«Вірую в ЗСУ»: переможне слово Володимира Вакуленка

У Харківському літмузеї до Всесвітнього дня поезії виставили щоденник убитого окупантами дитячого письменника

Харківський літературний музей, який відкрився вперше від початку повномасштабної війни, показав відвідувачам записи з окупації дитячого письменника, поета, волонтера Володимира Вакуленка. Йому також присвятили щорічні поетичні «Читання на драбині», що пройшли в музейному дворику.

Вакуленка, як уже широко відомо, військові рф застрелили на його рідній Ізюмщині навесні 2022-го. Але після першого затримання, розуміючи, що воно не останнє, письменник устиг закопати в саду списаний учнівський зошит. Про що хотів розповісти світові дитячий письменник, поет, волонтер і люблячий батько, кореспондентам Укрінформу розповіли дослідники щоденника.

 «ВІН ЗАГИНУВ, АЛЕ ПЕРЕМІГ – ВІН ПЕРЕДАВ СВОЄ СЛОВО»

Як можна побачити, записи зроблені Вакуленком у звичайному учнівському зошиті. Аркуші густо списані, є закреслення, виправлення. На розвороті, який виставлено під склом вітрини, зокрема, можна розібрати: «Спочатку говорив українською, згодом перекладав деякі слова російською, бачучи їх тупі обличчя», «Головною причиною було те, що маю особливу дитину, яку нікуди віддати. Не зможе він без мене. Однак сидіти і стогнати я не збирався», «Вірую в ЗСУ».

Знайшла цей щоденник після деокупації Ізюмщини письменниця, документалістка Вікторія Амеліна. На той час ще не було достеменно відомо про долю Володимира, офіційно він уважався без вісти зниклим. Хоча вже з’явилася інформація, що його ім’я є в записах про масове поховання під Ізюмом.

Амеліна згадує: емоції переповнювали.

«Я приїхала до Капитолівки як документаторка воєнних злочинів, бо було відомо про зникнення Володимира під час окупації. І коли я йшла до його будинку, якось забула все, чому мене вчили щодо документування. І вже під кінець розмови батько Володимира раптово згадав про щоденник, який був закопаний під вишнею. Володя сказав батькові: «Коли наші прийдуть, віддаси». Ми пішли в садок. І батько трішки помилився з місцем, можливо, підзабув, чи через те, що коли закопували, то ще лежав сніг. І коли Володимир Григорович не зміг знайти щоденник, це був якийсь такий відчай. Бо пів години тому він не пам’ятав про існування цього щоденника, але на даний момент це вже здавалося таким важливим, бо то була воля Володі, щоб цей щоденник був оприлюднений. І я так хотіла відкопати! Мені здавалося, що я там, під вишнею, шукаю всі наші загублені рукописи – разом із «Вальдшнепами» Хвильового і п’єсами Курбаса. Володимир Вакуленко загинув, але він переміг: він зумів передати своє свідчення, своє слово, і, звісно, він зберіг життя свого сина», – розповідає письменниця.

Зошит пробув у землі рівно пів року: Вакуленко закопав його 23 березня 2022 року, а знайшли – 24 вересня. Письменник устиг заховати записи до того, як окупанти прийшли за ним удруге.

«Ми не могли в день поезії не виставити щоденник, в якому останній запис зроблено 21 березня. Це дуже символічно, – говорить директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук. – Коли щоденник потрапив до нас і почалися роботи з розшифровки, ще не було відомо, що сталося з Володимиром. Ще була надія, що могила №319 – не його, що він може бути живим».

ЩОДЕННИК І ВІРШІ ГОТУЮТЬ ДО ДРУКУ

Оскільки зошит перебував під землею в поліетиленовому пакеті, то знадобилася стабілізація для паперу – просушування, обробка від плісняви, а потім уже почалося наукове опрацювання тексту, зазначає співробітниця музею Тетяна Ігошина.

Із записами працювало кілька людей, вдалося розшифрувати й ті слова, які практично не читалися. Частина рядків закреслена, їх також розбирали, щоб встановити цілісність щоденника.

Записи розміщені на 36-ти сторінках, зроблені різними ручками, що свідчить про те, що вони робилися в різні дні, й навіть почерк змінювався: десь пришвидшувався, десь розтягувався.

«Є записи, які датуються конкретними днями, і є записи, які підсумовують події двох-трьох днів. Як історику, мені було складно працювати з документом, який описує не віддалені від мене у часі події, і другий момент – це особистий досвід війни, як і для кожного з нас. Тому було важко ставитися до інформації безособово, безпристрасно», – зазначає Ігошина.

У щоденнику містяться відомості стосовно перших боїв, які відбувалися в Ізюмі, як руйнувалося місто від обстрілів, про волонтерську діяльність, яку Володимир здійснював у перші кілька днів, поки ще мав можливість переміщатися містом.

«Є таке, що близьке для кожного, – відчай від бомбардувань, руйнування всього того, що оточувало тебе раніше. І великий страх за дитину, та це взагалі єдиний страх, який присутній у цьому щоденнику. В принципі Володимира хвилювало більше те, що буде з його сином, а не з ним самим. Є такі дуже особисті подробиці побутового життя в окупації, стосовно того, де брати їсти, з чого готувати, бо магазини вже були зруйновані й розграбовані. Є дуже важкі подробиці та нерозуміння щодо односельців, сусідів. Як з ними спілкуватися, якщо вони пішли на співпрацю з окупантами? Не можна сказати, що це такий великий матеріал, який нам може відкрити абсолютно все, що відбувалося в Ізюмі чи в самій Капитолівці. Це переживання однієї людини, яке може бути близьким кожному», – каже Ігошина.

Так, Вакуленко пише, що припинив зовнішню комунікацію, майже не виходив за межі подвір’я, щоб просто не мати якоїсь вимушеної ситуації, коли треба подивитися в очі людині, й хотілося б виговорити все, що думаєш насправді, але письменник, думаючи про сина, не допускав цього.

Дослідниця вражена останнім записом у зошиті. В день поезії, 21 березня, Володимир написав: «У небі привітав мене невеликий журавлиний ключ, і крізь їхнє «курли» ніби чулося: «Усе буде Україна! Я вірю в перемогу!».

«Якщо переносити на власний досвід: я і велика частина мого оточення 21 березня 2022 року не були настільки впевнені в перемозі, настільки тверді в цій вірі. У когось була паніка, в когось – страх. Оці рядки мені здалися вражаючими», – зазначила дослідниця.

Наразі щоденник готують до друку в харківському видавництві «Віват». За словами Тетяни Пилипчук, до книги ввійдуть записи зі щоденника, вірші Вакуленка, а також фото та документальні відомості про те, що відбувалося на Ізюмщині під час убивства письменника.

Сам зошит-свідчення в літмузеї можна побачити ще два дні – 22 і 23 березня. Презентація щоденника стала першою офлайн-подією в закладі від початку повномасштабної війни. Крім того, у музейному садку відбулися «Читання на драбині» – традиційний поетичний фестиваль, який проводиться вже 10 років. З драбини прозвучали й вірші Володимира Вакуленка.

*  *  *

Як повідомляв Укрінформ, 23 березня 2022 року вдома у письменника російські загарбники провели обшук, у ході якого вилучили книжки. Володимира та його сина-підлітка, який має аутизм, забрали з собою. За свідченням рідних, того дня Володимира кілька годин допитували, сильно побили, але відпустили додому. А наступного дня письменника знову забрали. Відтоді його не бачили. На думку близьких Володимира, росіяни викрали Вакуленка за доносом.

Після звільнення Ізюмщини було виявлено місце масового поховання загиблих від обстрілів і закатованих окупантами. Згідно з записами в журналі, який намагалася вести місцева ритуальна служба, в могилі №319 було поховано Вакуленка.

Згодом поліції стало відомо, що 12-го травня 2022 року військовослужбовці рф наказали місцевим жителям захоронити тіло Володимира Вакуленка, яке після вбивства понад місяць пролежало неподалік від с. Капитолівка. Експертиза підтвердила, що письменника загарбники застрелили з пістолета Макарова, в тілі знайдені дві кулі. 28 листопада стали відомі результати ДНК-експертизи, якою остаточно підтверджено загибель письменника.

6 грудня 2022 року його поховали в Харкові на міському цвинтарі №2.

Володимир Вакуленко народився 1 липня 1972 року в селі Капитолівка Ізюмського району на Харківщині. Він є автором тринадцяти книг, упорядником і співупорядником кількох друкованих проєктів, був організатором та учасником численних літературних акцій і фестивалів. Лауреат міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка, лауреат Всеукраїнського конкурсу імені Леся Мартовича, лауреат міжнародного конкурсу «Коронація слова», нагороджений відзнакою «Срібний тризуб» до 20-ліття Незалежності України за літературні досягнення.

Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського