Дмитро Захоженко, головний режисер Львівського академічного драмтеатру імені Лесі Українки

Яким має бути сучасний український театр? І якщо театр вже не храм, то чим він сьогодні є для нас усіх? Про особисті сумніви, рішення і звершення цього драматичного історичного періоду я поговорила з головним режисером Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки Дмитром Захоженко.

В ТЕАТРІ НЕМА АБСОЛЮТНО НІЧОГО СВЯТОГО, ЦЕ НЕ ХРАМ

- Пане Дмитре, як змінила війна український театр? Яким він зараз є і яким має бути після всього, що з нами трапилося? Наприклад, ваша перша після початку вторгнення робота називається «Imperium delendum est» («Імперія має впасти»), її жанр не визначено чітко – це вистава «як і наше життя сьогодні». Це вже тенденція, чи ще перша реакція?

- Насправді, після 24-го числа, коли ми кілька місяців не працювали як театр, а виключно як сховище, пункт гуманітарної допомоги, ми і думали, як працювати далі, і чи взагалі є зараз місце для театру в українському суспільстві? Чи можливо буде після такої травми продовжувати займатися театром, чи чесніше – кинути це заняття і займатися чимось іншим? Були сумніви, але, в певний момент прийшло розуміння, що якщо навіть це тяжко нам, то це, все одно, є необхідним для нашої аудиторії.

- Тим більше, що останніми роками театр став ближчим до неї – митці та глядачі співіснують, реагують один на одного, відчувають синергію. Театр вже не зовсім храм, де сцена - вівтар, біля якого сидить паства, «вмикається» лише тоді, коли їй час аплодувати? Навіть, телефони вже не скрізь заборонені.

- Театр мусить бути відкритим і сучасним, але справа не у відсутності «наглядача», який шикає на тебе, щоб ти не дай Боже, не дістав телефон - абсолютно реально робити такі вистави, що люди й не згадають про ґаджет! І в театрі нема абсолютно нічого святого, це не храм.

«ТЕАТР – ХРАМ», ЦЕ НАРАТИВ, ЯКИЙ ПІДХОПИЛА РАДЯНСЬКА ВЛАДА І АКТИВНО ПРОПАГУВАЛА. ЙОГО НЕОБХІДНО ЛАМАТИ

- Я в даному випадку слова Курбаса згадала: «Театр - храм і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть лунати в ньому».

- Курбас багато чого казав і це теж треба досліджувати, але розуміти контекст, коли він це говорив і чому він це говорив. Бо «театр – храм», це наратив, який підхопила радянська влада і активно пропагувала. Його необхідно ламати. Повторюю: в театрі нема нічого святого, там дуже багато бруду. А позиція, що ми робимо щось святе, невідомо куди може завести.

Вважаю, що величезна проблема українського театру - це його герметичність. У нас надзвичайно талановиті люди, і після поїздки по європейських фестивалях,  можу сказати, що те, що ми робимо, вартісне, цінне, наповнене і сильне. Але коли театр замикається на власній естетиці, формах – то втрачає зв’язок з реальністю. Через власну «герметичність» театри не розуміють, що працює, а що не працює.

- Але ж, глядачі різні, можливо, хтось хоче ходити на традиційні вистави у класичному варіанті?

- Я не зовсім погоджуюся, адже і традиційно класичні роботи можуть бути якісно іншими. Є куди рухатися. Позиція українського театру (це в першу чергу стосується театрів, які не виїжджають, не виходять за межі своїх стін), що йому комфортно, зупиняє рух уперед.

- А все ж, якщо театр - не храм, то що?

- Хороше питання. Ми після 24-го багато думали, як вибудувати діалог з глядачем, щоб він був не зверхній, коли ми з храмової кафедри розказуємо їм, як їм себе почувати, і, водночас, не з позиції прилаштування знизу, коли ми його розважаємо і бавимо. Театр – це місце діалогу, місце об’єднання, місце, куди люди приходять і діляться власними переживаннями, мають можливість співпереживання. Дивовижно, наскільки швидко функція театру зараз повертається до базових речей!

Зараз театр - це ніби місце зібрання біля якогось вогнища, де можна прожити певні стани. І, власне, з цієї думки народилася вистава «Imperium delendum est» - як наша швидка реакція на первинний шок, бо ми самі не знали, як з цим справлятися емоційно - зібралися з актрисами, почитати вірші, поспівати пісні, проговорити...

Ми думали, як взагалі вибудувати чесний діалог і по відношенню до нас, і по відношенню до них, та говорити про війну в часі війни? І наша особиста проба з виставою «Imperium delendum est» отримала сильний фідбек, люди говорили, що вперше за пів року, вони плачуть. Це також і наша спроба виходу зі стану неймовірного потрясіння і розуміння, що, так, сталася страшна біда, а життя продовжується, треба боротися, жити, будувати і дбати про себе, наскільки це можливо, і про інших.

- В «Imperium delendum est» звучать вірші поетеси Катерини Калитко. Випадково не з книги «Орден мовчальниць»?  

- Ні, ми у виставі використовували тільки вірші, які були написані після 24-го числа, а ця її збірка, з якою вона номінована на Шевченківську премію, написана раніше. Катерина дуже крута поетеса, я тішуся тим, що її поезія звучить у нас в театрі, і тим, що вона має номінацію. 

В РАДЯНСЬКІ ЧАСИ ТЕАТР ЛЕСІ УКРАЇНКИ БУВ ТЕАТРОМ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ – ПОТУЖНИЙ ПРОПАГАНДИСТСЬКИЙ ІНСТРУМЕНТ У ЛЬВОВІ

- Цікаво, що саме ця вистава побувала на Авіньйонському фестивалі - найбільшому театральному фестивалі світу, де цього року Україна була вперше так широко представлена. Хоча планувалося, що ви туди повезете  іншу - «Філоктет. Античний рейв». Чому сталася заміна?

- Коли «Філоктет. Античний рейв» брав участь у Фестивалі-Премії «ГРА», на нього звернув увагу  член міжнародного журі Фредерік Поті, який завідує однією зі сцен на Авіньйонському фестивалі. Він відразу запропонував нам везти цю роботу у Авіньйон, ми готувалися, але це величезний фестиваль зі складною логістикою, де дуже заздалегідь починають розмову про те, що, де і коли показуватимуть. Все уперлось банально в те, що нам не вистачало часу на монтування. Але організатори наполягали, що все одно хочуть привезти щось наше, а ми якраз випускали роботу «Imperium delenda est / «Імперія має впасти». От, тому вона й потрапила туди. Одразу після Авіньйону ми запустили турне по Франції, зараз готується ще одне в цю ж країну, ми вже відвідали фестивалі в Німеччині, Польщі, Румунії, кличуть до Норвегії.

- Ваш «Філоктет…» - теж про війну, але, здавалося б, дуже далеку – Троянську. Наскільки вдалося вкласти її в сучасну актуальну канву?

- Це моя перша повноцінна драматична робота, яку я зробив у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Дуже-дуже любима робота. Ніна Захоженко переклала текст ще в 2013 році – ми робили перші читання в часи Майдану на Хрещатику. З тих часів я бігав по театрах, пропонуючи їм цей текст, всі казали: «ну, щось незрозуміле, давай ліпше якусь комедію». А потім я таки поставив її в театрі Лесі Українки, оскільки цей театр сміливий до експерименту і до розмови з глядачем та орієнтується на європейські театральні практики. Я дуже втішений, що нарешті зробив цей матеріал і він є успішним у глядачів та професійної спільноти (Вистава отримала три премії IV всеукраїнського Фестивалю-Премії «ГРА»).

- Театральна критикиня Юлія Бензя в рецензії на виставу наголосила, що поза всією видовищністю у ній дуже важливий текст, логіка його розгортання,  сенси, натяки... 

- Є тема складного вибору в складних історичних обставинах, тема самотності, міф і творення міфу. Ми спробували подивитися навколо чого утворюється міф, а для цього досліджували і історію самого театру Лесі Українки, бо за радянських часів це був театр червоної армії – потужний пропагандистський інструмент у Львові, в який вкладалися гроші. Зараз у театрі ще зберігаються радянські костюми, уніформи, протигази – ми це познаходили і використали у виставі. Знайшли на горищі велетенську копію картини «Тьоркін на привалі» - радянський монументальний живопис. Трошки її перемалювали, переосмислили, і теж використали як декорацію, бо радянська пропагандистська машина якраз дуже нагло і випукло будувала міфи.

- Примітно, що вистава починається ще до початку вистави. Це до репліки про те, що театр зараз набагато ближчий до нас – глядачів.

- Так, ми починаємо зі сцени веселого святкування дня народження Зевса, коли сходяться глядачі - ще до початку самої вистави. Зробили з малої сцени такий клуб, куди заходять люди, грає гучна музика, можна щось випити, потанцювати, а актори роблять досить епатажні речі. Бо власне так починалася Троянська війна – вона ж починається на святкуванні, коли Зевс забуває запросити богиню розбрату і хаосу Еріду на весілля царя Фесалії Пелея і богині Фетиди.

Мені дуже хотілося подивитися на зміну атмосфери, коли все починається як смішна робота, і от наскільки швидко ми можемо «закрутити гайки», збільшити щільність атмосфери оповіді в певний момент вистави. Коли оце життя, ця гулянка, видається чимось далеким і взагалі незрозуміло, як воно може бути поєднано? Тим не менше, воно якось поєднується.

Мені здається, зараз так само в цей надзвичайно складний, важкий, страшний історичний момент для України – наше життя до 24-го числа, або життя до 14-го року сприймається як, одночасно, наче це було вчора, і наче це було вічність тому.

МЕНІ ЩЕ ТРЕБА СТАВАТИ В ЧЕРГУ, ЩОБ ДОМОВИТИСЯ З ДРУЖИНОЮ ПРО ПОСТАНОВКУ ЇЇ ТЕКСТІВ

- У вас давній творчий тандем з дружиною – драматургинею Ніною Захоженко. Не складно двом сильним особистостям уживатися і роботі, і в родині? Чи це, навпаки, заохочує і допомагає? 

- Ніна успішна драматургиня і абсолютно незалежний митець. Зараз ми все більше можемо генерувати власний окремий продукт і мені ще треба ставати в чергу, щоб домовитися з нею про постановку її текстів! (посміхається) Раніше, до професійного театру, ми все робили разом, хоча й зараз працюємо разом досить багато, вона допомагає, і з тим же «Філоктетом..», крім того, що була перекладачкою тексту, в один момент, я настільки заплутався в тих смислах та нашаруваннях, що до неї підходив по консультацію.

Вже після 24-го лютого вона написала текст «Я, війна, і пластикова граната» - це збірка коротких драм по регіонах України. Зараз багато де йде, зокрема, в Театрі на Печерську, якісь фрагменти ставили в Амстердамі, щось - в Гонконзі, в Австралії. В неї реально крута міжнародна історія зараз.

А ось 15-го січня був перший публічний показ теж частково нашої спільної роботи. У мене є акторський курс в Львівському національному університеті імені Івана Франка, і ми зі студентами зібралися на канікулах, щоб не сидіти без діла, та й зробили виставу-сторітелінг «Слово про похід Ігоря». Нам теж там Ніна допомагала, дописувала фрагменти тексту.

Я не знаю, чи зважився б без Ніни, кинути програмування і піти вчитися до театрального, бо програмування – дуже комфортна штука, але, це було, очевидно, не моє.

Я ЗГАДАВ НАСОЛОДУ, ЯКУ ОТРИМУВАВ НА ПАРАХ З ТЕОРЕТИЧНОЇ ФІЗИКИ І ПОДУМАВ ПРО КНИГУ «ВЕЛИКИЙ ЗАДУМ» ХОКІНГА

- Серед ваших театральних робіт є ще одна, як на мене, дуже несподівана – «Світ в горіховій шкаралупі» (Театр на Печерську) за мотивами бестселера одного з найвідоміших астрофізиків сучасності - Стівена Хокінга. Ви поєднали, здавалося б, непоєднуване: точну науку та театральну сцену! Далися взнаки ваша освіта в Києво-Могилянській академії та айтішне минуле?

- Дійсно, я прийшов в театр з абсолютної іншої сфери. Тоді мені було не сильно зрозуміло (якщо чесно, як і зараз) багато речей, притаманних традиційному класичному українському театрі в плані естетики та подачі наративу. Вони мені здавались досить дивними і нецікавими, я хотів шукати якийсь інший спосіб діалогу з глядачем. Мені подобався європейський театр, польський, німецький, британський і різні форми.

І коли був конкурс Taking The Stage від Британської Ради в Україні (а вистава «Світ в горіховій шкаралупі» стала проектом-переможцем), де пропонувалося брати будь-який британський матеріал, це був період моєї кризи ставлення до театру і до свого місця в театрі. Мені не хотілося брати жодний текст, а працювати, ставити драматичну виставу - хотілося. Потім я згадав насолоду, яку отримував на парах з теоретичної фізики в Могилянці і подумав про книгу «Великий задум» Стівена Хокінга. Мені здалося, що це може бути класний матеріал - енергія, якої немає в театрі.

- Кажуть, що ви навіть спілкувалися з Хокінгом?

- Ми з Хокінгом дійсно зв’язувалися. Не на виставі, звісно, бо він дуже зайнята людина, а на той момент в нього ще більше погіршилося здоров’я (це якраз був останній рік його життя). Ми написали йому листа і отримали відповідь, що він підтримує нас, що йому дуже подобаються такі штуки, що театральної постановки за його роботами ще не було, і його тішить, що в театр це заходить.

- Але це ж доросла вистава, вона не робилася під шкільну чи студентську аудиторію?

- Були моменти, коли на неї не можна було купити квиток - низка київських шкіл дізналася про неї і просто розкупила на всі найближчі дати. Це був трошки дивний експіріенс, тому що вистава абсолютно не фіксована і точно не шкільна. Там багато гри, радості пізнання, радості відкриття, вона досить драйвова, енергетична. У нас був страх, що прийдуть люди, які «шарять» у фізиці ліпше за нас і їм буде нецікаво, бо ми ж не робимо якихось відкриттів, але вона їм надивовиж «заходить». Люди, які знають фізику, отримують кайф від можливості пройти це знову, повторити, проговорити. Плюс там дуже багато гумору.

- Серед ваших театральних робіт, по-моєму, зовсім немає комедій? Хоча іронії майже в кожній з них дуже багато.

- У мене є веселі роботи, є життєствердні, але жодної комедії я не поставив. А іронія - це невід’ємна частина будь-якого сучасного твору.  Іронія, як інструмент, це мейнстрім метамодерну.

- Прем’єри найближчим часом готуєте? 

- Зараз ми плануємо проект з драматургинею Лєною Лягушонковою в Польщі, сподіваюся, що все зростеться.

А в Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки ми взяли цей рік більше на допомогу переміщеним з інших місць митцям, вони зараз ставлять на нашій сцені. Тому цього сезону в мене не буде прем’єр в нашому театрі, але будуть закордоном.

- Чи плануєте робити ще вистави, подібні до «Imperium delenda est / «Імперія має впасти», котрі стануть продовженням чесної розмови про війну?

- Не знаю. Зараз люди більш-менш адаптувалися - наскільки б це жахливо не було, але так воно є… Змінюється наша свідомість, мислення, наше ставлення, як можна організувати себе і свій простір, тому і вистави мусять змінюватися. Бо театр - це якась дуже жива реакція. А «Imperium delenda est / «Імперія має впасти» ми будемо грати до дня нашої Перемоги - в день нашої Перемоги ми її списуємо, і більше не будемо повертатися до цього матеріалу. Зробимо щось інше, бо це надзвичайно тяжка емоційно і для актрис, і для глядачів вистава.

- Дмитре, дуже дякую вам за розмову і, яким би дивним для режисера не здалося це побажання, бажаю вашій виставі найкоротшого сценічного життя!

- Так, абсолютно згоден з таким побажанням.

Любов Базів. Київ-Львів