Микола Макаренко. Не жити лагідно із янголами та чортами

Проєкт «Калиновий к@тяг» розповідає про вченого-археолога, музейника та  мистецтвознавця Миколу Макаренка

Праведник від науки, він не був політичним борцем. Музейник та мистецтвознавець Микола Омелянович забрав із Києва свою родину, - збиратися їм було недовго, та виїхав на малу батьківщину - до Сумської області, де заходився організовувати роботу Роменського краєзнавчого музею. На голому місці і суто на ентузіазмі “Невтомний Микола Макаренко” (Микола Реріх) не тільки склав реєстр пам’яток Полтавщини, а відкрив пам’ятки роменської археологічної культури, замалював Оксютинські скіфські кургани, особисто вів археологічні дослідження Ольвії, вивчав пам’ятки Трипільської культури, а в передмісті Сум - Крейдищанського кургану.

Попри репресії, у 1927 р. науковець став професором історії українського мистецтва Київського художнього інституту (нині - Академія образотворчого мистецтва і архітектури) і увійшов до комісії з організації охорони та збереження Києво-Печерської лаври. Іншого виходу патріот не мав

Особисте життя самозреченого вченого не склалося. Перша дружина залишила і чоловіка, і сина. Коли у 1927 р. в археологічній експедиції на Прилуччині Микола Омелянович досліджував Густинський монастир, сталося непоправне: єдиний 17-річний син Ор (Орест) втопився в річці Удаї. Але трагедія - подейкували, спланована владою, - не зламала М.О.Макаренка. Хоча на згадку батькові лишився тільки портрет незабутнього Орика, виконаний татком для авторської книжки про Ольвію.

Після пережитої сімейної трагедії знову захотілося змінити місце проживання, аби ніщо не нагадувало про драму, і в 1930-1931 рр. Микола Омелянович обіймав професорську посаду в Одеському художньому інституті. Його давній друг, майстер монументального малярства, професор того самого вишу Максим Гронець (1884-1963) сказав так про сутність вдачі свого товариша: «Золота людина, але якась дитяча, наївна прямота не доведе його до добра. За Руданським, народна мудрість каже, що треба із ангелами та чортами лагідно жити. Але так жити Микола Макаренко не міг».

***

Український археолог, мистецтвознавець та маляр-графік Микола Омелянович Макаренко народився 4 (16) лютого 1877 р. у с.Москалівка Роменського повіту Полтавської губернії (нині -  Роменський район Сумської області) у багатодітній сім’ї волосного писаря. За іншою версією (Сергій Білокінь), - у родині священника.

По закінченні початкової школи хлопчина вступив до Лохвицької гімназії, яку закінчив у 1897 р. Потім доля повела Миколу до Санкт-Петербурга, де у 1900-1902 рр. самородок навчався у Центральному училищі технічного малювання барона О.Л.Штиглиця, яке двадцять років незмінно очолював штатний архітектор Ісаакіївського собору Максиміліан Месмахер (1842-1906). Річна платня за навчання (12 рублів) була невисокою, а здібні діти із малозабезпечених сімей взагалі звільнялися від оплати, хоча їхня чисельність мала не перевищувати 25 відсотків від загальної кількості учнівства. Важливо не те, ким ти народився, а ким ти став.

Заклад мав 12 спеціальних класів, що свідчили про широку спеціалізацію Училища - від ксилографії та майоліки до живопису на фарфорі і театральних декорацій. Важливо інше: ґрунтовно складений навчальний курс охоплював загальноосвітні, художні та технічні дисципліни, тому молодь опановувала як художні ремесла, так і здобувала всебічну освіту.

***

Обов’язковими дисциплінами в Центральному училищі технічного малювання барона О.Л.Штиглиця були малюнок олівцем з гіпсів та натури, малюнок пером, відмивання тушшю, акварель, живопис, креслення та зйомка (обмір) предметів, малюнок орнаментів за стилями, ліплення, малювання живих кольорів, композиція (проєктування). Проте митцями стають не ті творчі особистості, яких навчено копіювати або відтворювати, а ті, котрі щасливо на самоті домальовують світ, якого бракує рабам та невільникам.

Свого часу тут, у так званій Мусі, - Мухинському училищі, - художні вміння здобували знані митці: маляр та графік Кузьма Петров-Водкін, акварелістка-пейзажистка Анна Остроумова-Лебедєва, живописець і графік Аркадій Рилов, графік та кераміст Аркадій Чехонін. Навчальна програма була розрахована на два роки, проте по здобутті фахової освіти випускники отримували непогані місця для подальшої роботи: Імператорський фарфоровий завод, декораційні майстерні Імператорських театрів, Прохорівська Тригірна мануфактура у Москві, меблева мануфактура Романа Мельцера, ювелірні майстерні Карла Фаберже, Михайла та Семена Грачових тощо.

Центральне училище технічного малювання барона О.Л.Штиглиця наш земляк закінчив у 1902 р. за 1-им розрядом, тобто на “відмінно”. Усі випускники Училища зараховувалися (безмитно) до стану особистих почесних громадян та користувалися за посадою правами X класу Табеля про ранги - колезький секретар. А тим учням, які склали педагогічну практику в початковій школі Училища, вручалися особливі свідоцтва, що дозволяли викладати у середніх та нижчих навчальних закладах.

***

Щоб ґрунтовніше опанувати фах, у 1902-1905 рр. Микола Макаренко здобував освіту в Імператорському Археологічному інституті у Санкт-Петербурзі (тепер - набережна Лейтенанта Шмідта, 11), де плата за навчання становила 30 рублів. Оскільки від початку створення у 1887 р. заклад готував здебільшого... археографів та архівістів, до основних предметів тут зараховували: слов’яно-російську археографію, слов’яно-російську палеографію, архівознавство, первісну археологію (передусім - російську), християнську археологію, юридичні старожитності, історичну географію та етнографію і, з якогось дива, дипломатику. Іншими словами, тонкощі ремесла доводилося опановувати самому студентові.

Не дивно, що дослідницьку діяльність Микола Макаренко розпочав у... 1902 р., влаштувавшись на подальші 17 років на посаду кустоса (хранителя) у Ермітаж. Він також тісно співпрацював із Імператорською Археологічною комісією. Зокрема, улітку 1907 р. українець, уже як дійсний член (1905-1919) Археологічного інституту, розкопав біля сіл Волоське та Ворона (Воронівка) Новомосковського повіту (нині - відповідно Дніпровський та Синельниківський райони Дніпропетровської області) декілька давніх могил.

Не стверджуватиму, що молодий археолог, яких Агата Крісті називала “детективами минулого”, знав про це, але в тутешніх місцях у 1856 р. побував його знаменитий попередник, український письменник та етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1817-1885), який у межах проєкту морського міністерства Російської імперії з дослідження річок метрополії подорожував цими краями, а згодом описав Волоське у книжці дорожніх нотаток “Нариси Дніпра”.

Підсумовуючи дослідницьку роботу, Микола Макаренко видав власну монографію - “Археологічні дослідження 1907-1909 років”, опубліковану 1911 р. у Санкт-Петербурзі. Про перебіг розкопок у шести курганах він прозвітував: «Наше завдання - здійснити дослідження курганів кочівників, зокрема татарського періоду, - важко було розпочати. Лише у деяких випадках можна було на вигляд визначити належність насипів до цього періоду; у більшості випадків насипи визначенню не піддавалися. Група курганів біля села Волоського, що звернула на себе увагу, виявилася справді належною до татарського періоду, але не виправдала сподівань: вона, на жаль, була пограбована ще у давнину».

Ось чому не без суму молодий археолог лише констатував скупі знахідки: бронзові стріли, точильні бруски, залізний ніж (зламаний) тощо. Не хочу, аби склалося враження, що дослідник вів археологічні розкопки виключно на Катеринославщині чи по степовому Наддніпров’ю. У 1902-1919 рр. Микола Макаренко вирушав у тривалі наукові експедиції до Новгородської, Полтавської, Харківської та Херсонської губерній. Вивчаючи за дорученням Археологічного товариства архітектурні та інші пам’ятки древніх культур, Микола Макаренко об'їздив чимало російських губерній.

***

Як усебічно орієнтованому культурологу, йому було про що розповідати. У 1907-1916 рр. молодий мистецтвознавець активно друкувався у петербурзькому часописі “Давні літа. Часопис для шанувальників мистецтва та старожитностей” (“Старые годы. Журнал для любителей искусства и старины”), до редакції якого, приміром, дописував історик мистецтв барон Микола Врангель (1880-1915) та маляр... Микола Реріх (1874-1947). За вісім років лише у “Давні літа...” наш земляк подав понад 70 статей, здебільшого - про українську старовину.

Цікаво, що Микола Макаренко з Миколою Реріхом у Центральному училищі технічного малювання були однокласниками і здружилися, бо обидва марили... археологічними розкопками. Як стверджував у розвідці “Визначний археолог та мистецтвознавець” (2012) професор Дмитро Макаренко (1925-2008): «У 1910 році вони разом досліджували дитинець у Великому Новгороді - другому за політичним і економічним значенням центрі Київської Русі. Обидва були членами Товариства захисту і збереження пам’ятників мистецтва та старожитностей, а також членами Товариства імені Тараса Шевченка, яке налічувало кілька сотень вихідців з України, Росії та Західної Європи. Пізніше, коли у 1906 р. Миколу Реріха призначили директором рисувальної школи Імператорського товариства заохочення мистецтв, своїм заступником він обрав педагога цієї школи Миколу Макаренка. Обидва були залюблені в Україну, її природу, музику, пісні, працьовитий та співучий народ. До кінця свого тернистого життя М.О.Макаренко залишався незборимим прихильником реріхівської ідеї єдності і нерозривності минулого, сучасного й майбутнього.

Чим у Північній столиці талановитий український вчений заробляв на життя?

У 1906-1910 рр. він служив заступником інспектора у згадуваній школі Імператорського товариства заохочення мистецтв, а 1906-1912 рр. ще й викладав малювання у Першому реальному училищі. Окрім того, Микола Макаренко читав лекції на Вищих жіночих архітектурних курсах. Чи був він затятим “українським буржуазним націоналістом”? Ні. Паралельно мистецтвознавець вивчав мистецьку спадщину Тараса Шевченка та написав розвідку “З артистичної спадщини Шевченка” (1914) і студіював творчий доробок Михайла Ломоносова - “Михайло Ломоносов та мозаїчна справа у Росії” (1911), навіть був членом ради з підготовки виставки “Ломоносов і Єлізаветинська доба” (1912).

До Жовтневого перевороту з-під його пера з’явилися книжки “Покровська козацька церква в м.Ромни” (1907), “Пам’ятки українського мистецтва XVIII століття” (1908), “Архітектурний стиль українських дерев’яних церков” (1909), “Українське народне мистецтво” (1910), “Церкви м.Полтави” (1912), “Собор Мгарського монастиря в Лубнах” (1914), “Городища і кургани Полтавської губернії” (1914).

***

Думками із далекого Петербурга завжди він линув в Україну. Ще у 1908 р. щирий патріот став членом Полтавської вченої архівної комісії, а в 1917-1921 рр. на ниві просвіти трудився дійсним членом Українського наукового товариства в Києві.

Радо зустрів Визвольні змагання 1917-1921 рр. відомий вчений.

Де саме його Батьківщина, Микола Макаренко прекрасно розумів.

Йому хотілося бути корисним молодій Українській державі. Тож узимку 1918 р. “колишній надвірний радник Міністерства народної освіти” свідомо, одним із перших патріотів отримав громадянство... УНР та оселився в Києві.

Варто відзначити, що відомий вчений не обмежував себе науковою сферою, а й передавав українській молоді знання. У 1919-1922 рр. він служив професором щойно відкритої Української академії мистецтв в Інституті народної освіти та викладав у Київському політехнікумі. В Інституті історії матеріальної культури дослідник очолював секцію мистецтвознавства та археології, а пізніше – сектор рабовласницького ладу. 30 травня 1919 р. колеги обрали його головою секції мистецтв Українського наукового товариства.

***

У складі Софійської комісії, Українського археологічного комітету та Всеукраїнського археологічного комітету півтора подальші роки він, дійсний член ВУАН, досліджував Софійський собор, давні пам’ятки Київської Русі, Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору та брав особисту участь у археологічних розкопках Ольвії, Спаського собору в Чернігові, Крейдищанського кургану у передмісті Сум, Маріупольського могильника.

Упродовж 1920-1925 рр. Микола Макаренко служив директором київського Музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків (він же - Музей західного та східного мистецтв), створеного на основі унікальної збірки старожитностей родини Ханенків. Цей праведник від науки багато що особисто зробив для її дослідження та збереження.

Попри самофінансування, точніше, самовиживання науки за більшовиків, він не просто упорядкував величезну колекцію, а повернув музейні експонати, вивезені у 1915 р. до Москви та Санкт-Петербурга, - у Румянцевський музей, Третьяковську галерею, музей Івана Морозова та Історичний музей. Окрім того, Микола Омелянович Макаренко оформив розділи та підрозділи, створив музейну бібліотеку.

У той само час директор музею на вулиці Терещенківській, 13 разом із дружиною і єдиним сином Ором (повне ім’я - Орест), якого батько назвав скороченим ім’ям єгипетського бога висхідного сонця Геруса, та улюбленим бульдогом... мешкав у кімнатці при музеї. Якою була віддяка Совєтів?

***

Знаного музейника та археолога вперше заарештували у грудні 1924 р. То була кримінальна прелюдія загальносоюзної операції 1925-го із заволодіння і подальшого контролю над усіма музеями країни. Наприкінці 1924-го більшовики кинули за грати історика козаччини, директора Дніпропетровського історично-археологічного музею Дмитра Яворницького (1855-1940), директора Полтавського художнього музею Михайла Рудинського (1885-1977), директора Одеського історико-археологічного музею Сергія Дложевського (1889-1930), директора “Музею побуту останньої династії Романових” у Лівадії, кримського історика Миколу Тихого та інших.

Навіщо це було і що на бранців чекало, проілюструє доля Миколи Осиповича Тихого. Як чужий пролетаріям елемент, його за доносом забрало ГПУ, а тим часом “Музей побуту останньої династії Романових” ліквідували взагалі, бо експозицію між собою... пограбували більшовицькі чиновники.

Уже 20 лютого 1925 р. Раднарком РРФСР ухвалив рішення - організувати в Лівадійському палаці санаторій для безоплатного лікування... селян. На 500 ліжок. І навесні 1925-го над в'їздом до колишнього царського маєтку з’явився напис: “Селянський санаторій “Лівадія”, куди на гостини охоче навідувалися Максим Горький та Володимир Маяковський.

***

Не говоритиму про всіх українських музейників, поясню, чому саме прийшли за директором київського Музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. Ще не розуміючи, хто припхався до влади, у 1924 р. Микола Макаренко по-науковому описав у статті “Запорізькі клейноди в Ермітажі” зібрання із 14 козацьких прапорів... і довів, що реліквії мали переважно жовті та блакитні кольори.

Невдовзі із запасників музею колекція взагалі зникла, а автора наукової розвідки притягли до... суду. Звинуватили дійсного члена ВУАН у тому, що він заборгував... платню за службову квартиру, хоча за роботу музейнику платили вряди-годи.

У якості “покарання” вченого звільнили з посади директора Музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків і з Києва відправили у Ромни. Чому так? У другій половині 1920-х рр. унікальну колекцію родини київських меценатів почали дерибанити і... переформатовувати.

Так втілювалась у життя нова музейна політика радянської влади.

Вона полягала в розподілі авторських колекцій за профілями... музеїв. Наприклад, окремо виділяли історичні музеї та історичні зібрання, художні музеї, етнографічні тощо. Усе, що не потрапляло під цей профіль, передавали іншим інституціям. Якщо сказати інакше, розкрадали.

***

Виключно на науці Микола Макаренко не зациклювався, а все одно шукав звичайного людського щастя. У 1930-1931 рр. разом із другою дружиною Анастасією Сергіївною (у дівоцтві - Федорова; 1883-1971) Микола Омелянович досліджував Маріупольський могильник, що становив собою  довгу (28 м) та вузьку яму завглибшки понад один метр, де в ряд і кількома ярусами залягало понад 120 поховань, засипаних порошком червоної вохри. То був унікальний колективний могильник Дніпро-донецької культури, що існувала протягом двох тисяч років - у VII-V тисячоліттях до н.е.

Роботи належало виконати у найстисліші терміни, бо на лівому березі р.Кальміус, де вона впадає в Азовське море, - акурат на місці могильника! - більшовики вирішили збудувати завод “Азовсталь”. Що не кажіть, а вміли московити вибрати місце для грандіозного комуністичного проєкту...

Працюючи до повного виснаження, М.О.Макаренко врятував 130 поховань наших пращурів пізньокроманьйонського типу, які у тій місцині мешкали у другій половині V тис. до н.е, а також чотири поховання енеолітичної скелянської культури. Унікальну експедицію підсумувала у Києві авторська монографія “Маріюпільський могильник” (1933), що підводила до думки, мовляв, Дніпро-донецька культурна спільність відіграла провідну роль у складанні балто-слов’янського мовного ареалу.

Додам, у 1927-1932 рр. Микола Макаренко входив до складу поважної комісії ВУАН із “палеоетнології”, яка вивчала і за першої-ліпшої можливості рятувала археологічні пам’ятки, що знаходилися на місці будівництва... майбутнього Дніпрогесу. Знаєте, про що учасників “Дніпрогесівської експедиції” просили чиновники від культури? Офіційним листом від 23 квітня 1930 р. рекомендувалося не особливо розгортати експедиційні дослідження, а гроші “витрачати як можливо економніше”. Нагадаю, у ті часи ставки українських науковців були мізерними: 160 рублів отримував старший археолог, тоді як асистент - 80 руб. І навіть ті цифри були знижені!

Попри той факт, що у 1929-1932 рр. були знайдені алано-болгарські пам’ятки VII-IX століть та величезний ремісничий центр у балці Канцирка, а тодішній завідувач археологічного відділу Дніпропетровського крайового історико-археологічного музею Михайло Міллер (1883-1968) зазначав: «Культура північнокавказька (аланська) тут настільки яскрава, що є підстави вважати, цей народ мав на наших теренах не тимчасове перебування, а постійне».

***

На початку 1930-х рр., акурат перед Голодомором, аби позбавити наших прадідів духовної опори, в Україні розгорнулося тотальне нищення культових споруд. Розуміючи, до чого хилиться ситуація, двоє молодих українських мистецтвознавців - директор Музею українського мистецтва у Харкові Стефан Таранушенко (1899-1976) та науковий співробітник того закладу Павло Жолтовський (1904-1986) обійшли з фотоапаратом містечка й села підрадянської України. З експедицій вони привезли креслення та тисячі світлин церков, монастирів, унікальних будинків, дбайливо відзнятих у містечках і селах. Із-понад 170 церков, ними описаних чи згаданих як про наявні на те десятиліття, до наших часів збереглися 16 храмів.

Тим часом серце боліло - варварство докотилося й до “матері міст руських”: у Києві комісари зруйнували шедевр українського бароко XVII століття - Братський Богоявленський собор... Усе, що нова ідеологія вважала зайвим, нищилося. Бо 21 січня 1934 р. ВУЦВК УРСР прийняв постанову про перенесення столиці України з Харкова до Києва. За генеральним планом забудови, виконаним професором геодезії Київського художнього інституту Павлом Хаустовим (1882-1949), в Місті на семи пагорбах місця для храмів більше не було, а саме середмістя мало зазнати масштабних архітектурних змін.

Щоб звести новий “урядовий радянський центр”, більшовики замислили знести... Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир і Трьохсвятительську церкву. Оцінюючи генплан столиці УРСР, професор Харківського інженерно-будівельного інституту Олександр Молокін (1880-1951) слухняно брав під козирок: «За розробленим планом генеральної реконструкції забудова нового Києва дає змогу перетворити колишнє місто церков і монастирів на архітектурно викінчений, справді соціалістичний центр Радянської України».

Як бачимо, що під усе більшовикам кортіло підвести «солідну» наукову базу...

***

У розвідці “Мистецтвознавець, музеєзнавець, археолог, художник” (2012) краєзнавець Микола Лаврик зазначив: «Згодом Софійський собор вирішено було залишити, а на місці Михайлівського монастиря і Трьохсвятительської (тоді - Василівської. - О.Р.) церкви збудувати два палаци: Раднаркому і ЦК КП(б)У, а між ними поставити велетенський пам’ятник Леніну. Такі варварські плани схвилювали свідомих українців, і передусім - інтелігенцію. Професор Макаренко рішуче виступив проти тих проєктів і надіслав телеграму Йосипу Сталіну, в якій вказував на безглуздя подібних рішень. Був М.О.Макаренко і на аудієнції у другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, який на той час керував Україною. Микола Омелянович намагався довести, що не можна руйнувати церковні святині, які за віки пережили половців і татар, турків і поляків, та Постишев рішуче сказав: “Нєт!” Коло замкнулося. Макаренко зрозумів, що доля України вирішується не у Києві, а у Москві, і не на користь Україні.

Тоді, не маючи виходу, М.О.Макаренко надіслав телеграму - особисто Сталіну...

Коли і з Москви відповідь не надійшла, патріот звернувся до... французьких комуністів, зокрема, до голови Всесвітнього комітету боротьби проти війни і фашизму (Commune Mondial de Lutte contre la Guerre et le Fascisme) Анрі Барбюса (Henri Barbusse; 1873-1935) та секретаря редакції паризької газети “Комуна” (“Le Commune”) Луї Арагона (Louis Aragon; 1897-1982), щоб ті захистили собор, збудований у 1037 р. батьком їхньої королеви Анни Ярославівни. Не допомогло.

Лихі події стали невідворотними - за Голодомором на Україну насувався Культуромор. У лютому 1935 р. Київська обласна інспекція охорони пам’яток виконала фотофіксацію споруд, а наприкінці року, без оголошення будь-яких причин, Братський Богоявленський собор і другий та третій яруси дзвіниці Богоявленської церкви енергійні комсомольці розібрали. На місці підмурків облаштували... плац для муштри курсантів Київського військово-морського політичного училища, а поруч нашвидкуруч зляпали житловий будинок для командирів і політпрацівників.

***

Тлін славетного гетьмана Петра Сагайдачного (1582-1622), котрий 1620 р. особисто закладав Богоявленський собор Київського Братського монастиря, що не одне століття навіть називався “монастирем Сагайдачного”, - у грудні 1935-го вивезли на... сміттєзвалище. І тоді троє українських вчених-археологів (здається, це міська легенда, бо документальних фактів не залишилося) уночі прах українського лицаря потайки перепоховали.

Одним із сміливців, які ризикнули життям задля історичної справедливості, був археолог та мистецтвознавець Микола Макаренко. На жаль, точні відомості про перепоховання гетьмана Сагайдачного, якщо такі існували, втрачені. Побутує непідтверджена версія, мовляв, Микола Омелянович разом із однодумцями поховали тлін достойника десь неподалік знищеного Братського собору.

Забігаючи трохи наперед, зазначу: гігантським планам комуністичного будівництва на історичних кістках у Києві не довелося справдитися. Після кількох турів пафосного конкурсу спорудження урядового комплексу заледве почалося навесні 1936 р. Та й то... Не на території Михайлівського монастиря, а поряд - на місці зруйнованої роком раніше Василівської (Трьохсвятительської) церкви.

Подальші події у монографії “Мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору” (2013) кандидат мистецтвознавства Юрій Коренюк виклав так: «Після початку будівництва першої урядової будівлі Михайлівський Золотоверхий собор стояв ще понад рік. Висадили його у повітря 14 серпня 1937 р., у чому політичної доцільності більше не існувало. Незабаром будівництво урядового центру зовсім припинилося - через те, що усе тогочасне керівництво ЦК КП(б)У було репресоване, а нові урядовці продовжувати будівництво за проєктами своїх попередників не збиралися, тож оголосили новий конкурс. У результаті з’явилися нові проєкти, жоден із яких не було реалізовано у зв’язку із початком війни.

***

26 квітня 1934 р. на підставі ордера №153 у квартирі №6 по вулиці Карла Лібкнехта, 17/9 (тепер - вул.Шовковична), співробітники Київського міського відділу ДПУ влаштували трус, а Миколу Макаренка заарештували. 29 травня з-під варти бранця звільнили, щоб відкрити проти нього одразу три (!!!) кримінальні справи і, зрештою, засудити на три роки заслання у Північкрай.

В обвинувальному висновку справи №61278 зазначалося: “У 1934 році, у зв’язку з переїздом столиці України до Києва Макаренко М.О. включився в кампанію, зчинену націоналістичними елементами проти знесення Михайлівського монастиря та побудови на його місці будівлі уряду. Він використав свої зв’язки для створення громадської думки та протидії постанові уряду УРСР”.

Йому пригадали і підпис під колективним листом-протестом до Раднаркому УРСР українських діячів науки та культури проти вивезення безцінних експонатів Золотого і Діамантового фонду Музейного містечка, куди входила Києво-Печерська лавра та інші видатні пам'ятки культури: спочатку - в Київську контору, а потім - у сховища... Держбанку СРСР до Москви.

Той документ підписали художник Юрій Михайлів, академік Сергій Єфремов, професори Олександр Грушевський і Павло Филипович, мистецтвознавець Федір Шміт, археолог  Катерина Антонович–Мельник, маляр Вадим Меллер, музейник Микола Макаренко та інші. Доволі швидко офіційна реакція надійшла кожному з них персонально. Із двома десятками підписантів провели виховну ідеологічну роботу щодо лінії партії, змусивши відкликати власні підписи, а потім все одно... ув’язнили. Чи не єдиним несхитним патріотом залишився Микола Омелянович Макаренко.

***

Наприкінці 1934 р. засуджений за справою №6597 до “адміністративної зсилки” Макаренко М.О. опинився у селищі залізничників Котлас Архангельської області. Чому саме там? У 1929 р. тут виник пересильний табір для... розкуркулених селян. Їх залізницею привозили на “Макариху”, а потім річками доставляли у ведмежі кутки - добувати “зелене золото”. Засуджені помирали сотнями, бо на добу хліба давали 300 грамів, а окропу - зовсім не давали. Тут, у Котласі, 15 липня 1936 р. помер український “французький символіст”, директор Київської художньо-промислової школи, професор Київського вищого інституту народної освіти імені М.П.Драгоманова, самобутній маляр Юхим Михайлів (1885-1935), разом із Миколою Омеляновичем звинувачений у Києві за... ст.54 п.11 КК УРСР.

10 вересня Макаренка М.О. перевели в Уральськ, де заслання раптом припинили, а 11 вересня висилку взагалі замінили на... обмеження проживання, дозволивши виїхати до університетської Казані. У столиці Татарської Автономної Радянської Республіки український археолог без діла не залишився. У 1935-1936 рр. він викладав історію мистецтв у Казанському художньому технікумі, паралельно консультував Центральний історичний музей та допомагав у реставрації Петропавлівського собору.

Довелося залишити київську квартиру в академічному будинку на вулиці Карла Лібкнехта та рушити за чоловіком на схід його дружині, 51-річній Анастасії Сергіївні Макаренко. У столиці Татарської автономної республіки подружжя науковців оселилося у дерев’яному двоповерховому будиночку на вулиці Достоєвського, 27, кв.4, де воду довелося носити з вулиці, а “зручності” були надворі. Після тривалих пошуків роботи Микола Омелянович та Анастасія Сергіївна влаштувалися консультантами реставраційного відділу Казанського державного музею.

***

Не одразу у засланні археолог дізнався, що історико-культурний заповідник “Київський акрополь”, що мав, за задумом ініціаторів із ВУАН, об’єднати стародавні будівлі Верхнього Києва, в українській столиці і не з’явився... Його колегам, пам’яткоохоронцям та музейникам, не вдалося відстояти низку безцінних святинь. У столиці УСРР більшовицькі бузувіри зруйнували Михайлівський Золотоверхий собор, Трьохсвятительську, Георгіївську, Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинну), Стрітенську (Скорбященську) церкви тощо. За підрахунками Руслана Кухаренка (2011), у 1934-37 рр. було знищено 69 київських храмів. Що гріло душу? Видатна пам'ятка культури Софія Київська була врятована, зокрема - і за сприяння Миколи Омеляновича.

У статті “Казанська Голгофа Миколи Макаренка. До 140-річчя від дня народження Миколи Макаренка” (2017) краєзнавець Євгеній Савенко переконує: «У Казані Макаренко прожив близько двох років, із них лише півтора роки на волі. То були похмурі, важкі часи. Улюбленою справою займатися можливості більше не було, не з’явилося і друзів-однодумців. Навколо комашилися “сексоти” та “стукачі”».

До того ж, Микола Омелянович хворів. Він страждав на остеомієліт лівої гомілки із відкритими глибокими виразками туберкульозу кісток обох ніг. Відтоді пересувався бранець із паличкою. Лікувався засуджений у 1935 р. в університетській клініці, а в липні 1936-го обстежився у тюремній лікарні. Знаменита казанська фотографія М.О.Макаренка зроблена саме в амбулаторії в’язниці. На білій сорочці видно овальний штамп, у центрі якого читається “ЛІКАРНЯ”.

***

Тішилися вони з дружиною недовго... Не минуло й року у засланні, як 24 квітня 1936 р. в Уфі Миколу Макаренка заарештували вдруге. Із архівної слідчої справи №11037 УКДБ Татарської АРСР випливає, що цього разу українського археолога звинуватили разом із ленінградським інженером-економістом Інокентієм Батаревичем (1872-1937), ленінградським аспірантом Академії мистецтв Кирилом Нероновим (1903-1937) і... місцевою рахівницею їдальні 2-ї Казанської швацької фабрики Тетяною Соколовською (1912-1937) за статтями 58-10 ч.І і 58-11 (антирадянська агітація) КК РСФСР. Хоча стосунків із тими людьми Микола Омелянович не мав, бо просто навіть... не знав хто вони такі.

Для сталінського правосуддя це не мало значення. І вдруге заарештованого засудили на три роки та відправили у виправно-трудовий табір №2 Томська у  СибЛАГу, розташований у тайзі, на правому березі ріки Об. Думаю, гранична щирість українського інтелігента знову зіграла із ним злий жарт. На допиті слідчий запитав М.О.Макаренка, чому свого часу той відмовився від посади комісара в ленінградському Ермітажі. А Микола Омелянович візьми та скажи:

- Факт відмови від посади комісара Ермітажу в Ленінграді мав місце у перший місяць існування радянської влади. Відмовився я тому, що така посада мені ні за духом,  ні за характером не підходила.

Спочатку він не розумів, що їм не ясно, а коли збагнув, було запізно.

21 серпня 1936 р. Особлива Нарада при НКВС СРСР “справу” Миколи  Макаренка розглянула в Москві. Без самого підсудного. Задосить було листа українського мистецтвознавця, адресованого Йосипу Сталіну, де йшлося про руйнування тисячолітніх слов’янських споруд. Документ визнали... наклепницьким, а доказ вини - незаперечним. Новий вирок виявився суворішим за попередній:

- За контрреволюційну роботу та наклеп щодо вождя ВКП(б) та керівників уряду СРСР Макаренка М.О., а також Батаревича І.Ф., Неронова К.В., Соколовську Т.О. засудити до позбавлення волі терміном на три роки із відбуванням покарання у виправно-трудових таборах.

***

Не минуло й восьми місяців після другого арешту, як українського в’язня заарештували втретє. 15 грудня 1937 р. вченого повернули за ґрати, тепер – як випливало зі справи №6805, у статусі “учасника кадетсько-монархічної повстанської організації “Спілка порятунку Росії”, що мала на меті повалення радянської влади шляхом збройного повстання”. Не більше не менше... Згідно з постановою “трійки” НКВС СРСР від 26 грудня 1937 р. за статтями 28, п.1 (збройне повстання), п.10 (антирадянська агітація) і п.11 (контрреволюційна організація)  КК РСФСР 60-річного Миколу Омеляновича Макаренка 4 січня 1938 р. розстріляли.

Вирок виконали таємно у Новосибірську. Місце поховання невідоме.

Про це не один рік вдова Анастасія Сергіївна навіть не знала, а була переконана, що Микола Омелянович ні в чому не винен. Тому не раз дружина бранця зверталася до різних державних установ.

***

Постановами Верховного суду Татарської АРСР від 07 липня 1960 р. та Томського обласного суду від 28 січня 1965 р., Президією Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. безневинну жертву сталінського терору реабілітували.

...Сумно таким фактом закінчувати есей, але правда життя така. Коли 88-річна вдова Анастасія Сергіївна прочитала довідку про реабілітацію чоловіка, надіслану їй із Томського управління КДБ, вона померла.

Заднім числом слава знайшла героя-патріота. У день святкування шостої річниці Незалежності України (1997) на брамі Михайлівського Золотоверхого собору в Києві відбулося урочисте відкриття і освячення бронзового погруддя видатного археолога й мистецтвознавця Миколи Омеляновича Макаренка, який життя поклав, аби зберегти одну із наших найбільших святинь.

Олександр Рудяченко