Олексій Гнатковський, режисер, актор

З Олексієм Гнатковським я вперше зустрілася, коли він був куратором фестивалю «Porto Franko» - мистецького вибуху, що поєднав різні сфери мистецтва, талановитих людей з різних течій та напрямків, і буквально сколихнув українську культурну спільноту.

Потім на шпальтах Укрінформу Олексій з’являвся у своїй найвідомішій іпостасі – актор – коли отримав Премію Мар’яна Крушельницького.

Зараз він активно працює ще і як режисер, а з початку повномасштабної війни потужно допомагає український армії – благодійний фонд, створений митцем разом з дружиною зібрав понад 6 мільйонів гривень, які передали на потреби військових.

ОТЕЦЬ СЕРГІЙ ВІДРАЗУ ПОДУМАВ, ЩО НА ТАКЕ «БОЖЕВІЛЛЯ» МОЖЕ ПІТИ ТІЛЬКИ ФРАНКІВСЬКИЙ ДРАМТЕАТР

- Олексію, ви неодноразово залучали до театральних робіт ветеранів та волонтерів. Наприклад, ваш проект «12-та ніч, або Що собі хочете». Один з його натхненників Ростислав Держипільський в коментарі Укрінформу сказав, що спочатку ідея здавалася «нереальною і фантасмагоричною» - щоб непрофесійні актори - ветерани АТО зіграли Шекспіра мовою оригіналу. Впоралися, та так, що Івано-Франківський драмтеатр запросили зіграти в Шекспірівський театр «Глобус» у Лондоні…

- У нас є домовленість зіграти цю виставу в «Глобусі», а в Україні зробити спільний проект. Оодин режисер буде з Британії, а інший - я, будемо 50 на 50 робити.  А проект «12-та ніч, або Що собі хочете» народився ще кілька років тому, коли до нашого Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру звернувся отець Сергій Дмитрієв. Це дуже крутий бойовий капелан (в усіх сенсах бойовий), котрий багато робить для України, фронту і реабілітації тих, хто був на фронті. До отця Сергія звернувся ветеран АТО – Ігор Касьян (співзасновник та керівник Сучасної школи англійської мови «English Amon gpeople»), котрий мав цікаву ідею для воєнної реабілітації – створити виставу англійською мовою. Отець Сергій відразу подумав, що на таке «божевілля» може піти тільки франківський драмтеатр, і «божевільний» Ростислав Держипільський, можливо, за таке візьметься, а оскільки я добре володію англійською мовою і це - взагалі дуже моя тема, то я й опинився в цій історії.

- Ви до того вже зробили «На Західному фронті без перемін» - пронизливу і відверту історію про війну і проти війни - і інсценізацію, і сценічне та музичне рішення, і режисером виступили.

- Ми з Ростиком їздили на Майдан, зокрема, і в лютому, коли вбили перших 5-ох людей. Я сказав тоді йому таку сумну штуку: «Дивись, ми цих 5-х зараз будемо знати їх на ім’я, а далі піде статистика». І, стоячі на Майдані, тоді я зрозумів, що війна колись закінчиться, у нас буде перемога, але додому вернеться цілий пласт тих, кому потрібна буде допомога. Зрештою, вся наша країна стане країною з посттравматичним синдромом, війна кожного торкається (і мою сім’ю теж достатньо серйозно зачепила). Це був 2014-й рік і я вирішив попрацювати з людьми, які повертаються з фронту.

У МЕНЕ НЕМАЄ АМБІЦІЇ КОМУСЬ ЩОСЬ ДОВОДИТИ В ХУДОЖНЬОМУ МИСТЕЦТВІ, МАЮ ВІДМАЗКУ: «Я ПРОСТИЙ ПОЛІТОЛОГ»

- На той момент ви мали досвід соціальної роботи?

- Мав, і досить великий - близько 10 років працював при одній церкві з дітками (в тому числі із синдром Дауна) – робили театральні постановки, навіть збудували маленький театр в церкві.

А виставу «На західному фронті без перемін», яку ви згадали, я виношував довго, близько 2-х років, достатньо вдала постановка вийшла, на мій скромний погляд.

Я не позиціоную себе як режисер, у мене немає амбіції бути режисером, чи класним актором, чи комусь щось доводити в художньому мистецтві. Завжди кажу відмазку: «Знаєте, я простий політолог» (моя перша освіта – політолог, а вже друга – театральна). У мене якісь інші мотивації насправді.

Ігорю Касьяну вистава «На західному фронті без перемін» сподобалася, ми подружилися і вирішили, що проведемо кастинг - було багато бажаючих ветеранів і волонтерів. У мене зразу склалося все дуже чітко, я побачив, хто може бути Мальволіо, хто – Орсіно, а хто - іншими героями Шекспіра.

- Вам доводилося працювати на два міста – вистави за вашою участю повним ходом йшли і в Івано-Франківську, і в Києві, а тут ще й новий проект. Чимось довелося поступитися?

- У мене тоді був єдиний вихідний день на тиждень – понеділок (зараз війна – взагалі без вихідних). Після вистави у Франківську в неділю я сідав на потяг, вранці приїжджав до Києва, репетирував з ними після обіду, а ввечері знову сідав на потяг – їхав до Франківська. Такий безперервний процес рік тривав. 

- Тут точно одних лише амбіцій замало, потрібно ще якась мотивація! 

-  Я завжди кажу, що світ змінюють ті, хто робить більше, ніж потрібно. Нас багато таких (сміється), наприклад, Світлана Яворська, чудова жінка, зовсім не театральна людина, але закохана в наш театр. Вона родом зі Львова, живе у Києві, працювала в Британському консульстві, приїздила на нашого «Гамлета», ходила на всі мої київські вистави, ми подружилися, і якось я їй кажу: Світлано, нам треба тренера з англійської мови. І вона сама безкоштовно цілий рік ходила по 2-3 рази в тиждень вчила з ними англійську мову!

Потім знайшовся Сашко Кришталь – звукорежисер з театру імені Івана Франка. Кажу: «Сашо, нам треба у фіналі світляка, звукача, і чувака, який буде сидіти на проекції одночасно». Він каже: «Це я».

ЦЕ МІЙ ПОКЛИК І МОЯ ЖЕРТВА КРАЇНІ. ХОЧА, ДУЖЕ НЕ ХОЧУ БУТИ ПАТЕТИЧНИМ

- Зараз вашу виставу «12-та ніч, або Що собі хочете» десь можна побачити?

- Остання вистава була зіграна перед війною до Дня Незалежності в Маріуполі. До того вона гралася репертуарно в нашому театрі – тобто, люди, котрі в ній грали, фактично стали акторами нашого національного театру.  Вони не мають акторської освіти і в більшості своїй – не знали англійської мови. Просто ми вірили, що це можливо.

Коли ми зіграли виставу вперше в на сцені Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса в Києві, до нас прийшли мої друзі – серед яких був Олесь Санін, і він сказав (спочатку мені, а потім і акторам) дуже мудру річ: «Ти працював для них, для їхньої реабілітації, щоб це допомогло їм, а тепер вони виходять на сцену і роблять реабілітацію нам, глядачам, суспільству».

Якщо побачити людей, якими вони прийшли на кастинг, і як вони потім виходили на сцену – це кардинально різні люди. Кілька з них самі стали режисерами. Я всередині відчував, розумів, що це мій поклик і моя жертва країні. Дуже не хотів би бути патетичним, бо це я цього не люблю і постійно «стібу» оцю патетику і високопарні штуки.

НАША ВИСТАВА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ТОГО, ЩО ВОНИ ВСІ ВИХОДЯТЬ І РОЗПОВІДАЮТЬ ВЛАСНУ ІСТОРІЮ

- Зараз такий час -  трохи патетики має право існувати.

- Так. Зараз такий час, і для мене це – час сюрреалізму. Він настільки контрастний, що я буквально боюся збожеволіти, тому що ти одночасно бачиш страждання дружини, у якої брат був у полоні в Оленівці (потім його перевезли, він з оборони Маріуполя), і одночасно граєш вистави, в тому числі, комедійні. Я правда дуже боюся говорити патетичні речі, але в цьому божевільному часі вони не виглядають такими.

Коли ми в перші рази після повномасштабного вторгнення виходили на сцену, я все думав: Господи, як можна грати? Тут переді мною біженці з Маріуполя, я їх знаю, бо допомагав їм евакуюватися. Їх дитина вдома почула звук літака і залізла в пральну машинку… Там такі жахи, як перед ними грати вистави? Для мене був шок виходити і грати комедію. Але, коли ми зіграли, я зрозумів, наскільки це важливо, ми не розважаємо і кажемо, забудьте про те, що сталося, ні! Не забудьте, а видихніть, переведіть подих.

Так от, після кастингу я сказав: знаєте, друзі, я хотів би це робити сам як актор. Я хотів би грати в такій божевільній комедії, де шалені перевтілення, і де є кілька моментів, які я обожнюю на сцені - коли ти просто береш і кажеш: мене звати так-то. Наша вистава починається з того, що вони всі виходять і розповідають власну історію, дуже чесно и правдиво. Це власне і є реабілітація, коли вони раптом бачать себе з боку і можуть про себе розказати. 

Вони розповідають, з яких причин прийшли в цей проект, монологи дуже різні: хтось присвячував виставу своїм загиблим побратимам, хтось – тому, що треба перейти на українську мову. Одна дівчинка (зараз вона воює), розповідала, що для це неї був величезний крок - вона стала україномовною.

Спочатку, я собі бачив художнім рішенням, що люди ніби сидять в окопах кілька десятків діб, морально виснажуються, по них гатить артилерія, вони не можуть нічого зробити, а  потім знаходять книжку Шекспіра і починають його розігрувати. А коли почав з цим працювати, зрозумів, що виходить зовсім інша історія.  Тоді я сказав, уявіть, що ви – діти в дитячому садочку, бо для мене актор – це маленька дитина, яка не вміє ходити, не вміє говорити, нічого не вміє, але їй все дуже цікаво - вона стоїть над прірвою всього, перед всім світом - з широко відкритими очима, ротом і розпростертими руками – і готова до всього.

Я ВСЕ РОБИВ З НЕНАВИСТІ, БУКВАЛЬНО ВСЕ, І РОЗУМІВ, ЩО  ПРОСТО ПОЇДУ МОЗГАМИ, ТОМУ ЩО ЦЯ НЕНАВИСТЬ З’ЇДАЄ МЕНЕ

- Костюми та реквізит наближені до доби Шекспіра чи щось протилежне?

- Декорація вистави – це просто вішаки для костюмів з різних вистав. Я кажу: уявіть, що в дитячому садочку строга вихователька вийшла і раптом ви опиняєтесь в реквізиторському цеху. І вони надягають на себе все - безглузді капелюхи, сукні, кажуть: давай, ти будеш Олівія, а я буду сер Тобі Белч, а я – герцог Орсіно. Починають щось говорити про любов і раптом… починається дія, буквально, як у народному (майданному) театрі. Приїхали британці і закохалися в нашу виставу, сказали: оце Шекспір! Бо ми робили Шекспіра в його манері, так, як він писав – щоб грати на площах одночасно і для розваг, і для того, щоб люди задумались над чимось великим.

- А у шекспірівського блазня під буфонним одягом – великий розум і серце.

- Це справді так. І у нас в кінці така сцена: блазень грає на гітарі, виходить якийсь чоловік (котрий не брав участі у виставі) в карнавальному костюмі, мовчки лягає біля нього на землю і починає перекочуватися з одного боку на інший. Блазень запитує (англійською мовою): ти хто?

Той каже: я - Вільям Шекспір.

- А що ти робиш?

- Перевертаюся в труні.

- Цим завершується вистава?

- Не зовсім. Є ще одна річ, яку я неодмінно хотів зробити – для мене це було фундаментально важливо. В кульмінації відбувається потасовка, герої діляться на два табори і починають битися між собою різними дурницями: хто – вішаком, замість шпаги, хто - іграшковою акулою, хто – банан виніс. Раптом хтось виносить цинкове відро, в нього (як жарт) кидає жменю петард, які починають гучно вибухати. Сильні вибухи – всі актори зупиняються, вмикається світло, вони знімають свої маски, грим і ми даємо відео пісні «Де ж поділися квіти всі?» («Where have all the flowers gone?». І от вони всі разом вже співають, а відро з петардами – це алегорія. Ми граємося, як діти, нашим життям і раптом приходять серйозні речі: страшні випробування, війна - ми враз усвідомлюємо, наскільки це все важливо...

Знаєте, на початку повномасштабного вторгнення у мене не було паніки, але від того невиправданого насилля, яке вчиняли кацапи, я їх страшенно ненавидів. Я все робив з ненависті, буквально все, і розумів, що  просто зараз поїду мозгами, тому що ця ненависть з’їдає мене. І один мудрий чоловік сказав мені: слухай, можна те саме робити тільки не з ненависті, а з любові, до своєї землі і свого народу.

Це і є приклад любові, коли ти бачиш цих людей – це величезні бородаті дядьки (вони сьогодні на таких напрямках, що я не буду в інтерв’ю навіть говорити, я з кожним з них тримаю зв’язок), які граються в таку ніби дурню, а потім на себе панцир надягають…

Любов переможе однозначно, треба вірити і робити для перемоги все можливе й не можливе. Роби все, що можеш, а потім ще трішки більше і тоді перемога буде точно наша.

Любов Базів. Київ