Мирон Зарицький. І з математиків, і з ліриків

Проєкт «Калиновий к@тяг» розповідає про фундатора української математичної культури

У вітчизняній науці він здається особистістю з епохи Ренесансу… Авторству Мирона Зарицького належать ґрунтовні праці з теорії множин, математичної логіки, теорії функції дійсної змінної, теорії ймовірностей та математичної статистики.

Як людина широкої ерудиції, він, наприклад, написав “Хрестоматію грецької математики” (“Chrestomatja matematyki greckiej”; 1936; польською мовою), де вмістив особисто добрані уривки з творів Евкліда, Архімеда, Аполонія Перзького, Діофанта Александрійського, Клавдія Птоломея – в грецькому оригіналі та латинському перекладі. Перу цього науковця належить унікальна розвідка “Ґенеза назв зоряних констеляцій” (1937), присвячена міфології зоряного неба, що дошукувалася витоків катастеризму – процесу перетворення у давньогрецькій міфології богів, людей, тварин і предметів в об’єкти зоряного неба.

Що значить глибокий інтелект та широка ерудиція... Мирону Онуфрійовичу викладалося легко, бо ключик від знань, як і ключик від сердець уважної аудиторії, брязкають в одній кишені. І секрет той Мирон Онуфрійович пояснював просто:

- Якби на рік у кожному зі старших класів вчитель математики присвячував чотири години вивченню бодай однієї сторінки з грецького тексту на теми математики, то раз і назавжди учень запам’ятав би, що греки писали не тільки трагедії, епопеї та історію, але були творцями чистої математики та інших точних наук.

Як і личить нащадку еллінів-просвітників, саме Мирон Зарицький створив науковий етюд “Зауваження до проблеми наближених обчислень у грецькій математиці” (1947) та нарис “Астрономія в старовину” (1935; також польською мовою). Цей вчений, здавалося, одночасно походив і з математиків, і з ліриків, коли під час лекції пояснював студентам:

- Треба бути математиком і поетом, треба бути греком, щоб на небі зачарувати спогад кохання, щоб зорі, тобто предмет точного знання, назвати іменням, яке має майбутнім поколінням нагадувати потребу жертви для почування.

*   *   *

Український вчений-математик та педагог Мирон-Миколай Онуфрійович Зарицький народився 21 травня 1889 р. у селі Стара Могильниця Королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії у родині греко-католицького священника.

Його батько, о.Онуфрій Іванович Зарицький (1864-1917), служив сільським парохом у Старій Могильниці (нині – Теребовлянський район Тернопільської області).

Мати – Софія Антінівна з дому Слоневських, була дочкою настоятеля церкви в селі Кривому, що біля Бережан, – о.Антіна Слоневського (1838-1901). Як жінка енергійна та зарадна, вона народила та виховала трьох синів – старшого Мирона, середульшого Романа, котрий став правником і згодом служив суддею в Тернополі та Микулинцях, та молодшого Родіона, який вивчився на інженера-залізничника. Два останні, як добровольці Українських січових стрільців, вимушено емігрували: перший помер у Торонто, провінція Онтаріо, другий – у Чикаго, Іллінойс.

Тим часом на Галичині ця родина з'явилась вимушено: дідусь майбутнього математика, лицар герба “Новина” Іван Зарицький (1820-1877), брав участь у Польському повстанні 1863-1864 рр., тож із теренів Російської імперії мав емігрувати. Вирушив він до Східної Галичини, у 1888 р. висвятився на греко-католицького священника і пов’язав подальшу долю роду з Україною. Хоча заради справедливості, зазначу: найдавніша згадка про ту родину сягає Стефана Зарицького, який у 1683 р. бився у Віденській битві проти турків, за що король Речі Посполитої Ян III Собєський зробив його лицарем герба “Новина”. Титул той передавався з покоління в покоління, але під час Другої Світової був утрачений. Досить сказати, що до того славетного герба свого часу належав Гетьман Війська Запорозького у вигнанні, поет і публіцист Пилип Орлик (1672-1742).

*   *   *

Були колись шляхетні для Галичини часи, коли греко-католицькі священники проповідували не тільки слово Боже, а й нескінченно поширювали українську мову, вели активну громадсько-політичну діяльність серед парафіян. Не відставали від чоловіків й імосці (попаді), котрі навчали жінок читати, вишивати, куховарити, але особливу увагу звертали на виховання дітей та пошанування літніх людей.

Як первісток у сім'ї, Мирон Зарицький народився кволим, змалку часто слабував, проте розумово розвивався швидко, вирізняючись з-поміж однолітків. Великий потяг хлопчик виявляв до природи, любив квіти, які систематизував у гербарій. Та згодом родина опинилась у Новому Селі Збаразького повіту (тепер – Підволочиський район Тернопільської області), де дєдьо (тато) став завідувачем парафії у місцевій мурованій Церкві Св.Архистратига Михаїла, поблизу центральної дороги, що стелилася селом.

Читати, писати і рахувати Мирон навчився самотужки, тож легко закінчив початкову школу, тим паче, що в Кривому науку викладав його дід за материною лінією, парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці о.Антін Слоневський.

*   *   *

1 вересня 1899 р. Мирко вступив до Вищої гімназії у Бережанах, де перші два класи закінчив на “відмінно”, хоча викладання велося… польською мовою. Цікаво, що у 1900-1910 рр. у навчальному закладі діяв… таємний учнівський гурток “Молода Україна”, заснований у 1898 р. мовознавцем та істориком Зеноном Кузелею (1882-1952). Він об’єднував майбутніх діячів української культури, як-то: Євгена Косевича, Володимира Старосольського, Володимира Темницького, Лонгина Цегельського, Антіна Крушельницького, Семена Горука та інших гімназистів, – котрі, попри утиски польських властей, пробивалися до світла, аби згодом плекати молоде українство.

З-поміж них Мирона Зарицького не було. Його у тому віці захопило інше.

Ні, ще не математика, а… великий ставок, який так зацікавив хлопчину, що той навчився плавати і пірнати, чим завдавав чимало клопоту бабусі-імості. Тож у третьому класі шибайголову перевели до Тернопільської української гімназії. Наче у заплаві річки Серет там немає міського ставу…

У кожного особистий шлях до себе. Прагнучи до знань, хлопець багато читав, звернувся до самоосвіти, зокрема студіював математику, значно випереджуючи в навчанні однокласників. Тому в гімназії він нудився. Причин не розуміли вчителі, й це викликало розлад. Після одного з конфліктів Мирона Зарицького виключили з гімназії, і п’ятикласник повернувся додому у Нове Село, де на той час у початковій школі навчалося… 78 дітей. До класу він не ходив, а наступний рік наполегливо вчився і в 1905 р. без сторонньої допомоги склав екстерном іспити: за 6-й клас – у Тернопільській гімназії та 28 липня 1907 р. вступив до 7-го класу Перемиської державної гімназії.

*   *   *

Деякі діти так люблять школу, що хочуть залишатися в ній усе життя. Саме із таких і виходять вчені. У навчальному закладі у новозбудованому триповерховому будинку по вулиці Словацького, українець зацікавився класичною філософією, багато часу присвячуючи вивченню давньогрецьких та римських класиків. Але ситуація із незлагодою повторилася: програма польської гімназії також здавалась учневі поверховою. Тож знову спалахнули конфлікти з педагогами. Деякі викладачі завагалися, чи допускати Зарицького до випускних іспитів. Бік учня прийняв директор Перемиської державної гімназії, український педагог та літератор Григорій Іванович Цеглинський (1853-1912). Розуміючи, що то його шанс, Мирон узяв та буквально склав матуру (іспити) блискуче.

Батьків старший син потішив лапідарною телеграмою:
- Матура – з відзнакою, порожній гаманець – у кишені.

На радощах батьки примчали до Мірка у Львів: привезли гостинців, дали грошей. А підліток швидко розтринькав, бо… накупив книжок із математики.

*   *   *

14 серпня 1907 р. українець став студентом Віденського університету, де слухав лекції з природознавства та філософії. Як справжній меломан, Мирон часто відвідував віденські концерти та опери, витрачаючи на квитки більшу частину коштів, надісланих первістку батьками. Це позначилося на здоров'ї.

Після першого курсу дєдьо не пустили змарнілого Мірка до Відня і син повернувся… до Львівського університету, де вивчав математику, фізику, філософію та французьку мову, яку опанував самотужки. Що характерно, першою науковою статтею молодого вченого, написаною ще за часів студентства, стала розвідка “Есперанто”, вміщена у щомісячнику для дітей “Молода Україна”. Бачите? Іншими словами, майбутній професор математики ще не визначився із пріоритетами, бо вивчав як природничі науки, так і різні мови: грецьку, латину, німецьку, французьку, староєврейську, англійську та італійську.

Але шальки терезів дедалі більше схилялися. Адже у ті часи провідними математиками у Львівському університеті вважалися: колишній проректор (1905) Юзеф Пузина (Józef Puzyna; 1856-1919), котрий читав теорію аналітичних функцій, та доцент Вацлав Серпінський (Wacław Sierpiński; 1882-1969). Разом ці два педагоги керували у виші математичним семінаром. Під впливом останнього професора Мирон Зарицький захопився теорією множин та теорією функцій дійсної змінної й почав відвідувати математичний семінар. І нове захоплення визначило подальший напрямок його наукової діяльності.

Ні, на сухаря юнак не перетворився, бо у Львові Мірко Зарицький став членом студентського товариства “Академічна громада” , що поєднувало в собі читальню й самодопомогове товариство, а згодом входив до складу “Українського студентського союзу”; останній об'єднував молодь усіх вищих навчальних закладів Львова. На вакаціях Мирон Зарицький часто бував у Карпатах, де вишукував потрібні рослини, адже з юних літ ретельно добирав власний гербарій. Потяг до природи, любов до рідного краю не залишали вченого ціле життя.

У 1912 р. студент (академік) закінчив Львівський університет, склав науковій комісії іспит на звання викладача математики і фізики та 30 червня 1912 р. отримав диплом вчителя середніх шкіл.

*   *   *

Маючи нахил до наукової праці, в умовах Австро-Угорської монархії та міжвоєнної Польщі Мирон Зарицький роботу у вищій школі знайти не спромігся, тому орав педагогічну ниву, пропагуючи точні науки у середніх школах Галичини. Вчителювати довелось у приватних українських гімназіях Белза та Збаража, потім, із деякими перервами, в 1920-1925 рр., – у державних гімназіях Коломиї (офіційна назва: Цісарсько-королівська ІІ гімназія) і Тернополя (Цісарсько-королівська руська гімназія імені Франца-Йосифа) із руською викладовою мовою.

Поволі здобували право на освіту рідною мовою русини Західної України. Менше з тим, осторонь значущих історичних події родина Зарицьких ніколи не стояла. У 1914 р., у 100-ту річницю від дня народження Т.Г.Шевченка, на відкритті Народного дому в Новому Селі на Збаражчині, куди о.Онуфрія Зарицького перевели ще у 1895 р., парох закликав односельців:

- Тут, дорогі брати і сестри, стоїть новозбудована кузня, в якій вашим обов’язком є кувати долю нашої дорогої України.

На лихо, невдовзі прийшли “визволителі”. Нахабно військовий загін російської армії розмістився у Народному домі, знищив бібліотеку “Просвіти”, – і це в селі, ще мешкало 752 людини. Тож виявлений “ворог самодержавства” о.Онуфрій мовчки забряцав кайданами на Сибір, звідки повернувся тільки у 1917-му, та й то лишень для того, аби 17 грудня 1917-го від важкої форми запалення легенів померти. Аби тему закрити, скажу таке: північні окупанти не довго хазяйнували… 31 жовтня 1918 р. у Новому Селі було встановлено українську владу: жандармерію роззброїли колишні австрійські вояки, а також українська молодь під проводом наймолодшого з трьох братів, інженера-залізничника Родіона Зарицького!

*   *   *

Старшому в родині сину Мирону відтоді належало сподіватись у житті виключно на власні сили. Адже вчителюючи у Збаражі, 17 листопада 1913 р. викладач пошлюбив Володимиру Іванівну Зафійовську (1892-1986), наймолодшу дочку греко-католицького священника із села Бариші (нині – Бучацький район Тернопільської області), – о.Івана Зафійовського (1852-1900). Шиллера дівчина читала в оригіналі, зупу варила щодня свіжу і до останніх днів життя виписувала польську газету “Zycie Warschwy”. 3 листопада 1914 р. в Коломиї у молодих батьків народилась єдина дитина – донька Катерина Миронівна Зарицька (у шлюбі – Сорока; 1914-1986).

Не втримаюся, розкажу, бо до теми…

Женихався Мирон до Володимири красиво. Коли у 1913 р. вона, ще на правах нареченої, завітала у Нове Село – зазнати батьків майбутнього чоловіка, Онуфрій Іванович та Софія Антінівна гостинно зустріли невістку: вітали, частували, розпитували. Наступного дня гостю належало відвести до потяга – на залізничну станцію у Підволочиську. Високий на зріст, дбайливо вдягнений, із поголеною головою, чорною борідкою та блискучими великими очима Мірко… всіляко підганяв кохану. Вона, “кругленький товстянок” середнього зросту, – Дзюнка, як її нарік наречений, – трохи образилася. Кіньми примчали закохані до потяга, а той давно рушив. Виявилося, на усіх годинниках наречений перевів стрілки назад.

Кмітливий математик – як-не-як…

Тонке почуття гумору первісток успадкував від матері.

*   *   *

Разом із тим, коли захиталися підвалини Австро-Угорської та Російської імперій, у чистих математиках Мирон Зарицький на всидів. Лише-но з’явився шанс здобути національну державу, сільський вчитель разом із молодшими братами добровольцем вступив до лав Українських січових стрільців (УСС) – у 1915 р. разом із військом вони перейшли Збруч та за Велику Ідею билися на Великій Україні.

У Перших Визвольних Змаганнях Україна могла втратити свого невідкритого математика, якби не… мудра мати Софія. Ні батьки, ні рідні уяви не мали, де знаходиться Мирон із молодшими братами, добровольцями УСС. Врешті-решт терпець у матері урвався, й на початку грудня 1917 р. вона запрягла пару коней у сани, зашила в поділ спідниці гроші та вйокнула на пошуки синів. Мандри були виснажливими, але щасливими. Десь попід Жмеринкою надибала Софія Антінівна хворих на тиф Мирона та Родіона, які акурат на Святий вечір повернулися додому.

Політична карта Старого Світу змінювалася на очах, і в новому більш-менш мирному світі належало вибирати свій шлях. Багатотрудно з’являлись у Мирона Зарицького перші спроби наукових праць із математики – нехай невеличкі, та містили вони незаперечні ознаки оригінальної думки. За деякий час у приватному порядку Мирон Зарицький показав науковий доробок відомому польському математику, ординарному професору Львівського університету Гуґо Штейнгаузу (Hugo Dyonizy Steinhaus; 1887-1972). Співзасновник львівської математичної школи прочитане не просто схвалив, а подбав про переїзд молодого математика до міста Лева.

Свого ментора молодий український математик цитував. Із вуст Гуґо Штейнгауза часто зривалося те, що хотілося і повторити, й осмислити:

- Любити фізичне чи духовне? Як це вирішити, якщо фізична любов і є найважливішою потребою душі?

8 березня 1925 р. молодий педагог переїхав до Львова, де працював: спочатку – у польській гімназії, а затим – в Академічній (державній) українській, хоча з утвердженням польської влади на Галичині довелося скласти присягу на вірність… Речі Посполитій. Потім були німецька гімназія та приватна жіноча вчительська гімназія імені Сестер Василіянок. Не полишив Мирон Зарицький займатися науковою роботою, але тепер узявся ще й відвідувати… університетські лекції: з психології та філософії – професора Казимира Твардовського (Kazimierz Jerzy Adolf Twardowski; 1866-1938), з математики – професора Гуґо Штайнгауза, з астрономії – ординарного професора Мартина Ернста (Marcin Ernst; 1869-1930) і таке інше. Точних наук забагато не буває.

*   *   *

Саме у місті Лева у молодого математика вперше з’явився доступ до наукових бібліотек, а значить, окреслилася можливість зануритись у світ науки. 27 березня 1927 р. М.О. Зарицького обрали дійсним членом Наукового Товариства імені Т.Г. Шевченка (НТШ), і він став активним учасником. Уже З квітня 1927 p. на ювілейному святі з нагоди 30-річчя діяльності Математично-природописно-лікарської секції НТШ Мирон Зарицький виголосив доповідь “Правда, краса і математика”, де вперше виступив і математиком, і ліриком:

- Інтелектуальні й емоціональні чинники дають початок новим математичним теоріям. Кого не вабить ні краса, ні мистецтво, хто живе вбогим духовним життям, той нічого не дасть математиці. Поезія не ріжниться від математики вищим летом уяви, а математик ріжниться від поета лиш тим, що все і всюди розумує. Але як у мистецтві, так і в математиці лише твори гарні переживають століття і виховують цілі покоління.

Не дивно, що відтоді його почали називати “поетом формул”. І крига скресла. Зокрема, у ХХV томі Збірника математично-природописно-лікарської секції Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка він надрукував 8 квітня 1926 р. свою першу наукову розвідку з математики. Вона називалася “Метод запровадження доброго впорядкування у теорії множин”.

Німецькомовну “Quelques notions fondamentales de l'Analysis Situs au point de vue de l'Algèbre de la Logique” (“Деякі основні поняття аналізу положення з точки зору алгебри логіки”; 1927) Мирона Зарицького, надруковану в ІХ томі часопису “Fundamenta Mathematicae” (1927), Львівський університет сприйняв як докторську дисертацію і 25 жовтня 1930 р. присудив авторові вчений ступінь доктора філософії.

*   *   *

У той період український вчений зблизився з видатними польськими математиками Гуґо Штайнгаузом, Стефаном Банахом, Володимиром Стожеком, Станіславом Мазуром, які викладали у місті Лева. Мирона Зарицького шановні колеги прийняли до Львівського відділу Польського математичного товариства (Polskie Towarzystwo Matematyczne), що періодично збиралось у “Шотландській кав'ярні” (Kawiarnia “Szkocka”) на колишній площі Александра Фредра, 9 (нині – пр-т Тараса Шевченка, 27). Затим старшого сина сільського пароха обирали у члени Німецького математичного товариства (Deutsche Mathematiker-Vereinigung).

Із науковою доповіддю “Когеренції та адгеренції Кантора” 38-річний доктор філософії виступив на І-му Польському математичному з'їзді, що під головуванням професора Політехніки Максиміліана Губера відбувся у Львові 7-10 вересня 1927 р. Наукове Товариство імені Т.Г. Шевченка делегувало Мирона Зарицького на Перший Всесоюзний з'їзд математиків, що 24-30 червня 1930 p. працював у Харкові.

Разом із родиною вчитель математики мешкав у Львові, де знайшов місце викладача у II чоловічій (німецькій) гімназії імені Кароля Шайнохі, що колись знаходилася на вулиці Підвальній, 2. Серед гімназійних співучнів Мирона Зарицького був, скажімо, Станіслав Лем (Stanisław Herman Lem; 1921-2006). Про це польський фантаст написав в автобіографічному романі “Високий замок” (1965):

- Я ходив до державної гімназії (тепер – Львівська спеціалізована школа №8. – О.Р.), і зі мною у класі навчалися українці та євреї. Ми вивчали українську, яку нам викладав професор Лука Турчин (доктор філософії; 1881-1951. – О.Р.), тому я знаю її непогано. Пам’ятаю такий жарт про чотири періоди української літератури: “Перший був, але загинув, другого не було, третій – то Тарас Шевченко та Іван Франко, а четвертий буде”. Українців було відсотків двадцять (викладання у тій гімназії велося німецькою. – О.Р.), а за партою зі мною сидів Місько Волк… Я знав, що мій професор математики Мирон Зарицький є українцем, батьком дівчини, яка брала участь у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького (Bronisław Wilhelm Pieracki; 1895-1934) і була засуджена на сім років. Але цей факт жодної сенсації у нас не викликав.

*   *   *

До 1939 p. у львівських та іноземних спеціалізованих виданнях були опубліковані 20 наукових праць М.О. Зарицького, що сформувало серйозного математика із філософським ухилом. На деякі з його досліджень відтоді звернули увагу відомі європейські колеги, як-то: колишній викладач, польський математик, доктор філософії Вацлав Серпінський, який розробляв теорію функцій дійсної змінної, та французький математик Моріс Фреше (Maurice René Fréchet; 1878-1973), котрий ще у 1906 р. ввів в обіг поняття метричного простору та компактності.

Потім на Західну Україну із братніми обіймами приперлися Сов’єти. Як пригадувала колишня студентка, а згодом відома громадська діячка, політв’язень сталінських таборів Надія Павлівна Мудра (1924-2013), за Польщі на Галичині у пошані серед молоді був геодезичний факультет. Коли ж прийшли “червоні”, вектор змінився: модним став хімічний. Всі прагнули перевестися на “хімію”. Так ось. Із подругою стояла пані Надя в коридорі, чекаючи на співбесіду з деканом хімфаку. А до них підійшов професор М.О. Зарицький:

- Що, Надійко, ти тут робиш? – поцікавився він.

- Та ось хочемо перевестися на хімічний факультет. Чи може пан професор зробити нам протекцію?

- Може. Маєте аркуш паперу? – перепитав викладач, а потім узяв і написав:

“Прошу цих двох матолків (читай: дуреп. – О.Р.) зарахувати на свій ідіотський факультет. Зарицький.”

Помогло… наче бабця нашепотіла.

Він умів і прагнув фундаментальні знання передавати молоді.

*   *   *

Як підсумок, починаючи з грудня 1939 р., Мирон Зарицький викладав у Львівському університеті: в 1939-1941 рр. обирався продеканом (заступником) фізико-математичного факультету, в 1945-1947 рр. – деканом, паралельно очолював кафедру ймовірностей, а від 1948 р. – кафедру загальної математики. Оскільки Західну Україну окупували Сов’єти, довелося працювати старшим науковим співробітником Львівського філіалу АН УРСР. У першій половині 1941 p. львівський математик виступав із доповідями на конференціях Академій наук УРСР та ГрузРСР – відповідно у Києві та Тбілісі.

Як пригадував український фізик-теоретик, професор Михайло Сеньків (1923-1993), котрий у 1950 р. закінчив фізико-математичний факультет Львівського університету, а в 1953-му – аспірантуру:

- Професор Зарицький читав лекції виключно українською, ігноруючи наказ адміністрації. Про його педагогічну майстерність мовлено багато: треба бути педагогом найвищого класу, щоб поєднувати простоту і доступність викладу з високим науковим рівнем… Характерна деталь: більше половини студентів приїхало із сусідньої Польщі: Краків, Познань, Варшава – і ніколи не чули української мови. Всі вони акуратно відвідували і конспектували лекції професора Зарицького… Він навчив нас більшому, ніж теореми математичного аналізу, він навчив нас гуманності, любові до людей, тому, що сам любив…

Зі спогадів іншого студента фізико-математичного факультету Львівського університету, знаного польського математика Владислава Лянце (Władysław Lance; 1920-2007) випливає таке:

- Головною була фантастична атмосфера, що панувала на лекціях Мирона Онуфрійовича. Маю на увазі глибоку, майже релігійну, пошану до великого творіння людського духу, яким є математичний аналіз. Коли професор перераховував великі імена: Архімеда, Ньютона, Лейбніца, Коші, Вейєрштрасса, Ейлера, Кантона, Гільберта, – лише з одного того, як він про них говорив, ми розуміли, що справжні боги – не ті, що в Кремлі (а тоді там володарював Сталін)... Окремо слід сказати про виклад лекцій. Українську мову Мирона Онуфрійовича вирізняла кришталева чистота, дивовижна милозвучність, істинність, непідробність… Своїм способом буття він ніби підкреслював: мова народу – його найцінніше надбання, надбання, яке слід берегти і примножувати. Це – скарб не тільки конкретного народу, але й надбання цілого людства…

*   *   *

Подальша тема – досить делікатна, хоча вже понад 30 років ми не живемо у Совку. У 1941-1944 pp. Мирон Зарицький читав лекції з вищої математики на професійних Технічних курсах, організованих на базі Львівської політехніки. За періоду німецької окупації Галичини частина української молоді власне майбутнє бачила в освіті; не всім же вибухівку під залізничні рейки підкладати та фашистів по ярах мордувати.

Зважаючи саме на такі настрої, групі львівських вчених вдалося переконати німецьку адміністрацію у доцільності організувати у Львові, що від 1 серпня 1941-го став центром новоствореного дистрикту Галичина, приєднаного до Третього рейху, вищі Технічні курси. Маючи середню освіту, українська молодь могла там надалі здобувати освіту.

З юридичної точки зору подібне навчання, звісно, не можна було вважати вищим, хоча по факту воно нічим не відрізнялося від формату навчання у довоєнних вузах.

*   *   *

Отже, під час нацистської окупації, що тривала у Львові з 30 червня 1941 р. до 27 липня 1944 р., у місті діяли чотирирічні курси політехнічного, медичного, ветеринарного, лісотехнічного інститутів. Офіційною мовою викладання вважалася німецька мова, та викладачам дозволялося пояснювати складні теми польською та українською.

Слід відзначити факт: професор Мирон Зарицький читав лекції з вищої математики виключно українською мовою, хоч цього німецька адміністрація не дозволяла.

Коли Німецько-радянська війна залишила терени України, тобто від осені 1944 р. роботу в Львівському університеті професор Зарицький поєднував із викладанням у Львівському політехнічному інституті (1944-1946) та в новоствореному Ужгородському університеті (1950-1955), де викладач завідував кафедрою загальної математики, чим зробив величезний внесок у підготовку перших на Закарпатті дипломованих фізиків і математиків.

Його, звичайно, хотіли розстріляти, але приводу не знайшли: нікого викладач не зраджував, а свято служив науці… Тож 21 квітня 1945 p. М.О. Зарицькому Сов’єти дали звання професора, а 6 липня 1946 p. підвищили вчений ступінь – до кандидата фізико-математичних наук. Викладав цей педагог нечувано, але стильно. З одного боку, кажуть, міг пригостити бідного гімназиста цигаркою, а з іншого – міг із кляси витурити за недолугу відповідь. Одного разу, коли розв’язувалася задача про лотерейні білети, задля наочності Мирон Онуфрійович відправив до міста студента, аби той придбав лотерею.

*   *   *

Із відстані сьогодення особливо видно, як він став би у нагоді розвиткові національної економіки, якби мав можливість прислужитися рідній землі. Так, наприклад, у 1937 р., проаналізувавши баланс західноукраїнських кооператорів, будучи ще викладачем II Львівської чоловічої гімназії із німецькою мовою викладання, він видрукував розвідку “Про коефіцієнт кореляції у теорії математичної статистики”.

Тобто, ще до обрання на професорську посаду 48-річний Мирон Онуфрійович перетворився на справжнього вченого, математика-практика. Звісно, для національного розвою народного господарства він міг би виконати величезну кількість прогностичних прорахунків, але у 1937-му дослідник-візіонер навіть не працював у… вищому навчальному закладі.

Як бачите, цілком заслужено професор вважався великим знавцем історії математики, особливо – античної, а його оригінальні наукові статті сягали світового рівня: на них, дедалі частіше, посилалися автори фундаментальних монографій і всесвітньо відомі математики.

*   *   *

Він прекрасно розумів, хто такі першопроходці та що для сучасної науки важить традиція. Не випадково, Мирон Зарицький особисто переклав із французької мови книжку свого колеги по Польському математичному товариству, видатного математика Стефана Банаха (Stefan Banach; 1892-1945) – “Курс функціонального аналізу (лінійні операції)” (“Théorie des Opérations Linéaires”; 1932); у видавництві “Радянська школа” вона з’явилась у 1948 р.

Не хотілося, щоб у вас склалося враження, мовляв, на схилі літ Мирон Онуфрійович писав виключно про давніх греків та перекладав колишніх колег, бо сучасних математичних тем не торкався. Це – не так… Упродовж 1946-1948 рр. професор написав ґрунтовну монографію “Теорія множин”, що виникла на основі курсів теорії множин, прочитаних третьокурсникам Львівського державного університету. Рукопис ненадрукованої розвідки знаходився в домашній бібліотеці його онука – Богдана Михайловича Сороки.

За кафедрою чи біля дошки – ось де М.О. Зарицький перебував у власній стихії. Студентів вражали його блискучий розум, феноменальна пам'ять (ніколи нічого викладач не читав із папірця!) і… граничний педантизм.

Ледь-но лунав дзвінок, сповіщаючи про закінчення пари чи півпари, викладач відкладав крейду і припиняв лекцію. Мовляв, є час для праці, а є – для відпочинку. Далі – більше. Коли навіть за два-три тижні – після відрядження чи наукової конференції – він повертався в аудиторію, то чітко продовжував лекцію саме з того місця, на якому зупинився перед дзвінком. Звісно, сучасна математика – не балалайка. Траплялося, професор відчував, що аудиторія втомилася, і тоді лектор відпускав яскравий дотеп, розбурхував студентів і… продовжував лекцію.

*   *   *

Разом із тим, життєві інтереси львівського професора не обмежувалися математикою, Мирон Онуфрійович захоплювався музикою і літературою, обожнював оперу та класичні п’єси Уїльяма Шекспіра, перекладав українською Олександра Пушкіна, легко послуговувався грецькою і латиною, писав наукові статті англійською, французькою, німецькою, іспанською та польською мовами.

Був такий випадок. Як великий театрал, важливих гастролей та спектаклів Мирон Зарицький ніколи не пропускав, починаючи зі студентських часів, коли на гальорці Віденської опери вперше послухав самого Енріко Карузо. Але історія про інше…

Одного разу придбав поважний професор два квитки на прем’єру, повернувся додому з радісною новиною, а дружини немає. Почав Мирон Онуфрійович телефонувати до знайомих, поки не знайшов Софію Антінівну та й каже:

- Сьогодні підемо до театру.

Після деякої паузи пролунала суто жіноча відповідь:

- Мірку, але я не зібрана, не встигну – часу забракне.

Що вчинив і математик, і лірик? Просто поставив дружину перед фактом:

- Чекай на мене, я по тебе приїду.

За якийсь час і справді він примчав фіакром – із двома валізками жіночого одягу.

- Маєш, Дзюнко, увесь свій гардероб – вибирай, що хочеш. До театру підемо.

Людиною він завжди залишався непосидючою. Такі мають шалену колекцію туристичних мап, а якщо до полуниці забракне сметани, посилають візника на базар.

*   *   *

Гордістю і болем Мирона Зарицького стала їхня дочка Катерина.

У 1934 р. 20-річну красуню заарештували і засудили за сприяння учасникові замаху на міністра внутрішніх справ Польщі, бо саме вона допомогла вбивці сановника Грицеві Мацейку перейти польсько-чеський кордон… Ясна річ, люблячий батько не зміг триматися осторонь. Як пригадував у “Cпогадах” (2014) онук, Богдан Сорока:

- Восени 1935 р. у Варшаві тривали судові засідання у справі вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. На лаві підсудних опинилася і Катруся Зарицька... Процес широко висвітлювався в газетах. Писали навіть, як наша бабця Софія… частувала підсудних морозивом.

Дідусь, який на той час викладав математику в польській гімназії, узяв відпустку й поїхав до Варшави. По закінченні процесу він повернувся до Львова і пішов на виклади. Ступив до класу, привітався, попросив гімназистів сідати. А всі стоять!

“Ого, – майнуло в голові, – виглядає на якісь протести”. Адже гімназисти – в основному, поляки. Тоді вийшов наперед найкращий учень з математики і сказав:

- Пане професоре, прийміть глибоке співчуття з приводу арешту Вашої доньки.

- Дякую, прошу сідати. – І розпочав заплановану лекцію.

*   *   *

Коли навесні 1939 р. через амністію засуджена опинилась на волі, Катерина свідомо вийшла заміж за провідника Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (1934-1936) Михайла Михайловича Сороку (1911-1971), котрий також нещодавно повернувся з ув’язнення в горезвісній Березі-Картузькій.

Щасливе подружнє життя пари тривало чотири місяці. 22 березня 1940 р. їх обох заарештували оперативники НКВС, звинувативши у націоналістичній діяльності. Коротке, мов спалах, сімейне життя 2 вересня т.р. подарувало сина Богдана (1940-2015). Утім, дитя народилось у… тюрмі “Бригідки”. Була небезпека, що, як і тисячі інших дітей “ворогів народу”, воно опиниться у дитбудинку. Правдами й неправдами Катерині вдалося восьмимісячного сина переправити на волю. І дідусеві та бабусі Мирону Онуфрійовичу та Володимирі Іванівні довелося виховувати Богдана, котрий зрештою став відомим художником-графіком.

Совдепія вміла бути бездушною. Батьки Богдана Сороки відбули 25-річне ув’язнення. Зокрема, голова підпільного Українського Червоного Хреста, особиста зв'язкова командира УПА Романа Шухевича Катерина Миронівна Зарицька, удруге заарештована у 1947 р., відсиділа у ГУЛАГу, ще чверть століття. Знесилену жінку звільнили тільки у 1972-му, але заборонили… мешкати в західних областях України. Тож оселитися довелося у містечку Волочиськ Хмельницької області…

Михайло Сорока не дожив до кінця терміну заслання і помер від інфаркту 16 червня 1971 р. в мордовському селищі Озерному, у таборі Дубравлаг.

*   *   *

По закінченні Другої світової війни, нашестя матолків (читай: недоумків) не просто посилилося, а здуріло. У Львівському університеті зарябіли філософські семінари під гаслом “Партійність у науці”. Як розказував Степан Петрович Кінах:

- Був я тоді студентом фізичного факультету. Одного дня зігнали всіх на збори, де викладачі мусили виступати і публічно вихваляти провідну роль марксизму-ленінізму в науці. Слово надали Мирону Онуфрійовичу. Зал завмер: що скаже професор?

- Хіба два рази два – в тому є якась партійність? Хіба синус альфа плюс косинус бета – це якась партійність? Ні, так вважають виключно буржуазні ідеологи.

І мовчки сів на своє місце.

Тим часом малорухливий стан життя, постійні недосипання, гіпертонія підкосили здоров’я. У 1956 р. професор важко захворів, відтоді ходити доводилося з паличкою, а говорити через силу. У 67 років поет формул пережив перший інсульт, що закінчилося паралічем правої сторони тіла.

Просто на очах близьких розгорталася математична прогресія… Мирон Онуфрійович почав уникати людей, соромився своєї гладкої статури. Але не здавався, а працював удома: вів консультації, приймав заліки, навіть іспити. Хвороба, здавалося, злякалася і математика, і лірика, та відступила, але в червні 1960 р. стався другий інсульт. 19 серпня 1961 p. Мирон Онуфрійович Зарицький помер. Поховали вченого та викладача 22 серпня 1961 p. на 59-му полі Личаківського цвинтаря у Львові.

*   *   *

У світі ми народжуємося і математиками, і ліриками. І то лише світ вимагає визначатися, ким ми є більше. Але від такого вибору меншими ми не стаємо.

Дивовижно, але пронизливий факт… 11-річний американець Антон Святослав Грін (Anton Greene; 2002), котрий зіграв першу головну роль у пронизливому українському фільмі “Поводир, або квіти мають очі” (англ. “The Guide”; 2013”) Олеся Саніна, є… правнуком провідника Крайової екзекутиви ОУН в Західній Україні Михайла Сороки і праправнуком Мирона Онуфрійовича Зарицького. На знімальному майданчику Антон виявився відмінним від інших, від решти учасників творчої групи: він не палив і не розумів російської, якою всі спілкувалися.

Слоганом тієї картини стали слова: “Заплющ очі, дивись серцем”, і Олесь Санін це пояснив так:

- Ми хотіли закликати людей дослухатися до самих себе, спробувати відсторонитися від пропаганди, спробувати відсторонитися від того намулу, який ллється на нас сьогодні. А можемо ми це зробити, тільки зупинившись, тобто заплющити очі й почути цей світ. Спробувати його на дотик, на запах. І тут більше правди, аніж як ми його зараз бачимо.

Олександр Рудяченко