Українські театри: ми потрібні державі не менше, аніж воїни
В Одесі митці обговорили проблематику театральної діяльності в умовах повномасштабної війни
Одеський академічний музично-драматичний театр імені Василя Василька вже не вперше задає тренд. Директорка театру Юлія Пивоварова ініціювала та організувала вельми важливу дискусію «Театральна діяльність в умовах повномасштабної війни: виклики, досягнення, перспективи».
Дискусія не просто на часі – вона показує стан речей у тих театрах, які не містять у своїй назві визначення «національний», а значить із багатьма викликами воєнних реалій мають справлятися, розраховуючи тільки на себе. Тож, такі об’єднання, очевидно, не просто корисні й дієві, а й матимуть суто практичні, позитивні наслідки.
Отже, як істинні одесити, озброївшись відповідним гаслом – «Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих», – український театр в Одесі зібрав досить широке представництво директорів театрів з різних регіонів України.
Перед цією актуальною та відкритою дискусією Одеса провела справжню «арт-підготовку» черговою провокативною та резонансною прем’єрою – «Карпатський вестерн», – найпродуктивнішого режисера країни і головного режисера театру – Максима Голенка.
Вистава, за виходом якої слідкувала чи не вся країна (карпатський (!) вестерн (!) – в Одесі, відомі київські театральні та кіноактори Римма Зюбіна й Марк Дробот – у головних ролях, група «Піратська бухта» – в авторах, потужна музична складова від Вадима Бессараба, концептуальне сценографічне рішення від Юлії Зауличної та енергетичний заряд – від усієї трупи одеського українського), – підзарядила всіх, хто приїхав, щоб взяти участь у дискусії.
А серед них люди, які пережили не театральний, а справжній вестерн, кожний у своїх запропонованих обставинах. Олександр Книга – генеральний директор - художній керівник Херсонського музично-драматичного театру ім. М.Куліша, що був викрадений рашистами на початку окупації Херсона, Артем Свистун – директор - художній керівник Миколаївського академічного художнього драматичного театру, постраждалого від нещадних обстрілів, Сергій Мазаний – директор - художній керівник театру «Драміком» із прифронтового Дніпра. До них доєдналися: директор - художній керівник Рівненського академічного українського музично-драматичного театру – Володимир Петрів та Ірина Батько-Ступка – директорка-розпорядниця київського театру «Сузір’я».
Серед учасників і спікерів дискусії також було багато журналістів місцевих та всеукраїнських ЗМІ, театральний блогер, експерти всеукраїнського театрального фестивалю-премії «ГРА», директорка департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації Олена Олійник, менеджерка культорологічних проєктів, радниця міського голови Олена Павлова, директорка Одеської обласної філармонії Галина Зіцер та директорка - художня керівниця Одеського театру юного глядача ім. Юрія Олеші Оксана Бурлай-Пітерова.
Головним досягненням театральних колективів, власне, є вже те, що наші театри не тільки вистояли з початку повномасштабного вторгнення рф в Україну, а й стали форпостами непохитної віри у перемогу, надією та розрадою у тяжкі часи боротьби за свою незалежність, свободу та культуру.
Так, театр Василька був першим в Одесі, хто розпочав свою діяльність після повномасштабного вторгнення. За словами журналістки, громадської діячки та медіаекспертки Зої Казанжи, одесити приходили сюди, буквально, обійнятися і поплакати. Адже це була ідентифікація своїх і справжня сила театру.
Вже 25 лютого 2022 року з театру пішли на фронт актори Роман Федосєєв, Денис Гранчак і Сергійко Куда. До них долучилися помічники режисера, освітлювачі й завідувач постановчої частини. Поступово почали їхати з Одеси й інші співробітники театру, тож довелося зняти з репертуару частину вистав. Постало питання відновлення втраченої по світу трупи: почали запрошувати акторів на гастролі. На васильківській сцені грали колеги з Миколаєва й Херсона. Сам театр двічі з’їздив на гастролі до Рівного та Івано-Франківська. За цей період до театру доєдналися Марк Дробот, Володимир Гладкий, заслужений артист України Павло Чирва, Олена Кошова, Тамара Лукаш, Сергій Корнейко, Ася Матусевич, Марія Буймович, Ірина Шелях. За час широкомасштабного вторгнення випустили 6 прем’єр.
Артисти Херсонського театру після жахливого досвіду виїздів з окупованого міста зібралися, створили виставу-документ, виставу-свідчення злочинів російських загарбників проти народу України, виставу-фіксацію подій 2022 року – «Лишатися (не) можна…» і грали її у Полтаві та Києві. Сьогодні Олександр Книга розповідає про те, як, повернувшись до Херсона, вони вичистили театр, почали грати в укритті, зробили перші новорічні вистави і зіграли їх для 1700 дітлахів звільненого міста, а нині готуються до повного відновлення роботи театру й очікують – як тільки припиняться обстріли міста – приїзду інших українських театрів, щоб підтримати тих, хто досі живе тут.
Артем Свистун розповів, що приміщення Миколаївського театру після початку повномасштабної війни почало функціонувати як арт-хаб. Після того, як від постійних обстрілів постраждала основна сцена театру, а пів трупи виїхало з міста та з України, – почали робити, фактично, під обстрілами, виїзні програми, працювати в укритті, де було відкрито сцену і наразі щомісяця випускається прем’єра. Адже арт-терапії театром потребують усі – й містяни, які не мали змоги виїхати, і волонтери, що активно працюють у місті.
Сергій Мазаний, директор - художній керівник театру «Драміком» із Дніпра, розповів про те, як зігравши на початку липня «Лісову пісню», зробили до кінця року п’ять прем’єр, прихистили у себе на базі Луганський український музично-драматичний театр під керівництвом Сергія Дорофєєва з Сєверодонецька, почали грати для військових і поранених зі шпиталю ім. І.Мечникова.
Рівненський театр, за словами його керівника Володимира Петріва, так само, як і більшість, не працював майже два місяці після початку повномасштабного вторгнення, хоча в його стінах знаходився величезний гуманітарний штаб, в якому 140 людей театру працювали з ранку до вечора. Паралельно вони продовжували репетиції. Тож колектив не тільки зберігся майже стовідсотково, а ще й узяв на роботу 12 людей, які втекли з окупації або з міст, що знаходяться у безпосередній близькості до лінії фронту. До штату театру потрапили харків’яни й одесити. Влиття цієї “свіжої крові” дало потужний поштовх рівненській трупі.
ВИКЛИКИ
Отже, справжнім викликом для багатьох театральних труп стало збереження власних працівників. Справа в тім, що в театрі є такі вкрай необхідні спеціалісти, яких просто так не знайдеш і не навчиш за пару місяців, навіть у мирний час. Мова йде про звукорежисерів, художників зі світла, бутафорів, пастижерів-гримерів та багатьох інших важливих людей-функціоналів, без яких може зупинитися робота цілого театру. Тож мобілізація чи від’їзд цих спеціалістів з міст через обстріли, фактично, паралізують роботу театру. Звісно, це саме стосується й акторів, через відсутність яких доводиться знімати виставу з репертуару.
Учасники дискусії дійшли висновку, що треба піднімати питання мобілізації унікальних працівників, не замовчувати її та не вирішувати його самотужки. Натомість, активно працювати з чиновниками різних рівнів, громадською думкою та з очільниками військових адміністрацій на місцях, адже вони, здебільшого, намагаються зрозуміти необхідність та користь театру в своєму місті чи області не тільки під час війни, а й після перемоги. Адже коли додому повернуться люди з інвалідністю, складними психологічними травмами, біженці, – театр, як ніколи, матиме величезний обсяг роботи. Тому що медичний аспект цієї роботи існує, про що ми точно знаємо і стикаємося з цим щодня. Зокрема, за словами Олександра Книги, «ми сьогодні воюємо за душі людей, їхній розум, за їхню державність».
Ще один виклик, який вимагає від театрів постійних кульбітів, – це роками не оновлюваний штатний розклад, який не дозволяє взяти на роботу, наприклад, піарника, СММ-ника, створити у театрі комунікаційний відділ тощо. І це в той час, коли комунікація є однією з головних умов існування сучасного прогресивного театрального колективу. Сьогодні театри вимушені працювати за затвердженим Міністерством культури ще 2012 року переліком професій, який давно не відповідає сьогоднішньому функціоналу в театрі.
ПЕРСПЕКТИВИ
“Яким буде український театр завтра?” Очільник Дніпропетровського театру «Драміком» Сергій Мазаний ставить риторичне питання учасникам дискусії й наголошує на тому, що війна, хоч як це дивно, – шанс позбавитися багатьох «совкових» рудиментів управління театрами: від переосмислення функцій і задач театру до оновлення класифікатора театральних професій і позбавлення практики запрошень.
З його ж вуст прозвучала одна зі слушних і практичних пропозицій щодо обміну виставами між театрами, адже створювати нові – сьогодні матеріально досить важко, а обмінятися на рік (декораціями, костюмами тощо) – було б цілком можливим виходом із ситуації.
Тим часом, Миколаївський театр уже готує в березні до Дня театру цілий гастрольний десант: зі своїми виставами до міста приїдуть театри з Кропивницького, Одеси і Херсона. Одеський театр ім. Василька влітку вже чекають з гастролями у болгарській Варні.
Хочеться вірити, що після цієї дискусії будуть напрацьовані відповідні документи, звернення, знайдені вірні логістичні шляхи внесення змін у класифікатор професій (Мінекономіки) і таке інше. Можливо, кейс, започаткований Одеським театром, стане в нагоді й Мінкульту для проговорення та дієвого вирішення проблемних питань, які накопичилися.
Про перспективи свідчить і той факт, що саме театр імені Василька – в авангарді важливих рушійних процесів, таких необхідних місту зі своєю мовною специфікою (згадаймо нещодавній скандал з російськомовною прем’єрою на другому році повномасштабного вторгнення у театрі музкомедії ім. Михайла Водяного) та й усьому південному регіону.
Адже сьогодні, як ніколи, потрібно обмінюватися ідеями задля спільного подолання криз різного ступеня складності, впроваджувати працюючі практики, передбачати і долати гуманітарні виклики наступних періодів, формувати стратегію розвитку новітнього українського театру і тим самим стимулювати державу створити стратегію розвитку української культури.
Ольга Стельмашевська
Фото – Наталії Довбиш
Перше фото: wikipedia.org