відмінність лише в тому, що я була впевнена у невідворотності повномасштабної війни, бо бувала на фронті і розуміла, що це не може просто закінчитися – побилися на сході і на тому все (як це собі уявляла більшість українців). Через це я була вкрай незадоволена, що ми були надто безпечними всі попередні вісім років. І виявилися неготовими до великої війни. Розумію, що, напевно, змінити щось було нереально, але якби ми були на сторожі, готувалися до повномасштабного вторгнення, усвідомлювали небезпеку, розуміли, як живуть люди на сході, може б не потрапили в цю халепу... І знову через «какуюразніцу» ми рятуємо країну страшною ціною.

Коли почалася повномасштабна війна, я захворіла на ковід в Рівному, це мене і врятувало від окупації, бо друзі запрошували перебути важкий період десь на дачі під Києвом.

- Ти все правильно говориш, але є, як є, вже нічого не вдієш… точніше – тепер саме треба діяти і все робити задля перемоги.

- Тому тільки-но трішки прийшла до тями після температури - хапала маму під час повітряних тривог і ми разом спускалися в наше укриття – підвал будинку, який був у жахливому стані. Одне із перших завдань, які ми на себе звалили, – більш-менш упорядкувати його, встелили підлогу ящиками, організували, щоб чоловіки винесли сміття, туди зробили проводку (з електроенергією ще не було проблем), щоб можна було вмикати чайник, зарядити телефон.

Кожного дня ходила плести маскувальні сітки – по-перше, це було поруч, по-друге, я знаю, що в них постійна потреба, по-третє, коли займаєшся чимось із дрібною моторикою, – відволікаєшся: руки зайняті, очі зайняті, ти не читаєш новини.

- Це був такий, можна вважати, твій спосіб відволікти себе від постійного негативного потоку новин?

- Бо інакше я від нього не могла цілодобово відірватися! Я реально втомлювалася за 6-7 годин плетіння сіток, приходила, їла і буквально падала спати.

Майже одразу почала збирати гроші, бо розуміла безліч потреб, які є у військових, а я - найбільш публічна людина в тому середовищі, де опинилася – мені було найпростіше писати пости та слідкувати за надходженням грошей. Одразу знайшлися люди, які готові були їхати на схід, – туди везли військовим допомогу, а назад - евакуювали людей. І перші гроші, які ми збирали, були саме на евакуацію, дуже багатьох вивезли, практично кожні три дні туди - сюди, туди – сюди.

Але коли публічно збираєш гроші - з’являється безліч запитів від знайомих і незнайомих, інколи навіть не встигаєш відповідати. Евакуацію досі підтримую, хоча вже не так активно, тому що в цьому менша потреба. А траплялися різні курйози, серед евакуйованих якось затесалися дуже активні жінки, щось фотографували по дорозі з вікон, і волонтеру, який їх вивозив, видалися дивними. Він про це сказав поліції, їх перевірили, знайшли по декілька смартфонів, у яких були сфотографовані блокпости! Виявилося, що ці жіночки-сепаратистки планували приїхати кудись на захід України і робити наводки.

СОБІ ПЕРЕДУСІМ Я СТАВЛЮ ЗАВДАННЯ: ЯК МЕНІ ЩЕ БУТИ КОРИСНОЮ? МЕНІ ВЕСЬ ЧАС ЗДАЄТЬСЯ, ЩО Я РОБЛЮ МАЛО

- Прикро, але навіть коли хочеш зробити людям добро, треба бути на сторожі…

- Війна – це великі виклики, ти ніколи  не знаєш, куди вона тебе понесе і з якими людьми тобі доведеться стикатися. Собі передусім я ставлю завдання: як мені ще бути корисною? Мені весь час здається, що я роблю мало. Ми і на прилади нічного бачення збирали, і до збору на машини долучалися, і на медикаменти військовим, і їжу закупляли, підгодовували переселенців, ділилися з ними одягом, щось вантажили, а ще постійні комунікації, від яких голова обертом.

- Ти зауважила, що мала впевненість у невідворотності повномасштабної війни і була незадоволена нашою загальною безпечністю в попередні роки. У перші дні вторгнення багато хто вірив у швидку перемогу, що теж, певно, було наслідком безпечності?

- Я у перший день мамі сказала, що за моїми відчуттями це буде років на три. У мене було багато неприємних дискусій із моїми друзями та подругами, які свято вірили у все, що їм говорили по телевізору, присипляючи пильність. Вони казали: ти що, вважаєш себе найрозумнішою? Ні, просто я була на війні, я спілкуюся з військовими, читаю новини, бачу ситуацію. Війна не така, як дехто звик бачити у старих фільмах, і це не картинки у моніторі.

Я жодного дня не сумнівалася у нашій перемозі. Але як ви її уявляєте? Хтось скаже: «Ми перемогли». І все? Це перемога? Доки на нас летять ракети, бомби, суне артилерія, про яку перемогу ми говоримо?

Звісно, ми віримо, діємо, не зупиняємося, наближаємо перемогу щодня, але я не хочу жити в ілюзіях, їх у мене немає. А людям, можливо, це прикро чути, бо всі кажуть: це - переможний рік. Це наше бажання, щоб рік був переможний, це – найбільша українська мрія перемогти, жити в мирі, відбудовувати країну, щоб і наші діти спокійно жили без неврозів, і наші мами, тому що літнім людям теж дуже важко зараз. Але Перемога буде тоді, коли нинішня росія зникне з лиця землі. Доки вона існує – ми завжди у небезпеці.

У лютому я  справді була сердита саме на нас, не на ворогів, бо ворогів я просто зневажаю, бачила, що вони робили на сході, і пережила оцю хвилю ненависті, яку всі переживали в 22-му році, значно раніше. Я зрозуміла (і це дуже важлива для мене думка), що ненависть реально з’їдає тебе і руйнує твоє єство, твою душу, нищить тебе. А ворогу, якого ти ненавидиш, від твоєї емоції ні холодно, ні жарко. Тому, щоб зберегти себе, потрібно цю ненависть із себе вигнати, мати здоровий праведний гнів, перековувати його на дію, на допомогу армії, бо, крім нашої армії, ніхто нас не захищатиме. І як тільки ненависть і гнів виникають (а воні виникають, коли читаєш новини про звірство рашистських нелюдів) – треба шукати щось позитивне, те, що дає сили. Дехто дискутує зі мною, пояснюючи, що саме ненависть їх тримає на цьому світі, але у тонкому світі це так не працює. Неконтрольована ненависть перекидається з ворога на близьких, тому я своїм досвідом ділилася, бо пережила це трохи раніше, хоча мені зараз так само боляче, як усій країні.

Я постійно себе вмовляю концентруватися на любові – до себе, до рідних, до близьких, до тих, хто робить подвиги не тільки на фронті, але побутові подвиги. Концентруватися на тому, що ми любимо. Це дуже-дуже важливий момент, який треба контролювати нам усім, щоб себе зберегти і не перетворювати фантомні болі та системні хвороби.

НА МИСТЕЦТВО ВАЖКО ВІДВОЛІКТИСЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ, АЛЕ ВОНО, БЕЗУМОВНО, ЛІКУЄ, ВІДВОЛІКАЄ, НАСНАЖУЄ І ПЕРЕКЛЮЧАЄ МОЗОК

- Це справді важливо, але складно – погасити в собі емоцію, коли все клекоче всередині...

- Тому я долучалася до групи реабілітації, зокрема переселенців, - проводила з ними арттерапевтичні заняття: ми грали в ігри, вчилися сценічній майстерності, розповідали один одному історії, робили постановки – намагалися повернути в мирне русло їхні думки і відчуття. Вони впиралися спочатку і казали: нам це не потрібно, ми будемо на них злі завжди, а потім дякували і говорили: ми ніби переродилися.

- Раніше такою арттерапією ти не займалася?

- Ми робили майстер-класи, коли їздили на схід, просто не називали це так, але зараз ніхто не соромиться називати це арттерапією. На мистецтво важко відволіктися під час війни, але воно, безумовно, лікує, відволікає, наснажує і переключає мозок. Я постійно писала у соцмережах про те, що відчуваю, про якісь важливі світоглядні речі, про світ, рефлексії на події, молитви за Київ. Людям це відгукується – мої пости мають сотні і тисячі перепостів. Тому я продовжую писати.

- Попри все це, ви встигали з командою їздити з концертами ще й до військових?

- Так. Концерти – це ще одна важлива частина життя. Спершу концертна діяльність завмерла, але потім відновилася. Вони дають можливість спілкуватися очі-в-очі і відчувати, що ми потрібні одне одному і маємо спільну мету, від якої не відступимо. Кілька разів їздили в одну бригаду, коли новобранців відправляли на фронт. Вони неймовірні, мотивовані, сильні, знаєш, у них така сила духу - енергія просто пре. Але коли я обнімаю їх і ми прощаємося, я думаю, куди вони їдуть і що на них чекає… У мене мороз по шкірі, бо я там була і розумію, що тепер це ще страшніше та масштабніше. Молюсь, щоб Бог беріг кожного захисника, але знаю, що не всі повернуться додому і від цього фізично відчуваю біль.

НАЙСТРАШНІШЕ, ЩО ЗІ МНОЮ СТАЛОСЯ ЯК ІЗ МИТЦЕМ, - ВЕЛИКА ЧАСТИНА МОЇХ РОБІТ «САД ЧЕСНОТ» ЛИШИЛАСЯ В ОКУПАЦІЇ

- Багато хто з людей творчих зізнавалися, що у них довго був ступор, а дехто так і не зміг повернутися і знову, як раніше писати, співати, творити. Як ти виходила з того першого стану пригніченості?

- Я жодну пісню не записала в 2022 році. Хоча зробила ремікс на свою пісню «Вірю», яку ще в 2015-му презентувала і яка залишається актуальною. Вона про жінку, котра чекає чоловіка з війни. Плануємо опублікувати цей ремікс найближчим часом. Мій «ступор» був пов’язаний з ковідом і високою температурою, після одужання я переключилась на волонтерську діяльність, яка вимагає повної віддачі. Найважливіше допомогти вистояти країні, а творчість нікуди не подінеться.

У якісь моменти мені дуже хотілося писати, думала, що власний біль та стреси випишу в літературні твори і стане емоційно легше. Починала писати і кидала, ти сама пишеш і знаєш, що це потребує концентрації, треба відсторонитися від всього і написати. Я не вмію так, не можу втікати від дійсності, коли моя допомога країні важлива… У мене постійно в голові виникали ідеї, художні образи, які б я хотіла втілити в музиці, живописі, літературі, все хотілося робити, але не можна розірватися. Хоча я створила кілька художніх робіт. І вони чудові!

- Ти надзвичайно активно ведеш соцмережі. Встигаєш реагувати, мені здається, на всі суспільно значущі новини. Все сама пишеш?

- У мене на початку війни був новий акаунт в Інстаграм - там було всього дві тисячі читачів (а я звикла, що в Фейсбуці понад 50 тисяч), я там виставляю пост – прибігає купа росіян, і в мене він набирає близько 200 тисяч «вподобайок» та мільйон коментарів від рашистів. Це був виклик, і я відчула, наскільки важливо зараз писати, писати, писати. Люди, навіть коли вони боялися писати чи коментувати щось публічно, мені у приват пишуть, дискутують із приводу чогось. І це теж дуже важливий елемент українського протистояння, яким я займаюся. Багато людей пишуть, що не можуть, наприклад, донатити великі гроші, але вони перепости роблять, створюють інформаційний шум довкола публікацій. Тому я щодня щось пишу.

А ще в кризові моменти я працювала над своїми новими художніми роботами. У 22 році народилося полотно «Рай розвився» і ще я розпочала новий воєнний цикл «Стратифікація нескореності». І найстрашніше, що зі мною сталося як із митцем, це те, що велика частина моїх робіт – ціла колекція з циклу «Сад чеснот» (вишиті картини, виконані на полотні в голковій техніці) лишилася в окупації… У Херсоні саме закінчилася виставка і мені мали надіслати роботи в лютому. Там їх понад 40 було. Я дуже переживаю, чи вони лишилися «живі». Кажуть, що вони десь на складі в якомусь музеї, але ми знаємо, що херсонські музеї рашисти пограбували. До складу немає доступу, він ще чекає перевірки на розмінування. Доля картин досі невідома і я, чесно кажучи, дуже переживаю, бо будь-які художні роботи унікальні, повторити їх нереально, і щоб знову створити таку кількість, мені треба до кінця своїх днів працювати без перервно. Але я ж оптимістка, тому дуже хочу вірити, що вони є.

НА НОВИЙ РІК МИ ПОДАРУВАЛИ БОЙОВИЙ КВАДРОКОПТЕР НАШИМ ВІЙСЬКОВИМ – ВІН УЖЕ НАС ЗАХИЩАЄ

- Всі суспільно значущі проєкти мистецької агенції «Територія А» вдалося провести? Знаю, що тиху акцію «Ангели пам’яті» із вшанування Героїв Небесної Сотні ви провели буквально за кілька днів до повномасштабного вторгнення, також провели благодійно-просвітницьку акцію «Свічка пам’яті. Хліб пам’яті» до Дня пам’яті жертв Голодомору, де зібрали гроші хоспісу для літніх людей, яких свого часу позбирали по прифронтовій території на Донеччині і Луганщині.

- Ми навіть традиційно день народження «Території А» відзначили, зібравши на ньому кошти для ЗСУ. Я вагалася, а потім побачила, що люди питають, і вирішила – ми зробимо цей захід благодійним. І зібрали 70 тисяч гривень. «Docker pub» долучився до благодійності, надавши безкоштовно клуб, тому всі гроші пішли на допомогу армії. Купили прилад нічного бачення, це був уже 3-й прилад, до збору на який ми долучилися.

Потім з’явилася ідея зібрати кошти на квадрокоптер, я спочатку також трішки сумнівалася, тому що сума величезна – майже 1 мільйон гривень. Але ризикнула, і все ж  наша команда її зібрала: почали до Дня захисника, проводили радіомарафон, збір тривав майже до грудня (процедура оформлення документів та власне купівля ще забрала певний час). І от, на Новий рік ми подарували бойовий квадрокоптер нашим військовим – він уже нас захищає, це не маленький дрон-розвідник, це - принципово інша штука.

- Волонтерство – важлива і благородна справа, і для неї, крім усього іншого, треба мати ще й внутрішню сміливість. Не було хвилювання, адже коли ти збираєш такі великі кошти, до тебе у суспільства надто прискіплива увага, не дай Бог, хтось щось  поставить під сумнів?

- Мене перевіряють не люди, а банк, але я дуже переживаю і завжди прагну, щоб усе було через офіційні закупівлі. Це великі гроші, хоча найменші донати у нас були 2 гривні - маленький хлопчик-школярик дав мені на одному заході, просто витягнув із кишені і сказав: я теж хочу долучитися до збору. Це було дуже зворушливо. Потім ще хтось перекинув на картку 2 гривні. І ми дякуємо за кожну гривню, бо вона наближала нас до покупки квадрокоптера. Найбільші внески з України – по 5-6 тисяч гривень. Надходили гроші з Фінляндії, Великобританії, Туреччини, Канади, долучилася наша подруга Мар’яна Сивак з Австралії. Американська жіноча група переказала 3 тисячі доларів. Спільно із фондом «Bravo Ukraine» ми провели аукціон і купили дрон. Я продовжую спонукати українців, які живуть за кордоном і виявляють активність, щоб вони теж долучалися до зборів на ЗСУ. Головне, щоб вони розуміли, що ми ще не перемогли, нам не стало краще, просто наша психіка адаптувалася, як це не прикро, до такої жахливої дійсності. А наша стійкість – це ген нескореності, який передається в українців з покоління у покоління. Ми – сильний тил сильної армії. І хоч до перемоги ще далеко, нам ще треба набиратися багато-багато сил і працювати, щоб вистояти у цьому пекельному марафоні. Мій новий рік почався з того, що ми закуповуємо зимові спальники, бо зима ще буде довго і спати нашим воїнам зараз не жарко. Тож немає коли байдикувати.

МІЙ НАЙВАЖЛИВІШИЙ ПІДСУМОК РОКУ - Я ВИЯВИЛАСЯ ДУЖЕ СТІЙКОЮ МОРАЛЬНО, ЦЕ ПРО СИЛУ ТА ЕНЕРГІЮ, ЯКУ ТИ МОЖЕШ У СОБІ ЗНАЙТИ, ЩОБ ПІДТРИМАТИ ІНШИХ

- Тільки ніби підсумки року підбили, а вже нових планів купа, тільки встигай!

- Люди підбивали підсумки, а я весь час думала: які підсумки? Це марафон, ти постійно біжиш. Можна підбивати підсумки тоді, коли ти добіг і переварив це все. Команда «Території А» весь час біжить: провели декілька марафонів (зібрали багато артистів, яким теж потрібна увага і підтримка), зробили разом з Православною церквою України та Блаженнішим Митрополитом Епіфанієм благодійний проєкт «Святий Миколай мандрує Україною» у Михайлівському Золотоверхому монастирі - теж наша традиційна акція для діток, які особливо потребують уваги. І доки дехто дискутує про «дідів Морозів», ми кажемо, що всі, хто дружить з нами, вже про «діда Мороза» не згадують, бо багато років зустрічаємося із Святим Миколаєм.

Цьогоріч завдяки   вірянам Православної церкви України діти отримали розкішні подарунки: цілі рюкзаки з приємними сюрпризами і навіть планшети, щоб могли успішно вчитися дистанційно. Прекрасне свято для діток – і артисти виступали, і колядники, і пес Патрон до нас приходив. І, звісно, Святий Миколай та Митрополит Епіфаній.

Дуже шкодую, що ми не змогли зняти продовження «Території Різдва», тому що гроші, які мали отримати від УКФ, пішли на армію. Але ж, з іншого боку, я рада, що це дало можливість захистити країну! Тому плануємо цей різдвяний проєкт (якщо дасть Бог і все буде нормально) знімати цього року. Пишу адаптацію концепції, тому що гроші Український Культурний Фонд виділяє за бюджетом 21 року, а ціни на все, як ми знаємо, стали вищі в кілька разів. Але культура має розвиватися і світ має бачити, за що ми боремося.

Зараз з’явилося дуже багато нових імен – вони не вчора народилися, але стали відомими завдяки новим технологіям, новим можливостям (тим же Тік-току, соцмережам) і в цілому ситуації, яка склалася в Україні, коли повтікали ті, хто називали себе українськими «зірками» і кого нам методично нав’язувало українське телебачення. У молодих з’явився шанс, вони дуже цікаві. Українці відкривають для себе нових артистів, нову музику. І це круто, тому що є постійний поступ, ми не спинилися. Ми живемо, щоб перемагати і перемагаємо, щоб жити.

Ще я в грудні з’їздила в різдвяний мінітур по заходу України із командою «Коляда-Триб’ют», виступала в симфонічному супроводі Liatoshynskyi Capella зі старовинними й маловідомими колядками та щедрівками з Харківщини, Донеччини та Луганщини в сучасному аранжуванні композитора Євгена Петриченка. Київ-Львів-Рівне-Хмельницький - були дуже класні різдвяні концерти, для переселенців зробили вільний вхід.

- Гарний проєкт! Ансамбль класичної музики імені Бориса Лятошинського  саме за музичний альбом-диптих «Коляда-Триб’ют» номіновано цього року на  Шевченківську премію.

- Так (усміхається), і мені дуже приємно, що я теж була натхненницею цього проєкту. Це ж ми разом з Євгеном робили і проєкт «Територія Різдва. Зимова містерія», і нову «Територію Різдва», яку теж хотіла подавати на Шевченківську премію, та якось закрутилася у волонтерських справах і не зробила цього. Але все нормально, головне, що ми живі, і доки ми живі, ми продовжуємо не просто дихати, їсти, а працювати, діяти, творити, боротися, наближати Перемогу. І перемагати в малих речах, навіть самих себе і свої страхи, - це теж перемоги.

Якщо вже ми заговорили про підсумки, то мій найважливіший підсумок 2022 року, що я виявилася дуже стійкою морально (звісно, не без маминої підтримки), і тоді, коли українці впадали у відчай, не могли ні дихати, ні говорити, я знаходила в собі сили – молилася, писала, говорила, підтримувала, і це було настільки важливо, що люди тисячами перепощували мої дописи під час окупації Київщини, Херсона чи про захисників  «Азовсталі». Це історія не про популярність, це про духовну силу та енергію, яку ти можеш у собі знайти заради того, щоб підтримати свою велику українську родину.

Впевнена, якщо цей час вибрав нас – ми здатні подолати всі випробування.

Хай Бог береже кожного з нас і Україну!

Любов Базів. Київ