Маріупольська драма
Живі свідки найбільшого військового злочину росії в Україні розповідають про нього з театральної сцени
16 березня – річниця одного з найбільших військових злочинів росії з часу вторгнення рф на територію України. Тоді на будівлю Донецького академічного обласного театру в Маріуполі було скинуто авіаційну бомбу. Загинули сотні людей, котрі там переховувалися від обстрілів. У роковини цієї трагедії театр із Маріуполя покаже в Ужгороді документальну виставу «Маріупольська драма».
П’єсу створив письменник, драматург Олександр Гаврош – протягом двох місяців він інтерв'ював акторів релокованого в Ужгород Донецького академічного обласного драматичного театру – обласного академічного драматичного театру в Маріуполі. Грають виставу надзвичайно рідко. Власне, сьогодні, 16 березня, актори ще раз вийдуть на сцену і розкажуть те, що довелося пережити в Маріуполі на початку російського вторгнення.
ІДЕЯ ВИСТАВИ З'ЯВИЛАСЯ ОДРАЗУ, ЯК МАРІУПОЛЬЦІ ПЕРЕЇХАЛИ ДО УЖГОРОДА
За словами Олександра Гавроша, після того, як маріупольський театр перебазувався до Ужгорода, майже одразу з’явилася ідея розповісти про те, що пережили актори Маріупольської драми у перші тижні війни. Адже серед них були й ті, хто перебував 16 березня в будівлі театру, на яку російський військовий літак скинув авіабомбу. Тоді загинуло, за попередніми даними, кілька сотень людей. Точної цифри вже, мабуть, не встановить ніхто. Окупанти, аби затерти сліди військового злочину, навіть розібрали рештки будівлі, що колись була окрасою і символом півмільйонного міста.
Зрежисувати виставу взявся Євген Тищук, з Гаврошем вони вже раніше співпрацювали над історичною драмою «Князь Корятович», яка досі йде в Мукачівському театрі.
Я ПРОСТО ЗАПИСУВАВ ЇХНІ СПОВІДІ
Вистава вийшла документальна. Це по суті розповіді артистів про те, що вони пережили в Маріуполі протягом першого місяця війни.
- Робота була пекельна і в прямому, й у переносному значенні. Ми працювали влітку, мій кабінет у Закарпатському муздрамтеатрі просто розпалюється від металевого даху – в цих умовах ми проводили багатогодинні інтерв’ю з маріупольцями, потім я їх розшифровував та писав п'єсу.
Загалом, Гаврош записав 14 інтерв'ю. У драму ввійшло п'ять історій – студента Дмитра Муранцева, співачки Віри Лебединської та сім'ї провідних артистів маріупольської драми Ігоря Китриша й Олени Білої та їхнього маленького сина Матвія, який також грає у виставі.
- Я просто ретельно записував їхні сповіді, починав здалеку, намагався розговорити. Розпитував не тільки про жахіття, які розпочалися в Маріуполі 24 лютого. Цікаво було слухати про саме місто – адже воно дуже змінилося від 2014 року з початком російсько-української війни. Не всі актори – корінні маріупольці. Є ті, хто продав свою нерухомість в окупованому Донецьку та переїхав у Маріуполь на підконтрольну Україні територію, подалі від “русского міра”. Тоді місто змінилося – багато людей виїхало, багато приїхало, і не лише з окупованих територій, а й з України, як наприклад, військові, – каже Гаврош.
Певна річ, що в перший місяць після приїзду до Ужгорода маріупольці ще були в шоці від пережитого, каже письменник.
- Адже крім жахливих бомбардувань, голоду, холоду, втрати близьких і знайомих, вони пережили ще й російську окупацію, з якої дуже важко виривалися. Отих всіх бурятів, чеченців, днрівців. Тому дуже часто ці наші інтерв'ю переривалися сльозами, – говорить він.
Гаврош каже, що не всі розмови увійшли до п’єси, хоча елементи майже усіх інтерв'ю були використані режисером тією чи іншою мірою. У драмі, зрештою, подали синтез, квінтесенцію того, що почули. Досвід написання документальної п’єси він уже мав: у 2021 році режисер Анатолій Канцедайло поставив гостросоціальну монодраму «Чіріклі» про життя ромської спільноти на Закарпатті. Тоді за основу він узяв біографічні твори Миколи Бурмека-Дюрі. Тож мав уявлення, що слід робити.
- Особисто мене вразила розповідь провідного артиста про смерть старенької мами, з якою вони разом хоронилися від обстрілів у підвалі багатоповерхівки. Вона там і померла, а він не мав змоги її поховати через тотальні обстріли. Сусіди постійно гинули у дворі під час готування їжі. Тому він весь час перебував у підвалі поруч із мертвим тілом. А коли туди зайшли росіяни, то вони й слухати не захотіли про поховання, а погнали його одразу в ізоляційний табір. Він так і не знає, що сталося з мамою, де її останнє пристанище. І цього собі не може пробачити, – розповідає драматург.
Примітно, що під час вистави на сцені використовують речі, які актори вивезли з Маріуполя. Вони, по суті, є такими собі речовими доказами.
Наприклад, театральний номерок, який видавали тим, хто проживав у сховищі театру. Цей номер був там як своєрідна перепустка. Маючи його, можна було без черги попити чаю, наприклад. Він вказував, що ти – персонал театру, не просто цивільний, який переховується в укритті. Працівники театру тоді працювали й волонтерами: готували їжу, чистили, вибач, туалети, займалися організаційною роботою, новоприбулими...
Також на сцені – іграшка малого хлопчика Матвія, сина провідних акторів Ігоря Китриша та Олени Білої.
Ну і неймовірний костюм-піжама Дмитра Муранцева, це кігурумі “Спайдермен”. Дмитро тікав з театру після бомбардування просто у піжамі. Спохопився уже поза містом. Так вона опинилася з хлопцем на Закарпатті.
ПРО МАРІУПОЛЬСЬКУ ДРАМУ ЩЕ ЗНІМУТЬ ФІЛЬМИ
Про Маріупольську драму колись іще знімуть фільми – це найбільший військовий злочин росіян наразі, найбільша одномоментна смерть цивільних внаслідок бомбардування.
Це зараз, каже письменник, Маріуполь та його драма “затінена” вже в інформаційному просторі Херсоном, Бахмутом, іншими українськими містами. рашисти постійно “стараються” вчинити щось іще гірше...
- Це вистава про самовиживання: як люди адаптувалися до нестерпного існування, як допомагали одні одним, як із незнайомого натовпу формувалися в певну силу, яка дбала про харчі, лікування, безпеку. Цю драму варто подивитися і тим, котрі вважають, що вони поза війнами й політикою. Бо надзвичайна ситуація може виникнути де завгодно, – каже драматург.
Він додає: нищівний землетрус в курортній Туреччині яскраво це продемонстрував.
Письменник каже, що “Маріупольську драму” сам не може спокійно дивитися, хоча кожне речення пропустив через себе.
- Сучасній людині важко уявляти цей жах. Коли людство міркує про штучний інтелект, а поруч мирні, невинні люди змушені ділити цукерку на шістьох чи жити з щойно народженими немовлятами у коридорах темного і холодного театру. Чи залишати непохованою матір... І це, на жаль, не театр абсурду. Це війна, яку розв’язав російський режим проти «братського» українського народу. Тому протягом всієї вистави стоїть клубок у горлі, а сльози мимоволі накочуються. Після «Маріупольської драми» важко говорити. Хочеться просто помовчати, поки не вляжуться емоції, – каже він.
ЦЕ ВИСТАВА НЕ ПРО ПЛАЧ, А ПРО ПЕРЕМОГУ ЛЮДСЬКОГО ДУХУ
Виставу маріупольці, що переїхали до Ужгорода, грають дуже рідко. Власне, 16 березня, у річницю знищення будівлі Маріупольського театру, її покажуть учетверте.
Люди плачуть протягом усієї вистави. Але вона, все ж, не про плач, не про біль і жахи війни. Вона – про перемогу людського духу.
- Ці люди пройшли через пекло, але вони в ньому вижили і залишились Людьми. Вони розповідають про те, як врятувались, щоб показати оцю “школу виживання” – що звичайна людина може перетворитися в титана у надважких обставинах, протиставитися цим обставинам, вижити самим та врятувати інших. Вражає – як вони доглядають за театром, варять їсти, підтримують моральний дух одне в одному, – каже Гаврош.
Зрозуміло, що для акторів виходити на сцену та згадувати ті дні – надзвичайно важко. Але водночас це і психотерапія – тому люди готові знову й знову проговорювати біль, виливати його зі сцени...
І тоді, можливо, і в них у душі його з часом стане менше.
А маріупольські рубці потроху затягатимуться...
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото – Сергія Гудака та з архіву Закарпатського обласного музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв