Олександр Богомазов. Чутливий резонатор

Проєкт «Калиновий к@тяг» розповідає про чільного представника українського й світового авангарду

3-го червня минає 93 роки з дня смерті українського живописця, графіка, теоретика мистецтва та яскравої фігури європейського авангарду ХХ століття. Людина тиха й небагатослівна, Олександр Богомазов, за оповідями сучасників, випромінював тверду переконаність, про що свідчили впевнений погляд і якась математична чутливість, незрозуміла, викривлена й відкинута сучасністю. Ці два зустрічних курси у вдачі пояснювали його замкненість і самозречення.

На перший погляд і не скажеш, дивлячись на вкрай рідкісні фотографії Олександра Костянтиновича. Уважний, навіть пильний погляд з-під блюдечок-окулярів, полохлива, трохи розгублена усмішка, настовбурчені рудуваті вуса, борідка клинцем. У непосвячених за його спиною виривався з грудей недоречний вигук:

- Що за рум’яний блакитноокий очкарик! Подивіться, яка милота!

Тим часом, якщо ви – художник-початківець, можете нижче наведені постулати О.К. Богомазова переписати від руки й помістити в рамочку. Чим більше малюватимете, тим більше відкриватиметься їхній сенс. Отже...

● Живопис є досконалий ритм його елементів-складників.

● Кожен елемент мистецтва через свою кількість несе певну ритмічну цінність, що з’єднується з іншою ритмічною цінністю через рух їхніх кількостей.

● Картинна площина є імітація спокійної зорової сфери.

● Тому в картинах нового Живопису ви бачите змінені форми й порушені пропорції у знайомих нам об’єктах.

● Починаючи від лінії, що стає першою ознакою руху маси, і закінчуючи якістю всієї маси, – все несе ознаки руху, тобто способи впливу кількості на наше відчуття.

● Свідоме керування рухом кількості елементів у Картинній Площині називається ритмом.

● Подібність знищує об’єкт більше, ніж відмінність.

● Сприймати – значить, не тільки бачити, а й відчувати. У цьому різниця між людиною та фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває.

Ні, з такими дивакуватими переконаннями він не прийшов у світ.

Справжні істини цей самобутній митець відкрив власним досвідом. І саме тому безцінним є життєвий шлях патріарха українського кубофутуризму.

*   *   *

Народився Олександр Костянтинович Богомазов 27 березня (7 квітня) 1880 р. у слободі Ямпіль Ізюмського повіту Харківської губернії (нині – Шосткинський район Сумської області). Є версія – в селі Янків Ріг Охтирського повіту Харківської губернії (нині – с. Іванівка Охтирського району Сумської області).

Зарано хлопчик залишився без матері, бо Анісія закрутила роман із заїжджим офіцером та потягнула за коханцем, залишивши чоловікові двох дітей. Тож вихованням синів – Сашка та його молодшого брата Василька – опікувався виключно батько Костянтин Федорович Богомазов, котрий настільки чесно й порядно служив бухгалтером Янківського цукрового заводу поміщика, заводчика та мецената Павла Івановича Харитоненка (1863-1914), що аж дослужився до купецького статусу.

Уявляєте, яка на сина бухгалтера сільської цукроварні доля чекала – після закінчення земського... сільського господарського училища ІІІ ступеня у Херсоні? Щонайбільше – агроном! Саме на нього майбутній “український Пікассо” вчився у 1896-1902 рр.

Показово, що, вивчаючи типи ґрунтів (по-простому – землю), юнак зацікавився... живописом. Якому батькові це сподобається! От і набожної вдачі Костянтин Федорович розлютився, коли син оголосив, що хоче продовжити художню освіту.

- Ні – так ні, – погодився Олександр і... пішов проти волі батька.

*   *   *

По щирості сказати, від початку аматор точно не уявляв, якому виду мистецтва себе присвятити: як на любителя, він добре малював, знався на музиці, вправно грав на віолончелі, мав приємний, хоча дещо глухуватий голос, і несміливо складав вірші... Пропустивши повз вуха батьківське невдоволення, у 1902 р. Олександр Богомазов вступив до Київського художнього училища. Його вчителями стали досвідчені наставники, а саме: Іван Селезньов (1856-1936), Олександр Мурашко (1857-1919; див. тут, а також тут) та Микола Пимоненко (1862-1912; див. тут, а також тут).

Студента захопила не лише композиція. Активного учасника вуличного страйку в 1905 р. витурили з училища. Привід адміністрація знайшла позаполітичний: 40 бунтівників відрахували... з огляду на те, що молоді люди лівих поглядів не оплатили навчання. В alma mater із геніями не цяцькалися – зробили ручкою і геніальному скульптору Олександру Архипенку (1887-1964), й Олександру Богомазову.

Чи не найбільша прикрість полягала в тому, що цим підступним кроком юнаки... позбавлялися права на відтермінування військової повинності, і в будь-який момент могли опинитися в царській армії. Врятувало те, що обидва вихованці паралельно відвідували приватну (платну) школу знаменитого київського маляра-пейзажиста і педагога, із 1884 р. експонента Товариства передвижників Сергія Івановича Світославського (1857-1931), котрий “писав свій Київ, якого не торкнулась урбанізація” (Ігор Шаров)... Обласканий владою й осипаний почестями живописець замовив слівце, тож початкуючим робесп’єрам дали спокій.

До речі, радикалізація ледь не зламала юнакові мистецьку кар’єру. Бо ж у ті часи Олександр Богомазов вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), а в першій половині 1906 р. співпрацював із українським сатиричним тижневиком “Шершень”, що тоді видавався в Києві. Карикатури для видання малювали Іван Бурячок, Фотій Красицький, Опанас Сластіон, Сергій Світославський та інші, а статті дописували Іван Франко, Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Осип Маковей, Олександр Олесь та інші.

*   *   *

Виключення з художнього училища не примусило Олександра Богомазова покинути живопис, і надалі він шукав власний шлях у мистецтві. Хоча з натюрмортами в студії довелося попрощатися, рідні пейзажі відібрати у нього ніхто не міг. У 1906 студії живопису в “тісно спаяну трійцю” об’єднали Олександра Богомазова, Олексія Грищенка (1883-1977) і Володимира Денисова (1887-1970). Купою молоді маляри вирушили на пленери в Алупку, що обернулося жадібною до барв мандрівкою мальовничим Кримом.

Мабуть, у подорожах народилося рішення їхати до Москви. Душу, знай, потріпувала тривога: будь-якого дня відрахованого з училища Олександра Богомазова могли загребти до царської армії. Отже, у пошуках справжнього “художнього життя” із Києва Олекса Грищенко разом із Олександром Богомазовим і собі дременув до Першопрестольної, проте успіхами на тих теренах Білокам’яна українців не обсипала.

Ясна річ, спробу вступити до Московського училища провінціали провалили, бо просто не склали вступні іспити. Ось чому в 1909-1910 рр. вони навчались у приватній Мистецькій школі Костянтина Юона (1875-1958), що в будинку на Арбаті, 25, займала частину приміщень прибуткового будинку Олександра Пороховщикова.

Як ніякий інший вид мистецтва, живопис переймають у майстра. Учнями Костянтина Федоровича Юона були Олександр Купрін, Володимир Фаворський, Віра Мухіна, Василь Ватагін, Микола Коллі. На теоретичних лекціях професор, котрий наприкінці 1900-х рр. - на початку 1910-х рр. у Парижі оформляв оперні постановки “Російських сезонів” Сергія Дягілєва, напучав молодь простими словами:

- Ваша картина – це пісня без слів.

*   *   *

Після занять у приватній майстерні К.Ф. Юона Олександр Богомазов здобувати освіту не полишив, а відвідував у Москві класи малюнку в приватному училищі педагога, художника-неокласика Федора Івановича Рерберга (1865-1938), де заняття з живопису та лекції з історії мистецтва в 1906-1910 рр. слухав... майбутній батько супрематизму Казимир Малевич (1879-1935). Невідомо, чи познайомилися вони, але обидва художники йшли паралельним шляхом, адже сюжети і пластика їхніх подальших картин найтіснішим чином спліталися з домінуючим символізмом.

Хоч як у гостях добре, та вдома – зручніше. У 1907 р. Олександр Богомазов повернувся в Україну, бажаючи поновитись у Київському художньому училищі. Хоча тепер не лише навчання займало юнацькі думки. Серце прискорено калатала любов до дочки... завідувача господарчої частини Київського художнього училища.

З юною художницею Вандою Вітольдівною Монастирською (1880-1930) вони познайомились у навчальному 1908/1909 році. Дівчина також була слухачкою художнього училища. Розумієте, чому світ українського Пікассо став чистішим, барви – яскравішими, а композиція набула довершенішої форми?

У 1908-1910 рр. Олександр Богомазов захопився імпресіонізмом, а потім звів знайомство з неформальними лідерами українського авангарду – Давидом Бурлюком (1881-1967), Олександром Архипенком, Олександрою Екстер (1882-1948), Аристархом Лентуловим (1882-1943) і Михайлом Ларіоновим (1881-1964). Щоб якось заробляти на життя, вдень доводилось ілюструвати... газети “Киевская мьсль” і “Киевская искра”, а вечорами їх з “голубкою Діною”, як художник ніжно називав дружину, відносили в емпіреї сміливі ідеї Нового Мистецтва.

*   *   *

Але на серці було неспокійно, тужило воно за батьком, із яким хотілося відлагодити людські відносини. І надумав тоді старший син бухгалтера Янківської цукроварні показати Костянтину Федоровичу, чого він у мистецькому житті досягнув. Ні, імпресіонізмом та іншим авангардом не наважився він лякати літню людину, а вирішив продемонструвати кримські етюди, написані на пленерах два роки тому.

А заодно... попросити татечка про фінансову допомогу, щоб навчатись у Київському художньому училищі, а потім, при нагоді, перевестися до Петербурзької академії мистецтв. У листі до сина від 21 вересня 1908 р. Костянтин Федорович висловився:

- Подивившись твою кримську мазню, я зовсім занепав духом і подумав: Боже мій, невже він така нездара; невже його гріхи, пиха, себелюбство, непослух перед батьком і босяцькі лінощі, наклавши на очі зовнішні і внутрішні таку вульгарну, брудну завісу, що він не бачить, який він жалюгідний і смішний своєю мазнею і претензією на щось нове. Лжа володіє твоєю рукою і твоїми почуттями, і якщо ти не зізнаєшся собі в глибині власного сумління, що ти пішов негідною дорогою, сповненою помилок, оман, гріхів, страшного ледарства та інших мінусів, то ні до чого путнього не доберешся, і вийде з тебе моральний босяк. Це жахливо.

Серце – не камінь. Невдовзі батько трохи прибрав категоричність, а зі старшим сином пішов на мирову. Якщо вільний художник дотримуватиметься 12 висунутих правил:

- 1. Молитися вранці і ввечері, як моляться усі православні християни.
2. Перед їжею і після, – так само, як всі ми, – молитися.
3. Ходити зі мною до церкви.
4. Не вештатися по гостях.
5. Нікого не приймати в себе.
6. Весь час в училищі працювати, а якщо читати, то не більше години перед сном.
7. Не приносити до мене в дім і не читати ж*дівських та інших лівих газет.
8. Не займатися політикою.
9. Самому прибирати свою постіль і чистити одяг, оскільки у нас одна прислуга.
10. Під час посту вживати пісну їжу.
11. Питати моєї згоди у разі започаткування будь-якої справи.
12. І – повна щирість у всьому.

На такі вимоги син, звичайно, не пристав. Тож відтоді довелося Олександру Богомазову покладатися виключно на власні сили та вміння.

*   *   *

Вкотре повторю життєву мудрість: і в цьому випадку... cherchez la femme.

У щасливе життя Олександра Богомазова рішуче увійшла інша діва. Закінчивши Київський жіночий університет Святої Ольги, у 1903 р. Олександра Григорович вийшла заміж за кузена, успішного адвоката Миколу Екстера. Уже під чоловіковим прізвищем у 1906-1908 рр. молода жінка вивчала живопис у Київському художньому училищі, а в домі молодої сім’ї прогресивних поглядів вирував престижний салон, де збиралась еліта київського авангарду.

Відтак, якби не кипуча енергія, легкість на підйом та жіноча чарівність Олександри Естер, у другій половині 1910-х рр. український модернізм лише тлів би... З 1907 р. регулярно відвідуючи Париж, допитлива мадам Екстер перетворилася на модератора бурхливого діалогу французького й українського авангарду.

Певний час київська художниця слухала лекції в паризькій Академії де ла Гранд Шомьєр (Académie de la Grande Chaumière). Там, на rue de la Grande-Chaumière, 14, на Монпарнасі, вона відвідувала клас портретиста Карло Дельваля (Carlo Delval). Там посланниця українського авангарду познайомилась із Пабло Пікассо, Жоржем Браком, Гійомом Аполлінером, а в 1912 р. в Італії заприятелювала з італійськими футуристами – Арденго Соффічі, Філіппо Марінетті, Джованні Папіні.

Отже, невгамовна Олександра Екстер сприяла швидкому проникненню ідей європейського авангарду в Україну, а відтак – і в Росію. Це, насамперед, стосувалося руху кубофутуристів, із представниками якого вона слухала... лекції у Київському художньому училищі. Cаме із потужним двигуном українського авангарду О.О. Екстер художника Олександра Богомазова пов’язала тривала й міцна дружба.

*   *   *

Завдяки Олександрі, Олександр Богомазов взяв участь у художній виставці “Ланка”, відкритій 2 листопада 1908 р. у арт-салоні навпроти Бессарабки, за адресою вул. Хрещатик, 43 (тепер – Хрещатик, 52). Співорганізаторами проєкту виступили духовний батько панфутуризму Давид Бурлюк, а також теоретик мистецтва та меценат Микола Кульбін (1868-1917).

Куратори орендували арт-залу, куди з 10:00 до 22:00 (ввечері – при електричному освітленні) продавалися вхідні квитки ціною... 40 коп. Тут експонувалися картини Давида Бурлюка, його брата Володимира (1886-1917), їхньої сестри Людмили Бурлюк-Кузнецової (1884-1966), Михайла Ларіонова, Аристарха Лентулова, Наталії Гончарової (1881-1962), Петра Бромирського (1886-1920), Євгенії Прибильської, Артура Фонвізіна (1883-1973), Володимира Баранова-Россіне (1888-1944) та інших.

Були в експозиції також представлені чотири малюнки слухача Київського художнього училища Олександра Богомазова. На жаль, сьогодні відомі лічені твори з епохальної виставки “Ланка” – значна більшість робіт не дожили до наших днів.

Салон українського модерну закрився місяць потому, у неділю, 30 листопада 1908 р. Хоч мажте мене йодом, але ніяк не збагну: чому наша художня виставка авангарду – “Ланка” – у російськомовному мистецтвознавстві сороміцьки іменується... “Звєно”? За ті бурхливі чотири тижні столиця Лівобережної України перетворилася на столицю “модерновості”. Нікого в Росії не питаючи, європейська преса винагородила Київ званням “Мекки авангардних художників Імперії”. Як і годиться, в патріархальній Росії “Ланку” місцеві арт-критики розгромили, пришпиливши її учасникам визначення “живописців-нездар”. Ясна річ, київські монархічні газети надрукували кілька ядучих карикатур.

*   *   *

16 травня 1911 р. Олександр Богомазов успішно захистився та отримав диплом про закінчення Київського художнього училища. За дорученням газети “Киевская мьсль” наступні чотири роки випускник перманентно перебував у творчому відрядженні в Фінляндському князівстві, звідки привіз серію творів. Заняття живописом він поєднував із викладанням – це була поширена практика у середовищі вільних художників. Повертаючись в Україну, О.К. Богомазов встигав служити вчителем... креслення та малювання в Київській школі для глухонімих, комерційному училищі в Золотоноші, Київській художньо-ремісничій школі-майстерні друкарської справи.

З однокурсницею по Київському художньому училищу, художницею Вандою Монастирською вони одружилися в 1913 р.: пара обвінчалася в Боярці. З “голубкою Діною” Олександр звив просте й затишне гніздечко. З 1913 р. по 1930 р. вони відлюдькувато мешкали в Києві за адресою вулиця Вознесенський узвіз, 18 (за радянських часів – вул. Смирнова-Ласточкіна). Безмежно відданий дружині та родині Олександр Костянтинович майже нікуди не виїжджав, а за ціле життя здійснив, хіба що, дві мандрівки.

Його листи до коханої свідчать, що шукав митець не лише дружину й матір майбутніх дітей, а й натхненницю та співрозмовницю. Наприклад, у листі від 29 липня 1909 р. до Ванди Вітольдівни майбутній чоловік ділився найпотаємнішими роздумами:

- Розумом без почуття ніколи не збагнути краси, бо логіка розуму не збігається з логікою краси, для якої існують зовсім інші масштаби, яких не виміряти логічним аршином. Красиві є зірки, красива й троянда, але чому? Розум не скаже, скаже лишень, що зірок з неба не зняти, троянду можна зірвати. А Краса скаже: зірка прекрасна, інколи я знімаю її з неба і прикрашаю трояндою мого кохання.

Відтоді земля під ногами перестала хитатися, а пензель на полотно клав сенс.

Йому вже було що сказати в живописі.

Бачення опоряджувалось у багети картин і в рядки маніфестів.

● Свідоме управління ритмічною цінністю означає пізнання її якості.

● Розвиток Ритму є розвитком пізнання ознак ритмічних цінностей, тобто від зв’язку безсвідомих, найпримітивніших кількісних ознак – до найдовершенішого й вільного управління якісними ознаками.

*   *   *

23 лютого 1914 р. під вивіскою гуртка “Мистецтво” Київського політехнічного інституту на пару з Олександрою Екстер Олександр Богомазов відкрили за адресою Хрещатик, 43 помітну в культурному житті півдня Російської імперії виставку “Кільце”. У такий спосіб організатори протестували... проти академізму й заохочували Нове Мистецтво “звільняти живописні елементи від тісних шаблонів”. Істинно новими і справді національними в усьому – лінія, колір, форма й поверхні – вважалися тільки два стилі: кубізм і футуризм! Так, у київському салоні художнього авангарду брав участь 21 живописець. Так, на представницькому вернісажі виставлялося 306 картин. Проте саме Олександр Богомазов показав 88 творів живопису й графіки, навіть афіші для “Кільця” створив він. Не знаю, наполіг митець особисто чи в тому побачила таємний сенс співзасновниця Олександра Екстер, але в салоні авторський живопис виставила й “голубка Діна” – художниця Ванда Монастирська.

Практично одразу О.К. Богомазова приголубила критика. В поточному огляді представницького для Росії вернісажу теоретик авангарду, співзасновник артистичного кабаре “Бродячий собака” (1911), мистецтвознавець і меценат Микола Кульбін зазначив:

- У “Кільця” новиною стали, головним чином, твори О.Богомазова. Це – поза сумнівом, довершений справжній живописець, який прийняв цінності французької школи, але працює самостійно. Він – росіянин (ха-ха – О.Р.) за наявним у нього синтезом кольору й матеріалу.

В іншій рецензії київський театральний режисер і теоретик мистецтва Микола Фореггер (1892-1939) до безумовних шедеврів салону зарахував полотно “Сінний базар. Київ” (1914), що належало пензлю Олександра Богомазова.

*   *   *

Тепер – до питання надуманих одкровень великодержавних мистецтвознавців, котрі нахабно записують у росіяни кого їм заманеться. Як пригадувала в інтерв’ю онука Олександра Костянтиновича – Тетяна Михайлівна Попова:

- Мій дідусь дуже любив Київ і прожив у цьому місті все життя, не рахуючи від’їздів до Росії, Фінляндії та на Кавказ. Багато київських замальовок зробив Олександр Костянтинович. Він любив малювати старі мудрі дерева на Гірці – між будинком, де вони жили з матір’ю, і художнім інститутом. На пленер дідусь вирушав на Гончарку (урочище у Шевченківському районі столиці). З Києвом пов’язані знамениті роботи Богомазова. “Сінний базар. Київ”, який я ще застала. “Трамвай”, намальований з натури на вулиці Лук’янівській. “В’язниця” – та сама, сьогоднішня тюрма на Лук’янівці.

Для простоти сприйняття творчість самобутнього художника зазвичай ділять на два періоди. У 1913-1917 рр. маляра захоплював кубофутуризм – саме О.К. Богомазов став в Україні одним із засновників того напрямку в живописі. Хоча він, схоже, просто виявився “українським Пікассо”, який ширяв поміж стилів. Широкими мазками.

Займаючись не лише практикою живопису, він вів активні теоретичні дослідження мистецтва. Проживаючи в Боярці під Києвом, у 1914 р. Олександр Богомазов написав маніфест-трактат “Живопис й елементи”, в якому скрупульозно розглянув взаємозв’язок і роль Об’єкту, Художника, Картини і Глядача в художньому творі: взаємодія структурних елементів Картини у сприйнятті глядачем – точок, ліній, геометричних фігур, кольорів, ритмів тощо, представивши теорію “якісних ритмів”:

- Мистецтво – безкінечний ритм, художник – його чутливий резонатор, – резюмував теоретик українського авангарду.

Познайомившись у рукописі з трактатом “Живопис й елементи”, французький історик мистецтв, дослідник кубофутуризму Андре Наков (Andréi Borisov Nakov; 1941-2022) у розвідці “Alexandre Bogomazov” (1991) назвав твір “пророчим”. Тим часом унікальна праця була опублікована Міжнародним фондом “Відродження” лише у 1996 р. в англо-мовному виданні “О.Богомазов / A.Bogomazov. Живопис та Елементи / The Painting and the Elements”, тому відома виключно вузькому колу фахівців. Хоча чимало положень нашого земляка випередили теоретичні обґрунтування таких знаних розвідок, як “Супрематизм” (1920) Казимира Малевича і “Крапки та лінії на площинах” (1926) Василя Кандинського.

*   *   *

Він вдивлявся у Людину. Для Богомазова обличчя – ніяке не посвідчення особи. Будь-який портрет – це арена боротьби силових ліній: вертикалей, горизонталей, овалів, гострих кутів. Портрет – драматургія ритмів, коли на полотні хвилююча геометрія занурює персонаж у стихії кольору та світла, у пересування живописних мас. Ритм і зорові рифми-повтори художник лише проявляє в об’єкті зображення.

На жаль, яскраві за творчими індивідуальностями, але непримиренні один до одного, учасники об’єднання “Ланка” протягом року розбіглися. У рецензії на виставку московський мистецтвознавець Яків Тугендхольд (1882-1928) виділяв нове ім’я:

- Тут і бунтарський “кубофутуризм” в особі Олександра Богомазова, художника, як видно, обдарованого, повз якого не пройти з однією лише саркастичною посмішкою обивательського нерозуміння.

Перших завжди піднімають на кпини, бо здебільшого не розуміють, як це вони стали першими, куди і нащо вони так стрімко рухаються. Знаменитий у той період король української естради, поет-фейлетоніст київської газети “Последние новости” Яків Ядов-Отрута (власне: Яків Петрович Давидов; 1884-1940), котрий із часом став автором текстів популярних пісень “Мурка”, “Бублички” та “Цыпленок жаренный”, – кепкував над портретами О.Богомазова:

- Общий фон не очень чист, Много и алмазов, / Вот Вам циркульный кубист – Мистер Богомазов. / Тут, куда ты не смотри, чуем страха узы, / Видим катеты одни и гипотенузы. / Вот портрет жены, поэт вскрикнул: / “Что за мода! Ведь такой жены портрет – / Повод для развода”.

*   *   *

При всій повазі до сім’ї, до підрамника й насидженого місця, саме мандри покликали в дорогу О.К. Богомазова. У 1915-1917 рр. він два роки жив і працював на Кавказі, де викладав графічні мистецтва: спочатку – у вірменському містечку Герюси (тепер – Горіс), а затим у Вищому початковому училищі в Нагірному Карабасі. Як він любив Київ, як сумував! В одному з листів митець так писав до своєї лади, “голубки Діни”:

- У пластичному об’ємі Київ сповнений прекрасного, різноманітного, глибокого динамізму. Тут вулиці підпирають небо, форми напружені. Лінії енергійні, вони падають, розбиваються. Співають і грають. Загальний темп життя ще більше підкреслює цей динамізм, дає йому, так би мовити, законні підстави і широко розливається навкруги, аж поки не заспокоїться на берегах лівого Дніпра.

Коли 7 березня 1917 р. у подружжя народилася донька Ярослава, із Кавказу пара повернулася в Україну. Практично нічого, за винятком революції і Громадянської війни, тут не змінилося. Голова родини кинувся викладати художні дисципліни. Там, де лише-но відкривалися вакансії: у Боярській вищій початковій школі, в Золоніському комерційному училищі, у Київській художньо-ремісничій школі-майстерні друкарства.

Олександр Богомазов ніколи не літав у хмарах. Він був із числа тих чоловіків, у котрих руки ростуть із потрібного місця. До прикладу, з дерева Олександр Костянтинович різав чудові дрібнички. До внуків дійшла лялька-дерев’яшка, розписана художником ще для донечки Ярослави. Коли дівчинка підросла і виникла потреба частіше міняти іграшки, батько впорядкував і розмалював – в одному екземплярі! – справжню абетку, аби дитя вчилося читати українською мовою.

*   *   *

Як теоретик прекрасного, 9 червня 1918 р. у перший день роботи З’їзду діячів українського мистецтва, у присутності гетьмана Павла Скоропадського, міністра народної освіти та мистецтва Миколи Василенка і міністра ісповідань Василя Зіньківського – художник виступив із програмною доповіддю “Основні завдання розвитку мистецтва живопису в Україні”. Адже від кабінетних розумувань якнайшвидше належало переходити до практики культурного будівництва.

Чи то була просто говорильня? Ні. У підсумковій постанові З’їзду визначалися основні завдання у сфері культури і мистецтва України. Зокрема, передбачалося заснування у Києві Інституту історії мистецтва, Академії мистецтв, а також кафедри історії і теорії мистецтва при загальноосвітніх вищих навчальних закладах гуманітарного спрямування. Саме вони мали стати головними осередками дослідження історико-мистецької спадщини України, визначити нові форми та методи усіх різновидів і жанрів театрального, образотворчого та музичного мистецтва. Отже, резолюція З’їзду стала програмою культурологічних заходів, необхідних Українській Державі.

Визвольні Змагання промайнули. Забулося, бо стало небезпечним згадувати, як він брав участь у виготовленні ескізів національних грошових знаків Української Держави... Змінилася політична ситуація – переінакшилися й творчі завдання. Цей митець ніколи не зачинявся у Вежі зі слонової кістки. У 1919-1920 рр. Олександр Костянтинович виступив одним із застрільників Кустарного товариства і Першої артілі художників. Не випадково колеги обрали активіста першим секретарем Профспілки художників Києва.

Далі, стань він чиновником від культури, в революційній Україні для нього відкривалася б перспектива кар’єрного росту. Новопризначений завідувач відділу художньої освіти у Всеукраїнському Комітеті художнього мистецтва навіть розробив... положення Реформи художньої освіти на всіх рівнях, а на З’їзді художників-педагогів 15 липня 1919 р. виступив з черговою доповіддю – “Про реформу художньої освіти”.

У світлій творчості відповідального художника потужно віяло новизною. Сумно про це говорити, але генію довелося брати участь у роботі агітаційно-санітарного потяга у складі 12-ї армії, вчителювати у Будаївській залізничній чотирикласній школі, відкритій у Боярці, та ілюструвати дитячі казки. Творчої енергії вистачало і на це.

*   *   *

Коли побут почала вирізняти нова революційність, тобто війнуло холодом і голодом, як наприклад, навесні і влітку 1919 р., – Олександр з дружиною монументально розписували... Луцькі казарми по вулиці Дегтярівській у Києві (деякий час – вул. Пархоменка). Трохи пізніше ті будівлі знищило полум’я Громадянської війни.

Уявляєте триметрові фрески “Боротьба із самодержавством”, “Боротьба з капіталом”, “Боротьба з Антантою”, “Шах і мат Білому королю”, що, згідно з задумом червонкомів, ідейно гартували солдат 165-го Луцького піхотного полку 42-ої піхотної дивізії? Дедалі частіше його картини не розуміли та називали “мистецтвом, далеким для народу”... Совдепії не потрібна була Краса, совдепія мала Партію. Аполітичні твори дедалі частіше не дозволяли експонувати в Києві та забороняли вивозити за кордон. “Одностайність” була другим ім’ям радянської влади.

Збільшені швидкості, стрімка урбанізація життя, технічні нововведення, за словами О.К. Богомазова, “загострили нашу нервову сприйнятливість”. Утім, буржуазний кубофутуризм, як манеру, пролетаріат розчавив. Тож у 1920-1930 рр. у творчості Олександра Богомазова тривав період спектралізму. Життя заграло пролетарськими барвами; довелося стати керівником художнього оформлення революційних свят – “День Червоної Армії”, “1-е Травня”, “Дитячий день”, “День білої квітки”, а затим служити... старшим майстром 1-ї Державної живописно-декораційної майстерні.

Він малював і малював революційні плакати. Щоб якось прогодувати родину, без ляпасів суспільному смаку, у бригаді напівголодних модерністів – Олександра Екстер, Вадим Меллер, Олександр Тишлер (1898-1980) та інші – у 1920 р. “український Пікассо” розписав... агіткорабель “Пушкін”. Споглядаючи дійсність, самому часом хотілося викинутися з пароплава сучасності.

Боротися йому залишалося виключно у теоретичних статтях, але так він писав:

● Нове мистецтво тим і дороге, що воно висуває самостійну вартість елементу живопису, як носія відчуттів Художника. Не безглузді звинувачення у прагненні до сторонньої мети, а усвідомлення Художньою Особистістю своєї сили владно притягує її на шлях нових відкриттів у Мистецтві. Киньте ж свої звинувачення тим, хто, приховуючи своє безсилля, поспішає потурати смакам публіки.

*   *   *

Разом із великими земляками, генієм конструктивізму Володимиром Татліним (1885-1953) і Вадимом Меллером – останній першим з радянських митців отримав (1925) золоту медаль на Міжнародній виставці сучасного індустріального й декоративного мистецтва в Парижі – у 1922-1930 рр. О.К.Богомазов заробляв на життя професором… художніх дисциплін. Тоді всі мислимі й немислимі таланти трудилися в Київському інституті пластичних мистецтв (нині – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).

У вересні 1922 р. колеги по вузу обрали поважного художника професором станкового живопису. Спочатку Олександр Костянтинович читав “фортех” (формально-технічні дисципліни), від 1926 р. зосередився на музейно-екскурсійному відділі педфаку, затим викладав на живописному факультеті.

Славні були роки... Окрім означених імен, тоді у Київському художньому інституті (назва була змінена у 1924 р.) викладали Михайло Бойчук (1882-1942; див. тут, а також, тут і ще тут), Віктор Пальмов (1888-1929), Павло Голубятников (1891-1942), Лев Крамаренко (1888-1942), а в 1928-1930 рр. – навіть Казимир Малевич. У той період Київський художній інститут буквально на очах перетворився на справжній Баухаус – вищу академію європейського авангарду.

В Україні зрушилися всі види мистецтва. У 1928 р. режисер-новатор Ігор Терентьєв (1892-1937) відкрив у Києві єдиний у світі професійний театр абсурду – пересувний “СоЗ” (“Соціалістичне змагання”). Бути українцем стало модним.

Кажуть, у Ленінграді представники творчої діаспори з України підкреслено називали себе українцями, а паризькі емігранти, художники-авангардисти Давид Бурлюк, Іван Бабій (1896-1949), Олекса Грищенко гордо писали про себе як про вірних синів... України. В усьому на берегах Дніпра відчувався свіжий подих, європейський рівень. Та тільки швидко в тих пошукуваннях Шарикови вгледіли антисов’єцькі мотиви.

*   *   *

За життя О.К. Богомазов персональної виставки так і не дочекався. “Український Пікассо”, “Шарден формалістики”, “маг футуризму”, як у рецензіях його захоплено називали мистецтвознавці, пішов з життя 3-го червня 1930 р. у Києві.

У 50-річному віці його забрала хвороба голоти – туберкульоз.

До останнього він підтримував своїх рідних, щиро вірив у одужання й намалював оптимістичний плакат “Сухоти виліковні”.

...У заплаканої вдови не знайшлося грошей, аби придбати найпростішу матерію та оббити труну – незадовго до чоловікової смерті викладача Київського інституту пластичних мистецтв Ванду Вітольдівну Монастирську дирекція із списку штатних викладачів… викинула.

Без жодних почестей українського генія поховали на Лук’янівському цвинтарі в Києві. По-партійному на всі 32 посміхаючись, веселими колонами, творчі маси з числа колег створили Громадський комітет зі збору коштів для увічнення пам’яті О.К. Богомазова і передали нечисленні рублі на... будівництво літака “За Владу Рад” і на культурну роботу в колгоспі села Ямпіль – на малій батьківщині художника. Чому так? А яке відношення покійний мав до радянської влади та партійного будівництва?

Вірною Олександру Богомазову залишилася, хіба що, його муза. І то не були пустопорожні слова, які дещо раніше Ванда Вітольдівна написала чоловікові:

- Усім єством я відчувала силу твоїх ліній, переконливість і невідворотність форм, своєрідне їх життя, впевнене життя, повне барвистого красномовства. Вони ніколи не стомлювали (глибокого погляду) очей, тому що ти вмієш знаходити безсмертну точку руху, отже, ти даєш їм вічне життя.

*   *   *

Ванда Вітольдівна залишилася без засобів до існування, з 13-літньою донькою Ярославою на руках. Це при тому, що через місяць картину “Пилярі” Олександра Богомазова у складі “Виставки зразкових витворів мистецтва СРСР” більшовики показушно відправили експонуватися до Венеції (1930; радянський павільйон на XVII Венеціанському бієнале), потім – до Цюріха (1931) і Японії (1932). Після “Виставки зразкових витворів мистецтва СРСР” картина майстра повернулася в Україну пошкодженою та зникла в забутті. Лише у 2019 р., після трирічної реставрації шедевру – “Пилярі” знову експонувалися в Національному художньому музеї України – на виставці “Олександр Богомазов: творча лабораторія”.

Не струнами – почуттями перевіряється будь-який резонатор. Тільки члени сім’ї й близькі друзі зберігали реліквії, пов’язані з іменем великого художника. До наших днів дійшла звичайна вазочка, в якій онука майстра, художниця Тетяна Попова донині зберігає пензлі – той предмет покриває чудовий розпис фігур у танці від легкої руки Олександра Богомазова.

Як справжня берегиня, вдова берегла творчий спадок чоловіка. Коли восени 1943 р. Вознесенський узвіз потрапив до зони зведення гітлерівцями фортифікаційних споруд, окупанти примусово виселили Ванду Вітольдівну з будинку №18. За твердженням німців, тут мала йти ешелонована лінія їхньої оборони.

*   *   *

Мовчки вдова повантажила картини, малюнки, архів покійного чоловіка на возик і поштовхала фамільні реліквії містом. Шлях до родичів, що мешкали в передмісті – у Святошині, належало здолати неблизький: 15 км. Тим часом Він їй нашіптував:

● Колір – це та ж кількість, але вона несе в собі оригінальні особливості, в силу яких напруженість руху його маси піднімається чи опускається. Звідси: одні кольори є більш енергійними в сенсі ритму, ніж інші.

...Після визволення Києва творчий спадок О.К. Богомазова ще раз прогулявся рідним містом – у возику, рухаючись у зворотному напрямку.

Шану чоловікові Ванда Вітольдівна засвідчила в приватному листі ще 1916 р.:

- Як хочеться сказати, що ти не звичайний смертний у мистецтві, що твори твої величаві й глибоко прекрасні, що в них пристрасна сила ліній, рух усіх молекул світу, що вони загадкові, як буває загадковою сила всього сущого на світі видимому і тому, який бачать думки і душа...

*   *   *

По 35 роках забуття, у 1966 р. письменник, секретар Спілки письменників України Павло Загребельний (1924-2009) допоміг групі ентузіастів, до якої входили Дмитро Горбачов, Леонід Череватенко та інші, влаштувати виставку робіт незаслужено забутого земляка. І що ви думаєте? Після того, як вернісаж О.К. Богомазова у Республіканському Будинку літераторів закрився, Павло Архипович вислухав чимало... докорів від “великої групи обурених митців зі Спілки художників України”. Велика зелена жаба – хронічна хвороба частини української богеми.

● “Нова” Картина – це думка Художника, втілена в реальних знаках його мистецтва, це результат його натхнення, схвильованого пластичною красою Світу, в якому Художник владно утверджує своє “Я”.

Від кінця 1960-х почався бум Великого Богомазова.

До вдови потягнулися вервечки, де вдячних, а де жадібних паломників.

Усіх дивувало, що картини митця зберігалися без підрамників у старенькій папці!

Опинившись у невеличкій кімнатці Ванди Вітольдівни, два паризьких колекціонери, досвідчені мистецтвознавці й куратори престижних галерей Жан Шовлен (Jean Chauvelin) і директор Національного центру наукових досліджень (CNRS) Жан-Клод Маркаде (Jean-Claude Marcadé) забелькотіли навперебій:

- У Париж би ці картини...
- Мадам, ви продаєте?

*   *   *

У другій половині 1960-х рр. до Києва приїхав пожиттєвий член Спілки благодійників Музею “Метрополітен” у Нью-Йорку князь Нікіта Лобанов-Ростовський (1935), котрий купив у вдови і вивіз полотна О.К. Богомазова за океан, передавши їх згодом до Музею Соломона Гуггенхайма (Solomon R.Guggenheim Museum), Нью-Йорк.

З роками інтерес до українського Пікассо лише зростав.

У 1991 р. у музеї “Centre régional d’art contemporain Midi-Pyrénées” (“Регіональний центр сучасного мистецтва Південь-Піренеї”) у Тулузі – ні, не в Києві! – було влаштовано персональну виставку майстра; французькою тоді видали й каталог картин. І зовсім уже соромом для суверенної України виявилося бурхливе закордонне визнання генія за цілковитої відсутності уваги на Батьківщині. Скажімо, “Портрет дружини художника” (початок 1910-х) на торгах у 2004-му році пішов з молотка у вісім разів дорожче за естімейт (стартова ціна, рекомендована фахівцями) – за $313 838.

Далі – більше. На лондонському аукціоні “Sotheby’s” полотна “Абстрактний пейзаж” і “Саклі. Нагірний Карабах. 1915” були у 2005 р. придбані за комерційною ціною. Зокрема, перший із зазначених шедеврів – за $1 273 501 купив невідомий колекціонер; але, подейкують, робота й досі знаходиться у приватній колекції в Києві.

*   *   *

Краса нарешті почала рухатися. Як він і передбачав:

● Картина виступає посередником, коли слід передати естетичні переживання від Художника до Глядача. Такі почуття картина концентрує в собі, бо одночасно містить слово першого і відгук другого. Викладаючи свою живописну думку через Картину, Художник тим самим шукає найбільш близького відгука і Глядача, котрий є більш чи менш чутливим резонатором його естетичних переживань. Це переживання, щоб відтворитись у Глядачеві, долає такий шлях:

- естетичне переживання художника від об’єкта;

- переклад цього переживання у знаки мистецтва (картина);

- зворотне переведення суми знаків в естетичне переживання.

Олександр Рудяченко