«Памфір»: Про кіно, і не тільки
Думки після перегляду фільму «Памфір»
"Памфір" – чудово зроблений фільм, Сухолиткий-Собчук – наш завтрашній Естланд і МакДонах в одній особі, актори – вище всяких похвал (просто незрозуміло, де їх таких од нас ховали стільки років?!), драматургія, характери, фактура – ну чисто все виставлено так, що знай приплямкуй од насолоди, і, на додачу, все воно при тому українське – "я ж дивлюсь, очам не вірю, все знайомі, все свої", як писав класик.
І те, що мені в цьому фільмі НЕ сподобалось, – так само "українське, надто українське": проєкція того, що мені не подобається в наших задавнених трансґенераційних травмах і ПТСРах.
Найкоротше це сформулював колись Майкл Щур – "люди бідкаються". І кіно – теж бідкається. Кілька років тому, коли всі дивились і обговорювали "Спіймати Кайдаша", найв'їдливіша частина публіки була завважила: мовляв, а чого це в Кайдашів у хаті й коло хати таке вбожество, коли в домі троє дорослих чоловіків мають свою СТО, на якій гарують не покладаючи рук?.. Тепер те саме питання викликає "Памфір", тільки тут це видовище люто-злиденного, Стефаник би плакав, захряслого в непролазній грязюці, гейби десь під Пензою чи Костромою, буковинського села, де всі мужчини – або на заробітках, або "на контрабасі", вже ріже впоперек драматургію й сюжет: ДЕВ'ЯТЬ років ось такий красень-герой був у Європі на заробітках – і все, що привіз синові за 9 років, це РОВЕРА?! І автор хоче, щоб я (а не рецензент Le Monde чи Guardian) у це повірила?..
Перепрошую, а майже 6 млрд євро, тільки через банки щороку в Україну сланих з ЄС "памфірами" обох статей, – куди ж із кадру поділися? Всі оті муровані паркани круг дому, зведені на першу ж зароблену тисячу євро в ледь не кожному карпатському селі, всі комп'ютери-планшети-айфони Назарам од "тат по скайпу" і т.п. ознаки заробітчанського "показного добробуту" – де вся ця реальність 21-го ст.? Де, нарешті, "пшонка-стайл"– вілли Морд із клевретами, що й визначають ландшафт наших "контрабандистських" реґіонів, порівняно з яким румунська глибинка (куди Назар, за заповітом тата, втікає в фіналі просто-таки як у Країну Божого Світла від "лампочки Лєніна") візуально вражає наче подорож у часі, "назад у 1990-ті" (кажу як людина, що кілька місяців тому їхала автом з Тімішоари до Будапешта!), – перед ким автори вирішили завбачливо те все добро приховати, старанно зобразивши в кадрі 30 рр. вливану нам у голови за активної участи рашапропаґанди "найбіднішу країну Європи"?..
І, головне, навіщо знадобилась ця "архаїзація" всієї матчастини під "колгоспну розруху" поч. 1990-х – ну от щоб що?.. Невже лиш на те, щоб добре продати цей стереотип на Заході, де до нього так звикли, що іншої України, до російського повномасштабного вторгнення, собі й не уявляли?
Шкода, бо, повторюю, фільм талановитий. Дуже. І якби він, такий, з'явився – ну хоча б одночасно з "Кайдашевим" серіалом, ця програмово візуалізована "біда-бідося", можливо, так би не впадала в око, не дряпала вразливости. Але в міжчасі рівень добробуту українського села, з його асфальтами, ліхтарями, комп'ютерами й пральками, був оцінений чужою армією, виповзлою з боліт такої незглибимої безпросвітности, про існування якої ми в себе й не підозрювали, – і, ціною крови й безмірного горя, українці відкрили, що за минулі 30 років – таки трохи ми були доробилися, гріх було нарікати... І стереотипізована "чернуха а-ля 1990-ті" автоматично робить прегарну психологічну драму – "фільмом учорашнього дня".
Втім, можливо, у мене профдеформація. І скромні, як для такої висококласної картини, збори (нас у залі було півдюжини, я порахувала!), пояснюються не тільки різко "дезактуалізованою" трагічними подіями біжучої історії чуттєвістю. Сходіть подивіться, перевірте самі – фільм того вартий.
Оксана Забужко
FB